РусАрх

Электронная научная библиотека по истории древнерусской архитектуры

О БИБЛИОТЕКЕ

ИНФОРМАЦИЯ ДЛЯ АВТОРОВ

КОНТАКТЫ

НА ГЛАВНУЮ СТРАНИЦУ САЙТА

НА СТРАНИЦУ АВТОРА

Источник: Івакін Г. Ю. Історичний розвиток Києва XIII—середини XVI ст. (історико-топографічні нариси). К., 1996. Все права сохранены.

Размещение электронной версии в открытом доступе произведено: http://litopys.org.ua. Все права сохранены. В электронной версии отсутствуют почти все иллюстрации оригинала.

Размещение в библиотеке «РусАрх»: 2006 г.

Г. Ю. Івакін

Історичний розвиток Києва XIII—середини XVI ст.

(історико-топографічні нариси)

У монографії досліджується проблема історичного розвитку Києва у добу після монгольської навали 1240 р.: друга половина XIII — перша половина XVI ст. На грунті аналізу та картографування археологічного матеріалу, здобутого розкопками останніх десятиліть, та комплексного використання писемних, нумізматичних, картографічних джерел висвітлюються питання історичної топографії міста, його ролі та значення у політичному, економічному та культурному житті того часу. Це перша наукова монографія з історії та археології Києва даної доби.

Для фахівців істориків, археологів, викладачів, студентів, а також всіх, хто цікавиться історією Києва.

ВСТУП

Історія українських земель другої половини XIII — XVI ст. є важливою і, водночас недостатньо дослідженою, темою історичної науки. Цей період вивчено надзвичайно нерівномірно. Якщо політична та соціально-економічна історія України кінця XV — XVI ст. висвітлена в історіографії більш-менш задовільно, то попередній час (після Батиєвої навали) практично був позбавлений безпосередньої уваги дослідників. Чи не в першу чергу це пояснюється різною збереженістю писемних джерел (чим далі їх, природньо, надходить до науковців більше) та пануючою тривалий час теорією про майже повне знищення українських земель після навали 1240 — 1241 рр.

Однією з кардинальних проблем історії України тієї доби є дослідження різних аспектів розвитку міста. Нечисленність писемних джерел, особливо з першої частини цього періоду, висуває на перший план археологію. Більшість питань неможливо правильно вирішити чи уявити без залучення археологічного матеріалу. Для досліджень історії цього періоду характерним є комплексний підхід із використанням усього спектру наявних історичних джерел.

Особливе значення у вивченні українського міста займають дослідження історії Києва. Адже в ній сфокусовано більшість питань та проблем даної доби, відбились історичні долі всього народу. Це місто було вогнищем виникнення та розвитку вітчизняної державності та культури. Воно зазнало величезного злету та нищівного удару кочовиків, пережило весь тягар іноземної навали, поступово, з великими труднощами відроджувалось і наприкінці XVI-XVII ст. об’єднало навколо себе більшу частину України.

Проте історія Києва XIII — XVI ст. до сьогоднішнього часу залишається однією з найменш вивчених галузей історії України. Тут багато нез’ясованого, дискусійного: імена та час правління князів, головні віхи політичної та економічної історії, /4/ доля пам’яток стародавнього монументального зодчества тощо. Проблеми розвитку Києва після монгольської навали є надзвичайно важливими для вірного, адекватного розуміння його значення та місця в тій дуже складній і заплутаній ситуації, що склалася у Східній Європі XIII — XVI ст. Вони тісно пов’язані з такими кардинальними питаннями історії України, як питання про те, чи була перерва у заселенні українських земель (особливо Наддніпрянщини); чи відбулася повна заміна населення після Батиєвої навали; яким був вплив цієї навали на весь хід історичного розвитку цих земель тощо.

Питання про долю Києва (і всієї Південної Русі) після монгольської навали було піднято ще у першій половині XIX ст. і з того часу обговорювалося досить гостро, причому кожен раз використовувалося як аргумент у дискусіях, для обгрунтування різних політичних зазіхань та теорій. Думка про повний розгром та запустіння Києва й усього краю після 1240 р. висувалась як аргумент про відокремлення українського народу від своїх давньоруських коренів та традицій, всієї історичної спадщини, ствердження, що на цих землях мешкали великороси. З іншого боку ця думка ставала наріжним каменем відомої концепції Великої Польщі «від моря і до моря», за якою територія України нібито була заселена та «цивілізована» польською шляхтою.

Спростування цих ідей у XIX ст. йшло з перемінним успіхом, супроводжувалось цілою низкою суб’єктивних та об’єктивних помилок, і в тому чи іншому вигляді вони стали пануючими в історіографії.

Роботи істориків середини XX ст. більш докладно висвітлили деякі аспекти проблеми. Була повністю спростована думка про будь-який позитивний вплив монгольської навали. Першорядну роль тут відіграли археологічні дослідження Києва, які наочно показали справжню картину розгрому столиці Київської Русі у 1240 р. Доведено було і те, що думка про повне запустіння та зміну населення у Наддніпрянщині не має під собою достатнього грунту. Проте і сьогодні деякі дослідники, даючи безумовно вірну негативну оцінку подіям 1240 р., досить часто перебільшують ступінь руйнування міста, його монументальних споруд, відносять до цього року всі сліди пожеж чи руйнацій, які на даний момент не піддаються точному датуванню. Не враховувалися також більш ранні та пізніші руйнування Києва за часів половців, Едигея та Менглі-Гірея тощо.

Завдання дослідника на сучасному етапі полягає в тому, щоб розглянути всі аспекти і тенденції історичного життя Києва цієї доби у всій складності, суперечливості та взаємозв’язку, не гіперболізуючи і не абсолютизуючи тільки одну з них.

Монгольську навалу слід розглядати не як поодинокий акт 1240 р., а як довготривалий процес (з битви на Калці до кінця XIII ст.). Тяжкий занепад Києва був не стільки наслідком конкретного розгрому міста 1240 р., скільки наслідком /5/ розгрому та розпаду всієї давньоруської державної системи й встановлення іноземного іга на Русі, спустошення головної економічноі бази столиці — Середньої Наддніпрянщини.

Якщо питання про роль впливу монгольскої навали для наступної долі Києва було вирішено більшістю істориків у негативному плані — життя величезного середньовічного міста з високою матеріальною та духовною культурою було різко обірвано на злеті, — то проблема, яким же був Київ після 1240 р., що конкретно збереглося в місті, яким був його подальший розвиток, нова роль на політичній карті Східної Європи, не була навіть по-справжньому і поставлена.

На сучасному етапі у зв’язку зі значним поповненням джерелознавчої бази новим археологічним, нумізматичним та епіграфічним матеріалом, появою нових розробок з аналізу писемних джерел, відмовою від політичної зашореності на погляди багатьох видатних дослідників стало можливим впритул підійти до розгляду цієї проблематики, по-новому уявити собі картину історичного життя Києва XIII — XVI ст.

Для з’ясування картини вигляду та стану міста перш за все необхідно дослідити його історичну топографію (межі міста, історичні райони, доля монументальних пам’яток, заселеність, соціальне районування, планувальна структура тощо). Саме дослідження історичної топографії Києва XIII — XVI ст. і є головним завданням даної роботи.

Але вивчення питань історичної топографії неможливо розглядати ізольовано від подій політичного життя. Політична історія несе самостійне смислове навантаження, вона необхідна для вірного розуміння історичного розвитку Києва, його періодизації та специфіки кожного з його етапів. Політична ситуація, що стрімко змінювалася на терені Східної Європи, багато в чому визначала розвиток економіки та культури міста й відповідно стан та збереженість його історичних районів, видатних пам’яток зодчества.

Робота, що пропонується, є першим досвідом зведення в єдине ціле різнобічних розпорошених матеріалів, джерел, досліджень з різних аспектів історії пізньосередньовічного Києва. Перш за все, це стосується археологічних джерел, переважна більшість яких вводиться до наукового обігу вперше.

Досліджуваний період є специфічною добою в історії України, який починається монгольською навалою і завершується переходом центральноукраїнських земель під владу польської корони, що юридично оформилося Люблінською унією 1569 р. Він характеризується боротьбою за давньоруську політичну спадщину, наявністю різних політичних центрів, що очолювали чи протистояли цій боротьбі. Реально цей етап завершувався на рубежі XV та XVI ст., проте його оформлення затягнулося ще на півстоліття. На цьому рубежі починається нова доба /6/європейського розвитку, коли змінюються економічні, політичні та загальнокультурні явища, характерні для розвинутого середньовіччя. Природньо, ці процеси не минули й України, де яскраво розвинулося таке самобутнє явище як козацтво.

Матеріал подається у формі історико-топографічних та археологічних нарисів. Ми не вважаємо за потрібне залучати політичні та економіко-культурні дані, які добре відомі, а будемо намагатися висвітлити маловідомі питання, виявити головні тенденції. Вважаємо, що тут немає необхідності наводити джерелознавчі дослідження, а також докладний опис більшості археологічного матеріалу.

Для більш чіткого розуміння зміни становища Києва після Батиєвої навали стисло подається політичний, економічний та культурний ступінь розвитку міста напередодні цих подій, що докладно розглянуто у ряді досліджень сучасних істориків та археологів (М. К. Каргер, П. П. Толочко та ін.) /7/

Дослідження історичного розвитку Києва післямонгольского часу показало, що незважаючи на значну зруйнованність міста й знищення основної маси виробничих сил, Київ не був перетворений на пустелю. Зміни населення не відбулося. Збереглися давньоруські традиції матеріальної та духовної культури, які стали основою формування сучасної української культури. Історичний розвиток Києва пережив у ці століття декілька підйомів, ускладнених постійною ординською загрозою та тиском Польщі, які переривалися розгромами міста 1416 та 1482 рр.

Київ і у ці найтяжчі століття відігравав самобутню та помітну роль у політичному та економіко-культурному житті Східної Європи.

Розділ І.

ДЖЕРЕЛА ТА ІСТОРІОГРАФІЯ

Дослідження питань історичного розвитку Києва XIII — XVI ст. можливе лише при комплексному використанні як археологічних, так і різних категорій писемних джерел, даних епіграфіки, нумізматики та сфрагістики, графічних матеріалів, новітніх праць з джерелознавства та історії розвитку феодального суспільства у Східній Європі даного періоду.

Писемні джерела. Слід відразу ж відзначити надзвичайну мізерність писемних джерел (особливо для XIII — XIV ст.), що дійшли до нашого часу. Звідси й особлива цінність кожного, нехай і незначного, повідомлення про Київ.

Одним з найцінніших писемних джерел є літописні. У різних списках та зводах містяться повідомлення про політичне життя Києва XIII ст.: освітлюються події, пов’язані з битвою на р. Калці, вміщено повість про взяття Києва військами хана Батия, розповідається про приїзди князів та митрополитів, поставлення єпископів у різні руські князівства.

Найбільший інтерес становлять Іпатіївський, Никонівський та Густинський літописи ¹. Важливі згадки про Київ містяться також у Лаврентіївському, Воскресенському ² та деяких Новгородських та Псковських літописах ³. Останні подають, наприклад, іншу ніж Іпатіївський, дату взяття міста монголами. Для XIV ст. певні дані подають представники тверського літописання (Тверський літопис, Рогозький літописець), які містять відомості про політичну історію Києва та його зв’язки з Твер’ю ⁴.

Для кінця XIV — початку XVI ст. найбільше значення має літописання Великого князівства Литовського і Руського. В історіографії вони набули різних назв, кожна з яких не завжди і не до кінця відбиває їхню сутність: західноруські, білорусько-литовські, старобілоруські. Вважається, що вони написані на «західно/9/руській», або старобілоруській мові. Проте відзначимо, що більшість типових рис північних діалектів української мови (до якої належить і Київ) спільні з білоруською ⁵. А для XIV — XV ст. вона була ще помітнішою. У цих літописах висвітлюється історія Литовсько-Руської держави і, природньо, події, пов’язані з Києвом та його державними діячами. На сьогодні відомо 15 літописів та хронік, написаних переважно старобілоруською мовою. Найстарші серед них — Супрасльський та Никифорівський літописи. До них близькі літописи Виленський, Слуцький (Уварівський), Ольшевського, Красинського та деякі ін. ⁶ Головне ядро їх складає «Літописець великих князів литовских».

Цей протограф, на думку Т. П. Сушицького, слід датувати 30-ми роками XV ст. ⁷ Цей висновок підтримав і Ю. О. Лимонов, аналізуючи руські повідомлення та джерела «Історії Польщі» Яна Длугоша. Дослідник аргументовано довів, що одним з цих джерел був протограф західноруського літопису, який завершувався 30-ми роками ⁸. Я. Длугош скінчив користуватися ним на статті 1430 р.

В. О. Чемерицький називає вказані зводи Білорусько-литовським літописом 1446 р. (або Білоруський І літопис) і вважає його першою спробою «створити історію Литви і Литовської Русі (Білорусі та України) в її зв’язку з історією Московської Русі і в її спадковості з історією Русі Київської» . Історія Литовсько-Руської держави подається як нерозривна, органічна частина історії східних слов’ян.

Поява цих літописів свідчить про те, що у 30 — 40-х роках XV ст. у Литовсько-Руській державі існували впливові політичні сили, які розглядали її як один з головних центрів об’єднання всієї давньоруської спадщини й висували загальноруську програму. Ці літописи були загальнодержавними й загальноруськими за своїм характером й були ідеологічним проявом подібних тенденцій, обгрунтуванням такої політичної програми.

Одним з головних джерел даної доби виступає Хроніка Биховця. Про час та місце її написання в історіографії нема єдиної точки зору. М. М. Улащик вважав, що Хроніка виникла на початку XVI ст. у православному оточенні князів Слуцьких (прямих нащадків київських Олельковичів). Дослідник грунтується на лексичних особливостях Хроніки, чудовому знанні її автора місцевості навколо Слуцька, особливої прихильності до князя Семена Михайловича Слуцького, висування Новогрудка як політичного центру Великого князівства. Виникла Хроніка Биховця, на думка М. М. Улащика, в районі Новогрудка-Слуцька .

На думку М. А. Ючаса, Хроніка Биховця була створена в 30-х роках XVI ст. при віленському (до 1536 р. луцькому) єпископі Павлі Гольшанському . Автор зводу — прихильник литовської аристократії, захисник її привілеїв. Найбільш яскраво тут відбиті інтереси князів Гольшанських, Олельковичів та Гаштовтів. Адже за твердженням Хроніки, князі Гольшанські нібито стали родоначальниками ли/10/товської київської династії — Гедимін, зайнявши Київ, саджає на Київському столі сина Міндовга Гольшанського — Ольгимонта. Повідомлення дуже сумнівне, з явним бажанням підвищити роль Гольшанських.

Б. М. Флоря (як і І. Охманьський) вважає, що при дворі князів Слуцьких (Олельковичів) була продовжена лише заключна частина Хроніки у записах кінця XV — початку XVI ст. Вставки ж до «Літописця великих князів литовських» до середини XV ст. зроблені сучасником вільненського воєводи Яна Гаштовта. В цілому, Б. М. Флоря відносить створення Хроніки Биховця до 50 — 60 рр. XVI ст.¹²

Джерелознавчі дослідження Хроніки сучасними істориками зробило можливим з великим ступенем достовірності використовувати більшість її повідомлень про Київ та події у Середній Наддніпрянщині, критично сприймати інші.

З українських хронік та літописів XVII ст. слід згадати Густинський літопис, створений у 1623 — 1627 рр., та «Хроніки з літописців стародавніх» Феодосія Софоновича, що була доведена до 1673 р. З останньої Хроніки безпосереднє відношення до теми має її друга частина — «Кройніка о початку і назвиску Литви». Її автор — ігумен Михайлівського Золотоверхого монастиря — використовував як джерела Хроніки М. Стрийковського та О. Гваньїні, місцеві перекази. Як свідчить лист київського митрополита Четвертинського до московського патріарха Йоакима від 29 березня 1689 р., сам Феодосій Софонович був «Родом з самого ... града Києва ¹³.

До цієї ж групи писемних джерел можна включити й відомий київський «Синопсис» ¹⁴. Усі вони перш за свсе висвітлювали політичну ситуацію й активно використовували історичні хроніки польських авторів М. та Й. Бельських, О. Гваньїні, М. Кромера й найбільш М. Стрийковського. Проте, в деяких повідомленнях Синопсису зустрічаються різні протиріччя, перебільшення, пов’язані з політичними подіями та поширеними думками про історичну долю Києва, що панували на час його створення.

Політичні зв’язки Києва з Молдовою, насамперед за часів Стефана Великого, висвітлюють різні молдавські літописи XV — XVI ст.¹⁵

Деякі подробиці топографічного характеру (реконструкція церкви Успіння Богородиці Пирогощей, планування та пониження гори Уздихальниці тощо) вміщені у «Літописці Волині та України» (або Київський літопис 1241 — 1621 рр) ¹⁶.

Різні повідомлення про Київ знаходяться у «Хроніці Литовській та Жмойтській», яка була створена в середині XVIII ст. Це джерело за своїм обсягом перевищує всі інші відомі західноруські літописи, що освітлюють історію Литовсько-Руської держави. В ній викладаються події від легендарних часів приходу Палемона до Литви з Риму до 1588 р. Укладач Хроніки поклав у основу своєї праці рукописний варіант Хроніки Мацея Стрийковського, використовував хроніки М. Бельського та О. Гваньїні, Синопсис, різні актові матеріали, народні легенди, а також якісь неві/12/домі на сьогодні джерела ¹⁷. Як справедливо вказував M. M. Улащик, не викликає сумнівів її близькість до Хроніки, написаної «Леонтьем Боболинским, закоником монастыря Выдубицкого Киевского, року от Рождества (Христова 1699 М(еся)ца апреля дня 23" ¹⁸. Хронологія даного зводу достатньо заплутана й вимагає ретельної критичної перевірки.

Важливим джерелом політично-церковного та географічного плану є «Список русских городов, дальних и ближних» ¹⁹. Крім того, він подає важливі деталі, необхідні для реконструкції первинного вигляду Десятинної церкви та Софійського собору. Найбільш точний його список, на думку M. M. Тихомирова, вміщено у Новгородському І літописі. Дослідник вважав, що ця пам’ятка суспільно-політичної думки була створена в купецькому середовищі Новгорода ²⁰. Л. В. Черепнін притримувався думки, що «Список» виник у північно-східних центрах руських земель ²¹. О. В. Подосінов вважав, що його створено у Смоленську, оскільки це місто є немов би географічним центром «Списка» ²².

Проте, Б. О. Рибаков досить переконливо довів південне походження пам’ятки. На його думку, «автора слід шукати на Київщині та Волині, для яких і Москва і Новгород завжди були Залеською землею». Дослідник вважає, що вона була створена митрополитом Кіпріаном або в його найближчому оточенні, найвірогідніше у Києві ²³. Цю думку поділяють й інші історики (О. М. Насонов, І. Б. Греков, Є П. Наумов тощо). Є П. Наумов показав, що «Список» перелічує міста, які входили до всієї діоцезії митрополита Кіпріана ²⁴ (точніше територію, на яку він претендував) . Списки міст певних регіонів могли складатися не одночасно. «Список» київських міст ("А се грады Киевские..."), який відтворює територію київського князівства у 1392 — 1394 рр., за Б. О. Рибаковим, складено не раніше 1394 р., коли київський князь Володимир Ольгердович був позбавлений своїх володінь.

На нашу думку, «Список» міг бути створений у 1396 — 1397 рр., коли Кіпріан перебував у Києві, де вів політичні переговори з Ягайлом та Вітовтом. Саме в цей час було написано й відомий Київський псалтир 1397 р.

Цінним джерелом є також і синодики, або пом’яники, де вписувалися для поминання у церкві імена тих чи інших осіб, їхніх родин. Так, до Любецького синодику записані, невідомі за іншими джерелами, київські князі кінця XIII ст. ²⁵ Різні повідомлення подають такі пам’ятки, як Синодики Києво-Печерського монастиря (один кінця XV — початку XVI ст., наступний — з другої чверті XVI ст.), Синодики Миколо-Пустинного, Золотоверхого, Межигірського монастирів, Софійський та Борисоглібський ²⁶.

Безперечно важливе джерелознавче значення має актовий матеріал. Проте грамоти XIII — XIV ст. (за малим винятком) стосовно Києва не сбереглися. З XV ст. їх більшає, але багато з них відомі лише за пізнішими копіями й вимагають обе/13/режного підходу. Грамоти показують політичну ситуацію на конкретний момент, зростання феодального та церковного землеволодіння, межі Києва, повинності київських міщан, розвиток магдебурзького права тощо. Вони являють собою найбільш надійні джерела з історичної топографії Києва цієї доби ²⁷.

Частково ці документи були зібрані та опубліковані в «Сборнике материалов для исторической топографии древнего Киева» у 1874 р. ²⁸. А більша частина фактичного матеріалу розкидана по різних виданнях історичних документів переважно XIX ст.

Багато для вірного розуміння значення Києва у післямонгольський час дало вивчення юридичних кодексів цього часу. Дослідження Я. М. Щапова давньоруських кормчих зробили з надзвичайно складних пам’яток церковного права цінне й доступне історичне джерело. Вони яскраво виявили політичні та церковно-культурні зв’язки Києва з Болгарією, Рязанню, Волинню, іншими регіонами Русі другої половини XIII ст.²⁹

Я. М. Щапов довів, що добре відомий і часто згадуваний в історичній літературі «собор руських єпископів 1274 р. у Володимирі на Клязьмі» (де були прийняті Правила Кирила та поставлений на володимирського єпископа києво-печерський архімандрит Серапіон), насправді відбувся саме у Києві у 1273 р. Раніше лише М. Г. Бережков виказував гіпотезу про те, що цей собор проходив не у Володимирі, а в Києві ³⁰.

Під час дослідження Новгородської Синодальної кормчої В. Л. Янін дійшов висновку, що митрополит Кирил помер 1282 р., а не 1280 р., як звичайно стверджувалося в історіографії. Помилка вийшла через зрушення хронологічної системи Никонівського літопису (у даний конкретний період) на два роки. Дослідник також обгрунтував припущення про ще один загальноруський з’їзд єпископів у Києві — у /14/ 1284 p. На ньому затверджувалася нова обробка Київської кормчої, яка стала протографом для Новгородської Синодальної кормчої ³¹.

Для розуміння церковно-політичної ситуації у Східній Європі, місця та значення в ній Києва важливими є церковні літературні та політичні твори, різні грамоти, «слова», послання тощо. Так, яскраво відображають реальне життя на Русі у перші десятиліття після Батиєвої навали п’ять «Слів» Серапіона, що дійшли до нас, а також твори Кіпріана, Григорія Цамблака, три редакції XV ст. Печерського патерика ³².

Дослідження у галузі фольклору дозволяють залучати з великим ступенем надійності й це цікаве джерело, яке вимагає власної специфіки, спеціального методологічного підходу. Епос є закріпленням історичних подій у пам’яті народу, часто у зміненій формі. Своєю центральною ідеєю він передавав сутність подій у народній інтерпретації. У фольклорі завжди присутні певні історичні реалії.

Київ постійно виступав у фольклорі як історичний центр Руської держави. Таким він зафіксований у народній пам’яті, уявленнях. У билинах, що збереглися на Півночі Русі, Київ виступає саме як символ, а не пряма географічна реалія. Богатирі рятують від полчищ Мамая не Москву, а Київ. Така фіксація Києва як важливого центру Русі в суспільній свідомості народу обумовлювала й специфіку його ролі та значення у політичному житті свого часу. Викликала конкретні політичні дії з боку, наприклад, Золотої Орди, по відношенню до древньої столиці.

