|
РусАрх |
Электронная научная библиотека по истории древнерусской архитектуры
|
Источник: Т. Баранаускас. Новогрудок у xiii ст.: історія і міф. В кн.: Castrum, urbis et bellum: зборнік науковых прац: прысвячаецца памяці прафесара Міхася Ткачова, Баранавічы, 2002, с. 29–44. Все права сохранены.
Т. Баранаускас
У низці робіт істориків XIX-XX ст. стверджується, що першою столицею Великого князівства Литовського був Новогрудок. Такі висновки були характерні для ранньої історіографії, проте у першій половині XX ст. від таких поглядів провідні історики відмовилися [1]. Однак статус першої столиці Литви приписується Новогрудку інколи й зараз, а в білоруській історіографії це стало прийматися за аксіому [2].
У зв’язку з цим постає питання: на чому ґрунтується версія про Новогрудок як про першу столицю Литви, яким його зображують достовірні джерела, що відомо про його ранню історію?
Слід зазначити, що Новогрудок XIII ст. відомий з єдиного достовірного джерела — Іпатіївського (Волинська частина) літопису. Інші джерела подають лише непряму інформацію, допомагають краще зрозуміти контекст подій навколо Новогрудка, не згадуючи його назви.
Початок історії Новогрудка
За археологічними даними, Новогрудок було засновано у XI ст. головним чином у ході дреговицької колонізації [3, с. 66, 106-107]. Історичні відомості про нього є лише з XIII ст. Твердження, що Новогрудок нібито був заснований у 1044 р., під час походу київського князя Ярослава на Литву, є очевидним непорозумінням. Прихильники такої точки зору (починаючи з В.Татищева [4, с. 79]) посилаються на пізні новгородські літописи, де сказано, що в 1044 р. «ходи Ярослав на Литву, а на весну заложил Новгород и сделал и» [5, с. 116; 6, с. 127; 7, с. 20]. Яке місто тут мається на увазі, добре видно за більш раннім і повнішим текстом Новгородського першого літопису старшого ізводу: «Ходи Ярославъ на Литву; а на весну же Володимиръ заложи Новъгород и сдЂла его. В лЂто 6553 [= 1045]. Заложи Володимиръ святую СофЂю в НовЂгородЂ» [8, с. 181]. Тобто новгородський князь Володимир у Великому Новгороді зробив той же саме, що в 1037 р. його батько в Києві: «Заложи Ярославъ город Кыевъ, и церковь святыя СофЂя сверши» [8, с. 180]. Очевидно, що «заложение города» означає тут будівництво укріплень. І звичайно ж, немає жодного зв’язку ні з Новогрудком, ні з походом Ярослава на Литву.
Хоча історія Новогрудка XI-XII ст.
невідома, можна припусти, що він, як і більшість інших дреговицьких земель,
входив до складу Турівського князівства [9, с. 13 (карт)], відомого пізніше під
назвою Полісся. Цікаво, що в описі походу русько-татарських військ на
Новогрудок у 1275 р. Поліссям називається Новогрудське князівство або його
частина («Мьстиславъ... шелъ бяшеть от Копыля воюя по ПолЂсью») [10, стб. 873]. Приналежність Новогрудка до Турово-Пінської землі
побічно підтверджує перше згадування новогрудців, які діють разом з ополченнями
Пінська і Турова 1228 року.
Похід 1228 р. був спрямований на Кам’янець, володіння волинського князя Данила Романовича. Ініціатива належала пінському князеві Ростиславові, який мстив Данилові за схоплених у полон його дітей. Ростислава підтримав Володимир Київський і Михайло Чернігівський. Останній привів також курське ополчення, тому можливо, що згадувані «новгородці» могли бути й ополченням Новгорода Сіверського, хоча новогрудська приналежність видається більш ймовірною. Про це можна судити й за порядком перерахування учасників походу («и Куряны, и Пиняны, и Новгородци, и Туровци»), і за метою походу, що припускає активну участь сусідів Пінська [10, cтб. 753; 11, c. 1-72].
Незважаючи на зосередження величезних сил, похід на Кам’янець закінчився невдало. Данило з братом Волошкою рушили на Київ і змусили Володимира і Михайла замиритися на вигідних умовах. Це означало залучення Пінська в зону впливу волинських Романовичів.
Того ж року Романовичі відправилися в похід до Польщі, на Калиш, у якому вже змушений був взяти участь і Володимир Пінський. М.Грушевський відніс цей похід до 1229 р. [11, c. 22], однак у літописі зазначено, що похід зв’язаний з тим, що «В та ж лЂта Льстько убьенъ быс» і Конрад Мазовецький попросив допомоги в боротьбі за владу. Поляки брали участь вже в поході Романовичів на Київ, і, мабуть, незабаром здійснений похід Романовичів у Польщу був платою Конрадові за послугу. З того, що Лешко помер 23 листопада 1227 р., можна припустити, що літописець тут мав на увазі вересневий 6736 рік, у якому повинні поміститися і смерть Лешка, і війна Романовичів з пінсько-київською коаліцією, і похід на Калиш. Однак Романовичі, певно, не довіряючи йому цілком, залишили його в Бресті «стеречи землЂ от Ятвязь». У той час біля Бреста з’явилися литовці, які поверталися з походу на Польщу і не стереглися волинських князів, з якими були в мирних відносинах («мняще мирни суще»). Однак Володимир Пінський дозволив собі не рахуватися з політикою волинських князів. «Оже есте мирни, но мнЂ есте не мирни», — заявив він литовцям і розбив їх [10, cтб. 754]. Цей факт свідчить про напружені відносини між князями Турівської землі і литовцями.
Союзницькі взаємини Литви і Волині
зберігаються і надалі. Навесні 1238 р. «Данилъ же возведе на Кондрата Литву Минъдога,
Изяслава Новгородьского» [10, cтб. 776]. Тут ще є очевидною незалежність один
від одного Міндовґа (Міндауґаса) і новогрудського князя Ізяслава — їх зв’язує
лише воля Данила.
Підпорядкування Новогрудка Литві
1238 р. став фатальним для Русі і Литви.
На Русь наступила хвиля монгольської навали, що незабаром перетворила на руїни
багато квітучих міст. У Литві ж, навпаки, припинилися міжусобиці і затвердилася
одноосібна влада Міндовґа. Про усобиці всередині Литви, що передували цьому,
дещо відомо [10, cтб. 858]. Однак про період усобиць, очевидно, свідчить
десятилітня перерва литовських військових походів. У перші десятиліття XIII ст.
вони відбувалися фактично щорічно, а в 1229-1237 рр. відомо лише 2 військових
походи литовців (у 1230 і 1234 р.) [12, с. 177]. У той самий час
спостерігається незалежність від Литви ятвягів [10, cтб. 754, 776], хоча ще в
1209 р. вони діяли разом з Литвою [10, cтб. 721] і надалі будуть їй належати.
Після походу військ Міндовґа на Мазовию в 1238 р. відкривається новий етап військової активності Литви. Розорена монгольською навалою Русь стала найбільш легкою здобиччю для литовських загонів. Ніколи в історії литовські набіги на Русь не здійснювалися з такою інтенсивністю, як у 40-і рр. XIII ст. Саме в це десятиліття в долі Новогрудка відбувається злам — він опиняється під владою литовських князів. У 1249 р. Данило вже нападає на Новогрудок як на володіння Литви.