Уявляється важливим і потенційно перспективним висновок про древні історичні корені українського обрядового фольклору, поява якого до недавнього часу датувалася досить пізнім часом. В. М. Гацак показав, що українська колядка — це одночасно «и величание и в известной мере песня историческая» ³³. С. М. Азбелев також вважає, що «одно из отличий их от почти всех русских песен аналогичного бытового назначнеия — в присутствии значительных элементов эпики и историзма, проявляющегося порой в реалиях, возводимых к временам довольно давним» ³⁴. Дослідження цих авторів підтверджують гіпотезу, висунуту ще І.І. Срезнєвським, О. О. Потебнею й особливо Ф. М. Колессою про те, що українські колядки й руські билини були однаково продуктом ще ранньоруського дружинного епосу (походи Олега та Святослава, діяльність Володимира тощо) ³⁵.

Значну роль у висвітленні історії Києва й особливо у рішенні багатьох питань історичної топографії міста відіграють свідчення іноземних мандрівників, дипломатів, які або самі безпосередньо відвідували Київ, або записували повідомлення від осіб, що побували у місті (Плано де Карпіні, М. Меховський, М. Груневег, М. Литвин, А. Контаріні, Е. Лясота, С. Гербертштейн, Г. Боплан, П. Алепський тощо).

Іоан Плано де Карпіні, який згідно рішення Ліонського собору був посланий папою Іннокентієм до монгольської столиці Каракоруму, відвідав Києв двічі — у /15/ 1246 р. та на зворотньому шляху у 1247 р.³⁶ Він свідчить, що незважаючи на величезні руйнування, життя у місті відродилося практично зразу після відходу монгольських військ. У Києві він зустрів численних купців з найбільших торгових центрів Європи та Близького Сходу (Константинополя, Акри, Венеції, Генуї, Пізи, Вроцлава тощо).

За свідченням самого Плано Карпіні, його «Історія монголів» була написана у два етапи. Перша частина була переважно готова ще до повернення до Західної Європи. Ця так звана коротка редакція вже по дорозі швидко розповсюджувалася у багатьох списках. Адже повідомлення про грізних завойовників з перших рук викликали у всіх пекучий інтерес. Дещо пізніше ця робота була «завершена й цілком виправлена», вона стала, за висловом автора, «значно докладніше й краще виправлена» ³⁷.

Ці дві редакції відбивають дві групи списків твору ³⁸. Доповнення до першої редакції, напевне, були зроблені під впливом конкретної політичної потреби, за завданням папи Інокентія IV. Саме у цих доповненнях з’явились найстрашніші картини спустошень південноруських земель: «Коли ми їхали через їхню землю, ми знаходили незліченні голови й кістки мертвих людей, що лежали на полі; ібо це місто було вельми великим та дуже багатолюдним, а тепер воно зведено майже на ніщо: ледь існують там двісті будинків, а людей тих тримають вони у самому тяжкому рабстві.» ³⁹ Тенденційність цих доповнень, вірогідно, викликана бажанням римської курії перебільшити розорення столиці Русі, центра православ’я у Східній Європі для обгрунтування та полегшення наступу католицизму на Схід.

Про політичне та економічне становище Києві повідомляє посол Венеціанської республіки А. Контаріні, який провів у місті десять днів у 1474 р. й зустрічався у замку з київським воєводою Мартином Гаштольдом ⁴⁰.

Надзвичайно цікаві дані для з’ясування економічного стану міста подає твір Михалона Литвина «Про нрави татар, литовців й москвитян» ⁴¹. В історіографії довгий час панувала думка, що за псевдонімом Литвин ховався військовий і політичний діяч Великого князівства Литовського Михайло Тишкевич (П. Г. Клепатський, М. К. Любавський, Ю. М. Юргініс та ін.). Проте польський історик Е. Охманьський, на наш погляд, досить переконливо довів, що автором трактату був інший відомий литовський дипломат, секретар великокнязівської канцелярії Венцлав Миколаєвич ⁴². У будь-якому випадку ясно, що автор був людиною досвідченою, обізнаною та широко інформованою, що побувала в багатьох країнах. Тому його свідоцтва про численні товари з різних далеких країн (Індія, Персія, Сірія), багатства місцевих продуктів і товарів у Києві, різні промисли викликають довіру.

Опис міста й деяких його пам’яток містяться у роботі польського історика /16/ Мацея Меховського (1517 р.), де цікаві свідоцтва про золочені бані київських собор ⁴³.

Австрійський дипломат Сигізмунд Гербертштейн називав Київ найбільшим містом Наддніпрянщини, відзначав, що «Київ стародавня столиця Русі». Сам він у Києві не був, але у передмові до своїх записів вказував: «Більшу частину відомостей я зібрав від людей з тих місцевостей або що бували, або що заслуговують довіри» ⁴⁴.

Свідоцтва іноземців" показують, що центр міського життя перемістився на Поділ. Дипломат та юрист, особистий секретар польських королів Стефана Баторія та Сигізмунда III Вази Р. Гейденштейн писав, що «місто Київ знаходиться не у старих стінах, а нижче, біля Дніпра. Над містом панує старий замок». Дає опис стану Верхнього міста, Золотих воріт, Софійського собору, Михайлівського Золотоверхого монастиря ⁴⁵.

Слід підкреслити, що у творах іноземців саме Україна та Білорусь виступає під назвою Русі, а північно-східні території звалися Московією. Так, той же Рейнгольд Гейденштейн писав: «київські князі панували над всією Руссю як тією, що зараз називається Московією, так і тією, котра і досі зветься Руссю» ⁴⁶. А С. Гербертштейн невипадково назвав свою роботу «Записки про Московію».

Відносно новим джерелом з історично топографії міста є записки купця Мартина Груневега, який відвідав Київ 1584 р. Особливу увагу привертають схематичні плани різних частин міста, якими ілюстрований текст (Рис. 5, 55, 59). Надзвичайно цінними є його повідомлення про характер забудови міста, опис окремих пам’яток архітектури (Золотої брами, Софійського собору, Михайлівського Золотоверхого та Печерського монастирів) ⁴⁷.

Не менш цікавими є повідомлення з щоденника моравського шляхтича Еріха Лясоти, який знаходився на дипломатичній службі у австрійського імператора Рудольфа II. Е. Лясоту було послано на Запорізьку Січ з метою найняти козаків для служби /17/ у імператорській армії. Він відвідав Київ 7 — 9 травня 1594 р. й залишив у своєму щоденнику ретельний опис міста. Там він вказує на переміщення центру життя на Поділ, характеризує вільну посадибну забудову цього району, згадує про стан католицької кафедри та вірменської церкви, описує інші пам’ятки ⁴⁸.

Надзвичайно докладні описи Києва залишили французький інженер Гійом Левассер де Боплан ⁴⁹, який у 1631 — 1648 рр. служив на Україні, та архідиякон Павло Алепський, що супроводжував свого батька, антіохійського патріарха Макарія, і перебував у Києві у 1653 — 1654 рр.⁵⁰ Вони досить широко відомі у науковій літературі й не потребують спеціального розгляду.

Більшість згаданих описів Києва зроблені у XVI — середині XVII ст., проте вони містять багато цінних свідоцтв і для ранніших часів, дають можливість ретроспективно прослідкувати долю тих чи інших пам’яток, укріплень, історичних районів.

Під час дослідження питань історичної топографії міста великого значення набувають графічні малюнки, топографічні плани Києва XVII — XIX ст. Різні аспекти стосовно вивчення цих планів освітлювались у працях П. Г. Лебединцева, С. Т. Голубєва, М. І. Петрова, В. Г. Ляскоронського, О. О. Зельницького, І. С. Красовського, Л. А. Пономаренко ⁵¹ та ін. Відзначимо лише найважливіші з цих планів.

Найдавнішим, що дійшов нашого часу, є план 1638 р., вміщений у відомій «Тератургимі» О. Кальнофойського (рис. 6). Найбільш вдалу його спеціальну публікацію здійснив 1896 р. Б. І. Ханенко ⁵². С. Т. Голубєв ⁵³ аргументовано довів помилковість гіпотези М. І. Петрова, який вважав, що частину плану через необізнаність майстра було вигравійовано у дзеркальному відображенні. Цим доведено надійність плану як джерела, особливо в питаннях локалізації конкретних пам’яток.

Найбільший інтерес, безумовно, викликає план Києва 1695 р. підполковника Ушакова. Незважаючи на те, що він не є масштабним та інструментальним, на плані чітко видно багато деталей топографії міста, його історичних районів. Перспективний метод зображення наочно подають укріплення, характер забудови, окремі вулиці та провулки, будівлі, пам’ятки кам’яної архітектури, млини, мости тощо.

Важливим внеском у дослідження плану Ушакова як джерела з історії Києва стали роботи початку 80-х років XX ст. Г. В. Болотова вперше прочитала та ввела до наукового обігу коментарі до цього плану ⁵⁴. Г. В. Алфьорова та В. О. Харламов здійснили повну публікацію плану у масштабі 1:1 з реконструкцією згаслих текстів. Разом з одномасштабною реконструкцією плану та вміщеними там же розписними списками Києва останньої чверті XVII ст. вони дали змогу вільно користува/18/тись найціннішим історичним джерелом широким колам дослідників — археологам, архітекторам, історикам, лінгвістам ⁵⁵. Попереднє видання 1893 р. з копією московського художника Д. М. Струкова Київською комісією для розбору давніх актів було не повним — тільки центральні частини, без коментаря, у відтворених назвах чимало помилок. Дослідження плану Ушакова дало змогу авторам зробити спробу реконструкцій планування Києва більш ранньої доби. На жаль, у тексті публікації та у реконструкції плану зустрічаються прикрі фактичні помилки. Так, відстань від Киселевої гори до Кожум’яцької башти 110 сажнів, а не 18, а від нижнього млина до гори, де стоїть Кирилівський монастир — 131 сажень, а не 331. На плані-реконструкції церква Воскресіння на Подолі переплутана із Спаською (Преображенською).

Крім низки різних планів XVIII ст. (1706, 1745, 1750 — 1752 рр. тощо) найбільший інтерес викликає план Києва 1803 р. архітектора А. Міленського. Інструментальне точний, він дає багато як для вивчення історичної забудови міста до наших днів, так і для ретроспективного аналізу планування більш давнього часу. План складався з трьох частин. Особливу цінність має подільська частина, яка зберігала давнє традиційне планування району, до його повного перепланування після пожежі 1811 р. за планом В. Гесте.

Картографічні дані в комплексі з писемними та археологічними джерелами /19/дають можливість з достатнім ступенем надійності реконструювати традиційне планування й забудову, а також історичну топографію давньоруського та пізньосередньовічного Києва. Перспективним, зокрема, є послідовне накладання чи суміщення стародавніх планів з сучасною топоосновою ⁵⁶ разом з даними археології ⁵⁷.

Важливим джерелом є також малюнки голандського художника Абрагама Ван Вестерфельда, який був у Києві разом з військом Януша Радзівіла у 1651 р. (рис. 7). Вони збереглися лише у копіях XVIII ст. Проте дослідження В. І. Моргілевським Софійського собору, зроблені архітектором на основі вивчення цих малюнків дає можливість розібратись у історичній топографії міста, його забудові, конструктивних особливостях пам’яток дерев’яної та кам’яної архітектури (Софійський собор, Золота брама, Федорівський собор, ратуша, укріплення замку тощо) ⁵⁸ (Рис. 7, 23, 45).

Історія археологічних досліджень Києва нараховує вже близько 175 років. За цей період накопичено й продовжує нагромаджуватись величезний археологічний матеріал, який багато в чому змінив домінуючі погляди на історичний розвиток міста давньоруського часу. Проте Київ пізнішого часу вивчений значно слабше. Систематичні археологічні дослідження культурних шарів післямонгольського періоду почалися лише у 70-х рр. XX ст. Пов’язано це як з об’єктивними, так і з суб’єктивними факторами. З дореволюційних часів головну увагу як дослідників, так і широкої громадськості привертали центральні райони стародавнього міста, де була розташована більшість палаців та соборів, існувала велика вірогідність наштовхнутись на скарб. Посади міста не вивчались, а, як вже згадувалося, центр життя перемістився на головний посад Києва — Поділ.

Культурні шари міста XIV — XVI ст. були відчутно пошкоджені інтенсивним будівництвом XIX — XX ст. А головне — панувала думка про повну руйнацію міста у 1240 р. та й всієї Центральної України. Спеціально археологічно цей період історії України не досліджувався. Матеріальну культуру цієї доби не знали зовсім. Лише поступово картина почала змінюватися, проте в більшості питань археології даного періоду доводиться починати з нуля й швидко надолуджувати прогаяне неможливо.

Проте археологічні матеріали пізньосередньовічного часу зустрічалися й при дослідженнях тих чи інших пам’яток минулих літ в тому числі і в Києві. Так, 1940 р. дослідженням С. С. Магури Замкової гори було виявлено культурні шари XIV — XV ст., залишки оборонних споруд замку, виділена невідома до того часу кераміка. Там же у 1948 р. В. А. Богусевичем відкрито залишки будівлі з численною керамікою цього ж часу та монетами XIV — XV ст.⁵⁹ Така ж кераміка (правда, не виділена автором розкопок) зустрічалася при дослідженнях В. А. Богусевича 1950 р. на Подолі на вул. Волоській біля школи № 124. /20/

Планомірне та систематичне археологічне вивчення Києва після монгольської доби почалося лише з часу утворення Київської постійно діючої експедиції (пізніше Відділ археології Києва) Інституту археології НАН України (начальник експедиції П. П. Толочко) у 1970 р. З того часу культурні шари другої половини

XIII — XVII ст. були виявлені практично в усіх історичних районах Києва.

На території «міста Ярослава» матеріали XIII — XVI ст. були виявлені розкопками Я. Є Боровського, М. Ю. Брайчевського, П. П. Толочка та інших у районі вулиць Велика Житомирська, Стрітенська, на Дитинці та території Софійського заповідника.

Дослідження дитинця на Старокіївській горі показали, що на цій, безумовно, найбільш потерпілій під час штурму монгольських військ у 1240 р. території життя продовжувалося і в наступні часи. Розкопками П. П. Толочка та С. Р. Кілієвич у 1967 — 1968 рр. відкрито на схилах некрополь цього періоду. 1969 р. П. П. Толочко на території Центрального телеграфу виявив залишки фундаментів якоїсь споруди

XIV — XV ст. Відомі розкопки М. К. Каргера та дослідження С. Р. Кілієвич у 1973 р. на вул. Десятинній розкрили страшну картину загибелі киян у грудні 1240 р. Роботами 70 — 80 рр. Я. Є Боровського, С. Р. Кілієвич, В. О. Харламова виявлено численний керамічний, нумізматичний та сфрагістичний матеріал ⁶⁰. /21/

Широкі дослідження на Подолі 70 — 90 років К. М. Гупала, В. М. Зоценка, Г. Ю. Івакіна, Г. А. Козубовського, П. П. Толочка, М. А. Сагайдака та ін. дали досить різноманітний матеріал даної доби. Крім звичайної кераміки — пічні кахлі відкритого типу, девізна полив’яна кераміка, металеві вироби, празькі гроші, литовські денарії, власне київське карбування, невідома пам’ятка кам’яної архітектури, прикраси — все це дало змогу зробити висновки про активне життя Подолу і після монгольської навали ⁶¹. Цікаві матеріали були виявлені також і на київських околицях — на Клові, Печерську, Видубичах (дослідження І. І. Мовчана, В. О. Харламова). Тут знайдено залишки жител, ремісничого виробництва, нумізматичний матеріал ⁶².

Слід відзначити, що археологічні шари даного періоду в переважній більшості значно пошкоджені, знахідки порівняно з величезною кількістю матеріалу давньоруської доби досить рідкісні. Проте їх кількість невпинно зростає. Вони дають можливість вже зараз здобути важливу історико-топографічну та історичну інформацію.

Важливе значення з точки зору джерелознавчого аналізу керамічного матеріалу мали роботи М. П. Кучери, де він довів, що деякі групи кераміки датовані X ст., належать до післямонгольского часу ⁶³. /22/

Зовсім новим джерелом стали графіті, виявлені С. О. Висоцьким на стінах монументальних споруд стародавнього Києва, перш за все Софійського собору. Дослідником введено до наукового обігу 99 написів XIII — XVII ст. Особливе значення мають датовані написи ⁶⁴.

Безсумнівно, викликають інтерес як джерело про життя вірменської колонії у Києві, а також про культурно-економічні зв’язки міста вірменські графіті Софійського собору ⁶⁵.

Суттєве значення для вивчення історії Києва мають і нові розробки в галузі нумізматики. Виділення монет Володимира Ольгердовича, визначення Києва як місця їх карбування є надзвичайно важливим для вірного розуміння політичного та економічного розвитку міста другої половини XIV ст.⁶⁶ Дослідження М. Ф. Котляром даної групи монет зроблено на широкому загальноісторичному тлі й пов’язано з аналізом історичної ситуації. Вони дають в руки історика важливі висновки. В останні роки за монетами, що були в обігу на Середній Наддніпрянщині, Г. А. Козубовським зроблено докладний історико-топографічний аналіз знахідок нумізматичних пам’яток цієї доби в Києві ⁶⁷.

Короткий огляд джерел показує досить швидке накопичення археологічних джерел по Києву XIII — XVII ст., а також кількісне і якісне зростання джерелознавчих досліджень з історії цього періоду. Причому, поповнення археологічних, нумізматичних та епіграфічних джерел не знайшло ще відповідного відображення в історіографії Києва XIII — XVI ст. А це поповнення джерелознавчої бази у останні десятиріччя, комплексне вивчення різних видів джерел дає можливість більш різнобічно, а звідси й об’єктивніше розглянути історичний розвиток Києва другої половини XIII — першої половини XVI ст. /24/

Історіографія. Історичну літературу з даної проблеми можна поділити на два напрямки. До першого належать праці, які висвітлюють загальні питання історичного розвитку Києва й усієї України за доби пізнього середньовіччя. У них розглядається широке коло питань, присвячених політичному, економічному та культурному життю Східної Європи, перш за все Наддніпрянщини, що допомагають визначити місце і роль Києва у тогочасних подіях. Сюди ж слід віднести різні розробки з теорії розвитку феодалізму даної доби, дослідження з різних аспектів матеріальної та духовної культури.

До другого напрямку належать праці, що безпосередньо торкаються тих чи інших питань життя тогочасного міста, насамперед його історичної топографії. Специфіка наукової літератури цього напрямку полягає в тому, що у переважній більшості вона складається з невеличких за обсягом статей чи нотаток, присвячених окремим локальним питанням історії чи топографії міста. Здебільшого вони розкидані по численних ще дореволюційних виданнях і на сьогодні стали бібліографічними раритетами. Головним недоліком даного типу праць було те, що в них не були навіть поставлені головні питання територіальної історії післямонгольського Києва.

Досить часто аналіз питань пізньосередньовічної топографії міста являв собою лише допоміжний матеріал (а іноді був і головним ключем) до різних побудов та конструкцій дослідників з питань історії Києва більш давніх часів. Ця здатність пізньосередньовічної топографії міста допомогти розкрити численні загадки домонгольського Києва ще раз підкреслює можливості та необхідність дослідження даної теми.

Слід зразу ж відзначити й нечисленність історичної літературу з перших століть історії Києва після монгольскої навали. Спеціальних праць практично не було. Лише деякі питання висвітлювались у загальних роботах з історії України та Києва, Російської імперії та СРСР.

Фахова література першого напрямку досить численна й у своїй більшості добре відома, ми тут розглянемо переважно ті роботи, де вивчаються питання монгольського завоювання та його впливу на подальший соціально-економічний розвиток Києва. Саме ці питання викликали гострі дискусії протягом майже двох століть.

Російська та українська історіографія XVIII ст. в цілому вказувала на негативний вплив Батиєвої навали для всієї давньоруської держави, включаючи й Київ. Проте конкретно історики цього часу мало цікавились Києвом, згадуючи про «упадок полуденной Руси», й перенесли центр своєї уваги на північний схід. Про це досить виразно сказано у передмові автора «Історії Русов»: «из сего времени бьітіе Малой Россіи в Общей Россійской Исторіи едва упоминается; по освобожденіи же /25/

ся от Татар Князем Литевским Гедимином, и совсем она в Россійской Исторіи умолчена» ⁶⁸. У своїх працях В. М. Татищев, M. M. Щербатов, П. Симоновський та ін.⁶⁹ торкалися питання включення Києва та південноруських земель до складу Литовсько-Руської держави. Це питання висвітлювалось у руслі повідомлень М. Стрийковського, зокрема, розповіді про захоплення у 1321 р. Києва князем Гедиміном.

Визначний представник російської дворянської історіографії M. M. Карамзін вважав, що «навала Батиєва повалила Росію. Могла згаснути й остання іскра життя» ⁷⁰. Київ, на його думку, був повністю зруйнований, спустошений й надовго перетворився на пустелю: «давній Києв щез й навіки: ібо сія, колись знаменита столиця мати міст Російських, у XIV і у XV столітті являла собою ще руіни». Успенський собор Печерського монастиря був майже повністю зруйнований, оскільки завойовники «розламали церкву по самі вікна.» ⁷¹.

Оцінюючи в цілому монгольську навалу як негативне явище для країни, М. М. Карамзін все ж висунув тезу про користь цієї навали для Московської Русі. «Навала Батиєва, купи попелу й трупів, неволя, рабство настільки довготривале складають, звичайно, одне з найбільших лихоліть, відомих нам з літописів держав, проте ж й благотворні наслідки оного безсумнівні», — стверджував історик. «Знаменитість» Москви і Твері виникла за монгол. Під їхнім впливом народжувалось московське самодержавство — «найбільше благодіяння долі для Росії». Більше того, сам характер всієї російської народності складався під впливом ординського іга: /26/% «властивості народу пояснюються завжди обставинами... Самий теперішній характер росіян ще являє плями, що покладені на нього варварством монголів» ⁷².

Цінними є спостереження історика з питання часу входження Києва до складу Литовсько-Руської держави. Він вперше звернув увагу на численні протиріччя у повідомленні про захоплення силою Києва великим князем Гедиміном у 1321 р. й виказав серйозні сумніви у його правдивості: «сія оповідь., навряд чи грунтується на яких-небудь сучасних або достовірних свідоцтвах» ⁷³. На той час це була смілива наукова думка, адже дані цього повідомлення, запозичені перш за все у М. Стрийковського, майже беззаперечно поділялись тогочасною історіографією. M. M. Карамзін обгрунтував свою думку низкою літописних свідоцтв, актовим матеріалом.

Погляди М. М. Карамзіна на роль монгольської навали поділяло більшість його сучасників та й наступна генерація істориків (Д. М. Бантиш-Каменський, М. О. Польовий, М. І. Костомаров тощо) ⁷⁴.

М. І. Костомаров вважав, що утворенню єдинодержавства у Росії Москва зобов’язана наслідкам монгольського завоювання. Спільне для всіх рабство, створене ординськими ханами, дало єдність поділеній на уділи країні. А ханам ця єдність, упорядкованість необхідна була для більш зручного збирання данини.

Конкретно про Київ історик писав, що хоча «про руйнування Подолу ми не маємо відомостей, але безперечно, що все місто Київ перетворено було тоді на купу руїн» ⁷⁵. Але він передбачав, що «значна частина мешканців заздалегідь втекла, оскільки приходу татар давно чекали». Стосовно становища Києва у XIV — XV ст. М. І. Костомаров перебільшував ступінь спустошення міста й всього регіону в цей період: «Київ, спалений, винищений вщент, на багато століть залишався у руїнах, будучи жалюгідним поселенням й цілий навколишній край осуджений був зробитися пустелею» ⁷⁶.

Дослідження, присвячені конкретним питанням історичної топографії середньовічного Києва, розпочалися у XVIII ст. Проте цікавість до київських старожитностей виникла ще у XVII ст. у зв’язку із реставраціями давньокиївських пам’яток при Петрі Могилі, створенням праць Ф. Софоновича, київського «Синопсису», загальним бурхливим розвитком національної самосвідомості.