Яким чином Новогрудок опинився під владою Литви, можна судити з оповідання про сина Міндовґа Войшелка (Вайшалгаса): «Воишелкъ же нача княжіти в НовЂгородЂчЂ, в поганст†буда, и нача проливати крови много, убивашеть бо на всякъ день по три, по четыри; которого же дні не убьяшеть кого печаловашеть тогда, коли же убьяшеть кого, тогда веселъ бяшеть. Посем же вниде страхъ Божии во сердце его, помысли в собЂ, хотя прияти святое крещение. И крестися ту, в НовЂгородцЂ, и нача быти во крЂстьянст※ [10, cтб. 858-859]. Цей текст відображає насильницьке вокняжіння Войшелка в Новогрудку, за яким слідували жорсткі репресії.
Подальша зміна політики Войшелка, можливо, зв’язана з тим, що на початку свого правління він був ще малолітнім, і всі рішення від його імені приймали призначені Міндовґом регенти [13, с. 8, 16, 20-21, 93-97]. Він же був схильний до більш м’якої політики, що його батькові явно не подобалася. Про це можна судити з характеристики їхніх взаємин наприкінці життя Міндовґа: «Отець же его Миндовгъ укаривашеться ему по его житью. Онъ же на отца своего нелюбовашеть велми» [10, cтб. 859].
Важко сказати, що сталося з колишнім
Новогрудським князем Ізяславом. Узимку 1254-1255 р. згадується якийсь Ізяслав
Свислоцький [10, cтб. 831]. Якщо це той самий Ізяслав, що у 1238 р. ще княжив у
Новогрудку, можна було б припустити, що він зберіг життя, але був відтиснутий
на Свислоч. Однак це міг бути і зовсім інший Ізяслав.
Точну дату приєднання Новогрудка до Литви встановити важко, але можна припустити, що це відбулося незабаром після розорення західної Русі Батиєм у 1240-1241 р. Вже в другій половині 1241 р., під час походу Данила на Бакоту, його братові Волошці довелося залишитися «стеречи землЂ от Литвы» [10, cтб. 792]. Це свідчить про раптовий наступ Литви на розорену татарами Русь, що узгоджується з історичною традицією, що відбилася в Литовських літописах. У них підпорядкування Новогрудка Литві зв’язується з наслідками походу Батия: «А в тот час доведался князь великии Монтивил жомоитскии, иж Руская земля спустела и рускии князи розогнаны, и он, давши воиско сыну своему Скирмонту, и послал с ним панов своих радных (...). И зашли за реку Велю, и потом перешли реку Немон и нашли в чотырех милях от реки Немна гору красную, и сподобалася им, и вчинили на неи город и назвали его Новъгородок» [14]. Імена і деталі тут недостовірні, але суть, очевидно, відображена вірно [15, с. 133].
Вреґулювання взаємин між Литвою і Волинню після підпорядкування Новогрудка Литві відбулося напередодні Ярославської битви (17 серпня 1245 р.). Готуючись до вирішальної сутички з Ростиславом Михайловичем, Романовичі просили про допомогу не лише Конрада Мазовецького, але і Міндовґа: «Данило же и Василко посласта в Литву помощи просяща. И послана быс от Миндога помощь. Не дотягшу же обоимъ, явлешу же Богу помощь свою над ними» [10, стб. 801]. Таке прохання було б неможливе без укладення миру, що, очевидно, був скріплений шлюбом Данила з племінницею Міндовґа (вона згадується як дружина Данила в 1249 р.). Однак спілка з Литвою не принесла Романовичам тої користі, на яку вони сподівалися (на битву литовці спізнилися). Імовірно, литовці також залишилися незадоволені початим походом (як це було в 1255 р.). Наприкінці 1245 р. Плано Карпіні, якого супроводжує Волошка Романович до Києва, повідомляє про нові набіги литовців [16].
Узимку 1245-1246 р. Василько Романович
за пропозицією Конрада Мазовецького відправився разом з ним у похід на ятвягів
[10, стб. 808]. Через те, що акт розмежування пруських єпископств від 29 липня
1243 р. до Литви уже відносить не тільки землі ятвягів, але і галиндів (границі
пруських єпископств, проведені ріками Пасленка і Преголя, доходили до границь
литовців) [17, с. 108-109], цей похід торкався й інтересів Литви. Щоправда,
тоді його довелося відмінити через несприятливі погодні умови. Але узимку
1248-1249 р. здійснено спільний похід на ятвягів Данила і Волошки Романовичів і
польських князів [10, стб. 810-813], що мав остаточно розірвати мир з Литвою.
Новогрудок під час війни 1249-1254 р.
Узимку 1248-1249 р. Міндовґ послав у похід на Смоленськ своїх племінників Товтивіла (Таутвіласа), Едивіла (Гедивідаса) і їхнього дядька Викинта (Викинтаса), дозволивши їм всю здобич залишити собі [10, стб. 815]. Однак вони зайшли значно далі, на Протві розбили Московського князя Михайла, але потерпіли поразку біля Зубцова [18]. Поразка литовського війська викликала гнів Міндовґа. Розбиті князі вирішили бігти на Волинь до Данила.
Данило бачив тут гарну можливість
розширити свою ятвязьку кампанію. Він знову звернувся до своїх польських
союзників: «время есть христьяномь на поганЂЂ, яко сами имЂють рать межи собою». Поляки, однак,
ухилилися від походу. У той самий час литовські біженці знайшли підтримку в
Ятвягії й у половині Жемайтії (вотчина Викинта), що дало можливість Данилові
розв’язати ятвязьке питання дипломатичними засобами.
Самі ж Романовичі напали на Новогрудок: «Данило же и Василько поидоста к Новугороду. Данилъ же и Василько, брат его, розгадав со сыномъ брата си, посла на Волковыескь, а сына на Услонимъ, а самъ иде ко Здитову, и поимаша грады многы и звратишася в домы» [10, стб. 816].
Одразу після походу до Товтивіла надійшла звістка, що Ливонський орден його підтримає. Товтивіл з довіреним йому військом Данила пробився через володіння Міндовґа в Лівонію. У подальшій боротьбі Новогрудок утрачає своє значення. На нього звертають увагу знов, лише коли Товтивіл зазнав поразки біля Ворутського замка (1251 р.) та в Жемайтії. Тоді він знову звертається до Данила: «Тевтивилъ присла Ревбу река поиди к Новугороду. Данило же поиде с братомъ Василкомъ, и со сыномъ Лвом, и с Половци со сватомъ своимъ ТЂгакомъ, и приде к Пиньску. Князи же ПиньсцЂи имеяху лесть, и поя Ђ со собою неволею на воину». Певно, разом з Новогрудком у залежність від Литви потрапив і Пінськ. Однак охоронювана Литвою границя проходила північніше, біля озера Вигонощанського та ріки Щари (тобто там, де й у XVI ст. проходив кордон між Вядзькою волостю Пінського повіту та Липською волостю Новогрудського повіту [19]): «И послаша сторожЂ Литва на озерЂ ЗьятЂ, и гнаша чересъ болота до рЂкы ШарьЂ». Після несподіваного нападу литовців Данило з працею знову згуртував своє військо (пінські князі відмовлялися йти далі), спішно пограбував Новогрудську землю і повернувся назад («НаутрЂя же плЂниша всю землю Новгородьскую, оттуда же возвратишася в домъ свои») [10, стб. 818-819].
Відзначивши несподівану відсутність ятвягів у поході («Ятвязем же поЂхавши на помощь Данилу, не могоша доЂхати, зане снЂзи велицЂ быша») [10, стб. 819], літописець описує похід людей Данила на Гродно. Похід складався з двох етапів: на першому «люди» Романовичів узяли Гродно (Данило повернувся з Бельска), а на другому Романовичі «посласта многы своя пЂшьцЂ и коньникы на грады ихъ и плЂниша всю вотчину ихъ страны ихъ. Миндог же посла сына си, и воева около Турьска». З тексту незрозуміло, чия країна і вотчина маються на увазі. Едвардас Гудавичюс вважає пограбовані території вотчиною Міндовґа [20], однак, літописець міг мати на увазі і володіння гродненців, литовців або ж ятвягів, які зрадили Данила. Міндовґ не брав участь у цих подіях безпосередньо, діяв через сина (певно, Войшелка). Згадування Турська говорить про те, що війська Романовичів рухалися від Гродно узбережжям Німану в напрямку Новогрудка, що загрожувало Войшелку і його князівству.
У той самий час Міндовґ змусив втікти
Товтивіла з Жемайтії, повернув жемайтів та ятвягів під свою владу і запропонував
Данилові мир: «Тогож лЂта присла
Миндовгъ к Данилу, прося миру и хотя любви о сватьствЂ. Тогда же Тевти(ви)лъ прибЂже к Данилу, и
Жемойть, и Ятвязь река, яко Миндовгъ убЂди я
серебром многимъ, Данилу же гнЂв имЂющю на нЂ» [10, стб. 819-820]. Перехід
ятвягів на бік Міндовґа, можливо, відбувся ще напередодні новогрудского походу
Данила, що пояснило б не лише ухилення ятвягів від участі в поході, а й
наступний похід волинян на переважно ятвязьке Гродненське князівство (участь
ятвягів у цьому поході вже не передбачалася).
Незважаючи на запропонований Міндовґом мир, Данило наприкінці 1252 р. ще раз відправився на Новогрудок: «Данилови же пошедшу на воину, на Литву, на Новъгородокъ, бывшю раскалью» [10, стб. 828-829]. Це третій і останній новогрудский похід Данила.
Князювання Романа Даниловича в Новогрудку
Війна Данила і Міндовґа закінчилася
миром 1254 р., що його від імені батька уклав Войшелк: «Потом же Воишелкь
створи миръ с Даниломъ и выда дщерь Миндогдову за Шварна, сестру свою, и приде
(в) Холмъ к Данилу, оставивъ княжение свое, и восприемь мнискии чинъ, и вдасть
Романови, сынови королеву, Новогородъкъ от Миндога и от себе, и Вослонимъ, и
Волковыескь, и всЂ городы» [10, стб. 830-831].
Іншими словами, Новогрудок і всі підвладні йому міста (Слонім, Волковиськ і
ін.) були дані Роману Даниловичу від Міндовґа як верховного правителя і від
Войшелка як безпосереднього правителя [21]. Це дарування своєю чергою ставило
Романа у васальну залежність від Міндовґа, як видно з подальших подій, зокрема,
із заяви Міндовґа 1255 р.: «...прислаша Миндовгъ к Данилу: пришлю к тобЂ Романа и НовогородцЂ, абы пошелъ ко
Возвяглю» [10, стб. 838].
Це добре вписувалося в загальну політику
вреґулювання взаємин Міндовґа зі своїми сусідами після війни 1249-1254 р. — периферійні
землі своєї держави Міндовґ передав у ленне управління колишнім ворогам. Дарчою
грамотою, виданою одразу після своєї коронації в липні 1253 р., Міндовґ
подарував у льон Ливонському орденові землі в західній частині Литовської
держави — частину Жемайтії (волості Колайняй біля Юрбаркаса, Каршува, Кражяй,
половину волостей Расейняй, Лаукува, Бетигала, Арегала, половину Дайнави (або
Ятвягії, включно з волостями Вейсеяй та Павейсинінкай — певно, з іншої
половини), а також усю Надровію. Землі жалувалися за умови, що брати
Ливонського ордену «самі й зі своїми силами, на свій рахунок матеріальним
мечем, допомогою та порадою (auxilio et consilio) будуть вічно допомагати нам
та законним спадкоємцям нашого королівства проти наших ворогів та ворогів віри»
[22]. З цієї умови випливає, що згадані землі теоретично не виключалися зі
складу Литовської держави.
У даруванні 1253 р. було резервоване місце для майбутніх володінь єпископа Литви Кристіана — у 1254 р. йому були подаровані інші половини волостей Расейняй, Лаукува і Бетигала в Жемайтії. Чергування земель ордену і литовського єпископа мало підтримувати статус усього комплексу цих земель як складової частини Литви.
Є підстави вважати, що мир з Данилом коштував Міндовґу не тільки дарування Новогрудка в льон Романові Даниловичу. Певно, довелося поступитися частиною Ятвязької землі і Данилові. Претензії Данила і Земовіта Мазовецького на третину ятвязьких земель були визнані Тевтонським орденом у Рацензькому договорі від 24 листопада (?) 1254 р. [17, с. 221-222]. Узимку 1254-1255 р. Данило здійснює похід на ятвягів. Характерно, що в ньому брав участь Роман Данилович з новогрудцями, а це означає, що похід Данила був погоджений з Міндовґом: «Поиде Данило на ЯтвязЂ с братомъ и сыномъ Лвомъ, и с Шеварномъ, младу сущу ему, и посла по Романа в Новъгородокъ и приде к нему Романъ со всими Новгородци, и со тцемь своимъ ГлЂбомъ, и со Изяславомъ, со Вислочьскимь, и со сее стороны приде Сомовитъ со Мазовшаны, и помочь от Болеслава со Судимирци и Краковляны» [10, стб. 831]. Похід закінчився перемогою Данила і накладенням данини на ятвягів [10, стб. 835-836].
Слід зазначити, що зовсім аналогічно
реальну владу на подаровану Міндовґом Жемайтію доводилося встановлювати і
Ливонському ордену, однак, з меншим успіхом. Жемайти чинили завзятий спротив,
причому стратегічною метою повсталих жемайтів, як відзначається в Ливонській
римованій хроніці, була не незалежність, а повернення Жемайтії під владу
Міндовґа [23].
Тут можна помітити на перший погляд парадоксальне явище: чим тісніший був зв’язок подарованих територій з центром держави, тим складніше було пустити в хід дарчі грамоти.
Насправді ніякого парадокса тут немає — усе залежало від умов входження цих територій до складу Литовської держави. Жемайти були литовцями («литовці, які називаються жемайтами»), як їхній неодноразово називає Ливонська римована хроніка [24], повноправними громадянами держави. Перехід під владу Тевтонського ордену означав зниження їхнього статусу. Ятвяги входили до складу Литви як периферійне, не зовсім повноправне і неостаточно інтеґроване в структуру держави плем’я, однак, теж на більш-менш добровільних основах. Вони противилися зміні їхнього статусу, але ненаполегливо. Новогрудок же був включений до складу Литви шляхом насильства, і тому не робив ніякого спротиву передачі міста представникові традиційної для нього династії Рюриковичів. Жителі Новогрудка від такої реформи лише вигравали.