Інтерес до київських старожитностей зростав і наприкінці XVII — початку XVIII ст., коли з одного боку розгортається широке будівництво нових та ремонтно-відбудовчі роботи на стародавніх київських пам’ятках архітектури гетьманом І. Мазепою, а з іншого — почався по всій імперії широкий збір матеріалів історичного та географічного характеру. Як відомо, Петро І жваво цікавився минулим Росії, видав ряд указів про збирання джерел для вивчення історії держави. Історичні твори, що створювалися за його вказівками, повинні були обгрунтовува/27/ти необхідність останніх реформ, прославляти імперію, показувати її стародавнє походження. Це була цілеспрямована державна політика. Невипадково авторами історичних творів у цей час переважно виступають відомі державні діячі, сподвижники імператора — П. П. Шафіров, А. І. Манкієв, Б. І. Куракін та ін. Важливу ідеологічну та організаційну роль у цьому грав і Феофан Прокопович. До цього кола можна приєднати і В. М. Татіщева, який працював дещо пізніше, але продовжував цю традицію. Звичайно, без стародавньої столиці Русі, Києва, при побудові «славного минулого» імперії обійтись було неможливо.

Відбитком роботи, що розгорнулася на той час, стала праця обер-секретаря Сенату І. К. Кирилова «Цветущее состояние Всероссийского государства», яка була завершена 1727 р. Для нас вона цікава перш за все тим, що носила історико-географічний, фактологічний, а не чисто ідеологічний характер. Вперше був створений найбільш повний історико-географічний та економіко-статистичний опис країни. І. К. Кирилову, який відав у Сенаті топографо-картографічними роботами, вдалося зібрати величезний картографічний матеріал, що став підґрунтям для створення таких видатних для свого часу творів, як «Генеральна карта» і «Атлас Российский», виданих Академією наук 1745 р.

В «Цветущем состоянии Всероссийского государства» серед опису різних регіонів імперії подається також і опис Київської губернії й самого Києва ⁷⁷. І. К. Кирилов наводить короткі, але такі, що надають чітке уявлення про Київ початку XVIII ст., повідомлення, дані про різні історичні частини міста, його оборонні споруди, місцезнаходження храмів та монастирів, їхній стан. Певний суворий критичний відбір тільки перевірених фактів призвів до того, що у даному описі відсутні помилки та легендарні повідомлення, які звичайно рясніють у більшості описів Києва XVIII — першої половини XIX ст.

Праця Кирилова була маловідома, оскільки видруковано її було лише у XIX ст. мізерним тиражем. Стан вивченності історії Києва в середині XVIII ст. був далеко не блискучим, про що свідчить відповідь Київської губернської канцелярії Академії наук. Остання у 1760 р. приступила до створення нового атласу Російської імперії. Була розіслана спеціальна анкета, питання якої стосувалися також і історії міст, їх стародавніх пам’яток. Так от, відповідь київських чиновників була малозрозумілою.

Найкраще її характеризує, наприклад, довідка про київські укріплення: «а в каком году, от кого и для чего эти укрепления построены — про то в Киевской губернской канцелярии известий нет» ⁷⁸. Звичайно, така відповідь більш характеризує знання стародавнього Києва саме чиновниками канцелярії (переважно заїжджими), ніж дійсний стан історичних знань того часу про Київ. Проте друковані або широко розповсюджені праці були відсутні. Можливо, такий сумний стан /28/% речей з історією Києва спонукав до інтенсивніших занять київськими старожитностями. Відома доповідна анонімного автора 1785 р. Катерині II, в якій крім історії міста, що подавалася за Татіщевим, описувались його укріплення, стародавні архітектурні пам’ятки ⁷⁹.

Ці та інші доповіді та довідки безумовно не були історико-топографічними працями у повному розумінні й на сьогодні вони швидше відіграють роль джерел. І все ж, вони показали необхідність створення цілісного історико-топографічного опису Києва й були тим підґрунтям, яке допомогло створенню такого опису.

Першою монографічною працею з історичної топографії Києва стало дослідження київського вченого, одного з перших археологів України, М. Ф. Берлінського «История города Киева от основания его до настоящего времени». Робота була завершена ще до 1800 р., проте опублікована не була й до останнього часу вважалася назавжди втраченою. У 1970 р. київській дослідниці з історичної географії та картографії Л. А. Пономаренко пощастило натрапити у бібліотеці ім. Салтикова-Щедріна у Санкт-Петербурзі на цензорський примірник цієї праці. Вона складалася з двох головних частин: безпосередньо історії Києва, яка була доведена до 1799 р., та топографічного опису міста, що супроводжувалися численним авторським коментарем. 1820 р. вийшла друком монографія вченого «Краткое описание Киева, содержащее историческую перечень сего города». По суті це був скорочений варіант його першої роботи. Невеличкі зміни були внесені лише у зв’язку із переплануванням Подолу після пожежі 1811 р.

Головній праці історика не щастило й у наші часи. Перша її частина була надрукована 1972 р. у відродженій «Київській старовині», що стала (точніше, мала стати) органом Київської постійно діючої експедиції (керівник П. П. Толочко) Інституту археології. Проте більшість тиражу була вилучена з продажу й видання відразу ж перетворився на раритет. Друга частина — опис міста — мала вийти у /29/% наступному номері цього щорічника, що був повністю підготовлений, та видання було закрито, а набір розсипано. Лише 1992 р. відбулося друге відродження «Київської старовини», де й була надрукована друга частина праці. А 1991 р. вийшло друком монографічне видання головної праці вченого ⁸⁰.

Праця М. Ф. Берлинського цінна для нас насамперед наявністю величезного фактичного матеріалу. Автор спостерігав Київ кінця XVIII ст., ще до численних перебудов та генерального перепланування Подолу. Ще височіли залишки стародавніх оборонних споруд та кам’яних будівель, забудова не була такою щільною як у пізніші часи. «Скрізь щебінь, цегла, каміння, рештки фундаментів, кістки та інші залишки довговічного міста», — писав історик. Він ретельно занотовував свої спостереження, знахідки, багато працював у архівах, які не дійшли нашого часу. Вперше джерельна база історичної праці складалася не тільки з писемних, але й з археологічних джерел. Було зібрано та систематизовано викладено історичну топографію міста, подана ретельна й досить точна характеристика міста, локалізація та стан окремих його пам’яток. В цілому, праця М. Ф. Берлинського набула для нас великої джерелознавчої цінності.

У 1825 та 1826 рр. виходять у світ нові роботи митрополита Євгенія (Болховітінова), присвячені двом найвизначнішим пам’яткам давньокиївської архітектури — Софійському собору та Печерському монастирю. Ним була зроблена перша серйозна спроба висвітлення їхньої історії протягом XI — початку XIX ст. Дослідник залучив як літописні повідомлення, так і велику кількість актового матеріалу, виявленого ним у єпархіальних, монастирських та інших архівах ⁸¹. Звичайно, ці праці не позбавлені описовості, що викликало і у ті (М. П. Погодін) і в наші (M. K. Каргер) часи критику й досить різкі докори. Втім, ці докори (особливо останнього вченого) не дуже справедливі. Адже не можна не враховувати, що вперше створювався цілісний опис таких значних і складних пам’яток, суперечки з приводу яких не скінчились й на сьогодні. Необхідно було розшукати й систематизувати величезний матеріал, що вже виключало лише описовй метод. До того ж на той період вивчення історії Києва (й взагалі України і всієї Російської імперії) на порядку денному стояли перш за все збір та накопичення фактів. Наукова критика історичного джерела ще була, зрозуміло, на досить ранній стадії свого розвитку.

Важливим етапом у розвитку історико-топографічних досліджень стародавнього Києва стали 40 — 60-ті роки XIX ст., коли вийшли друком численні праці першого ректора Київського університету М. О. Максимовича та створена капітальна праця М. В. Закревського. Вони мали часто різні думки з конкретних питань історії міста або його пам’яток. Дискусії, що точилися досить довго, привертали увагу наукової громадськості до питань історичної топографії Києва і, в цілому, сприяли їх успішному розвитку. Головну увагу М. О. Максимович приділяв питанням топо/30/графії домонгольського Києва. Проте широке залучення різних документів пізніших часів разом з ретельним їх вивченням роблять праці вченого цінними й для досліджуваного періоду.

У своїй першій роботі, присвяченій київським старожитностям, «Огляд Старого Києва» (1840 p.), M. O. Максимович зробив спробу окреслити історикотопографічний образ Києва X — XVII ст. Найбільший інтерес викликає коротка історія оборонних споруд, де наводяться дані про пізнє походження «Серединного» валу (хоча сам автор вважає його давньоруським). Цікаві й такі роботи вченого як «Видубицький монастир» (1841 р.), «Записки про перші часи київського Богоявленського братства» (1865 р.), «Про місце київської церкви св. Андрія» (1866 р.), «Литовський замок у Києві» (1868 р.) та ін.⁸²

У 1866 р. М. О. Максимович виступив проти цілковито негатисного ставлення М. В. Закревського до пізніх джерел, який повністю відкидав усі повідомлення останніх (правда, більше теоретично, оскільки критика джерела у нього була відсутня). Хоч у конкретних деталях М. О. Максимович і припускався помилок, у головному він був правий — неприпустимо ігнорувати відносно пізні історичні джерела лише на тій підставі, що вони складалися пізніше описуваних подій. Адже їх автори могли користуватися різними документами та свідоцтвами, що не дійшли нашого часу. Кожне джерело повинно піддаватися науковій критиці і, якщо відкидатися як сумнівне, то за вагоміших причин, ніж пізній час виникнення.

Дана проблема залишається актуальною й на сьогодні, коли йдуть дискусії з приводу джерелознавчої надійності повідомлень В. М. Татіщева, Никонівського літопису, літопису Биховця тощо.

1858 р. вийшла друком двотомна праця М. В. Закревського «Летопись и описа/31/ние г. Киева», а у 1868 р. — її значно доповнене й розширене двотомне друге видання ⁸³. Вона була значним внеском у історико-топографічне вивчення Києва, містить й багато свідоцтв про місто пізньосередньовічного часу. Якщо стосовно історичної топографії Києва X — XIII ст. ця праця з виходом досліджень М. І. Петрова, П. П. Толочка значною мірою втратила своє значення, то по відношенню до пізньосередньовічної доби вона продовжує залишатися цінним довідником. Проте некритичний підхід М. В. Закревського до матеріалу змушує обережно ставитись до його повідомлень. А сама структура роботи не дає можливості скласти цілісний образ міста на конкретну добу.

З середини XIX ст. розгорнулася гостра дискусія з питання про роль монгольської навали для наступної долі Києва та й всієї Південної Русі. Вона продовжувалась практично до нашого часу. Слід підкреслити, що дана проблема кожен раз обговорювалась за обставин надзвичайної політичної напруги. Питання, яке, здавалося б, стосувалось достатньо віддаленого періоду нашої історії, часто ставало плацдармом гострих політичних дискусій і не раз використовувалося для обгрунтування пізніх, іноді досить далеко ведучих політичних концепцій.

Вона була розпочата роботою М. П. Погодіна «Записка о древнем языке русском» у 1856 р. Оглядаючи питання давньоруської мови, він рішуче заявив, що «літописи належать на малоросіянам, а якомусь іншому племені. Отже, і плем’я інше жило у Києві, а не малоросіяни». Звідси автор зробив висновок, що «...у Києві жили до татар не малоросіяни, а великоросіяни... Малоросіяни прийшли у цю країну після татар». На думку М. П. Погодіна, старе населення Наддніпрянщини після монгольского розгрому переселилося на північ. А дана територія перетворилася на пустелю, де потім відбулася зміна населення. Нові мешканці «прийшли після Татар від Карпатських гір і зайняли Київську губернію так, як нащадки їх у XVI ст. зайняли Харківську, просунулись до Воронежу й Курська» ⁸⁴. У роботах М. П. Погодіна теорія нового запустіння південноруських (центральноукраїнських) земель висловлена найбільш яскраво й знайшла у цьому історику представника найбільш крайніх поглядів. Недарма вона стала називатись погодінською концепцією. Подібні думки виказували (правда, без політичного підтексту) також Д. Зубрицький, М. Коялович та ін. ⁸⁵.

З різкою критикою головних положень М. П. Погодіна виступило чимало представників української та російської історичної науки. М. О. Маскимович переконливо (хоч і не без деяких помилок фактичного характеру) показав усю неспроможність теорії про переселення наддніпровського населення на Північний Схід і про повну зміну населення Наддніпрянщини після монгольської навали ⁸⁶. Це ж доводив й відомий славіст та етнограф О. О. Котляревський ⁸⁷.

Видатний російський історик С. М. Соловйов також піддав критиці концепцію /32/ M. П. Погодіна, стверджуючи, що повного запустіння південноруських земель не було, хоч «центр історичного розвитку Русі переноситься зі Сходу з області дніпровської на захід, до області дністровської» ⁸⁸. Разом з тим С. М. Соловйов недооцінював ступінь розгрому південноруських земель ордами Батия, виходячи із власної концепції про те, що на перший час після навали завойовники серйозно не впливали на внутрішній лад Русі. На його думку, доля Русі визначалася тільки факторами внутрішнього характеру.

К. М. Бестужев-Рюмін, відзначаючи загальний занепад Києва, що почався ще у давньоруський час, стверджував, що наука не може прийняти припущення про відселення всіх мешканців Південної Русі на північ і переселення у південноруські пустелі нових мешканців з Галичини ⁸⁹.

Починаючи з 80-х років XIX ст. концепція Погодіна знайшла собі нове обгрунтування головним чином у працях О. І. Соболевського: «Сучасне малоруське населення місць найближчих до Києва, як і всієї країни на схід від Дніпра — населення зайшле, що прийшло приблизно у XV ст. сюди з заходу Подолії, Волині та Галичини й асимілювало собою залишки старого київського населення» ⁹⁰. Пізніше з деякими змінами цю концепцію поділяли В. Й. Ключевський, П. М. Мілюков, інші російські історики кінця XIX — початку XX ст.

В. Й. Ключевський писав: «Стародавні області цієї Русі, колись так густо заселені, надовго перетворились на пустелю із мізерним залишком колишнього населення. Ще важливіше було те, що зруйнувався політичний та народно-господарський лад всього краю». Повторно населення прийшло у XV ст. з Галичини та внутрішніх областей Польщі. Причому, «керівниками цієї колонізації були багаті польські вельможі, які придбували собі величезніші вотчини на цій украйні. Дякуючі тому стали швидко заселюватись спустілі до того області старої Київської Русі» ⁹¹. Фактично у видатного російського історика поєдналися великоросійська й великопольська історичні концепції щодо історичної долі українських земель після Батиєвої навали.

Одночасно (й незалежно) від М. П. Погодіна теорію повного запустіння південноруських земель після монгольської навали висунула польська шляхетська історіографія. Дана теорія необхідна була для виправдання й обгрунтування польсько-шляхетської експансії на Україні у XIV — XVII ст.

Карл Шайноха стверджував, що «польська шабля задовольняла себе, боронячи Русь від татар, леміш її обробляв й заселяв» ⁹². За ним О. Яблоновський писав, що Русь «після татарського погрому середини XIII ст. зовсім не мала сил, щоби піднятися, й ніколи б не мала можливості самій це зробити». 1 тільки після захоплення Польщею українських земель, завдяки енергії польських магнатів, там виникли нові поселення. Тільки «під могутнім цивілізаторським керівництвом... Речі /33/ Посполитої... українські землі відроджувалися, розквітали» ⁹³. М. Бобржинський пішов ще далі, пишучи про те, що польська шляхта принесла «високу культуру не тільки Україні, але й всій Східній Європі» ⁹⁴.

Ці ідеї, до речі, поділяв й український історик та письменник Пантелеймон Куліш, який писав, що «коли південно-західна Русь ввійшла до складу польсько-литовської політичної системи, вона являла безладне зібрання пустошей, що залишились після татарського погрому захисників й після татарського панування над залишками її населення». Польські феодали, за П. Кулішем, призвели Україну до квітучого стану, «заохочуючи сільське господарство, ремесла й промисли» ⁹⁵.

Проти теорій про повне запустіння краю й наступну зміну населення виступив й В. Б. Антонович. Видатний український історик і археолог найбільш грунтовно й доказово показав хибність цих теорій. Він справедливо стверджував, «що в описану добу Київ із своєю областю не являв повного запустіння, очікувавшого іноземних колоністів» ⁹⁶. Ним був зібраний та проаналізований великий документальний матеріал з проблеми, внесений суттєвий доробок У дослідження політичного життя східноєвропейських країн XIV — XV ст. Переважна більшість наступних наукових праць різних учених, які відкидають тезу про повне запустіння та зміну населення, грунтуються на висновках В. Б. Антоновича.

Слід відзначити й те, що справедливо заперечуючи вищевказані теорії, В. Б. Антонович вдавався до іншої крайності — заявляв, що роль монгольського завоювання для історичної долі України була зовсім незначною, а Київ практично /34/ не був зруйнованим та розореним. На його думку, Київ згубив свою могутність ще під час міжкнязівських чвар у давньоруську добу. Він не бачив принципової різниці між грабунками та розоренням Києва 1169 та 1202 рр. й розгромом міста Батиєм у 1240 р. Його твердженння про те, що «думка запустіння її (Південної Русі — Г. І.) в цей час є не більш як історичний міраж», протирічить відомим уже у XIX ст. історичним фактам. Адже боротьба проти панування думки про повне знищення країни під час Батиєвої навали не означає, що слід закривати очі на негативні наслідки цієї навали для всієї історичної долі наших земель. Втім, можна зрозуміти В. Б. Антоновича, який висував свої твердження у запалі гострої дискусії. Виступаючи проти пануючих, найбільш поширених теорій, він міг перебільшити, загострити окремі свої висловлювання.

Учень В. Б. Антоновича, видатний український історик М. С. Грушевський продовжував розвивати погляди свого вчителя. Він показав недоречність погодінської та великопольської концепцій, проте також зменшував негативне значення наслідків навали кочовиків для наступної долі України, особливо, коли це стосувалося його історіософських та соціальних тверджень. На його думку, завойовники, повністю знищивши феодальну верхівку, сприяли створенню на Україні нового «общинного» ладу: «Київщина перетворилася в такім разі на купу міських громад... під безпосередньою зверхністю Татар... Отже в Київщині й Переяславщині князівсько-дружинний устрій по татарськім погромі упав зовсім» ⁹⁷.

«Я не можу визнати за монгольскою навалою, — писав М. С. Грушевський в одній із своїх ранніх праць, — рішучого, фатального значення для стану країни — я зате... надаю йому великого значення у іншому відношенні — у відношенні перебудови політико-суспільних відносин... Населення нівелювалося внаслідок збіднення та еміграції багатого класу. Таке нівелювання сприяло більшій демократизації суспільних відносин і навпаки — знаходила собі опору у ладу демократичних общин» ⁹⁸. Проте критика вченого, що звідси він виводив безкласовість української нації була певною мірою хибною, адже M. C. Грушевський тут же писав про феодальний устрій Галичини та Волині.

Історик дуже точно помітив спрямованість монгольської (пізніше ординської) політики на знищення активних політичних сил саме в Київській землі. Вибиваючи впливові політичні фігури, завойовники намагалися не дати змоги згуртуватися антимонгольським силам, потенційно найбільш загрозливим для них. На це і сьогодні майже не звертають уваги. Проте, звичайно, навіть повне знищення феодальної верхівки, не могло зробити суспільство демократичним або безкласовим. З іншого боку історик, виявляючи непослідовність, писав про повне розорення Наддніпрянщини й про те, що центр життя перемістився на захід, до Дністра ⁹⁹. /35/ M. C. Грушевський чітко показав у своїй концепції оригінальність та самостійність розвитку українського народу у той час, коли більшість істориків не бачили або не хотіли бачити формування української та білоруської народностей, часто зводили весь історичний процес у Східній Європі до історії правлячої династії. Інша річ, що історик перебільшував дезінтеграцію східноєвропейского історичного процесу, яка на конкретні часи була різною, а тенденції до об’єднання часто носили наднаціональний характер.

Слід відзначити, що наприкінці XIX — початку XX ст. цілий ряд українських та російських істориків, не підтримуючи крайніх позицій М. С. Грушевського, фактично стояли на його боці, додаючи нові аргументи для спростування погодінської концепції. Серед них М. Ф. Владимирський-Буданов, М. К. Любавський, О. Я. Єфименко, П. Г. Клепатський, А. Ю. Кримський, М. П. Василенко тощо ¹⁰⁰. Вони торкалися даної проблеми з різних причин та з різним степенем зацікавленості. Проте в цілому ці дослідники притримувалися думки, що, не зважаючи на величезні втрати, які понесла Південна Русь у XIII ст., вона не була перетворена на пустелю й не відбулося зміни населення у регіоні.

Особливе значення мають твердження відомого історика-архівіста М. Ф. Владимирского-Буданова, який, готуючи до друку акти про заселення території України для «Архива Юго-Западной России», вивчив величезну кількість документального матеріалу цього періоду. Він писав, що «роблячи загальний висновок з наведених фактів стосовно XIII ст., ми повинні визнати, що: 1) Дійсно відбулося величезне спустошення всієї Південної Русі у 40-х роках цього століття; чисельність населення повинна була зменшитись тут скрізь, але 2) Край аж ніяк не залишився після татар пустелею... 3) Головний етнографічний склад нового населення той же, що був і раніше» ¹⁰¹. /36/

Великий фактичний матеріал, перш за все, з економічного розвитку та торговельних зв’язків Києва XIII — XVI ст. зібрано у роботі П. Г. Клепатського.

У цей же час вийшов у світ цілий ряд робіт дослідників, які безпосередньо займалися питаннями, пов’язаними з історичною топографією міста (П. Г. Лебединцева, П. О. Лашкарьова, С. Т. Голубєва, М. 1. Петрова тощо) ¹⁰². Незважачюи на те, що в них переважно розроблялись питання історичної топографії X — XIII ст., ці роботи містять цінний матеріал з історії Києва періоду, який нас цікавить, оскільки побудовані на пошуку та аналізі документів XIV — XVII ст.

Особливо слід відзначити працю з історичної топографії Києва М. І. Петрова, в якій практично вперше був досить широко використаний археологічний матеріал і яка багато в чому не втратила свого значення до нашого часу.

У цілому дореволюційною історіографією було накопичено значний фактичний матеріал, зроблено ряд важливих висновків з конкретних питань історії Києва XIII — XVI ст. Проте цілісної картини історичного розвитку міста цього періоду створено не було. Слабо використовувались дані археології, нумізматики, сфрагістики. Незважаючи на зусилля школи Антоновича-Грушевського, частини об’єктивно настроєних вчених, продовжувала панувати думка про майже повне знищення Києва, перетворення його на незначне містечко після 1240 р.

У 20-ті роки історія Києва даного періоду продовжувала вивчатися переважно на базі вже відомих писемних джерел. Спеціально уваги їй практично не приділялося. Найбільший інтерес являє праця О. М. Андріяшева у відомому київському регіональному збірнику, виданому під редакцією М. С. Грушевського, а також ціла низка матеріалів у академічному путівнику «Київ» під редакцією Ф. Ернста ¹⁰³. Стаття О. М. Андріяшева торкається перш за все проблеми ступеню розорення монголами Київської землі та конкретно Києва. Автор дійшов висновку, що Київ постраждав більше під час нападу кримського хана Менглі-Гірея у 1482 р., ніж у XIII ст. Робиться правильний акцент на необхідності вивчення всіх подій, що відбивалися на долі Києва у післямонгольський час, а не списування всіх бід виключно на 1240 р. У той же час, дослідник недооцінює негативні наслідки навали Батия, її принципової різниці від попередніх та наступних (XV ст.) розгромів міста.

У «Нарисі історії України» Дмитра Дорошенка ¹⁰⁴, як і в інших творах української еміграції, наслідуються думки В. Б. Антоновича та M. C. Грушевського. Але конкретно Київ не вивчався.

Праці кінця 30-х — початку 40-х років, перш за все Б. Д. Грекова, О. Н. Насонова, М. М. Петровського, І. П. Крип’якевича, В. В. Мавродіна, В. Т. Пашути ¹⁰⁵, показали ті величезні втрати, які понесло давньоруське суспільство від монгольскої навали, матеріальна та духовна культура того часу. Його прогресивний розвиток було насильно перервано на повному ходу. Знищено всю державну та еко/37/номічну систему. Проте значно перебільшена думка про повне спустошення Київської землі й цілковите зруйнування Києва продовжувало панувати у історіографії. Так, Б. Д. Греков вказував на запустіння Наддніпрянщини, яке, як він вважав, почалося ще з середини XII ст. і продовжувалось аж до XV ст.¹⁰⁶.

Розглядалось також питання про приєднання Києва та інших земель до Литовсько-Руської держави й робився висновок, що це на той час зіграло позитивну роль для розвитку українських земель. Негативні фактори переходу цих земель під владу литовських феодалів на перший план стали виступати пізніше.

Проте конкретних питань історії Києва в усіх цих роботах не досліджувалося.

У 40 — 50 роках вийшли друком праці М. К. Каргера ¹⁰⁷, де було подано результати його досліджень Києва. Даючи об’єктивну картину погрому міста під час його штурму ордами Батия у 1240 р., M. K. Каргер (який спеціально не вивчав історію Києва XIV — XVII ст.) невірно уявляв подальшу складну історичну долю міста, спрощено розумів причини руйнування пам’яток кам’яної архітектури. Він стверджував, що після 1240 р. Київ було нізведено до рівня невеличкого містечка, зруйновано всі муровані споруди й до XVII ст. життя тут ледь жевріло. На висновках авторитетного дослідника грунтувалися численні роботи істориків, мистецтвознавців, істориків літератури, учбова та науково-популярна література.

Сучасна точка зору на вплив монгольської навали на подальший розвиток Русі міститься у працях кінця 60 — 80-х років Б. О. Рибакова, Л. В. Каргалова, Л. В. Черепніна, П. П. Толочка. Руйнування матеріальної та духовної культури країни, політичне остаточне її розчленування, тяжке золотоординське іго, а звідси й загальмованість наступного розвитку давньоруських земель — ось головні наслідки монгольського розорення Русі.

Плідною уявляється думка Л. В. Черепніна про те, що монгольську навалу слід розглядати не як одночасовий акт, а як процес, що тривав майже все XIII ст., починаючи від поразки на р. Калці 1223 р.¹⁰⁸

Конкретно становище Києва перед навалою, його чільне місце у політичній системі Русі, високий рівень економіки та культури, а також доля міста у 1240 р. докладно розглянуті у працях П. П. Толочка ¹⁰⁹.

Серед сучасних істориків різко виділяються погляди видатного російського вченого Л. М. Гумільова, який практично відкидає всі свідоцтва археологічних та писемних джерел про розорення Русі ордами кочовиків. За його твердженнями, Київ було зруйновано завойовниками тільки тому, що великий князь київський Михайло Всеволодович наказав вбити парламентарів Менгу-хана у 1239 р., а не підкорився монголам ¹¹⁰. Літопис же повідомляє про те, що Батий знищував і ті міста, які здавались на ласку переможця (наприклад, Колодяжин). Вчений ідеалізував «мирний симбіоз» Русі з Золотою Ордою, доводив, що найкращою полі/38/тикою для руських земель було тісне співробітництво із золотоординськими ханами. Водночас, Л. М. Гумільов справедливо вказував на недооцінку та нехтування кочівницькою цивілізацією, нерозуміння її тільки тому, що вона незвична для землеробського укладу та звичаїв. Він доводить про значне перебільшення реальних сил монголів, що існувало в уявленнях сучасників подій, більшості істориків, у загальній міфологізованій думці. Концепція Л. М. Гумільова зазнала різкої критики з боку Б. О. Рибакова, пізніше П. П. Толочка ¹¹¹. Розкопки Києва 70-х років ще раз підтвердили страшну картину розгрому міста завойовниками у 1240 р.

Емігрантські історики як українські, так і російські (втім і вся закордонна історіографія в цілому) спеціально також не цікавились даним періодом історії Києва. Лише в узагальнюючих працях розглядаються питання розвитку українських земель цього часу. Це стосується, перш за все, роботи Н. Д. Полонської-Василенко «Історія України». Автор спирається здебільшого на матеріали та висновки M. C. Грушевського, залучаючи сучасні праці радянських істориків, зокрема В. Т. Пашути ¹¹². Праця Субтельного «Україна. Історія» подає матеріал об’єктивно, автор намагається уникнути чисто політичних закидів, що надто часто зустрічаються у сучасних істориків ¹¹³. Проте період, що ми розглядаємо, викладено практично побіжно та поверхово. Відчувається популярний нахил книжки. Думка /39/ про занепад Києва вже у середині XII ст. на сучасному етапі уявляється застарілою. Нам важко також сприйняти схему історії України (вона, втім, присутня у більшості праць емігрантських, а також західноукраїнських істориків), де Галицько-Волинське князівство занадто відокремлюється від Києва, Київської Русі. Тут виявляється відхід від новаторської лінії M. C. Грушевського — досліджувати не історію держави, а історію народу.

Значним внеском у вивчення надзвичайно складної та швидко мінливої картини політичного життя Східної Європи стали праці І. Б. Грекова ¹¹⁴. Дослідник розглядає історію даного періоду у безперервній боротьбі відцентрових та доцентрових сил, що діяли на території колишніх давньоруських земель. Він вбачав певну спільність та тотожність процесів, що проходили на цих землях, не зважаючи до якого державного об’єднання вони належали у конкретний момент. У XIV — XV ст. сформувалося два державних об’єднання, що намагалися здійснити політику об’єднання всієї давньоруської спадщини — Москва та Литовсько-Руська держава. Тенденції до об’єднання не були реалізовані перш за все через політику сусідніх Централізованих держав — Золотої Орди та Польщі, які не були зацікавлені у створенні могутнього державного організму на колишніх давньоруських землях. Принципово важливими у плані постановки питання стали роботи В. Й. Довженка та П. П. Толочка, в якій обгрунтувалась необхідність й важливість вивчення періоду після Батиєвої навали в історії Наддніпрянщини ¹¹⁵. В. Й. Довженок справедливо наголошував, що в археологічній науці «панувала традиція, згідно якій пам’ятки після татарської навали у Середній Наддніпрянщині не досліджувались», сучасні історики не підкреслюють запустіння Наддніпрянщини, проте «багатьма Ця думка визнається як само собою зрозуміла. У історичних працях взагалі відсутня розповідь про цей край у період після монгольської навали». Вчений показав, Що, хоча монголи й знищили багато матеріальних та культурних цінностей, знищили або полонили велику кількість населення, життя у регіоні продовжувалося. /40/ Дослідження топоніміки свідчить про історичну спадковість на Наддніпрянщині до і після навали. До аналогічних висновків дійшли також H. M. Багановська, досліджуючи Сіверську землю XIV — XVI ст.¹¹⁶ та С. О. Бєляєва на базі археологічних досліджень ¹¹⁷.

У 70 — 80-ті роки вийшла велика кількість праць, присвячених тим чи іншим сторонам політичного, економічного чи культурного життя Східної Європи XIII — XVI ст., які висвітляють, часто зовсім по-новому, певні аспекти історичного розвитку Києва цього періоду. Так, важливе значення має робота Я. М. Щапова, яка дозволяє зробити висновок про те, що у другій половині XIII ст. у Києві продовжувалась писемна традиція ¹¹⁸. Чільне місце Києва у політичному та церковному житті показало дослідження Г. М. Прохоровим боротьби навколо руської митрополії у 70 — 80-х роках XIV ст.¹¹⁹ Різні аспекти тогочасної історії розкриваються у працях, присвячених подіям часів Куликовської битви ¹²⁰.

Ряд робіт присвячено дослідженням пам’яток мистецтва. Деякі з них мають безпосереднє відношення до Києва, інші містять цінний матеріал /41/ для атрибутації або уточнення датування вже відомих пам’яток ¹²¹.

Великий інтерес становлять праці Ф. М. Шабульдо, де ретельно досліджується політична ситуація на території України, розвиток подій протягом XIV ст. ¹²². Розглядається політичний та правовий статус Києва у період його залежності від Золотої Орди, а також проблема включення Київської землі до Великого князівства Литовського і Руського, політика Кіпріана тощо. На сьогодні монографія історика є найгрунтовнішим дослідженням з цього питання.

В останні десятиліття вийшла також низка важливих праць з археології, нумізматики та епіграфіки, де було опубліковано цінний новий матеріал з даної проблеми. Археологічний матеріал зосереджений переважно у наукових збірниках, підготовлених Сектором археології Києва Інституту археології НАН України ¹²³. Першою спробою висвітлити історію Києва, використовуючи новітні археологічні матеріали, була робота автора ¹²⁴. Вона певною мірою підсумувала дослідження міста на початок 80-х років. Проте, вимушені переробки вже на етапі верстки книжки, відсутність наукового апарату робили її не повністю відповідною сучасним вимогам.

Короткий історіографічний огляд показує, що історії Києва другої половини XIII — XVI ст. не було присвячено (за єдиним винятком) практично жодної спеціальної роботи. В існуючих працях здебільшого розглядаються загальні питання історичного розвитку України-Русі даного періоду, а положення самого Києва характеризується лише у загальному контексті, часто лише побіжно. Сюди ж слід віднести й різнобічні розробки з теорії розвитку феодалізму, дослідження матеріальної та духовної культури тощо. Археологічні матеріали практично не залучались, оскільки планомірне археологічне дослідження міста післямонгольського часу ще не нараховує й чверті століття. Слабо вивчались питання історичної топографії пізньосередньовічної доби.

Значне поповнення джерелознавчої бази, перш за все новими археологічними матеріалами, нові історичні дослідження та джерелознавчі розробки роблять можливим й актуальним узагальнення відомих на сьогодні даних з історії Києва XIII — XVI ст. /42/

Розділ II

ПОЛІТИЧНЕ СТАНОВИЩЕ КИЄВА XIII — ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XVI ст.

Політичне становище Києва, як і всієї Русі, у XIII — першій половині XVI ст. визначалося перш за все наслідками такого геополітичного фактору, як монгольська навала. Монгольське вторгнення зіграло надзвичайно негативну роль у наступній історичній долі багатьох країн Азії та Європи. Давньоруська держава не становила винятку. Негативні наслідки монгольської навали діяли ще довго навіть після повалення золотоординського іга ¹.

Для Києва ці негативні наслідки позначились не тільки конкретним розгромом міста 1240 р. Якби справа полягала лише у цьому, то він раніше або пізніше відновився на старому рівні, як це бувало не один раз і з Києвом, і з іншими давньоруськими містами (згадаймо 1169 р. та 1203 р). Але ще суттєвіше позначилася та нова історична ситуація у Східній Європі, яка склалася у наслідок монгольських походів і яка перешкоджала нормальному подальшому розвитку міста. Розгром давньоруської державної системи, порушення багатьох традиційних зв’язків, утворення Золотої Орди та встановлення жорстокого іга, експансія кримського ханства та Польського королівства у більш пізній час призвели до корінної зміни політичного та економічного становища Києва. Місто вже не могло піднятись на той рівень, на якому воно знаходилося у давньоруський час. Суттєво позначились на становищі Києва військові дії в південній Русі у XIII ст., постійна загроза нового розгрому міста, розорення всіх південноруських земель (Київщина, Чернігівщина, Поділля, Волинь тощо).

Сама монгольська навала являла собою не єдиночасовий акт, а довготривалий процес, що зайняв практично все XIII ст., починаючи від битви на р. Калка ². Саме під час цієї битви монголи нанесли перший і дуже суттєвий удар по Русі взагалі й по військово-економічному потенціалу Києва конкретно. Літописи повідомляють про 10 тисяч загиблих київських воїнів ³. Звичайно, це перебільшення й досить /43/ значне, проте воно відбиває масштаб й реальну картину великих людських втрат, які не могли бути швидко відтворені. Загинув і великий князь київський Мстистлав.

Підготовка до битви й сам її хід наочно відбили політичну ситуацію, що склалася на Русі на початку XIII ст., боротьбу і взаємодію відцентрових і доцентрових тенденцій, які роздирали давньоруську державу. Були зібрані війська практично всіх руських князівств (частина з Півночі просто не встигла підтягнутись). Але князі так і не змогли домовитись про єдність своїх дій. Йшла суперечка за зверхність. Мстислав Романович київський не прийшов на допомогу у вирішальний момент Мстиславу Мстиславичу галицькому. Руські дружини зазнали жорстокої поразки поодинці через неузгодженість своїх зусиль. «И бысть плач и туга в Руси и по всей земли, слышамшам сию беду», — відзначав Лаврентіївський літопис ⁴.

Битва на р. Калці стала важливою віхою у житті Русі. Невипадково пам’ятки Куликовського циклу сповнені згадок про неї. Саме від цієї події автори XIV — XV ст. відраховують час іноземної навали, від якого Русь не могла отямитись, помститись за свою поразку до Куликовської битви. «От тоя бо брони Русская земля уныла», — повідомляє «Сказание о Мамаевом побоище». «А от Калатьские рати до Мамаева побоища 170 лет» ("Задонщина"), «от Батыя до Кальские рати и до Мамаева побоища лет 158" ("Сказание о Мамаевом побоище"), — відраховували руські книжники час Куликовської битви ⁵.

Декілька зауважень щодо назви кочовиків-завойовників. У сучасній історіографії їх переважно називають монголо-татарами, або навпаки — татаро-монголами (дивіться назву роботи Л. В. Черепніна та наукового збірника, де вона опублікована). Між тим, ці незграбні назви штучного й досить пізнього (XIX ст.) походження.

Історично склалося так, що повсюди у завойованих країнах орди Чінгісхана та його нащадків (китайські джерела, руські літописи, західноєвропейські хроніки) /44/ називали татарами. Проте самі себе вони називали монголами. Назва «татари» походить з китайських джерел, оскільки татарські племена були розселені вздовж північних кордонів Китаю. Проте, за іронією історії, їхня назва перейшла на інших, близьких до них кочовиків, до яких самі татари ставилися вороже. Вони ніколи не були союзниками монголів у загарбницьких походах, а навпаки постійно ворогували з ними ⁶. Батько Темуджіна (який прийняв пізніше ім’я Чінгісхана) Есугей-багатур був захоплений та отруєний татарами. Чінгісхан жорстоко помстивсь за смерть батька й розправився із власне татарськими племенами. Після низки нападів він остаточно розгромив їх весною 1202 р. Всі татарські чоловіки, захоплені у полон, були перебиті, а жінки та діти роздані по різних племенах. «Таємна історія монголів» повідомляє, що Чінгісхан так казав про це: «Ми розтрощили ненависних ворогів — татар, цих вбивць дідів та батьків наших, коли ми у справедливу помсту за їх злодіяння поголовно винищили татарський народ, приміряючи дітей їхніх до вісі возу» ⁷.

Вільгельм Рубрук підкреслював, що самі засновники Улуса Джучі (Золотої Орди) вимагають, щоб їх називали монголами.

В. В. Татищів та М. М. Карамзін терміну «монголо-татари» не застосовують, а вживають обидві назви, вважаючи, що назва «татари» використовується тому, що більша частина монгольського війська складалася саме з них. Ця хибна думка й поширилась у історичній науці XIX ст. Вперше це словосполучення з’явилось у роботі П. Наумова 1823 р. Але й він писав, що всі історики між собою погоджуються, що «сії люті завойовники були не татари, а монголи». А стали називати їх татарами, на думку П. Наумова, тому, що монголи були підсилені середньоазіатськими племенами («місцевими татарами, тобто народами турецького племені») ⁸. Від застосування терміну «монголо-татари» слід відмовлятися. Слід також розуміти, що етнічний склад населення Золотої Орди, як і сучасних татарських народів, зовсім не був тотожнім ні татарським, ні монгольським племенам Центральної Азії.

Після смерті Мстислава Романовича київський стіл зайняв Володимир Рюрикович, що княжив до травня 1235 р. Він активно втручався у тодішню політичну боротьбу, змінюючи союзників і ворогів. Спочатку він підтримував Мстислава Мстиславича Удалого, боровся з Данилом Галицьким, допомагав Михайлу Всеволодовичу з Чернігова. Але скоро дійшов згоди з Данилом й виступав проти Михайла Всеволодовича, якого підтримував князь Ізяслав — син Мстислава Романовича. Наприкінці 1234 р. Михайло Всеволодович з Ізяславом підійшли до Києва, але змушені були відступити після підходу військ Данили Галицького. Данило й Володимир у свою чергу взяли в облогу Чернігів, але невдало. У травні 1235 р. до Київської землі вдерся Ізяслав з половцями. Під Торчеськом (який Володимир на /45/ скріплення союзу передав Данилі) галицькі війська й Володимир зазнали поразки ⁹. Через зраду галицьких бояр половці оволоділи містом. Данило пішов на Галич, а Володимир потрапив у полон. Ізяслав підійшов до Києва, сюди ж підійшов з дружинами й чернігівський Михайло. Місто було взято, переможці «много зла створиша Кияном», з іноземних купців взято окуп «И на немцихъ имаша искупъ князи») ¹⁰.

Повідомлення про наступні події до самої Батиєвої навали у Києві досить короткі та суперечливі. Відновилася князівська чехарда на князівському столі. Князі на ньому довго не затримувалися. Ізяслав сів у Києві й допомагав Михайлу Всеволодовичу воювати Галич. Але Володимир, який невдовзі викупився з половецького полону ("и опять пустиша Володимера половци на искупе и жену его" ¹¹), десь навесні 1236 р. на короткий час повернув собі Київ. Скориставшись усобицями південних князів Ярослав Всеволодович з новгородським військом оволодів Києвом ("приде Ярослав Суждальский и взя Киев под Володимером"). Після повернення новгородського війська додому Ярослав не зміг тут протриматись більш-менш довго й пішов до Суздалю ("не мога его держати иде паки Суждалю"). Як вважають деякі дослідники, можливо, що Ярослав повернувся на північ, отримавши пові/46/домлення про загибель свого брата, великого князя володимирського Юрія у битві на р. Сіті 4 березня 1238 р.¹².

Київський великокнязівський стіл зайняв Михайло Всеволодович. 1239 р. після спустошення Переяславля та Чернігова до Києва підійшли монгольські війська на чолі з Менгуханом. Менгухан став проти Києва у Городці (сучасна Вигурівщина), краса й велич столичного міста, могутні оборонні споруди справили на нього належне враження ("Меньгуканови же пришедшу сглядать града Кыева, ставшу же ему на оной странЂ ДнЂпра во градка ПЂсочного, видивъ градъ, удивися красотЂ его и величеству его") ¹³. Він не наважився на штурм міста й спробував «прельстити» великого князя Михайла Всеволодовича. Проте кияни «не послушаша его». Монгольські посли були вбиті, а їхні військо відійшло у поволзький степ. Переляканий князь Михайло втік до Угорщини, можливо він сподівався отримати там військову допомогу. Але проти цього свідчить літописець: «МихаилЂ же, за страхъ Татарськый, не смЂ ити Кыеву».

У Києві сів Ростислав Мстиславич смоленський (вірогідно, син Мстислава Романовича), але проти нього виступив Данило Галицький, який зайняв місто, посадивши там свого воєводу Дмитра. Так, напередодні безпосереднього наступу монгольских військ Київ лишився без князя.

Восени 1240 р. Київ обложив із своїми головними силам хан Батий ("въ силЂ тяжьцЂ, многомъ множьством силы своей"). Про облогу міста розповідає літописна повість, написана сучасником, вірогідно автором Київського літопису 40-х років XIII ст., з якого вона потрапила до Галицько-Волинського літопису. «И окружи градъ и остолпи сила татарськая, и бысть градъ во обьдержаньи велицЂ. И бЂ Батый у города и отроци его обьсЂдаху градъ, и не бЂ слышати отъ гласа скрипания телегъего, множества ревения вельблудъ его и рьжания оть гласа стадъ конь его, И бЂ исполнена земля руская ратныхъ» ¹⁴. Про точну дату та час облоги й взяття Києва літописи повідомляють по-різному. Іноземні джерела цієї дати не дають. Рашид-ад-дін повідомляє, що монголи заволоділи великим руським містом Макерфааном, але дату не наводить, як і Плано Карпіні, який свідчив, що «після довгої облоги взяли його». Галицько-Волинський літопис, що найповніше розповідає про цю облогу, не зберіг хронології подій. Більшість літописів прямо чи посередньо пов’язують взяття Києва з 6 грудня 1240 р.

Лаврентіївський літопис повідомляє, що місто було захоплено Батиєм «до Рождества Господня на Николин день», Суздальский та Тверський літописи дають розгорнуту дату «декабря 6, на память иже в святых отца нашого Николы» та «декабря 6, на память святого отца Николы», Володимирський літописець — «месяца декабря в 6 день» ¹⁵. Можливо, розширене формулювання з’явилось внаслідок сполучення двох джерел. /47/

Іншу дату подають Псковський літопис та літописи Авраамки і Супрасльський, які походять з псковського ізводу середини XV ст. Вони повідомляють не тільки іншу дату падіння Києва, але й термін його облоги: «приидоша татарове к Киеву сентября 5, и стояша 10 недель и 4 дни, и едва взяша его ноября 19, в понедельник» ¹⁶. Таке розгорнуте формулювання, а також те, що 19 листопада 1240 р. дійсно припадало на понеділок, вказує на те, що це не вільна фантазія або помилка пізнішого переписувача або укладача літописного зводу, а потрапило сюди з якогось писемного джерела.

Спробу довести, що справжньою є друга дата не можна визнати вдалою — занадто штучна й складна конструкція аргументації ¹⁷. Проте й відкидати її зовсім ми не маємо права. На сьогодні питання про те, хто ж правий з цих джерел, залишається відкритим. Головне, що вони відбивають реальні події у відношенні того, що облога була тривалою, а місто було захоплено вже наприкінці осені чи на самому початку зими.

Батий зосередив під Києвом головні свої сили, й, вірогідно, всі 32 «пороки», що мали монголи під час походу 1240 — 1241 рр. Захоплений під час боїв полонений монгол Товрул повідомив про наявність у таборі Батия всіх його полководців, у тому числі з династії чінгізидів. Проте це повідомлення літопису вимагає обережного ставлення до себе, оскільки частина з них (Бурі, Гуюк, Менгухан) ще до осені 1240 р. за наказом великого хана Угедея повернулися до Монголії ¹⁸.

Головний удар монголи спрямували на Лядські ворота, що знаходились в низині біля Хрещатицької долини: «Постави же Баты порокы городу, подьлЂ врать Лядськыхъ, ту бо бЂаху пришли дебри; порокомъ же беспрестани бьющимъ день и нощь, выбиша стЂны». Вірогідно, саме в цьому місці було найзручніше розгорнути штурмуючі війська, а вали були тут менш могутні, ніж на горі. В цьому місці знаходились Козяче болото й ручай, що вже замерзли й перестали діяти як захисний фактор. Монголам вдалося захопити частину валу, де дерев’яні заборола були зруйновані «пороками». Розгорнувся упертий бій на й ділянці ("и взиидоша горожаны на избытые стены и ту бЂаше видити ломъ копЂины и щеть скЂпаше, стрЂлы омрачиша свЂть побЂженнымъ"). Батий був змушений дати своїм військам відпочинок, можливо замінити штурмуючі частини. Наступного дня бій розгорнувся з новою силою. Кияни були відтиснені у глиб міста й закріпилися по периметру старих валів «міста Володимира». Сили захисників уже були виснажені й завойовники значно переважали чисельно. Вони прорвали і цю лінію оборони. Останні захисники Києва закрилися у Десятинній церкві, стіни та хори якої обвалилися від великої кількості людей, що там зібралися, й їхнього майна ("Людемъ же узбЂгшимъ на церковь и на комары церковныя, и с товари своими, оть тягости повалишася с ними стЂны церковные") ¹⁹. Проте, як слушно вважав M. К. Каргер, /49/ церква впала не стільки від «тягости» людей, скільки під ударами монгольських стінобитних машин. Воєвода Дмитро, який очолював оборону Києва, поранений потрапив у полон.