Взаємини і внутрішні протиріччя між Литвою, Новогрудком і Волинню під час правління Романа Данииловича в Новогрудку проявилися під час походу на підвладний татарам Возвягль (у Київському князівстві) улітку 1255 р. Данило і Василько першими відправилися в похід, до них на допомогу мали прийти послані Міндовґом литовці і новогрудці на чолі з Романом. Однак Данило і Василько литовців не дочекалися, узяли місто, спалили його, поділили між собою бранців і повернулися додому.
Литовці, коли прийшли, знайшли лише порожнє городище, де не було вже чого грабувати. Це їх розлютило, тому що вони розраховували на здобич: «Романови же пришедшу ко граду и ЛитвЂ, потокши на град Лит†ни вЂдЂша нишьто же, токмо и головнЂ ти псы течюще по городищу. Тужаху же и плеваху, по своискы рекуще «Янда», взывающе богы своя Андая и Дивирикса, и вся богы своя поминающе, рекомыя бЂси» [10, cтб. 839].
Певно, що не посмівши повертатися назад з розгніваним військом, Роман вирішив погостювати у батька, а військо повинне було повернутися додому. Литовці ж на зворотному шляху спустошили Луцьку землю, потім зазнали поразки. Загнані до озера, литовці намагалися переплисти його, але тонули, тому що за одного коня намагалися триматися десять чоловіків. Отже, у похід відправилося литовське військо в повному складі — не тільки князівські дружини, але і піше народне ополчення. Це все-таки були «людие Миндогови» [10, cтб. 840], що вважали за можливе не рахуватися з волею Романа і навіть проводити самостійну політику стосовно Волині. На долю Романа випала важка доля бути васальним князем у державі, що не терпіло князів нелитовського походження. Згодом ця дипломатична перемога батька стала причиною загибелі Романа.
Новогрудок під владою Войшелка в другий раз
У 1258 р. татарський воєвода Бурундай змусив Данила взяти участь у поході на Литву. Данило ухилявся, знаючи, чим це загрожує його синові і мирному договорові 1254 р. Не маючи можливості стати проти вимоги татар, замість себе він послав свого брата Волошки. Як тільки Василько почав воєнні дії проти Литви, Роман опинився заручником у руках Войшелка і Товтивіла, що керували обороною литовських володінь. Даремно шукав Василько свого племінника по Литовській і Нальшянській землях. Даремно і Данило відправився в похід на Волковиськ, «бо еха ко Волковыску, ловя яти ворога своего Вышелка и Тевти(ви)ла, и не удуси ею в городЂ, искаше ею по стаемь, посылая люди, и не обрЂте ею, бЂста бо велику лесть учинила — я Вышелгъ сына его Романа» [10, cтб. 847]. Це — остання звістка про Романа Данииловича, сумну долю якого неважко передбачити.
Розорення Литви татарами за участю Романовичів звело нанівець порівняно гарні відносини між Литвою і Волинню, що зав’язалися після мирного договору 1254 р. Частину ятвязьких земель, що раніше підпорядковувалися Данилові, 7 серпня 1259 р. Міндовґ передав Тевтонському орденові, а іншу частину залишив собі [22, c. 69-70].
Одразу після усунення Романа Даниловича
Новогрудок повернувся до рук Войшелка, хоча того вже було пострижено у ченці.
На березі Німану (певно, у Лавришеві) він побудував собі монастир «межи Литвою
и Новымъгородкомъ», з якого і керував Новогрудським князівством останні п’ять
років правління Міндовґа [10, cтб. 859].
Новогрудок після убивства Міндовґа
Восени 1263 р. у результаті змови
Довмонта (Даумантаса) і Тренети було вбито Міндовґа. Бурхливі події, що
розгорнулися після цього, привели новогрудського князя Войшелка на трон Литви.
Спочатку, коли влада перейшла до рук Тренети, Войшелк повинен був рятуватися
втечею до Пінська. Однак Тренета утримався у влади лише півроку і був убитий
конюшими Міндовґа навесні 1264 р. Почувши про загибель Тренети, Войшелк відразу
повернувся до Новогрудка, а звідти з пінським і новогрудським військами
відправився до Литви займати трон [10, cтб. 859-861].
Хоча початковою опорою Войшелка були новогрудські і пінські ополчення, найважливіші події розгорталися в Литовській землі й в інших землях Аукштайтії. У Литві змовники проти Тренети вже підготували ґрунт до визнання сина Міндовґа великим князем: «Литва же вся прияша и с радостью своего господичича». Радість, однак, не був загальною — православний князь не користувався популярністю в Литві. У Девілтовській та Нальшянській землях замки довелося брати силою, причому сила ця була переважно іноземного походження. Ворогів Войшелк побив «бещисленое множество» [10, cтб. 861]. Учасник змови проти Міндовґа нальшянський князь Довмонт у 1265 р. втік до Пскова «съ 300 Литвы с женами и с дЂтми» і був обраний псковським князем [8, c. 85].
Прибічники Войшелка, звичайно, були й у
Литві — у першу чергу вірні соратники його батька, кому перехід влади до рук
іншої династії нічого гарного не обіцяв. Згідно Новгородського першого
літопису, Войшелк «съвкупи около себе вои отца своего и приятели, помоливъся
кресту честному, шедъ на поганую Литву, и побЂди я, и стоя на земли ихъ все лЂто» [8, c. 85]. Однак
перемога, як свідчить Іпатіївський літопис, коштувала Войшелку і Литві
незалежності, тому що для цієї боротьби була необхідна допомога волинських
князів: «и поча ему помагати Шварно князь и Василко, нареклъ бо бяшеть Василка
отца собЂ и господина» [10, cтб. 862].
Наречення Волошки Романовича батьком означало визнання васальної залежності Литви від Волинського князівства (Данило Галицький у цих подіях уже не брав участі, тому що занедужав і невдовзі помер). Більше того, згідно Новгородського першого літопису, Войшелк зобов’язався через три роки відректися від влади і повернутися до монастиря [8, c. 84-85]. Таким чином, Войшелк діяв як ставленик волинських князів і мав підготувати ґрунт до переходу Литви під їхню владу.
Намітився і кандидат на трон Литви — Шварно Данилович, за якого 1254 р. Войшелк видав заміж свою сестру. Він залишився в Литві, і після придушення опозиції в литовському поході 1265 р. на Польщу брали участь і загони Шварна. Іпатіївський літопис у зв’язку з цим характеризує його як співправителя Войшелка: «княжащу Воишелкови во Лит†и Шварнови, иде Литва на Ляхы воевать, на Болеслава князя, идоша мимо Дрогичинъ, слуги же Шварновы идоша с ними же и воеваша около Скаришева и около ВизълъжЂ и Торьжку, и взяша полона много» [10, cтб. 864].
Шварно, однак, не користувався великим впливом у Литві. Між волинськими князями і галицьким князем Левом Даниловичем торочилися суперечки про те, кому повинна дістатися Литва. Старший брат Шварна Лев Данилович вважав себе більш прийнятним кандидатом на литовський трон. Пізніше, у 1267 р., він навіть вб’є Войшелка за те, що той «бяшеть далъ землю Литовьскую брату его Шварнуви» [10, cтб. 868].