Після захоплення Києва, свої головні сили Батий спрямував на Володимир та Галич, далі на захід. Інші загони розійшлися по Київській землі, захоплюючи, спалюючи численні невеличкі міста та села цього щільно заселеного та багатого регіону.

Напередодні взяття Києва монголами місто продовжувало залишатися одним з найбільших політичних центрів давньоруської держави, традиційним стольним градом Русі ²⁰. Київ продовжував виконувати роль столиці Русі і у складних умовах розвиненого феодалізму, у новій політичній системі, що склалася в країні у середині XII — початку XIII ст. Києвом можна було оволодіти, але важко було його утримати.

Традиція, за якою Київ вважався столицею давньоруської держави, для нас надзвичайно важлива, оскільки вона багато в чому визначала своєрідність політичного становища Києва на багато століть уперед. Про це свідчать також пам’ятки літератури післямонгольського часу, іноземні джерела. Так, «Сказание о Мамаевом побоище» зафіксувало думку руських книжників XIV — XV ст. про політичне становище Києва. У творі «старі елліни» розповідають Мамаю «како Батый пленил Киев, и Владимир, и всю Русскую землю...» ²¹. Тут першим названо Київ, а не Володимир, хоч останній був захоплений на два роки раніше. У даному випадку автор «Сказания» дотримується принципу ієрархічного старшинства руських міст, який ще добре знали наприкінці XIV — XV ст.

Плано Карпіні писав про «Київ, що був столицею Русі» ²². Фрідріх II у своєму листі до англійського короля Генріха III (1241 р.) називав Київ «найбільшим з міст» Русі ²³. Так же ставився до Києва й хан Батий, який передав його 1243 р. як символ старшинства на Русі ("буди ты старей всем князем в Русском языце") князю Ярославу Всеволодовичу, а 1249 р. його сину Олександру Невському ("Олександрови Кыевъ и всю Русьскую землю") ²⁴.

Після 1240 р. ординських військ у Києві не було. Плано Карпіні, який покинув місто 6 лютого 1246 р., зустрів їх лише у Каневі. Данило Галицький перестрів монгольську ставку у Переяславлі. Київська земля безпосередньо до складу Золотої Орди не ввійшла. Золотоординські хани розглядали руські землі як політично автономні, що мали своїх власних князів, але знаходились у залежності від ханів й були зобов’язані виплачувати їм данину. Князі затверджувалися на своїх «столах» «жалуванням царським». Таким чином, хани керували землями через місцевих Феодалів.

Останнім великим князем київським був Михайло Всеволодович. Після його /50/ примирення з Данилом Галицьким, останній підтвердив права Михайла на Київ. Проте без ханського ярлика він не міг реально князювати. У 1241 р. князь Михайло Всеволодович повертається з Угорщини до Києва, але поселяється не в місті, а «а живяше под Києвом во острове». Це іноді пояснюється тим, що у повністю зруйнованому місті начебто ніде було оселитись, в той час як заміський двір зберігся. Таке пояснення не уявляється достатньо переконливим. Літописи, перш за все, фіксували факти, які несли глибокий, часто символічний, сенс, а не випадкові, малозначущі. Уявляється, що і даний вибір князя був викликаний причинами скоріше за все саме політичного, а не побутового характеру. Літописець спеціально підкреслював, що Михайло «послав посла иде в Киев» ²⁵. Поява князя у Києві, що вважався столицею Русі, могла здаватися претензією на верховенство на Русі. Можливо він вичікував дозволу або наступних дій з боку ханської ставки, що уважно слідкувала за політичною ситуацією в країні.

Нарешті Михайло Всеволодович змушений був відправитись до хана Батия за ярликом на київське князівство ("прося волости своее от него"), де й був страчений за ханським наказом. Церковне Житіє Михайла розповідає, що князь був вбитий за відмову виконати язичницький ритуал очищення — пройти між двома вогнищами. Проте за цим ховались не стільки релігійні, скільки політичні мотиви — усунення непокірного або небажаного діяча з політичної арени.

Хан Батий, який прекрасно розумів роль Києва у політичному житті Русі, 1243 р. передав місто володимиро-суздальському князю Ярославу Всеволодовичу на знак його верховенства на Русі. Князь Ярослав до Києва не поїхав. Його інтереси повністю були зосереджені на північних землях, можливо і монголи не дозволяли цього переїзду. У місті знаходився його намісник — боярин Дмитро Єйкович, якого застає там 1245 р. Данило Галицький по дорозі до ставки Батия. Показово, що й Данило зупинивсь не у самому місті, а у Видубицькому монастирі. Про цього ж намісника згадує і Плано Карпіні, який писав про «тисяцького, що керував містом». Припущення, що Дмитро Єйкович був воєводою Дмитром, який захищав місто у 1240 р., має під собою деякі підстави, але не може вважатися доведеним.

Вірогідно, ординська дипломатія намагалася зіштовхнути інтереси різних угруповань руських князів. Й, побоюючись на цей конкретний момент більш енергійної опозиції Данили Галицького та Михайла Всеволодовича, Батий підтримав загальноруські претензії володимирського князя. Призначаючи на київський стіл князів, що, наперед відомо, до Києва не приїдуть, хан таким чином залишав столичне місто без авторитетного політичного керівництва.

«Повість про князя Михайло» повідомляє, що вже до 1245 р. Золота Орда провела в Києві перший перепис населення на Русі ("сочтоша я в число, и начаша на /51/них дань имати") ²⁶ для збирання данини. Про цей же перепис пише і Плано Карпіні.

Після смерті Ярослава Київ передається на таких же умовах його дітям Олександру Невському (1249-1263) та Ярославу (1263-1271). Показова формула «Киев со всей Русской землей», якою хан затверджував право на велике княжіння Володимирське. Київ продовжував вважатися столичним містом.

Вірогідно, Києвом правили намісники практично до кінця XIII ст Після 1272 р. це могли бути і не представники номінальних володарів - володимирських князів,- а безпосередні представники Золотої Орди - баскаки. Про якихось київських князів другої половини XIII - початку XIV ст. писемні джерела достеменних свідоцтв не дають. Тільки Любецький синодик дає побічні відомості де серед імен чернігівських князів поруч з Іваном Путивльським знаходяться імена «князя Ивана-Владимира Ивановича Киевского и сестры его Елены, князя Андрея Вруцкого и сына его Василия, убитого в Путивле». Існує припущення, що це могли бути київські князі з чернігівської гілки, що очолювали боротьбу з ординцями наприкінці XIII ст. ²⁷.

Важливим фактором, який визначав значну роль Києва XIII ст. у політичному /52/ житті того часу, було знаходження тут митрополичої кафедри. Київ продовжував залишатись традиційним церковно-адміністративним центром Русі, а отже і міг суттєво впливати на політичне та ідеологічне життя руських земель. Після взяття Києва і вірогідної загибелі митрополита Іосифа обов’язки загальноруського митрополита виконував Петро Акерович — ігумен князівського монастиря Спаса на Берестові. Невдовзі він виїхав до Західної Європи, де, вірогідно, намагався знайти допомогу проти монгол. За свідоцтвом Хроніки Матвея Паризького, Петро Акерович приймав участь у роботі загальнокатолицького собору в Ліоні, який скликав папа Інокентій IV для обговорення монгольської проблеми. Він інформував «прелатів світу» «про тартарів» ²⁸.

У 1250 — 1282 рр. київським митрополитом був визначний політичний діяч свого часу, сподвижник Данили Галицького та Олександра Невського — Кирило. Третій в історії руської церкви місцевий митрополит за походженням, він був ланкою, що з’єднувала Південну та Північну Русь. «Печатник» (канцлер) Данили Галицького, досвідчений політик, Кирило провадив активну діяльність, зробив багато для врівноваження такої різноспрямованої політики Данили Галицького та Олександра Невського. Якщо перший схилявся до союзу з папою для боротьби з монголами, то другий, навпаки, провадив лінію замирення ординських ханів для підтримки проти тиску католицизму. Кирило був ініціатором русько-нікейсько-сарайського зближення, спрямованого проти папства й хрестоносців, намагався зміцнити єдність дій різних руських земель.

Свідоцтвом значення Києва як важливого політичного та церковно-ідеологічного центру є проведення тут загальноруського собору руських єпископів у 1273 р., на якому були затверджені так звані Правила Кирила, поставлено єпископом Володимирським архімандрита Києво-Печерського монастиря Серапіона. В історіографії цей собор звичайно пов’язують з 1274 р. та Володимиром на Клязьмі. Проте, припущення, що цей собор відбувся саме у Києві, виказував М. Г. Бережков й переконливо довів Я. М. Щапов ²⁹.

Собор було скликано, щоб покінчити з «неустроением», «грубостию» й незгодами, що панували у «руськой» єпархії.

Пам’ятники церковної історії того часу вказують на існування певного антицерковного руху (точніше проти вищого духівництва та церковної бюрократії), в якому відбивався стихійний протест низів проти різко зрослої експлуатації, посиленої ординським ігом. У цьому русі поруч з мирянами брало участь й нижче духівництво, з середовища якого виходили прибічники та ідеологи антифеодальних та антицерковних рухів. Спробою заспокоїти ці рухи реформами «зверху», ліквідувати найбільш вражаючі зловживання, особливо «поставленія на мзде» й був Київський собор 1273 р. /53/% Кирило задовго перед цим організував активну діяльність по відновленню загальних юридичних кодексів. У 1262 р. він виписав з Болгарії кормчу книгу. Її список прислав «преосвященномоу архиепископоу Кирилоу преславнаго града Кыева, оучителю же всеи Роуси и свЂтилника церквамъ богоспасенаго града Киева» виходець з Русі болгарський князь Іаков-Святослав. На її базі в Києві була створена нова Кормча книга (номоканон) ³⁰.

На церковному соборі митрополит говорив: «Аз Кюрил, смеренный митрополит всея Руси, много убо видением и слышанием неустроение церквах, ово сице дЂржаща, ово инако, несогласия много и грубости, или неприхожаниемь епископ, или от неразумных правил церковных» ³¹. Після собору на всю територію «руськой» митрополії розповсюдився порядок, що був прийнятий у Києві.

Правила Кирила містили заборону свавільного «уроку» (поборів) за поставлення у священники, диякони, ігумени, намісники тощо. За введення до сану священника та диякона було встановлено єдине мито (сім гривен) на користь крилошан єпископської кафедри.

Особливу увагу було звернуто на заборону язичницьких поганських звичаїв. Правила Кирила забороняли язичницькі ритуальні ігрища, традиційні турніри, звичай «водити до води» нареченої, язичницьке свято у суботній вечір. Все це свідчить про глибокі корені язичництва, яке міцно зберігалося у народному середовищі. Можливо антифеодальні рухи в якійсь мірі набували язичницького забарвлення.

Ці Правила були включені до нової, створеної київськими (можливо софійськими) книжниками під керівництвом митрополита, Кормчої книги й швидко розповсюдились по всій території Русі.

Вважаємо, що буде невірним стверджувати, що митрополит Кирило займався в цей час виключно володимиро-суздальськими справами й назавжди залишив південні землі. Його часті відвідини Північного Сходу лише відбивають активну діяльність митрополита, необхідність контролю або допомоги цим єпархіям. Далеко не випадковим уявляється той факт, що коли він помер 1282 р. під час чергових відвідин далекого Переяслава Заліського, його було урочисто поховано саме у Києві у своїй кафедрі. «Того же лета преставился преосвященный Кирилъ, митрополитъ Кіевскій и всеа Руси, въ Суздалской землЂ, въ Переславъ, месяца Декабря въ 7 день... и везома его въ Киевъ, и тамо паки пЂвше над нимъ и служивше вси епископи Русстіи со всем священнымъ съборомъ, и погребоша его въ Кіе†въ соборной церкви» ³².

Як показав В. Л. Янін, традиційна для історіографії дата смерті Кирила — 1280 р. — помилкова й пов’язана із подвижкою хронологічної мережі Ніконовського літопису на двароки ³³. /54/

У 1283 р. «поставленъ бысть на Кіевъ и на всю Русь Максимъ митрополит Гречинъ, патреархомъ Цареградскымъ. Того же лЂта приіде из Грекъ, изо Цареграда на Кіевь и на всю Русскую землю преосвященный Максим митрополитъ» ³⁴. Як бачимо, у Константинополі продовжували вважати Київ за стольне місто руських земель. Наступного року Максим зібрав у Києві ще один собор вищих руських ієрархів. «Въ лЂто 6792. Позвани быша епископи вси Русскіа в Кіевъ къ Максиму, митрополиту Кіевскому и всеа Русіи», який на думку дослідників затвердив нову редакцію Київської кормчої, що стала протографом для Синодального списку, а також Волинської кормчої 1286 р.³⁵

На протязі всієї другої половини XIII ст. до Києва для поставлення на єпископію у різні князівства Русі приїздили претенденти на кафедру. Як вже згадувалось, 1273 р. Кирило поставив Серапіона єпископом у Володимир на Клязьмі.

1274 р. «новгородцы Климента послаша съ предними мужи въ Кіевъ къ Кирилу митрополиту Кіевскому и всеа Русіи, ставитися въ епископи Новугороду» ³⁶.

У 1288 р. «преосвященный Максимъ митрополитъ Кіевскій и всеа Русіи, постави во святый Софіи въ Кіе†Иякова епископа Володимерю, и Суздалю и Новугороду Нижнему». /55/

У наступному, 1289 р., Максим ставить Тарасія у єпископи Ростову, а посланого Михайлом Ярославичем Тверським ігумена Андрія, «въ епископы во Тферь» ³⁷.

Занадто самостійна політика київської митрополичої кафедри, звичайно викликала невдоволення у Золотої Орди. Остання прагнула підірвати її значення (а отже й самого Києва) як впливового політичного центру. Проте ханам важливо було й зберегти церковну організацію як знаряддя своєї політики, що використовувалося не тільки для внутрішніх, але й для зовнішньополітичних цілей. 1261 р. кафедру переяславської єпархії було перенесено до ординської столиці — Сараю. Сарайський та переяславський єпископ знаходився при ставці хана. В його руках зосереджувались зовнішньополітичні зв’язки Руської митрополії, особливо з наступником Візантії — Нікейською імперією, де знаходився імператор та православний патріарх. У зв’язку з цим зовнішні зв’язки руської церкви підпадали під контроль хана, а київська кафедра повинна була втратити частину минулого зовнішньополітичного впливу ³⁸.

Цю ж політичну мету переслідували різні утиски з боку ординської влади, внаслідок яких митрополит Максим у 1300 р. змушений був кинути Київ й переїхати разом із кафедрою до Володимира на Клязьмі ("не терпя насиліа отъ татаръ въ Кіе†иде изъ Кіева и весь Кіевъ розыдеся; а митрополитъ иде изъ Кіева къ Брянску, а от Брянску иде въ Суздальскую землю и тако пришедъ съ крылосомъ и со всЂм житіемъ своимъ и сяде въ Володимери") ³⁹.

Проте не можна сприймати буквально, як це переважно робиться, це літописне повідомлення нібито через тяжке ординське іго митрополит втік від ординців з Києва до Володимира. Адже останній також повністю залежав від Орди. Не менше Києва (а може і більше) постраждав Володимир від штурму військ хана Батия. Ми вважаємо, що митрополича кафедра була спеціально, з конкретною метою, переведена до Володимира рішенням золотоординського хана Токти, а не волею самого митрополита Максима. Сараю важливо було підірвати історичну традицію, Що виступала суттєвою ідеологічною і політичною силою. Адже Київ в уявленні більшості населення продовжував залишатись символом єдності та колишньої могутності Русі. Хани уважно слідкували, щоб не допустити відродження політичного значення Києва, одного з потенційних центрів консолідації антиординських сил. До того ж, на цей час Володимир повністю виконував усі побажання Сарая й був більш надійним для ординців ніж Київ. В цілому, ця політика виведення церковних ієрарахів з Києва тотожня політиці виведення (або недопущення) звідси будь-яких князів, особливо з числа провідних та авторитетних політичних діячів.

Митрополит Максим, як його попередник Кирило та наступники Петро і Феогност, багато роз’їжджав по різних землях Русі ("по обычаю своєму хожаше по /56/ сей землі. Русстей"). Але ми не можемо погодитись з M. C. Грушевським, що ці роз’їзди митрополитів були викликані відсутністю постійної митрополичої резиденції й Київ остаточно позбувається політичного значення. Джерела не дають на XIII ст. якогось іншого яскравого претендента на церковно-політичний центр Русі. Багато в чому був правий митрополит Макарій, який писав, що це ще «було їхнє особисте переселення, а аж ніяк не переселення самої кафедри митрополичої у те чи інше місто» ⁴⁰. Митрополит з частиною свого оточення безумовно перейшов на Північний Схід. Але це було законно лише з точки зору Золотої Орди та великих князів володимирських, що мали промосковську орієнтацію. В уявленні більшості Київ продовжував залишатись головною резиденцією митрополита. Константинопільська патріархія не визнавала довгий час переносу митрополичої кафедри з древньої столиці.

Літопис нічого не повідомляє про якийсь конкретний привід переїзду митрополита з Києва до Володимира, але такий привід безумовно був. Він глухо відбився у розповіді про цю подію. Адже відбулися якісь ординські каральні репресії ("насилія отъ татаръ"), від яких «весь Кіевъ разыдеся». Це могло бути наслідком антиординських виступів киян або підтримку Києвом одного з угруповань в Орді, що вели між собою уперту боротьбу. Ф. М. Шабульдо слушно гадає, що ці події можна пов’язувати із боротьбою хана Токти проти Ногая ⁴¹. Після смерті хана Менгу-Тімура темнік Ногай виступив у ролі повністю самостійного правителя й у Золотій Орді фактично встановилося двовладдя. Владі Ногая ще з 70-х років повністю належала західна частина Золотої Орди — від Дунаю до Дніпро-Донського межиріччя. Літописи називали його «царем». Ногай на протязі майже трьох десятиліть практично являвся найвпливовіщою фігурою ординської політики, реальним правителем. Від улуса Ногая безпосередньо залежали галицько-волинські землі й, вірогідно, Наддніпрянщина.

Перше військове зіткнення Ногая з Токтою на рубежі 1298 — 1299 рр. десь у пониззі Сіверського Донця завершилось поразкою війська сарайського хана ⁴². Токта, зібравши нові сили та, залучивши до себе кількох емірів з табору Ногая, вдерся у володіння супротивника. За свідченням більшості арабських авторів, вирішальна битва відбулася «у місцевості, що зветься Куканлык» у 699 р. хіджри (28 вересня 1299 р. — 15 вересня 1300 р.), що завершилась цілковитим розгромом військ Ногая й загибеллю самого темніка ⁴³. Близьку хронологію подає також і Рашід ад-дін, який вказував, що перша битва відбулася у 1300 р., а друга невдовзі за нею. Він повідомляв, що війська Токти переправились через Дніпро, а Ногая наздогнав «руський вершник з солдат Токти, наніс йому рану» й повів до хана, але по дорозі Ногай помер ⁴⁴.

Під час походу на Правобережжя ханськими військами була спустошена /58/ Київська земля й, вірогідно, сам Київ — «весь Киев разыдеси». У постанові патріаршого собору 1354 р. про дозвіл на перенесення митрополичої кафедри з Києва пояснюється тим, що Київ «сильно постраждав від смут й заворушень теперішнього часу та від страшного натиску сусідніх Аламанів і прийшов у вельми тяжке становище». Ось чому митрополит Феогност «і, до нього, двоє інших», «маючи тут не таку паству, яка їм належить, але порівняно з минулими часами надто недостатню, так що їм не вистачало необхідних коштів утримання переселилась звідти» у Володимирську єпископію, «яка могла надати їм постійні та вірні джерела доходів» ⁴⁵. Київська феодальна верхівка підтримувала улус Ногая у боротьбі з центральною ординською владою й, можливо, саме в цей час загинули київські князі, що згадуються Любецьким синодиком.

Проте справжня причина переводу митрополії містилась не у зменшенні її доходів, викликаних минулим та новим розоренням, а політикою Орди та новим розкладом політичних сил на землях колишньої давньоруської держави.

Ординські володарі тримали Київ під особливим та посиленим контролем протягом XIII — першої половини XIV ст. Вірогідно, що у Києві баскаки трималися до 30-х років XIV ст. (остання згадка — 1331 р). Свідоцтва про них у інших місцях щезли раніше: у Новгороді останній баскак фіксується у 1269 р., а у Курську — 1284 р.

У першій половині XIV ст. з київських князів відомим нам є лише князь Федір, який згадується літописом під 1331 р. Він разом з ординським баскаком нападає поблизу Чернігова на новгородського архієпископа Василія, який повертався з Волині, де митрополит Феогност посвятив його у сан. Взявши з новгородського посольства «окуп», Федір відпустив його, залишивши заложником лише протодиякона Радслава. За Густинським літописом, Федір княжив у Києві до 1362 р. (6870 р.), коли був вигнаний Ольгердом. Особа цього князя залишається багато в чому загадковою, а його походження нез’ясованим. В історіографії висунуто кілька версій. За першою, передбачалось, що він був сином князя Іоана-Володимира київського, що згадується Любецьким синодиком ⁴⁶. Інші дослідники ототожнювали його з Федором Святославичем, який згадується літописом під 1326 р. ⁴⁷ За ще однією гіпотезою він був двоюрідним братом Гедиміна — Ольгимунтом Гольшанським, який нібито прийняв християнське православне ім’я Федір ⁴⁸. Деякі сучасні історики вважали, що Федір був рідним братом Гедиміна ⁴⁹.

За суперечками про особистість київського князя сховане питання про час включення Києва до складу Литовської держави. Довгий час панувала думка, що Київ був завойований, великим князем Гедиміном у 1321 р. Опис походу литовського князя знаходиться у ряді білорусько-литовських літописів широкої редакції (Хроніки Биховця, Литовська та Жмойтська, Румянцевський, Євреїновский літо/59/писи тощо), а також у Густинському літописі. Але всі ці зводи більш пізнього походження (XVI — XVIII ст.) й грунтуються на різних джерелах, що часто вимагають найретельнішого критичного розбору. М. Стрийковський використовував для своєї відомої «Хроніки» літопис типу Биховця, проставляючи в ньому хронологію. З його роботи дана точка зору поширилась в українській та російській історіографії (В. М. Татіщев, М. М. Щербатов, M. Ф. Берлинський, М. І. Костомаров тощо).

У 1817 р. з різкою критикою «сумнівного оповідання Стрийковського» виступив M. M. Карамзін. Він писав, що «сіє оповідання історика... навряд чи базується на яких-небудь сучасних або достовірних свідоцтвах». M. M. Карамзін вказав на ряд писемних документів, що показують численні помилки та протиріччя у літописному оповіданні про захоплення Києва Гедиміном у 1321 р.⁵⁰ Проте ці зауваження історика довгий час лишалися поза увагою в історіографії.

Найбільш грунтовно дослідив це питання у 80-х роках XIX ст. В. Б. Антонович, який розглядав проблему історичного розвитку Києва у післямонгольскі часи. Дослідник навів багато нових аргументів проти думки про захоплення Києва Гедиміном у 20-х роках XIV ст. й обгрунтував твердження про включення Київської землі до складу Великого князівства Литовського та Руського вже за часи Ольгерда ⁵¹. Думку В. Б. Антоновича повністю поділяв і M. C. Грушевський.

Це твердження про перехід Києва під владу литовського князя у 1362 — 1363 рр., в цілому, отримало визнання більшості дослідників кінця XIX — початку XX ст. Навіть історики, що виступили на захист літописного оповідання про взяття Києва князем Гедиміном (М. В. Владимирський-Буданов, М. П. Дашкевич, M. K. Любавський) були вимушені визнати наявність у ньому анахронізмів та протиріч. М. П. Дашкевич вважав, що повідомлення все ж має під собою якийсь грунт, але ці події відбулися вже у 30-х роках. Літописне оповідання, на його думку, являє собою «поширення і вільну обробку первісно цілком достовірних, але тих, що належали до різночасових випадків повідомлень». До нього слід ставитись «не як до точного документального чи літописного свідоцтва сучасника, а як до пізнішої передачі й зводу першопочаткових даних» ⁵². M. K. Любавський вважав, що хроніст «невправно згрупував ... подробиці, переплутав й спотворив імена, але навряд чи видумав самий факт» ⁵³. Таким чином, захисники літописної версії визнають доволі малу джерелознавчу надійність цього повідомлення.

У сучасній історіографії переважає думка, що Київ увійшов до складу Литовської держави у 1362 — 1363 рр. (О.І. Насонов, В. Т. Пашуто, В. І. Пічета, І. Б. Греков, М. Ф. Котляр тощо). Проте є дослідники, які вважають достовірним дане повідомлення Биховця й використовують його у своїх побудовах. Вони дещо по-різному датують похід Гедиміна на Київ (А. І. Рогов — 1322 р., Ф. М. Шабульдо — 1324 р., Р. Батура — 1325 р.). Але й ці вчені вимушені визнати, що головний з /60/ точки зору історії факт (реальне включення Київської землі до складу Литовської держави) відбувся лише у 60-ті роки XIV ст. Практично ці історики змушені повторно «завойовувати» місто вже під час князювання Ольгерда. Ф. М. Шабульдо висунув думку, що у 20-х роках відбивався лише перший етап литовської експансії на Південну Русь (конкретніше Київську землю) ⁵⁴.

Коротко розглянемо цю проблему. Немає необхідності наводити всі добре відомі факти анахронізмів та помилкових свідоцтв цієї літописної Повісті про завоювання Гедиміном Києва. Вони проаналізовані В. Б. Антоновичем, М. С. Грушевським, О. М. Андріяшевим. Підкреслимо тільки, що ніяких повідомлень про це захоплення Києва не подає найбільш давній білорусько-литовський літописний звід — «Літописець великих князів литовських», створений у 30-х роках XV ст. Мовчать всі північноруські літописи. Відсутні такі повідомлення й у історичних творах попередників М. Стрийковського: Я. Длугоша (1480 р.), М. Меховського (1517 р.), М. Бельського (1515 р.), М. Кромера (1555 р.). А таку подію, на наш погляд, хроністи повинні були помітити неодмінно. Давня столиця привертала увагу як сучасників, так і більш пізніх істориків.

Вперше це повідомлення з’являється у літописі типу Биховця, створеному не /61/ раніше 30-х років XVI ст. Сучасні прихильники достовірності цього повідомлення Хроніки Биховця будують свої розрахунки переважно на двох факторах: подіях, пов’язаних з посольством новгородського архієпископа Василія до митрополита Феогноста на Волинь, та гіпотетичну спорідненість київського Федора з Гедиміном.

Після поставлення у Володимирі (Волинському) на архієпископство Василія й «посрамления» псковського кандидата Арсенія, якого підтримував литовський князь Гедимін, останній спробував перехопити новгородське посольство й організував погоню ("отпустил ... 500 человік Литвы поймати"). Василію, якого попередив Феогност, довелося повертатись додому кружним шляхом: «бояся Литвы и иде съ посадники своими новгородцкими межи Литвы и Кіева, уходомъ бЂжаще». Поблизу Чернігова новгородці зіткнулися із київським князем, який з баскаком збирав «вихід» у Орду ("князь Федоръ Кіевскій з баскакомъ Татарскимъ въ малЂ дружинЂ, точно въ пятидесятъ человЂкъ"). Взявши з них окуп, Федір відпустив новгородців, затримавши лише заложником протодиякона Радслава. Митрополит Феогност суворо виказав Федору за цей розбійний напад: «глаголяше ему: "срамъ есть князю неправду чинити и обидЂти, и насильствовати и разбивати, и тако князь посрамися от митрополита"» ⁵⁵.

Прихильники версії про завоювання Києва Гедиміном вважають, що тут Федір виступає як васал великого князя литовського, оскільки переслідує його супротивника. Проте, ще О. М. Насонов справедливо відзначав, що нема «достатніх підстав припускати, щоб... цей київський князь стояв у залежності від литовського князя (Гедиміна), був його підручником». Про це ж писав і О. Є Пресняков ⁵⁶.

На наш погляд, літопис досить чітко вказує, що на цей час Київ не входив до складу Великого князівства Литовського, новгородці їдуть «бояся Литви» й «межи Литвы и Киева». Федір діє як васал Золотої Орди під контролем баскака. Відбувся чисто розбійний напад без особливих політичних цілей, що досить характерно для будь-якого феодала тієї доби у будь-якій країні. Засудження митрополита було б маловпливовим для брата Гедиміна, але значно суттєвішим для князя, пов’язаного з Великим князівством Володимирським (де знаходилась резиденція митрополита Феогноста) й Золотою Ордою.

Саме досить довге перебування Феогноста на Волині, відвідини ним 1329 р. Києва та Галича ("иеде въ Галичь и в Жерову, и оттуду пріиде въ Кіевъ") також свідчать на користь незалежності цих земель від Литви. Волинь зберігала свою незалежність до 1340 р., коли завдяки династичному шлюбу, перейшла без завоювання у спадщину Любарту Гедиміновичу. Після 1324 р. Галицько-Волинське князівство наслідував малолітній Юрій II Болеслав. Відомо чотири його грамоти (1325, 1327, 1334 та 20 жовтня 1335 р.), які підтверджували союз князівства з /62/ Тевтонським орденом. У тих грамотах Юрій II Болеслав зветься князем Володимирським, а самі вони, підписані князем у Володимирі та Львові ⁵⁷.

Досить сумнівною є і думка про те, що Федір був братом великого князя литовського. Новгородський літопис під 1326 р. згадує «послы из Литвы: брат Гедиминовъ князя Литовського Воини Полотскыи князь, Василии Меньскыи князь, Федор Святъславич» ⁵⁸. Але звідси аж ніяк не випливає, що Федір Святославич є саме Федором Київським. А вираз «брат Гедиминов» все ж стосується Воиня Полоцького, поставленого на перше місце, а не Федора Святославича.

Серед інших, цікавий запис з канцелярії митрополита Феогноста під час його перебування на Волині у 1330 — 1331 рр., що торкається майна незадовго перед цим померлого Феофіла: «Дал Федор, брат Гедимина серебряных кавкиев два; от Александра князя — серебрянный кавкий» ⁵⁹. Але і тут Федір, брат Гедимінів, не названий київським князем. Отже, ми не можемо дані гіпотези визнати як доведені.

Якби це було справедливим, то не зрозуміло, чому ніде більше не згадується брат великого князя (особливо якщо він володіє Києвом), чому він не відіграє ніякої помітної ролі у політичному житті того часу? Чому при ньому знаходиться татарський баскак? Задовільних відповідей на це немає.

Причини та час появи цієї Повісті про завоювання Києва Гедиміном можуть бути з’ясовані під час вивчення питання про створення Хроніки типу Биховця.

Хроніка була написана у 30-ті роки XVI ст. Місце її створення — район Слуцька — Новогрудка, тобто володінь князів Слуцьких, прямих нащадків київських Олельковичів, тісно пов’язаних з іншою литовською родовою аристократією ⁶⁰. Хроніка й відбивала інтереси перш за все аристократії — Олельковичів (Слуцьких), Гольшанських, Гоштовтів (Гаштольдів). Автор Хроніки значно переробив своє головне джерело «Літописець великих князів литовських». До неї потрапили численні вставки, що звеличують ці феодальні роди, які очолювали опозицію українсько-білоруських земель, а також литовців, що виступали проти підкорення Великого князівства Польській короні.

З різних версій про конкретне оточення автора Хроніки нам уявляється найбільш аргументованою та переконливою точка зору литовського історика М. О. Ючаса, який вважає, що цей автор був близьким до князя Павла Гольшанського ⁶¹. У такому разі стає дуже вірогідною гіпотеза про появу вставки про завоювання Києва саме у зв’язку із прославленням роду Гольшанських. Адже, за цим доповненням, Гедимін саджає на Київське князівство «князя Ольгимонта, великого князя Гольшанського, а сам з великими веселощами повернувся до Литви» ⁶². Таким чином, першим київським князем литовського походження стає не Ге/63/димінович, а представник роду Гольшанських, який до того ж отримав титул великого князя.

Відзначимо, що в реальності князь Гольшанський був посаджений у Києві Вітовтом у 1397 р. після смерті Скиргайла ("послав до Києва князя Івана Ольгимонтовича й дав йому держати Київ") ⁶³. У Хроніці постійно підкреслюється роль Гольшанських, їхня близькість до Вітовта. Іван Ольгимунтович супроводжує останнього на коронацію до Кракова, його дочку Софію у весільній подорожі до Москви, знаходиться поруч під час затвердження на великокнязівському престолі. Наголошується, що дочка Івана Гольшанського Улляна стала дружиною Вітовта.

Загалом, як показав В. Б. Антонович, маршрут походу Гедиміна, деякі деталі практично відбивають події походу Вітовта проти Володимира Ольгердовича, коли того було виведено з київського княжіння. Вірогідно, на загальну схему подій кінця XIV ст. накладався відгомін подій часів Гедиміна. Не можна заперечувати постійного тиску, який здійснювала Литва з кінця XIII ст. на всі прилеглі давньоруські землі, поступово приєднуючи їх одну за іншою.

Волинь та Київська земля безсумнівно теж відчували цей тиск. М. П. Дашкевич оцінював Повість про Гедиміна як «сполучення достовірних повідомлень про чотири чи три різночасових рухів литовських князів з метою захоплення піввденноруських територій» ⁶⁴. Він схилявся до думки, що таке завоювання могло статися після 1332 р. Ф. М. Шабульдо вважає, що це був перший етап включення українських земель до складу Литовсько-Руської держави ⁶⁵. Якщо ж і можна визнати вплив Литви на Київ або навіть якісь військові спроби його захоплення, то не можна погодитись з фактом державного завоювання Гедиміном Київської землі та Волині. /64/

Першу половину XIV ст. Київська земля політично безумовно підкорялася Золотій Орді, але поступово зростав вплив Великого князівства Литовського, де все сильнішав руський елемент. У цей же час Київ продовжував залишатись найважливішим церковним центром, предметом боротьби за володіння древньою традиційною митрополичою резиденцією. Кожен новий руський митрополит посвящайся у Софійському соборі.

Після смерті Максима митрополитом Київським і всея Русі патріарх поставив Петра Ратенського. Він був виходцем з України — ігуменом Спаського монастиря з-під Рати, відомим іконописцем, пов’язаним із справами галицької митрополії, Після від’їзду Максима до Володимира галицькі князі (вірогідно, Лев або його син Юрій) почали енергійно добиватися створення галицької митрополії. 1303 р. вона була утворена грамотами імператора Андроніка і патріарха Атаназія і дістала 81 місце в ряду митрополій константинопольського патріархату. До неї входили володимирська, перемишльська, луцька, туровська й холмська єпископії. Митрополитом став Ніфонт, який невдовзі помер. Новим кандидатом було висунуто Петра, який прибув для посвячення до Константинополя ⁶⁶. У цей же час, близько 1305 р., помирає митрополит Максим і до Константинополя приїжджає з Володимира новий кандидат на митрополію київську Геронтій. Подальший перебіг подій точно невідомий, але результатом стало те, що патріарх поставив саме Петра митрополитом «київським і всієї Русі». Можливо, консервативний патріарх вирішив таким чином фактично об’єднати дві руські митрополії. 1308 р. Петро з’являється у Києві ("пріиде изо Цяряграда пресвященный Петръ митрополитъ въ Кіевъ и на всю Русь, и сяде въ КіевЂ") ⁶⁷. Наступного року він переїздить до Володимира.

Наступник Петра, Феогност, частіше відвідував Київ та галицько-волинські землі, подовгу залишався тут. 1328 р. «пресвященный Исаія патріархъ Константиноградцкій постави Феогноста митрополитом Кієву и всей Русской землЂ Грека». Наступного року митрополит прийшов з Новгорода на Волинь, Галич, Київ. На українських землях він перебував до 1332 р., коли їздив до Константинополя та Орди. Ще один раз Феогност імовірно відвідав Київ ⁶⁸ близько 1349 р., коли повертався до Москви з Волині. 1347 р. він добився юридичної ліквідації Галицької митрополії.

Як бачимо, нові митрополити неодмінно на початку своєї діяльності прибували до Києва. Вірогідно, традиції вимагали урочистого посвячення у Софійському соборі. Київ продовжував залишатися сакральною столицею всіх східнослов’янських земель.

Із зростанням сили Литовсько-руської держави та Москви, які ставали потенційними центрами об’єднання всієї давньоруської державної спадщини, між ни/65/ми у 50-ті роки розпочалася боротьба за Київ як церковно-політичний центр. Вона в свою чергу відбивала, чий сплив у Києві на цей час був сильніший.

1352 р. до Києва прибув Феодорит, який спочатку невдало просив посвячення У сан митрополита у Константинополі, а потім був посвячений у митрополити тирновським патріархом ("инокъ Феодоритъ поставленъ бысть митрополитом отъ Терновскаго патріарха и пріиде въ Киевъ") ⁶⁹. Це сталося перед смертю (або ще під час хвороби) митрополита Феогноста. Незважаючи на протести константинопольського патріархату, Феодорит залишився тут, «разбойнически и насильственно владЂя Кіевом» ⁷⁰. Невідомо, як до нього ставився Ольгерд. Можливо, Феодорит користувався підтримкою місцевих феодалів й намагався грати на протиріччях між Литвою та Москвою, залежністю останніх від Орди. Проте з липня 1354 р. його ім’я щезає з джерел.

У 1354 р. до Константинополя на поставлення прибув з Москви Олексій, а через кілька місяців з Литви ставленик Ольгерда — Роман, що походив з Твері. /66/%

Патріархія змушена була піти на зустріч вимогам кожної з держав і відповідно затвердила митрополитів на дві митрополії. Таким чином була, створена Литовська митрополія на чолі з Романом. Олексій також добивався офіційного дозволу перенесення митрополичої кафедри до Володимира. Патріарший собор прийняв рішення «чтобы сей преосвященный митрополит русский и все его преемники пребывали и находились во Владимире, имея здесь свое постоянное и неотъемлемое местожительство, так чтобы Киев, если он останется цел, был собственным престолом и первым седалищем архиерейским, а после него и вместе с ним — святейшая епископия ⁷¹ владимирская была бы вторым седалищем и местом постоянного пребывания и упокоения митрополитов. Втім, у дійсності ще з 1324 р. митрополити мали резиденцію не у Володимірі, а у Москві.

Олексій був першим митрополитом московського походження. Проте його батько Федір Бяконт був чернігівським боярином і, як вважає М. С. Борисов, очолював впливовий клан києво-чернігово-брянських виходців, що облаштувалися при дворі московського князя.

Боротьба за Київ спалахнула між новими митрополитами (а точніше державами, що стояли за ними) з новою силою. 1354 р. Роман намагався закріпитися у Києві, але невдало — «не приняше бо его кияне» ⁷². Це ще раз підтверджує, що Київ не входив до Литовської держави. 1356 р. справою був змушений зайнятися патріарх. Олексій знов прибув до Константинополя, щоб чітко окреслити межі юрисдикції Романа (до Новогрудської, Полоцької та Туровської додали єпархії «Малой Русі») ⁷³. Проте Роман силою намагався утвердитись у Києві та виконувати тут митрополичі функції. Як відомо з соборної постанови 1361 р., на якийсь час йому це вдалося. Олексій, який на початку своєї діяльності намагався створити єдину митрополію, також хотів закріпитись у Києві, і більше року перебував там у 1358 — 1360 рр. (тоЂ же зимы по Крещеніи пресвященный АлексЂй митрополитъ поЂха въ Кіевъ и проводиша его владыки и Феодоръ, владыка Тверскій... В лЂто 6868. Пресвященный и блаженный Алексій митрополит пріиде изъ Кіева въ Владимеръ и на Москву") ⁷⁴. Правда, деякі дослідники стверджують, що митрополита у Києві затримали силою — фактично його було заарештовано Ольгердом ⁷⁵. Але чому пізніше він був відпущений — незрозуміло.

Справа знову дійшла до втручання патріарха Калліста (липень 1361 р.), який у соборній постанові засуджував Романа, що «не по праву совершал здесь литургий и рукоположения и дерзостно называл себя единственным митрополитом киевским и всея Руси, что вызвало смуту и замешательство в области преосвященного митрополита киевского и всея Руси и побудило литовского государя восстать против христиан и причинить им немало бед и кровопролития» ⁷⁶.

Подальша церковна боротьба була перервана смертю Романа у 1362 р. ("тое /67/ зимы преставися Роман митрополит") ⁷⁷ та кардинальними змінами у загальному політичному становищі Києва — включення Київської землі до складу Великого князівства Литовського і Руського.

Можливо, думка про арешт Олексія у Києві була пов’язана з повідомленням пізнішої синодальної постанови, де згадується, що коли один раз Олексій поїхав до єпархій «Малой Русі», Ольгерд зловив його, пограбував й ледь не вбив. Проте це, вірогідно, перебільшене повідомлення належить до часів після собору 1361 р.⁷⁸

Цікаво, що пізніше, у 1364 р., Ольгерд вів переговори з Олексієм, намагаючись переконати митрополита вибрати Київ своєю постійною резиденцією. За цим стояло намагання перетягнути митрополита на свій бік. Олексій відмовився діяти у руслі литовської політики і, коли після того він захотів відвідати Київ, то просто не був туди допущений литовською владою.

Включення Київської землі до складу Великого князівства Литовського і Руського за княжіння Ольгерда на сьогодні приймається історіографією одностайно. Незначні розбіжності у датуванні 1361 — 1362 рр. пов’язані з переведенням літописних дат на сучасне літочислення, а також з невеликими зсувами у датах, що часто зустрічаються у літописах. Густинський літопис під 1361 р. останній раз згадує у Києві князя Федора — васала Золотої Орди. Наступного року літопис повідомляє про такі події: «В сие лето Олгерд победи трех царков Татарских и з ордами их, си ест Котлубаха, Качбея, Дмитра; и оттоли от Подоля изгна власть татарскую. Сей Олгерд и инныя Руския державы во свою власт прият и Киев под Федором князем взят, и посади в нем Володымера сына своего» ⁷⁹. З цього тексту, що явно підсумовує успіхи Ольгерда тих років, випливає, що вірогідніше всього Київ було взято ще до Синьоводської битви. Це навіть могло бути однією з причин збройного зіткнення.

Про розгром ординців на р. Сині води повідомляють й інші літописи під 1362 — 1363 рр. Переслідуючи ворога, дружини Ольгерда досягли Чорного моря, де «повоювали» Білобережжя. Перемога Ольгерда дозволила зміцнити владу Литовсько-Руської держави над Київською землею, Волинню, Чернігово-Сіверщиною.

Для нанесення удару Ольгерд вибрав надзвичайно вигідний стратегічний момент, коли боротьба із Золотою Ордою значно полегшувалась феодальними усобицями, що поширились наприкінці 50-х років XIV ст. «И бысть брань и замятня веліа во ОрдЂ. И бысть въ нихъ гладъ велій и замятня многа и нестроеніе всегдашее и не перестаяху межи собою ратующеся и біющеся и кровь проливающе», — відзначив Никонівський літопис ⁸⁰. Тільки за один 1361 р. на золотоординському престолі змінилося п’ять ханів. Підняв повстання могутній темнік Мамай, який прикривався ефемерною фігурою шостого хана — Абдулаха. У результаті — Золо/68/ та Орда розкололася на два табори. Практично одночасно з Києвом та Поділлям влади Золотої Орди позбавились Молдавія і Хорезм ⁸¹.

Вся історична обстановка, що склалася на початок 60-х років, показує, шо саме в цей час стало можливим приєднання Києва до Литовсько-Руської держави. В історіографії, мабуть лише П. Г. Клепатський відносив цю подію до трохи пізнішого часу - не раніше 1367 р. Він грунтувався на грамоті 1367 р., де Володимир Ольгердович підписався на договорі з Орденом від імені Ольгерда - «син короля Литви» ⁸². Але сівши на київський стіл, Володимир не перестав бути сином Ольгерда й у цій якості підписав документ, а не як київський князь, що не мав і спільних кордонів з Орденом.

Дане питання добре висвітлене старими та сучасними дослідниками (В. Б. Антоновичем, М. С. Грушевським, М. П. Дашкевичем, В. Т. Пашуто, І. Б. Грековим, Ф. М. Шабульдо тощо) і на ньому не варто спеціально зупинятись. Слід тільки відзначити, що в історіографії й для широкого загалу явно недооцінено історичне значення синьоводської битви ⁸³. Адже вперше у польовій битві були розгромлені ординські війська, з-під іга звільнилися великі території (хоч певна залежність /69/ залишалася відповідно до сили конкретних ханів). Ця битва весь час залишалася у тіні Куликовського бою.

Включення Київської землі (як і інших українських земель) до складу Великого князівства відбувалось переважно мирним шляхом. У джерелах не зустрічаються повідомлення про збройну боротьбу Литви з населенням українських земель. Тому трактування цієї події багатьма істориками як «завоювання» слід визнати не дуже вдалим. Найбільш поширена у літературі назва своєрідного державного об’єднання — Литовська держава або просто Литва є не зовсім точною, а головне і не відбиває справжньої історичної картини. Літописи та актові документи знають його як Велике князівство Литовське і Руське або Велике князівство Литовське, Руське і Жмойтське. Зрозуміло, що іноді історики застосовують скорочення «Велике князівство Литовське», але часто багато хто забуває, що воно не випадково звалося і «Руським».

Це було політично, етнічно, економічно й культурно різнорідне державне утворення. Давньоруські землі (переважно білоруські та українські), що стояли на більш високому економічному та культурному рівні, становили приблизно 90% державної території Великого князівства, але підкорялися литовському центру. Таке ж співідношення було і між чисто литовським й руським населенням. Літописання та офіційне діловодство велося на «руській» мові. Навіть наприкінці XVI ст., коли відбувалася сильна полонізація державного апарату, Литовський статут 1588 р. вимагав: «писар земский маеть по руску литарами и словы рускими вси листы, выписы и позвы писати, а не иныим езыком и словы» ⁸⁴. Входження руських територій до складу Литовської Держави мало великий позитивний вплив на її соціально-економічний і культурний розвиток, воно прискорило процес феодалізації литовського суспільства, яке сприйняло елементи правового та політичного устрою, яких йому не вистачало ⁸⁵.

Серед факторів, що пояснюють ту легкість, з якою Литва зуміла поширити свою владу на величезну територію, що значно перевершувала її власні розміри, визначальну роль грали спільні геополітичні інтереси. Генеральною задачею литовських та руських земель був захист від спільного ворога. На півночі це Тевтонський орден, на півдні — Золота Орда, які загрожували самому існуванню балтійських та слов’янських народів. Литовський політичний центр зумів використати об єктивно існуючі на руських землях тенденції до об’єднання, що були підготовлені всім попереднім ходом соціально-економічного розвитку цих земель. Політичне об’єднання сприяло припиненню феодальних чвар, посилювало можливість оборони від зовнішніх ворогів ⁸⁶.