Як співправитель Войшелка Шварно не мав впливу на зовнішню політику Литви. За участь у поході на Польщу йому залишалося лише непереконливо пояснювати польському князеві Болеславу: «не воевалъ язь тебе, но Литва тя воевала». Однак Болеслав не схильний був пробачати його: «я на Литву не жалуюс, оже мя воевал немирник мои, а воевал мя тако и гораздо, но на тя жалую». Це стало причиною походу Болеслава на Холм — волинську вотчину Шварна. Шварно під час переговорів з Болеславом і під час походу Болеслава на Холм був у Новогрудку («тогда же Шварнови сущю в НовЂгородчЂ») [10, cтб. 864]. Втягнутий у війну з Болеславом, Шварно змушений був спішно повернутися в Холм («посем же Шварно приЂха из Новагородъка вборзЂ»), щоб вести важку боротьбу з Болеславом (у 1266 р.). Можна зробити висновок, що Новогрудське князівство Войшелк передав своєму співправителеві і наміченому спадкоємцеві Шварну. Новогрудок, таким чином, у 1264-1267 р. можна вважати резиденцією субмонарха Литви.
Однак положення цього силоміць нав’язаного Литві субмонарха було досить хистким. Тільки-но до початку 1267 р. Шварно встиг вреґулювати конфлікт із Болеславом, що виник, по суті, через його безсилля в ролі субмонарха Литви, до нього надійшла звістка, що Войшелк, відповідно до свого зобов’язання, поступається йому всією владою в Литві і повертається до монастиря. Це повідомлення не втішило Шварна, який почував себе в Литві непевно: «Шварно же моляшеться ему по велику, абы еще княжил с ним в ЛитвЂ, но Воишелкъ не хотяшеть. Тако река: согрЂшилъ есмь много перед Богомъ и человекы — ты княжи, а земля ть опасена. Шварно же не може умолити его, и тако нача княжити в ЛитвЂ, а Воишелкъ иде до Угровьска в манастырь...» (у Холмському князівстві) [10, cтб. 867]. Незабаром (18-23 квітня 1267 р.) Войшелк був убитий Левом Даниловичем.
Не даремно побоювався Шварно влади. Литва, що погубила десять років тому його брата Романа, що важко прийняла православного Войшелка, та Литва не була готова підкоритися чужому князеві. Це не мало прецеденту в історії середньовічної Литви. Князювання Шварна в Литві було коротким, літописець замовчує подробиці, лише коротко узагальнює: «Княжащю же по Воишелце Шварнови в Литовьскои земли, княжив же немного лЂт, и тако преставися. И положиша тЂло его въ церкви святыа Богородица близъ гроба отня. Посем же нача княжити в Лит†окаанныи, безаконныи, проклятыи и немилостливыи Троидени...» [10, cтб. 868-869].
Смерть Шварна в Холмі свідчить про те, що помер він, будучи вигнаним з Литви «окаянним» Тройден (Трайдянисом). В подальшому оповіданні літописця знаходимо натяк на збройну боротьбу між Тройденом і волинськими князями: «князь Василко убил на воинахъ 3 браты Троиденеви» [10, cтб. 871]. Тому що смерть і Шварна, і Волошки відноситься до 1269 р. [11, c. 47], згадані війни могли йти тільки під час князювання Шварна в Литві (1267-1269 р.). Це князювання видається, скоріше, боротьбою за владу в Литві, ніж реальним правлінням. Напевно, прав був Єжи Охманьскі, який вважав, що казати про реальне князювання Шварна в Литві немає підстав [25, c. 157-158].
У вересні 1269 р. волинська проблема в Литві була вирішена. З нападу на Куявію починається період активної наступальної політики Литви проти Тевтонського ордену і його союзників, що характерно для правління Тройдена [26, c. 45-46].
Подальша доля Новогрудка
Під час правління Тройдена Новогрудок згадується лише два рази в зв’язку з татарсько-руськими походами на Новогрудок (1275 і 1277 р.).
Зимовий похід 1275 р. був організований Левом Даниловичем, який хотів помститися Тройдену за спустошення Дорогичина. Метою походу був не Новогрудок, а Литва, однак, обставини змусили обмежитися Новогрудком.
За допомогою татарського хана Менгу-Тимура була згуртована величезна антилитовська коаліція, до которої входило татарське військо під керівництвом воєводи Ягурчина, а також загони задніпровських князів — Романа Брянського, Гліба Смоленського і «инныхъ князии много, тогда бо бяху вси князи в воли в татарьскои». У похід відправилися і князі галицько-волинські, а також пінські й турівські. З’єднавшись з татарами біля Слуцька, вони рушили прямо до Новогрудка. Однак біля його мурів між союзниками відбувся конфлікт. Лев з татарами, таємно від братів, не дочекавшись задніпровських князів, захопив Новогрудок, крім дитинця. Інші князі, залишені без здобичі і слави, розсердилися «про то, оже не потвори ихъ людми противу себе». Це зірвало намічений похід на Литву — скривджені союзники повернулися додому [10, cтб. 871-874].
Заходи у відповідь Тройден почав у дусі своєї звичайної політики. Зосереджуючи свою увагу на ударах по Тевтонському ордену і на підтримці повстань балтських племен (прусів, земгалів) проти Ордену, він і оборону литовських інтересів у Новогрудській землі бачив у балтській колонізації краю. У 1276 р. «придоша Пруси къ Троиденеви из своея землЂ неволею пред НЂмци. Онъ же прiя я к собЂ и посади чясть их в ГроднЂ, а часть ихъ посади у СлонимЂ» [10, cтб. 874]. Надалі побачимо, що пруси успішно обороняли і Волковиськ. Розселення прусів і бартів було набагато більш широким, ніж вказує літопис — про це можна судити за топонімікою [27] і за присутністю бартів (бортів) вже як селянського стану в багатьох великокнязівських маєтках XVI ст. [28].
Галицько-волинські князі спробували стати проти колонізації краю: «Володимеръ же, сдумавъ со Лвом и с братом своимъ, послаша рать свою ко Вослониму, взяста Ђ [прусів], а быша землЂ не подъсЂдалЂ» [10, cтб. 874]. Однак узимку 1277-1278 р. під час походу галицько-волинських князів на Литву пруські колоністи довели свою вірність Литовській державі. Похід був задуманий татарським ханом Ногаєм нібито на підтримку галицько-волинських князів у їхній боротьбі проти Литви. Але допомога була непроханою і несвоєчасною, тому що галицько-волинські князі вже дійшли до мирної угоди з Литвою. Наміряючись напасти на Новогрудок, вони довідалися, що він уже пограбований татарами, і повернули в напрямку до Гродно. Однак біля Волковиська пруси й барти напали на їхнє військо, коли воно ночувало після пограбування околиць. Багато хто був перебитий, інші потрапили до полону. Галицько-волинські князі поставили місто в облогу, взяли на приступ кам’яну вежу, що стояла біля його воріт, і яку обороняли пруси. Не маючи досить сил для подальшого штурму, галицько-волинські князі пристали до угоди з прусами, які за визволення з полону своїх бояр відступили від міста. Так закінчився останній відомий похід галицько-волинських князів на Литву [10, cтб. 876-878].