Ці обставини й призвели до того, що Литва розширювалась переважно мирним шляхом. Часто це відбувалося шляхом «ряда» — договору з феодалами русь /70/ких земель, яким гарантувалося збереження їх традиційних прав та привілеїв ("чтобы от них отчины их не отнимал") ⁸⁷. Використовуючи бажання всього суспільства звільнитися від ординського іга, місцеві феодали охоче йшли на угоду з Литвою. В. Т. Пашуто підкреслював, що саме «боярство вирішило долю не тільки білоруських, але і українських земель. Його підтримка забезпечила успіх литовського уряду» ⁸⁸.

На князівський стіл руської землі звичайно саджали членів литовської династії Гедиміновичів. Вони повинні були сплачувати данину, виступати у похід за наказом великого князя. Досить швидко ці князі зближувались з місцевим боярством й ставали (в тій чи іншій мірі) виразниками інтересів відповідних руських земель. Одним з проявів цього процесу було прийняття багатьма Гедиміновичами православ’я, а також численні русько-литовські династичні шлюби.

Наявність у державі величезного масиву руських земель створило умови для об’єктивного існування об’єднуючих тенденцій всіх руських територій у Великому князівстві Литовському і Руському. Литовські князі змушені були рахуватися з наявністю цих тенденцій й намагались їх використати у своїх інтересах. Таким чином, у Великому князівстві склалася дуже своєрідна ситуація, коли програму об’єднання руських земель висував іноетнічний політичний центр. Звичайно, стародавня столиця — церковний центр, відігравала велику роль у планах литовських політиків.

Практично така ж програма паралельно висувалася й Москвою. Між цими центрами й розгорнулася боротьба, яка достатньо висвітлена у історіографії. Тут слід підкреслити, що крім упертої боротьби між Москвою і Литвою існували й досить широкі зв’язки, навіть об’єднавчі тенденції. Але реалізації цих тенденцій завадила, перш за все агресивна політика сусідніх держав (Золотої Орди й Польського королівства), які заохочували суперництво двох «великих княжінь» і контролювали таким чином політичну ситуацію у Східній Європі ⁸⁹.

Слід також відзначити, що далеко не завжди входження руських земель до складу Русько-литовської держави або Польщі значило повне їх звільнення від ординського іга. 1357 р. папа Інокентій IV дорікав польському королю Казимиру, що той сплачує данину «татарському королю» із земель, віднятих у «схизматиків» ⁹⁰. Грамота 1357 р. подільського князя Олександра Коріатовича вказує на данину, яку доводилось сплачувати: «коли вси земляне ймуть давати дань оу татары, то серебро имеють тако же тии люди дати». У відомому ярлику 1393 р. хана Тохтамиша Ягайлові сказано: «што межи твоее земле суть княжения, волости давали выход Белой Орде, то нам наше дайте». В іншому ярлиці Тохтамиша він, вже вигнаний Тамерланом з Сарая, відмовляється на користь Вітовта від верховних прав Золотої Орди на землі Великого князівства разом «з виходы и данми» ⁹¹. У /71/% переліку, що давали «виход» були Київська, Волинська, Сіверська землі, Поділля. І ще, у середині XV ст. ординські «даруги» збирали «ясаки» з цілого ряду міст Київської землі.

Наведені факти свідчать, що приєднання українських земель до Литовсько-Руської держави не призвело до негайного звільнення від залежності від Золотої Орди. Ця залежність виявлялась у зв’язку із конкретною історичною ситуацією. Данина перетворювалася вже на відкуп, який практикували багато держав для запобігання нападів кочовиків (Польща і у XVII ст. відкупалася від нападів Кримського ханства). З текста грамоти Олександра Коріатовича ясно, що данина виплачується вже не регулярно, а обумовлюється у грамоті володарю, так би мовити у випадку необхідності.

Про певну залежність Київського князівства від ординських ханів у перші часи після приєднання до литовської держави свідчить тамга на перших типах монет, що карбував князь Володимир Ольгердович. Вона виступала звичайно виразом визнання верховної влади хана ⁹². Таке визнання мало швидше формальний, символічний характер, ніж реальний (як залежність Москви від Бахчисараю на/72/прикінці XV — XVI ст.). Але й неповна ліквідація ординського іга сприятливо позначилась на розвитку українських земель й конкретно Києва другої половини XIV ст.

У 1362 — 1394 рр. київським князем був Володимир Ольгердович. Він висловлював інтереси місцевих феодалів (особливо після смерті Ольгерда), які його активно підтримували. У часи його правління кочовики практично не з’являлись у Київській землі. Це мало велике значення для розвитку сільського господарства, торгівлі та ремесла Наддніпрянщини, сприяло поступовому підйому політичного та культурно-економічного життя Києва.

Положення деяких статей великокнязівських уставних грамот Київській землі зберігають принципи, на яких відбулися угоди київського боярства з Володимиром (або з його батьком Ольгердом). Це — збереження територіальної цілісності Київської землі, панування місцевого боярства у справі займати державні посади ("уряди") й зберігати свої волості: «А волости Киевские Кияном держати, а иному никому. А городки Киевские в нашей воли: Кияном будем давати, кому ся будет годити. А Киянина, как и Литвина, во чти держати и во всех врядех ни в чом не понизити». А головне, литовський уряд зобов’язувався не чіпати земельну власність київських світських та церковних феодалів: «В церковные люди, в князские и в панские и в боярский, и в земли и во вси приходы не вступатися, а без права нам людей не казнити, а ни губити, а именей не отнимати» ⁹³.

Кордони Київського князівства часів Володимира Ольгердовича простежуються за «Списком русских городов дальних и ближних», який, на думку більшості дослідників, створено у Києві. У розділі «А се Киевьскыи гроди» вміщено 71 місто, які знаходились у Наддніпрянщині, басейнах Прип’яті та Десни (територія Київщини, Чернігівщини, частина Полісся). Серед них Житомир, Вручій, Туров, Могильов, Брянськ, Трубчевськ, Новгород-Сіверський, Курськ, Чернігів, Рильськ, Путивль, Корсунь, Переяслав тощо ⁹⁴.

Дані «Списку» підтверджуються жалуваними грамотами нащадків Володимира Ольгердовича князів Олелька Володимировича й Симеона Олельковича. Так, князь Олелько пожалував боярину Олехну Сохновичу «три городисча за Днепром: Бусурменское, Ярославское, Сальково». Боярин Осташкович володів селищем Єремковичі у Путивльському повіті, що надав князь Олелько. Симеон надав село «у Путивля на имя Чаплища и землю Терн». Одна з його грамот видана у Прилу ках. До князівства належало й чернігівське Посейм’я з центрами Хоробор та Сосниця, тут археологічно виявлено багато знахідок монет Володимира — Путивль, Козелець, с. Вишенки Коропского повіту, Сосниця (найбільший скарб його карбу вання — 969 монет).

На північному сході кордони доходили до верхів’їв правого притоку /73/ Сіверського Донця — р. Тиха Сосна що зафіксував черкаський намісник князя Симеона Свиридов, який «по тым мЂстцом розъЂджчал и по тым урочищам границы клал, яко с землею Татарскою». Південно-східні кордони князівства він окреслив так: «А по той стороні» Таваня с Перекопскою землею граница Вашей милости по Овечу воду и уверх Овечи воды, а от верхов Овечеє воды уверх Сомора и уверх ОргЂя, аж до Донца, а по Тихую Сосну» ⁹⁵.

Кордони Київського князівства із Золотою Ордою були певною мірою умовні, адже документально їх ніхто не визначав, а в конкретній ситуації вони залежали від розміру ординських сил та активності боротьби руського населення, його чисельності. На час князювання Володимира Ольгердовича південні кордони умовно можна провести по р. Ворсклі, р. Тясьмин, далі на захід південніше Звенигородки до вододілу Південного Буга, Тетерева й Случі. Втім, на правому березі Дніпра більш надійним рубежем була р. Рось. Вірогідно, до території князівства входили Олешня, а також інші укріпленні пункти в районі Дніпро-Бузького лиману, що згадуються як форпости Вітовта.

Володимир Ольгердович провадив політику, спрямовану на розширення кордонів князівства, зміцнення його самостійності, підтримував тісні зв’язки з різними князівствами Північно-Східної Русі, особливо з Тверським.

Одним з яскравих проявів устремлінь до самостійності, політичних амбіцій князя, а також відбитком зміцнення економічного стану князівства стало карбування Володимиром Ольгердовичем власної монети. Дослідження показали, що у стилістичному та типологічному відношенні ці монети самобутні. Метрологічно і за технологією виготовлення вони різняться з сучасними ним литовськими денаріями. /74/

Литовські монети карбувалися на кругляку, а київські виготовлялися з розплющеного дроту, подібно до монет Північно-Східної Русі. Київська монета починає карбуватися практично одночасно з литовською та московською, раніше від тверських, новгородських, псковських, рязанських та суздальських монет. На сьогодні відомо близько 1200 монет, що походять з майже двох десятків пунктів знахідок. Головний ареал розповсюдження монет Володимира Ольгердовича — Київська та Чернігівська землі. Зустрічаються вони також на півдні України і у Литві, Найвірогідніше місце карбування — Київський замок. Початок карбування монет залишається нез’ясованим. Можливо, воно розпочалося лише після смерті Ольгерда у 1377 р. Перші типи мали «плетінку» — тамгу, що могло бути знаком васальної залежності від Орди, але могло бути і звичайним наслідуванням карбу ординських монет ⁹⁶.

Вірогідно, саме під час князювання Володимира Ольгердовича було побудовано новий міцний дерев’яно-земляний замок на окремій горі, що здіймалася над Подолом, і пізніше набула назви Замкової (Киселівка).

У Києві у Володимира Ольгердовича протягом тривалого часу (1375 — 1380, 1382 — 1390 рр.) знаходився відомий політичний і церковний діяч митрополит Кіпріан, який активно виступав за єдину митрополію всіх східнослов’янських земель, за їх об’єднання для боротьби із Золотою Ордою. Вони активно взаємодіяли, особливо на перших етапах діяльності Кіпріана.

Про значну роль та політичні амбіції київського князя свідчить відомий епізод з арештом митрополита Діонісія. Сам Діонісій надзвичайно цікава політична фігура тих часів, активний учасник багатьох політичних перепетій. Він був пострижеником Києво-Печерського монастиря, пізніше перейшов до Нижнього Новгорода, де заснував відомий Печерський монастир на взірець київського. У 1374 р. стає суздальським єпископом, пізніше добивається архієпископства. Діонісій був прихильником збройної боротьби проти Золотої Орди, закликав до неї руських князів. У 1375 р. його нижегородські парафіяни почали «розміріє» з Ордою, «побиша пословъ Мамаевыхъ, а с ними татар съ тысящу» ⁹⁷. У цей день татарська стріла пробила єпископську мантію, ледве не поранивши самого єпископа. Діонісій був ініціатором (і, вірогідно, редактором) створення Лаврентіївського літопису ⁹⁸.

У 1383 р. Діонісій, використовуючи суперечки та боротьбу навколо руської митрополії, виїхав до Константинополя, домагаючись поставлення на митрополичу кафедру. Незважаючи на наявність на Русі вже двох митрополитів (скинутого вже Пімена й Кіпріана, що знаходився у Києві після розриву з Дмитром Івановичем), патріарх Ніл рукопоклав його у митрополити.

У 1384 р. «прїиде изо Цареграда въ Кїевь Дїонїсии епископъ, егоже поставиша въ ЦарЂградЂ митрополитомъ на Русь и помышляше отъ Кїова ити на Москву, хотя /75/ быти митрополитомъ на Руси» ⁹⁹. Причина появи Діонісія у Києві обумовлена тою роллю у церковній політиці, яку продовжував відігравати традиційний церковний центр. Адже як нещодавно (у 1380 р.) підкреслював патріарх Ніл у постанові патріаршого собору «невозможно быть архиереем Великой Руси, не получив сначала наименовния по Киеву, который есть соборная церковь и главный город всей Руси». Вірогідно, також Діонісій вручив Кіпріану виклик до патріарха, оскільки необхідно було офіційно його позбавити звання митрополита. З цими подіями можуть бути пов’язані актові печатки з ім’ям Ніла, знайдені під час археологічних досліджень київської ротонди.

Проте у події рішуче втрутився князь Володимир Ольгердович, заарештувавши Діонісія: «и изнима его Кїовьскыи князь Володимеръ ОлгЂрдовичь, глаголя ему: пошелъ еси на митрополїю въ Царьгродъ безъ нашего повЂленїа». Діонісій «тако пребысть въ нятїе и въ заточенїи и до смерти», що настала 15 жовтня 1385 р., поховано його у «киевской Печере великого Антония» ¹⁰⁰.

Літописна формула причини арешту Діонісія, яку висунув київський князь (пішов на митрополію «безъ нашего повеления»), видає великі політичні амбіції Володимира Ольгердовича та його політичну вагу на той час. Далеко не кожен князь міг так відкрито виступити проти волі константинопольського патріарха. Втручання Володимира допомогло Кіпріану стати не лише номінальним, але й /76/фактичним митрополитом «всея» Русі, об’єднати під собою всю митрополію — «и преста мятежь в митрополии, и бысть едина митрополья Киев, и Галичъ, и всея Руси».

Для нас важливо, що у даному випадку Володимир Ольгердович виступає як володар, що проводить цілком самостійну політику. Характерним є й титул, який він підписував грамоти: «Се азъ князь великий Вълодимеръ Ольгърдовичь» ¹⁰².

Володимир Ольгердович підтримував тісні контакти з Твер’ю, які у 1385 p були закріплені династичним шлюбом його дочки з князем Василем, сином великого князя тверського Михайла Олександровича ("В лЂто 6893. Князь великий Михайло жени сына своего... князя Василия у князя Володимера Киевского, и венчаша и въ ТфЂри, въ святом СпасЂ") ¹⁰².

Зв’язки Києва та Твері були традиційними. Батько Володимира Ольгерд був одружений другим шлюбом на тверській княжні Уляні. її духівником був архімандрит Києво-Печерського монастиря Давид і сама вона була похована у цьому монастирі ("В лЂто 6900 (1391). Тоя же осени преставился в Лит†великаа княгини Ольгердова Гедиминовича Ульана, дщи великого князя Александра Тферскаго ... во иноческомь чину и наречено ей бысть имя иноческое Марина, и положена бысть в Кіе†въ ПечерЂ") ¹⁰³.

Позиція київського князя Володимира Ольгердовича й митрополита Кіпріана напередодні та під час подій, пов’язаних з Куликовською битвою, зробили помітний внесок у перемогу московських військ над Золотою Ордою. Це не була перемога лише московського князя. Її здобули об’єднані сили різних руських князівств як з Північно-Східних земель, так і з Литовсько-Руської держави. Москва виступала як об’єднуючий центр антиординського союзу. Як неодноразово підкреслювали Повісті про Куликовську битву, значну роль в ній відіграли брати київського князі Андрій Ольгердович Полоцький та Дмитро Ольгердович Брянський. Відомий внесок у перемогу воєводи Дмитра Михайловича Боброка-Волинського, який практично керував ходом битви й був тим полководцем, який виграв битву. Дмитро Донськой хоробро бився серед рядових воїнів, але не керував битвою. До речі. Боброк-Волинський теж був родичем (двоюрідним братом) Володимира Ольгер’ довича.

Звичайно політична ситуація була складною й швидко змінювалась ¹⁰⁴. Не всі князівства робили свій внесок безпосередньо збройними силами, деякі, перш за все ті, що межували з Ордою, змушені були залишатися зовнішньо нейтральними аби навіть допомагати ворогу. Але об’єктивно всі руські землі були зацікавлені у розгромі Золотої Орди. Її консолідація й зміцнення за Мамая були тією чи іншою мірою загрозливими для кожного. Деякі землі Литовської держави (Поділля, Київщина, Чернігово-Сіверщина) змушені були визнати ординську зверхність. Подаль/77/ ше зміцнення Орди загрожувало повним поверненням тяжкого іга. Тому на українських і білоруських, як і на великоруських землях існували могутні сили, зацікавлені у створенні військово-політичної єдності більшої частини «Руської землі». Решта існуючих протиріч відступила на задній план. Кіпріан разом з феодалами з «руських» земель Литовсько-Руської держави підтримували постійні контакти з тими силами у Москві та інших північно-східних центрах, які були спрямовані на боротьбу, а не співробітництво з Ордою. Куликовська битва стала результатом створення та реалізації загальноруської (у значенні східнослов’янської) програми такої боротьби ¹⁰⁵.

Великий князь литовський Ягайло Ольгердович змушений був серйозно рахуватися з такими тенденціями і настроями у своїй державі, хоч і намагався їх придушити. Андрій та Дмитро Ольгердовичі змушені були залишити свої володіння й перейти на бік московського князя. Аналогічної лінії повинен був притримуватися і Володимир Ольгердович, який у цей час повністю підтримував політику Кіпріана. Про таку спрямованість політики київського князя немає прямих даних, як про його братів по матері Андрія та Дмитра (всі вони — старші Ольгердовичі від першої дружини Ольгерда Марії Вітебської). Проте Ф. М. Шабульдо вказав на цікаве тлумачення повідомлення кінця XV ст. Хроніка Биховця навела аргумент литовського Уряду, яким він обґрунтовував свою відмову надати Київське князівство нащадкам померлого князя Симеона Олельковича. Литовці пояснювали тим, що «... князь Володимир бігав до Москви й тим пробігав отчину свою Київ». Хроніка не вказує, коли це конкретно відбулося. В історіографії ці події звичайно пов’язують з 1393 — 1394 рр., коли Вітовт розвернув свої дії по зміщенню Володимира з київського князівства. Вважається, що Володимир звернувся по допомогу до Москви, але великий князь Василь Дмитрович не мав сили для реальної допомоги. Ф. М. Шабульдо слушно вважає, що така інтерпретація не відповідає ані характеру політичних /78/ зв’язків Володимира з Московським урядом у цей період, ані його політичному положенню серед Литовської держави, ані ступеню його вини перед великим князем литовським. Все це дозволяє віднести «втечу» київського князя до Москва більш раннім часом і поставити його в один ряд з аналогічними діями його братів Андрія Полоцького та Дмитра Брянського.

Слід підкреслити ще один факт. У літературі давно утвердилась думка, що московський князь Дмитро Іванович весь час був натхенником та організатором боротьби всіх руських князівств проти Золотої Орди. Проте уважне вивчення історичних подій показало, що лише восени 1379 р. відбулася переорієнтація великого князя московського на церковні кола, близькі до Сергія Радонезького ¹⁰⁶, що були прихильниками Кіпріана і його курсу на відверту конфронтацію з Ордою. З цього часу князь Дмитро Іванович повернувся до активного антиординського курсу.

Ф. М. Шабульдо висунув думку про те, що московський великий князь запросив митрополита Кіпріана до Москви не після Куликовської битви, а ще у лютому 1380 р.¹⁷⁰ Така реконструкція подій відповідає свідоцтву Никоновського літопису. Традиційна історіографія після M. M. Карамзіна, довіряючи повідомленням інших літописців, практично одностайно вважала, що це могло відбутися лише після переможної битви. Висунута думка заслуговує на увагу, але потребує додаткового дослідження. Таким чином за цією гіпотезою, Кіпріан брав участь у організації антиординського походу безпосередньо у Москві.

Для нас не так важливо, де знаходився митрополит напередодні війни з Мамаєм. Головне, що він брав найактивнішу участь як у практичній політиці по організації найвигідніших умов для московської коаліції, так і у формуванні ідеологічного забезпечення антиординської боротьби. Як показали події пізнішого часу, для Кіпріана не було принциповим, хто конкретно або який центр очолював таку боротьбу. Реальний політик, він намагався об’єднати зусилля руських земель навколо тих діячів, які могли втілити у життя об’єднавчу політику у конкретний історичний момент.

Головною заслугою Кіпріана, князя Володимира Ольгердовича та інших феодалів з руських земель Литовської держави було те, що їхня політична позиція блокувала агресивну політику великого князя литовського Ягайла, його загрозливий союз з Мамаєм. Відомо, що Ягайло з великим військом вийшов назустріч ординцям, плануючи об’єднатися з ними на р. Оці 1 вересня 1380 р. Проте, діставшись Одоєва й, дізнавшись про підхід об’єднаного руського війська до Дону, Ягайло «пребысть ту оттоле неподвижным».

Відповідь на питання, чому Ягайло зупинився на відстані одного денного пере’ ходу від місця подій дає склад його війська. Адже воно складалося лише у невеликій своїй частині з етнічних литовців. Більшість його становили дружини з /79/ Київського князівства, Волині, Чернігівщини, Полоцька, Вітебська тощо. Інтереси руських та литовських феодалів тут далеко не в усьому збігалися. Литовські феодали були безпосередньо зацікавлені у поразці Московської коаліції, ослабленні руських земель. Вони сподівалися на приєднання нових земель, виплату данини. Руські феодали (перш за все з території України) були практично цього позбавлені, а головне, саме вони найбільше страждали від ординського іга, набігів кочовиків. Вони були зацікавлені у повній ліквідації залежності, що зберігалася, від Орди, її повному розгромі ¹⁰⁹. Білоруських та українських воїнів з армії Ягайла об’єднувало з московськими чуття єдиної релігії, загальноісторична традиція. Крім того, у війську Дмитра Івановича було багато дружинників з Полоцька, Чернігово-Сіверщини, інших земель литовської держави (Ф. М. Шабульдо припускає, що у Куликовській битві брали участь загони і з Київського князівства). Так, знаменитий герой Куликовської битви богатир Пересвіт також походив з руських земель Великого князівства Литовського. Не випадково, що цикл Повістей про Куликовську битву переважно виник саме на цих землях.

Така позиція більшості війська позбавляла Ягайла впевненості й зіграла головну роль у зриві його стратегічних задумів. Все це стало суттєвим внеском у розгром ординських військ на Куликовому полі. Така ж історична ситуація повторилася через 100 років — 1480 р. під час «стояння на р. Угрі», коли литовські війська поспішали на допомогу Ахмет-хану, але з тієї ж причини, так і не підійшли.

Після Куликовської перемоги намітилось зближення позицій Литовсько-Руської держави і Північно-Східних руських князівств. Виникли навіть плани об’єднання обох Великих князівств у єдину державу. У 1384 р. Дмитро Донськой підписав попередню угоду з матір’ю Ягайла Уляною (дочкою тверського великого князя Олександра Михайловича). Угода передбачала шлюб Ягайла з дочкою Дмитра Івановича на умовах зверхності московського великого князя, підлеглості йому литовського князя й визнання православ’я державною релігією Литовсько-Руської держави: «Великому князю Дмитрию Ивановичу дочь свою за него (Ягайла — Г. І.) Дати, а ему, великому князю Ягайло, быти вь их воле и креститися в православную веру и христианство свое обьявити во все люди». Показово, що під час заключения литовсько-московської угоди 1384 р. литовські князі визнали верховну владу Дмитра Івановича. Ягайло, Скиргайло та Корибут «докончали и целовали крест Великому князю Дмитрию Ивановичу и брату его князю Володимеру Ондреевичу и их детям лета 6992 года» ¹¹⁰.

У цій ситуації політична позиція київського князя Володимира Ольгердовича значно зміцнилась. Саме тоді відбувся епізод з Діонісієм, карбувався новий тип монет. Проте дані тенденції у політиці східнослов’янських земель викликали зане/80/покоєння як великої литовської аристократії, так і могутніх сусідів — знов зміцнілої при Тохтамиші Орді, Польщі та Ордена.

1385 р. між Польщею та Литвою була укладена Кревська унія, за якою обидві держави об’єдналися. Великий князь Ягайло став польським королем й виразником інтересів перш за все польських феодалів. У Великому князівстві після певної боротьби до влади прийшов Вітовт. На землях останнього склалася надзвичайно складна обстановка, що швидко змінювалася. Унія мала багато супротивників і в литовському і в руському середовищі. Сама вона не послабила протиріч між Литвою та Польщею, але слугувала засобом дальшого проникнення на схід польських феодалів. Становище українських та білоруських земель значно погіршилось.