Локальні сутички ще якийсь час продовжувалися. Так, у 1289 р. «Литовьскии князь Будикидъ [= Бутигейдис] и брат его Будивидъ [= Бутивідас] даша князю Мьстиславу город свои Волъковыескь, абы с ними миръ держалъ» [10, cтб. 933]. На яких підставах було надане це місто — невідомо, як невідомо, як довго Мстислав володів Волковиськом (навряд чи це тривало довго).
З початку XVI ст. Новогрудська земля
міцно закріплюється за Литвою. Литва часів Гедимін (Гедимінаса) починає наступ
на Волинь, відсуваючи всі територіальні суперечки далеко на південь від своїх
границь. Наприкінці 1316 — початку 1317 р. Новогрудок став центром заснованої
тоді православної митрополії Литви [29, c. 126], що означає зростання його
значення в керуванні литовських володінь на Русі. Поряд з цим Новогрудок стає
ареною релігійних експериментів великих князів литовських. У 1312 р. Вітень
(Вітянис) побудував у Новогрудку католицький костьол для місіонерів
францисканського ордену. Це була перша спроба Вітеня втілити в життя свої
наміри охрестити Литву [30]. У 1314 р. вона викликала похід на Новогрудок
тевтонських лицарів [31], які спалили цей костьол, тому що охрещення Литви
позбавило б їх приводу воювати з Литвою. Однак це вже інша сторінка історії
Новогрудка.
Місце Новогрудка в політичній системі Литви
Узагальнимо факти, що стосуються питання про «столичність» Новогрудка. В усіх подіях часів Міндовґа явно відбилася периферійність Новогрудка в структурі Литовської держави. У міжусобній війні між Товтивілом й Міндовґом Новогрудок відіграє другорядну роль. Напади на нього відбуваються лише в початковій стадії війни, коли ще не була створена коаліція проти Міндовґа, і в заключній, коли ця коаліція розпалася.
Міндовґ ніколи не керував Новогрудком безпосередньо, а тільки через своїх васалів, тобто через свого сина Войшелка і якийсь час через Романа Даниловича. Дані про керування Новогрудком через васалів повністю виключають припущення, що він міг бути столицею в часи Міндовґа. Зовсім неможлива передача столиці в лен князеві чужої династії. Не збереглося жодного достовірного свідчення про те, що Міндовґ узагалі коли-небудь особисто відвідував Новогрудок. Це, звісно, не виключає такої можливості, але чисто теоретична можливість не змінює висновків про значення Новогрудка для Міндовґа.
В роки правління в Литві колишнього
новогрудського князя Войшелка (1264-1267 р.) Новогрудок стає резиденцією
субмонарха і спадкоємця трону Шварна Даниловича. Однак Шварно був нав’язаний
Литві зовнішньою силою, не мав у ній ні впливу, ні авторитету. Переміщення
столиці Литви в Новогрудок у даній ситуації теж не видається можливим, хоча
цілком імовірно, що він став останньою опорою Шварна (1267-1269 р.), що
витісняється з Литви Тройденом.
Новогрудок явно відрізняється від власне Литовської землі і не вважається її частиною. Так, Войшелк у 1258 р. «приде опять в Новъгородокъ, и учини собЂ манастырь на рЂцЂ, на НемнЂ, межи Литвою и Новымъгородкомъ, и ту живяше» [10, cтб. 859]. Розташування монастиря «між Литвою і Новогрудком» вказує на розміщення Новогрудка за межами власне Литви. Те ж саме відзначається й у літописному оповіданні про похід на Новогрудок у 1275 р., де говориться про план татар і русинів «вземше Новъгородокъ, тоже потомъ поити в землю Литовьскую» [10, cтб. 873-874].
Зміни в цьому відношенні не відбулися й у
XVI ст. В описі походу Тевтонського ордену на Новогрудок 1314 року. Петро
Дусбурґ вважає Новогрудок землею кривичів: «...пішли на землю Кривичів і те
місто, що називається Малим Новгородом, узяли...» (venіt ad terram Crіwіcіe, et
civitatem іllam, que parva Nogardіa dіcіtur, cepіt) [31, c. 180]. У 1361 р.
Віґанд Марбурзький відзначає, що Делятичі (біля Німану, на північ від
Новогрудка) знаходяться на Русі: «У рік 1361 (...) перейшли до Русі, у землю
Делятичі...» (Anno 1361 (...) transeunt іn Russyam іn terram Delіtcz) [32, c.
527 (§52)]. У веґеберіхті 1385 р. своєю чергою підтверджується приналежність
Делятичів до Новогрудської землі: «до Делятичів, королівського двору в землі
Новогрудській» (bіs czu Dolletіtsch des konіnges hoff іm lande czu Nowgarthen) [33,
c. 704]. До Русі Віґанд Марбурзький відносить і Гродно в описі походу 1364 р.:
«...Маршалек скликає військо іноземців для облоги Гродна, наміряючись йти також
проти русинів» (marschalkus convocat copіam de longіnquіs іn obsіdіonem Garten,
temptans ecіam super Rutenіs) [32, c. 544 (§57)].
Становище почало змінюватися лише в XV-XVI ст., коли Новогрудська земля вже настільки була інтеґрована до Литовської держави, що стала сприйматися як частина власне Литви [34, c. 206-211]. Однак цей факт не слід переоцінювати, тому що завжди існувало і більш вузьке розуміння границь Литви, що не включає Новогрудок [35]. Тим більше неправомірно приналежність Новогрудка до Литви у вузькому значенні переносити до більш древніх часів.
Народження міфу
На чому ґрунтується версія про Новогрудок як про першу столицю Литви? Як столиця Литви — Новогрудок — уперше зображений в Литовському літописі третьої редакції (у так званій Хроніці Биховця), складеної близько 1520-1525 р. [36, с. 26-38]. Ця версія повторюється в творах Мацея Стрийковського, що посилався на доступний йому список Литовського третього літопису.
В другій редакції Литовського літопису (близько 1515 р.) про Новогрудське князівство розповідається лише як про незалежне володіння, кероване князями, що прийшли з глибини Литви (Жемайтії). Зі смертю легендарного Ринґольта (Римґаудаса) згадки про Новогрудське князівство припиняються. Воно потрапляє до складу володінь литовського князя Швинторога (Швянтарагіса), столицею яких була Кернаве. Саме навколо Кернаве, відповідно до історичної традиції Литовського літопису, об’єднувалися литовські землі. Уже за часів прадіда Швинторога Гіруса (Гірюса) (або Живинбунда (Живинбутаса)) до складу володінь Кернавських князів була включена Жемайтія [37].
Приписування ролі столиці Литви Новогрудку в Хроніці Биховця зв’язано з включенням до неї фрагментів з Іпатіївського літопису про Міндовґа і його сина Войшелка. Перед автором хроніки неминуче постало питання: куди помістити ці витяги з Іпатіївського літопису. Легендарна історія Литви майже не мала точок дотику з реальною історією, відомої за Іпатіївським літописом. Виняток становило лише одне місце, де описується кінець новогрудської династії. Тут у другій редакції Литовського літопису містилася неясна згадка про Войшелка — за деякими оповіданнями, нібито сина останнього новогрудського князя Римгаудаса: «И пришед до Новагородка, и рознеможеся, и умре без плоду; тот ся доконал род княжати римского Палемона. А иныи поведають, рекучи: и тот Ринкголт, пришодши з оного побоища до Новагородка, и был у Новегородцы и уродил трех сынов, и зоставит по себе на великом кнеженю Новгородском Воишвилка, и сам умре. Ино далеи о том Воишвилке и не пишет» [37]. Це було неясним відгомоном реальної історії — Войшелк справді княжив у Новогрудку. Однак помилковість його родинного зв’язку з Римгаудасом була очевидна навіть авторові Хроніки Биховця. Він-бо точно знав, що батьком Войшелка був Міндовґ.
І все-таки автор Хроніки Биховця скористався цим місцем, щоб «прив’язати» Міндовґа до легендарного тексту літопису. Питання про споріднення він вирішив просто — «утиснув» Міндовґа між Римгаудасом та Войшелком. Таким нехитрим способом він перетворив Міндовґа в сина Римгаудаса і зробив його новогрудським князем: «Y zyl [Ryngolt] mnoho let na Nowohorodcy, y umre, a po sobі zostawіl syna swoіeho na knіazenіj Nowhorodskom Mіndowha. Y panuіuczy welіkomu knіazіu Mіndowhu na Nowohorodcy y na ruskіch horodach, y naczal zbіwaty plemіa swoіe» [38, c. 132]. Далі йде оповідання Іпатіївського літопису. Фраза «Y tut sіa dokonal rod knіazaty rymskoho Polemona» [38, c. 134] перенесена в кінець вставки, після опису смерті Войшелка. У цій нехитрій операції немає рації шукати ні історичної традиції, ні ідеологічного підґрунтя. Просто фрагмент Іпатіївського літопису потрібно було куди-небудь вставити — і ця чисто технічна проблема породила міф про столицю Міндовґа в Новогрудку.
Хроніка Биховця після цієї вставки столицю Литви знову повертає в Кернаве. Зрештою Гедимін переносить столицю Литви з Кернаве у Вільнюс [38, c. 134-138]. Так що в історичній традиції тільки Кернаве і Вільнюс відомі як столиці Литви. Але навряд чи це означає, що Кернаве дійсно була столицею. Тут, імовірно, ми маємо справу всього лише з перекрученою історичною традицією про Кернавське князівство (про Литву Завілейську). Автор Хроніки, судячи з його знання місцевої традиції про Девілтаве (Дялтуве), про культ Паяути в Жасляй і т.п., був уродженцем околиць Кернаве і місцеву традицію про Кернаве як столицю даного регіону переніс на всю Литву.
Міф про Новогрудок був підхоплений
Мацеєм Стрийковським і дістав широке поширення завдяки популярності його
Хроніки (1582 р.) [39], що була першою друкованою історією Литви й основним
джерелом інформації про литовську історію протягом 250 років. Автори більш
пізніх хронік і історій слідували М.Стрийковському («Хроніка Литовська й
Жамойтська» XVII ст., «Історія Литви» Альберта Віюка-Кояловича 1650 р. і ін.)
[40]. Його версія історії Литви стала традиційною. Разом з тим міцно укоренився
міф про Новогрудок як про древню столицю Литви.
Перші представники критичної
історіографії, у багатьох випадках зверхньо ставилися до легенд
М.Стрийковського і литовських літописів, у даному випадку засумнівалися. Адже
Міндовґ — історичний діяч, так, може бути, і «традиція» про його столицю має
історичну основу? Версія Хроніки Биховця виявилася такою живучою, що на деяких
істориків впливає навіть зараз, хоча в 1907 р. були опубліковані всі
найважливіші списки Литовського другого літопису, за якими простежується
штучність «прив’язування» Міндовґа до легендарного новогрудського князя
Римгаудаса.
У столичність Новогрудка вірили багато істориків, у тому числі і литовські. Починалися спроби модифікувати легенду — наприклад, визнання лише коронації Міндовґа в Новогрудку [41, с. 157, 178], відкидаючи столичність Новогрудка. Це — спроба примірити факти і легенду, не розібравшись в джерелах легенди. Тут виявляється сила традиції, успадкована від М.Стрийковського.
У Білорусі віра в столичність Новогрудка стала сприйматися як аксіома, що не потребує доказів. М.Єрмалович і інші історики на цьому непорозумінні побудували свої теорії про білоруський характер середньовічної Литви [42]. І, на жаль, «будівництво» на цьому фундаменті продовжується навіть у роботах, що претендують на академічний статус. Алесь Кравцевич написав книгу про генезис ВКЛ, один з головних висновків якої наступний: «початком ВКЛ став утворений близько 1248 р. союз східнослов’янського міста Новогрудка з балтським нобілем Міндовґом» [43, с. 174]. Однак він не навів жодного доказу столичності Новогрудка. Автор навіть не повторив легенд М.Стрийковського і вважав можливим це питання взагалі оминути мовчанням.
Висновки
Версія про столицю Литви в Новогрудку в сучасній науковій історіографії — пройдений етап. Вона ніяк не обґрунтована і суперечить достовірним історичним даним. Залишається шкодувати, що дотепер вона спливає на поверхню, вводить в оману громадськість і деяких дослідників.
У реальній історії Новогрудка відбилися складні відносини Литви і Русі на початку литовської експансії. Новогрудок став першою і головною опорою литовської влади на Русі. Тут вироблялися ті відносини, на підставі яких налагоджувалися контакти Литви з іншими підвладними територіями Русі. Це, з одного боку, жорстке придушення опору, недовіра до князів нелитовського походження, з іншого боку, прийняття православ’я литовським князем, терпимість до місцевих традицій, пошуки способів інтеґрувати руські території в Литовську державу. У підсумку цей складний процес зближення Литви і Русі саме в Новогрудській землі мав найбільший успіх.
Список
літератури
1. Łowmiański H. Studia nad początkami społeczeństwa i państwa litewskiego. — Wilno, 1932. — T. 2. — S. 109; Paszkiewicz H. Jagiellonowie a Moskwa. — Warszawa, 1933. — T. 1: Litwa a Moskwa w XIII i XIV wieku.
2. Краўцэвiч А. К. Стварэнне Вялікага княства Лiтоўскага. — Мн., 1998; Арлоў У., Сагановiч Г. Дзесяць вякоў беларускай гiсторыi: 862–1918. Падзеi. Даты. Iлюстрацыi. — Вiльня, 2000.
3. Зверуго Я.Г. Верхнее Понеманье в IX–XIII в. — Мн., 1989.
4. Татищев В.Н. История Российская. — М.–Л., 1962. — Т. 2.
5. Новгородская четвертая летопись // ПСРЛ. — Петроград, 1915. — Т. 4. — Ч. 1. — Вып. 1.
6. Софийская первая летопись // ПСРЛ. — С-П., 1851. — Т. 5.
7. Paszkiewicz H. Regesta Lithuaniae ab origine usque ad
Magni Ducatus cum Regno Poloniae unione = Regesta źródłowe do
dziejów Litwy od czasów najdawniejszych aż do unii z
Polską. Varsoviae, 1930. T. 1: Tempora usque ad annum 1315 complectens.
8. Новгородская первая летопись. — М.–Л., 1950.
9. Лысенко П.Ф. Туровская земля в IX–XIII в. — 2-е изд. — Мн., 2001.
10. Ипатьевская летопись // ПСРЛ. — С-П., 1908. — Т. 2. [У деяких випадках цитати наводяться за Хлєбниковським (Острозьким) списком. — Прим. перекл.]
12. Baranauskas T. Lietuvos valstybės ištakos.
— Vilnius, 2000.
13. Экземплярский А.В. Великие и удельные князья северной
Руси в татарский период с 1238 по
14. Летопись Красинского // ПСРЛ. — М., 1980. — Т. 35. — С. 129; Евреиновская летопись // ПСРЛ. — Т. 35. — С. 215; Летопись Рачинского // ПСРЛ. — Т. 35. — С. 146; Ольшевская летопись // ПСРЛ. — М., 1980. — Т. 35. — С. 174; Румянцевская летопись // ПСРЛ. — Т. 35. — С. 194.
15. Łowmiański H. Uwagi o genezie państwa litewskiego // Przegląd Historyczny. — Warszawa, 1961. — T. 52. — Zesz. 1.
16. Джиованни дель Плано Карпини. История монгoлов; Пер. А.И.Малеина. — М., 1957.
17. Preußisches Urkundenbuch. Politische Abtheilung
(далее — PUB). — Königsberg, 1882. — Bd. 1, Hälfte 1.
18. Лаврентьевская летопись // ПСРЛ. — Л., 1926. — Т. 1.
— С. 472; Тверская летопись // ПСРЛ. — С-П., 1863. — Т. 15. — Стб. 395;
Gudavičius E. Kryžiaus karai Pabaltijyje ir Lietuva XIII
amžiuje. — Vilnius, 1989. — P. 93.
19. Jakubowski J. Mapa wielkiego Księstwa Litewskiego
w połowie XVI wieku. I. Część północna. —
Kraków, 1928.
20. Гудавичюс Э. «Литва Миндовга» // Проблемы этногенеза
и этнической истории балтов: Сб. статей. — Вильнюс, 1985. — С. 224;
Gudavičius E. Mindaugas. — Vilnius, 1998. — P. 155–156, 236.
21. Грушевський М. Iсторiя України-Руси. — Вид. 2-е, розширене. — Львiв, 1907. — Т. 4: XIV–XVI вiки — вiдносини полїтичнi; Пашуто В.Т. Образование Литовского государства. — М., 1959. — С. 380.
22. PUB. Königsberg, 1909. Bd. 1. Hälfte 2. S.
33–35 (N. 39).
23. Atskaņu hronika = Livländische Reimchronik
/ V. Bisenieka atdzejojums, Ē. Mugurēviča piekšvārds,
Ē. Mugurēviča, K. Klaviņa komentari. Rīgā, 1998.
Lpp. 130 (строки 4115–4118), 179 (строки 6350–6353), 180 (строки 6399–6402).
24. Atskaņu hronika = Livländische Reimchronik.
Lpp. 138 (строки 4466–4467), 159 (строки 5445–5446), 258 (строки 9965–9966).
25. Ochmański J. Uwagi o Litewskim państwie
wczesnofeudalnym // Roczniki Historycznie. — 1961. — R. 27.
26. Błaszczyk G. Dzieje stosunków polsko-litewskich od czasów najdawniejszych do współczesności. — Poznań, 1998. T. 1: Trudne początki.
27. Гаучас П. К вопросу о восточных и южных границах
литовской этнической территории в средневековье // Балто-славянские
исследования. 1986: Сборник научных трудов. М., 1988. — С. 210–211; Dubonis A.
Lietuvos didžiojo kunigaikščio leičiai : iš Lietuvos
ankstyvųjų valstybinių struktūrų praeities. — Vilnius,
1998. — P. 75–76.
28. Jablonskis K. Lietuviški žodžiai senosios
Lietuvos raštinių kalboje. — Kaunas, 1941. — D. 1.
29. Голубинский Е. История русской церкви. — М., 1900. — Т. 2.
30. Gedimino laiškai / parengė V. Pašuta ir I. Štal = Послания Гедимина / Подготовили В.Т.Пашуто и И.В.Шталь. — Вильнюс, 1966. — C. 24–25, 30–31; Nikžentaitis A. Nuo Daumanto iki Gedimino: ikikrikščioniškos Lietuvos visuomenės bruožai // Acta Historica Universitatis Klaipedensis. — Klaipėda, 1996. — T. 5. — P. 111.
31. Peter von Dusburg. Chronicon terrae Prussiae //SPR. —
Leipzig, 1861. — Bd. 1. — S. 180/
32. Wigand von Marburg. Die Chronik / herausgegeben von
Theodor Hirsch // SRP. — Leipzig, 1863. — Bd. 2.
33. Die littauischen Wegeberichte // SRP. — Leipzig,
1863. — Bd. 2/
34. Спиридонов М.Ф. «Литва» и «Русь» в Беларуси в XVI в. // Наш Радавод. — Гродна, 1996. — Ч. 7.
35. Пазнякоў В. У пошуках Белай Русі // Полымя. — 2001. — № 11. — С. 270; Reklaitis P. Prarastosios Lietuvos pėdsakų beieškant. — Vilnius, 1999. — P. 260–263.
36. Jasas R. Bychovco kronika ir jos kilmė // Lietuvos metraštis. Bychovco kronika — Vilnius, 1971.
37. Летопись Археологического общества // ПСРЛ. — М.,
1980. — Т. 35. — С. 91–92; Летопись
Красинского // ПСРЛ. — М., 1980. — Т. 35. — С. 129–131; Летопись
Рачинского // ПСРЛ. — Т. 35. — С. 146–149; Ольшевская
летопись // ПСРЛ. — М., 1980. — Т. 35. — С. 174–177; Румянцевская
летопись // ПСРЛ. — Т. 35. — С. 194–197; Евреиновская
летопись // ПСРЛ. — Т. 35. С. 215–218.
38. Хроника Быховца // ПСРЛ. — М., 1975. — Т. 32.
39. Stryjkowski M. Kronika Polska, Litewska,
Żmódzka i wszystkiej Rusi. — Warszawa, 1846. — T. 1.
40. Хроника Литовская и Жмойтская // ПСРЛ. — М., 1975. —
Т. 32; Vijūkas-Kojelavičius A. Lietuvos istorija. —
Vilnius, 1989. — P. 103.
41. Ivinskis Z. Lietuvos istorija: iki Vytauto
Didžiojo mirties. — Roma, 1978 (репринт: Vilnius, 1991).
42. Ермаловiч М.I. Па слядах аднаго мiфа. — Мн., 1989.
43. Краўцэвiч А. К. Стварэнне Вялікага княства Лiтоўскага. — Мн., 1998.
Все материалы библиотеки охраняются авторским правом и являются интеллектуальной собственностью их авторов.
Все материалы библиотеки получены из общедоступных источников либо непосредственно от их авторов.
Размещение материалов в библиотеке является их цитированием в целях обеспечения сохранности и доступности научной информации, а не перепечаткой либо воспроизведением в какой-либо иной форме.
Любое использование материалов библиотеки без ссылки на их авторов, источники и библиотеку запрещено.
Запрещено использование материалов библиотеки в коммерческих целях.
Учредитель и хранитель библиотеки «РусАрх»,
академик Российской академии художеств
Сергей Вольфгангович Заграевский