На цих «руських» землях особливо яскраво проявилася опозиція унії. Першим у 1386 р. виступив Андрій Ольгердович Полоцький, проте зазнав поразки. у 1387 — 1388 рр. почав складатися союз антиунійних сил на чолі з Вітовтом та митрополитом Кіпріаном, який після розгрому Москви Тохтамишем у 1382 р. розірвав відношення з московським князем Дмитром Івановичем та повернувся до Києва. За ними стояли литовські та «руські» сили, що виступали проти польського тиску, Кіпріана підтримував патріархат.

У Києві Вітовт за допомогою Кіпріана уклав таємну угоду з сином московського великого князя Василієм Дмитровичем, який зимою 1387 — 1388 р. повертався із Золотої Орди (де був заложником з 1383 р.) через Молдавію, Поділля і Київ. Ця угода стала повноправним міждержавним договором після приходу Василія до влади у Москві (1389 р.) та переїзду туди Кіпріана (1390 р.), який реально очолив православну митрополію всіх східнослов’янських земель. Союз був закріплений династичним шлюбом Василія І з дочкою Вітовта Софією ¹¹¹.

У свою чергу польський король Ягайло терміново хоче зміцнити свою владу на «руських» землях й особливо у Середній Наддніпрянщині. Він намагається прихилити на свій бік Володимира Ольгердовича київського та Дмитра-Корибута сіверського. Останній допомагав військами наміснику польського короля у Литві Скиргайлу Ольгердовичу у боротьбі проти Андрія Полоцького. Політична позиція Володимира Ольгердовича у ці роки почала розходитись з позицією Кіпріана, який став більше орієнтуватися на Вітовта. Причина цих розходжень не зовсім зрозуміла. Одже, у багатьох напрямках їхні підходи збігалися. Можливо, Кіпріан перестав вважати перспективною у плані захоплення загальноруської митрополії свою підтримку київського князя. Проте саме переорієнтація митрополита на Вытовта змусила Володимира зблизитись із Ягайлом. Зимою 1387 р. Володимир Ольгердович знаходився при дворі Ягайла у Вільні: чи не щорічно документи свідчать, що Володимир (як і інші князі) присягає на вірність королю (1386, 1387, 1388 рр.). Це можна трактувати як підтримку Ягайла, але з іншого боку можна розглядати /81/ як невпевненість короля у підтримці з боку київського князя. Суттєвіше, що 1390 р. Володимир Ольгердович на чолі київського війська допомагає Ягайлові під час облоги Гродна — резиденції Вітовта ¹¹².

Проте складається враження, що Володимир не дуже хотів підтримувати ані свого рідного брата Ягайла, ані двоюрідного брата Вітовта й намагався стояти, якщо не осторонь, то самостійно. Він добре розумів, що широкий рух проти Кревської унії Вітовт використовував у першу чергу для забезпечення своїх амбіцій та інтересів етнічно литовського боярства і аристократії, які підтримували його проти польських зазіхань. Боротьба з Ягайлом скінчилася Острівською угодою 1392 р., за якою Вітовт став великим князем Литовським. Він продовжував здійснювати централізаторську політику на користь литовського боярства та служилих князів тепер при підтримці Кракова. Головною його (і Ягайла) проблемою була ліквідація удільних, напівсамостійних князівств у руських землях. План ліквідації цих князівств було розроблено та затверджено на нараді в м. Белзі у грудні 1392 р. Вона була викликана відмовою присягти Вітовту та сплачувати данину з боку Володимира Київського, Дмитра-Корибута Сіверського, Федора Коріатовича Подільського, Юрія Святославича Смоленського й, вірогідно, інших князів з «руських» земель. У нараді брали участь король Ягайло, старий та новий його намісники у Литві Скиргайло та Вітовт. Вирішено було зробити обмін землями. Скиргайло віддає Вітовту власне Литву (Вільно і Троки) та Полоцьку землю. За це Скиргайло отримує Київську землю й деякі пункти на Поділлі та Волині ¹¹³. Таким чином, Ягайло задовольняє Вітовта, політично ліквідував потенційно загрозливих полоцького та київського князів, крім того підсилений новими землями Скиргайло був непоганою противагою впливам Вітовта на українських землях, а останній ставав великим князем литовським дефакто й видаляв грізного суперника з Литви.

Вітовт наприкінці 1392 р. розбив дружини Дмитра-Корибута, взимку штурмом оволодів Новгород-Сіверським, захопивши князя з родиною. Узимку або ранньою весною 1393 р. він придушив виступ Свидригайла Ольгердовича у Вітебську.

У травні 1393 р. Вітовт посунув війська проти Києва та Поділля: «А князю Володимеру Олгирдовичю, тогда бивше в Киеве, и не всхоте покоры учинити и челомь ударити великому князю Витовту. Тои же весны князь велики Витовт поиде взя град Житомир и Вручии и приЂха к нему князь Володимир», — повідомляє Супрасльський літопис ¹¹⁴. З виписок Ф. Пекосінського з реєстрів витрат королівського двору у Кракові відомо, що у похід на Київ готувались польські гарматики. Так, 30 жовтня 1393 р. зроблено такий запис: «Так же Сброшку, гармашу короля, на час походу до Києва, за наказом короля, за ядра 1 марка» ¹¹⁵. Практично підкоривши собі Володимира, Вітовт восени організував похід на Поділля, де Федір Коріатович, очікував допомоги від Молдавії та Угорщини. Він захопив Брац/82/лав, Соколец, Каменець, Смотрич, Сколу, «и Черленыи городень, и вси городы позаседал». Федір Коріатович втік до Закарпаття.

На політичній нараді аристократії литовської у Вислиці у червні 1394 р. Ягайло й Вітовт визначили й долю самого Володимира Ольгердовича. Київський князь прийняв умови короля й наприкінці 1394 р. або на самому початку 1395 р. отримав незначний уділ у Поліссі з містами Копил та Слуцьк ¹¹⁶. Практично він знаходився у Копилі у засланні й, вірогідно, не мав права звідти виїжджати й брати участь у політичний подіях. Після смерті тіло його перевезли до Києва й поховали у Печерському монастирі. Хроніка Биховця зводить усі події, пов’язані із вигнанням Володимира, начебто до одного року. Але вона не дає дати. Датування Густинського літопису (1392 р.) помилкове. Зберігся поручницький запис від 18 лютого 1394 р., який підписали Вітовт, Володимир, Скригайло за свого брата Андрія. Тут Володимир титулується «князем Київським», а Скиргайло — «князем Литовським» ¹¹⁷. На початку 1395 р. Київський стіл зайняв Скиргайло Ольгердович.

У тому році різко змінилася політична ситуація на Півдні. Могутній золотоординський хан Тохтамиш, який тримав у покорі Москву став терпіти поразку за поразкою від Тамерлана. У квітні 1395 р. на р. Терек Тохтамиш зазнав нищівної поразки і втік до Криму. Золота Орда поділилася на кілька улусів. Тімур зробив ханом Койричак-оглана, західні кочовики обрали собі Таш-Тімура, а в Астрахані полководець Едигей оголосив ханом Тімур-Кутлука. Влітку Тамерлан виступив проти Таш-Тімура й громив улуси, ординські й кримські торгові міста по Дону, Дніпру, у Криму (Кафа, Старий Сарай, Астрахань, Маджар, Солхат тощо — після цього погрому венеціанські та генуезькі купці стали користуватися іншими шляхами на Схід — через Сірію та Іран). Тамерлан «знову повів військо у набіг (ілгар), й дійшовши до місцевості Манкермен (Києва — Г. І.) у області ріки Узі (Дніпро — Г. І.), пограбував область Бек-Ярика і все господарство їх... Баш-Тимур-оглан і Актау втекли й, перебравшись через ріку Узі, вступили до улусу Хурмадая, люди якого були їхніми ворогами... Повернувши від ріки Узі, Тімур щасливо відправився на руських», — повідомляли про це перські автори ¹¹⁷. З останнього повідомлення Ф. М. Шабульдо зробив слушний висновок про те, що Поросся практично підкорялося Золотій Орді. Ця південна окраїна Київського князівства була повернута в результаті походу восени 1395 р. князя Скиргайла, який «възял Черкасы и Звенигород и възвратися пакы к Кыеву».

Вірогідно, Скиргайло організував похід невдовзі після рейду Тамерлана. Цей вдалий похід, приєднання нових земель допомогли Скиргайлові налагодити добрі відносини з місцевим боярством. Нема сумніву, що він не хотів грати другорядну роль у східноєвропейській політиці, бути маріонеткою старшого брата Ягайла або Вітовта, з яким він давно мав неодноразові сутички. Свідчення польських джерел /84/ та руських літописів про характер цього князя прямо протилежні. Перші знають його як схильного до гультяйства та пияцтва, жорстоку, самоправну, непостійну людину. Місцеві літописи називають його «чюдним та добрим». Прийнявши православ’я, Скиргайло отримав християнське ім’я Іоан. Такі характеристики були зумовлені політичною позицією Скиргайла по відношенню до руського населення.

Його князювання було недовгим (1395 — 7.01.1397.). У січні князь був запрошений митрополичим намісником на бенкет, що відбувався біля Софії на митрополичому дворі. «И с того пиру князь Скиргайло поехал за Днепр к Милославичомь, и тамо разболеся ... вьеха в город во Киев болев семь дней преставися в среду ... и положень быс чюдным князь Скиргайло добрым наречены в светомь крещены Иоан подле гроба ст̃ого Феодосия печерского» ¹¹⁸. Раптова смерть людини, повної сил і здоров’я викликала у сучасників підозру, що він був отруєний. «Но неции гл/аго/лють иже бы тот Фома дал князю Скиргайлу зелие травное пити», — відзначав літописець ¹¹⁹. Контекст Повісті про смерть Скиргайла дає змогу припускати, що її автор був сучасником подій і киянином.

Підозра у організації смерті Скиргайла впала на оточення Вітовта й Кіпріана. Наступні події показали, що смерть князя була вигідна перш за все Вітовту. Київ отримав найближчий соратник Вітовта ("да ему держати Киев") — Іван Ольгимунтович Гольшанський.

Київ у останні роки XIV ст. продовжував залишатись важливим політичним центром. У цей час сильне, централізоване Велике князівство Литовське і Руське стало найсильнішою державою Східної Європи, саме воно могло реально покінчити із пануванням Золотої Орди. Вітовт в силу історичних обставин вставав на чолі антиординської боротьби. Саме тому Кіпріан підтримував його. До нього перейшли служити герої Куликовської битви Андрій та Дмитро Ольгердовичі, воєвода Дмитро Боброк-Волинський.

1396 р. розпочалася серія переговорів Василя І Московського, Кіпріана, Вітовта і Ягайла. Взимку князь Василій «бысть у тестя своего Витофта на Великъ день въ СмоленецЂ и Киприан томо же». Із Смоленська Кіпріан направився до Києва «и тамо пребывъ лЂто и 6 мЂсяцья» ¹²⁰. Восени він у Києві провів важливі переговори з польським королем Ягайлом і Вітовтом, які завершились звертанням до Константинополя з пропозицією прискорити утворення унії православної та римсько-католицької церков. Питання звичайно стояло не стільки про чисто конфесійні справи, скільки про політичну ситуацію. Фактично це був заклик до об’єднання всіх європейських держав проти загрози зі Сходу, турецької навали. Для Східної Європи це означало мобілізацію всіх сил для рішучої битви з Золотою Ордою ¹²¹. Вірогідно, Скиргайло не поділяв погляди, вироблені на цій нараді.

Після смерті Скиргайла Вітовт став повним господарем Великого князівства. /85/ Тепер його з повним правом титулують великим князем. Проте зміцнення будь-якої держави у Східній Європі також не задовольняло Золоту Орду. Ставала абсолютно ясною неминучість рішучого зіткнення Великого князівства і Орди.

В Орді завершувалася усобиця між ханом Тохтамишем з одного боку і ханом Тімур-Кутлуком (точніше Едигеєм). У 1396 р. Тохтамиш був повністю розгромлений у Криму, він «со остаточными своими изъ своей земли к Витофту въ Кіевь поиде и съ царицами своими, и два сына съ нимъ и пребываше у Витофта въ КіевЂ, питаяся и всю потребу свою исполняа, надЂяся отъ него помощи, и тЂм хотяше паки пріобрЂсти себе царство» ¹²². Під Києвом знаходився двір Тохтамиша, тут він збирав вірні йому сили. Вітовт зобов’язався допомогти Тохтамишу повернути ханство, а останній — віддати Вітовту ханський ярлик на руські князівства Північного Сходу: «Азъ тя посажу на царствЂ, а ты меня посади на великом княжении Московском и на всей Рускои земли».

Київ став головним центром збору всіх сил Вітовта та його союзників. У січні 1397 р. дюнабурзький комтур доповідав ливонському магістру про зміцнення Вітовтом оборонних споруд Києва, про виділення для цього великої кількості гармат. У квітні Орден отримав відомості про постачання зброї, в тому числі вогнепальної з Польщі до Литви, про посилення Литви за рахунок польських військових загонів і татар ¹²³.

Наприкінці літа 1397 р. відбувся перший похід коаліційних (руських і татар Тохтамиша) військ Вітовта проти хана Тімур-Кутлука. Вони дістались пониззя Дону, захопивши багатий полон, а потім увійшли до Криму, де під Кафою перемогли ординців. Крим знову підкорився владі Тохтамиша, проте вже взмику Тімур-Кутлук повернув собі півострів, а Тохтамиш втік у Києв до Вітовта ¹²⁴.

Самостійна політика Вітовта, його стрімке посилення викликало незадоволеня не тільки Орди, але й Кракова і Москви. Королівський уряд побоювався, що Вітовт стане повністю самостійним і вийде з унії, й практично не надавав допомоги /86/ (хіба що дипломатичну) у підготовці великої війни з Ордою. Москва, дізнавшись про зміст договору з Тохтамишем та претензії Вітовта на владу у північно-східних руських князівствах, пішла на розрив з Литовською державою. Протиріччя між східноєвропейськими державами знову взяли гору й призвели до практичного розпаду коаліції, яка ледь на цей час склалася.

Влітку 1398 р. Вітовт зробив ще один похід на територію Орди. Війська, вийшовши з Поділля, досягли гирла Дніпра, на правому березі якого була збудована фортеця (місто св. Іоана), що стала одним з головних форпостів Литовсько-Руської держави на півдні. У цих походах Вітовта брали участь переважно війська українських князівств, та деякі з хрестоносців, один з яких повідомив про це пруському літописцю ¹²⁵. Мандрівник Гільбер де Ланоа, що 1421 р. перебував у Чорноморських землях, свідчив, що населення нижнього Дніпра визнає зверхність Вітовта. На дніпровському броді поблизу о. Тавань збереглися топоніми «Вітовтова митниця» та «Вітовтова башта». На італійських картах у гирлі Дніпра відомий замок Лерісі (або Ілініс), що слугував притулком для тих, хто втік від татар ¹²⁶.

Навесні 1399 р. Тімур-Кутлук (фактично за ним стояв могутній полководець Едигей), «иже все царство единъ держаше и по своей воле царя поставляше, егож «хотяще», направив до Вітовта послів з вимогою видати Тохтамиша, але отримав відмову. Сторони готувалися до рішучого бою. 18 травня величезна армія Вітовта виступила з Києва. Більша її частина складалася з полків українських та білоруських земель на чолі з князями Андрієм Ольгердовичем Полоцьким, Дмитром Ольгердовичем Брянським, Іваном Борисовичем Київським, Глібом Святославичем Смоленським, Левом Коріатовичем, Михайлом і Дмитром Даниловичами Острозькими, а також Іваном Ольгимунтовичем Гольшанським, відомим воєводою Спитком з Мельштина (що сидів у цей час на Поділлі) та багатьма іншими феодалами Великого князівства. Літопис відзначив, що сила Вітовта була «велика зело», а самих князів було з ним близько 50 ¹²⁷. До армії входили також загони татар Тохтамиша, 400 воїнів з Польщі, а також близько 100 хрестоносців. У поході брала участь і артилерія.

5 серпня сили Вітовта зустрілися на р. Ворскла з армією Тімур-Кутлука. Розпочалися переговори. Вітовт виставив ультиматум з вимогою повної покори собі: «покорися и ты мнЂ и буди мнЂ сын, а яз тебе отец, и давай ми всяк лето дани и оброк». Тімур-Кутлук, бажаючи затягнути час, бо чекав з військами Едигея, спочатку зробив вигляд, що погодився з цими вимогами. Але після підходу кримських військ сам виставив подібну ж вимогу.

12 серпня розпочалася битва. Армія Вітовта, залишивши свій укріплений табір, перейшла р. Ворсклу й зав’язала бій з авангардом Едигея. Спочатку успіх був на боці литовських військ, які потіснили Едигея, але полки Тімур-Кутлука, /87/ розгромивши загони Тохтамиша, обійшли армію Вітовта з флангів, захопили його табір. Оточена з усіх боків, армія Вітовта була майже повністю знищена. Більшість згаданих вище князів загинула й «иных князей и бояр бес числа». Сам Вітовт «побежа в мале дружине» й лише цим врятувався.

Переслідуючи залишки розбитої армії, ординці «пойдоша въ Рускую землю, плЂняюще огнемъ и мечемъ Волынь и Литву». «Татарове вслЂд их гоняюще, сЂкуще на пятсотъ верстъ до града до Кіева проліаша кровь, аки воду. Царь же Темирь-Кутлуй пришедъ самъ сталъ подъ градомъ подъ Кіевомъ». Київ облогу ординську витримав, але змушений був виплатити «окупь 3000 рублей литовъских» й ще 30 «рублевъ» окремо взято з Печерського монастиря. Тімур-Кутлук «силу свою розпустилъ воєвати земли Литовскіа; и ходиша рать Татарская, воююще, даже и до великого Лучска и много городов поплЂнила и много странъ повоеваша и пусто сътвориша», — писав автор Никонівського літопису ¹²⁸.

Розміри «окупу», взятого з Києва, вказують на досить велике багатство міста, високий рівень його економічного розвитку, досягнутого на кінець XIV ст. Його розмір дорівнювався викупу, що трохи пізніше взяв Едигей у 1408 р. з Москви, яка на той час була чи не найбільшим містом Східної Європи.

Військово-економічний потенціал, провідне політичне становище Великого князівства Литовського і Руського в результаті цієї нищівної поразки були суттєво підірвані. «А въ земли Литовськой бысть тогда скорбь и сЂтованіе и плачь многі и /88/ людей оскуднЂніе веліе». У першу чергу, це стосувалося українських земель, самої Київщини. Ми практично нічого не знаємо про загиблого у битві князя Івана Борисовича Київського, його походження та особистість залишаються загадкою. Хибною є думка деяких істориків, що ототожнювали його з князем Іваном Ольгимунтовичем Гольшанським (який був його попередником у Києві), вважаючи, що християнське ім’я Ольгимунта було Борис. Але ця гіпотеза спростовується повідомленнями літописів та актового матеріалу, що неодноразово згадують Івана Ольгимунтовича як активного співучасника політичних подій і після 1399 р.

Приходить на думку така гадка, чи не був Іван Борисович міфічною фігурою, яка з’явилася у наслідок помилки літописця (або переписувача) при створенні Повісті про битву при р. Ворсклі, адже генеалогія багатьох князів, згаданих там, досить плутана.

Послаблення литовської правлячої еліти призвело до її повернення до тісного співробітництва з Ягайлом та польськими феодалами під зверхністю останніх. За актом Віленської унії 1401 р. відбулася формальна інкорпорація Великого князівства до складу Польської держави, найтяжче дісталося українським та білоруським землям, які лишилися без визнаних політичних лідерів.

У складній ситуації початку XV ст. Київ продовжував залишатися одним з головних центрів політичного життя. У 1404 — 1405 рр. тут знову перебував митрополит Кіпріан ("бывъ тамо годъ и 11 мЂсяць") й вів переговори з Вітовтом і Ягайлом. Літопис відзначає, що «честова его Витофть Кестутьевичь и многіа дары даде» ¹²⁹. Проте, незважаючи на ці дарунки, між Вітовтом та Кіпріаном виникли якісь суперечки. Переговори завершились безрезультатно. Вірогідно, відверта пропольська, на цей час, позиція Вітовта не влаштовувала Кіпріана. Налагодження стосунків Вітовта та Ягайла явно йшло за рахунок руського православного населення. На вимогу Вітовта митрополит усунув кількох церковних діячів (туровського єпископа Антонія та київського митрополичого намісника Тимофія) й відіслав їх до Москви. Проте на їх місце Кіпріан призначив своїх людей ("намЂстника своего Феодосія, архимандрита Спасково, сице же и слугъ своих избра повелье имъ на Кіе†быти").

Можливо, Кіпріан одночасно вів переговори з різними представниками руських феодалів Литви, наслідком чого став перехід на бік Москви у 1406 р. князя Олександра Івановича Гольшанського, а у 1408 р. князя Свидригайла Ольгердовича з великою групою феодалів.

Призначений після смерті Кіпріана новий митрополит грек Фотій півроку (вересень 1409 р. — лютий 1410 р.) провів у Києві, не наважуючись відразу їхати до Москви і зондуючи загальну політичну ситуацію. У 1411 р. він знову прибув до Великого князівства Литовського «и тамо на Києве постави Савотия на владыку ко /89/Смоленьску» ¹³⁰. У ці роки Фотій підтримував добрі стосунки з Вітовтом. Існує думка, що Фотій навіть обіцяв йому перенести до Києва митрополичу кафедру й переїхати сюди на постійне місцеперебування ¹³¹.

У 1411 р. тут же, у Києві провадились важливі політичні переговори між Ягайлом, Вітовтом, Джелаль-Еддіном (старшим сином Тохтамиша) й представником Твері — князем Олександром Михайловичем ¹³².

Дії Фотія, який став активно співробітничати з московським князем, призвели до його розриву з Вітовтом, який намагався обмежити вплив московської політики на руське населення своєї держави. Для цього він спробував створити окрему литовську митрополію. Політика відмови співробітничати з Москвою особливо чітко виявилася після укладення Городельської унії 1413 р., яка ще раз підтвердила інкорпорацію литовської держави до Польського королівства й знаменувала новий наступ польських феодалів на схід.

На церковному соборі 1414 р. Вітовт звинуватив Фотія у нехтуванні Києвом як справжньою столицею руської церкви й вивезенні церковних скарбів з Києва: «нынЂ же Кіевъ нивъчтоже положиша и все изъ него преносять на Москву; и се нынЂ ФотЂй митрополить все узорочіе церковное и съ суды переносить на Москву и весь Кіевъ и всю землю пусту сотвори тяжкими пошлинами и данми великыми и неудобьномыми... соборную церковь Кіевскую, столь митрополскій изначалный, что всея Русій глава и слава и честь, истощи и пограби и износить на Москву» ¹³³. Влітку цього ж року Фотій під час чергового відвідування Києва був звідти Вітовтом вигнаний.

Звичайно, не турбота про київські святині керувала Вітовтом. Він вимагав: «Поставите себе митрополита в моей державе, си ест в Киеве, по прежнему обычаю».

15 листопада 1415 р. у Новогрудку на церковному соборі литовським митрополитом було обрано відомого письменника і полеміста, племінника Кіпріана — Григорія Цамблака. Никонівський літопис повідомляє про погрози собору з боку Вітовта: «аще не поставите ми митрополита въ моей земли на Юевъ, то злЂ умрете» ¹³⁴. Московське походження літопису дає сумніви щодо правдивості цього повідомлення, але тиск з боку господаря Литви безумовно був. Вітовт посилався на історичний прецендент таких виборів митрополиту часів Київської Русі, коли великий князь київський Ізяслав Мстиславич «шоставиша сам Климента митрополита» без згоди патріархії. Тут собор також вибрав митрополита без згоди Константинополя. Цей факт вказує на добре знання давньоруської історії у православному оточенні Вітовта (можливо, софійськими книжниками), чуття історичної спадщини, традиції, що йшли з києворуського часу.

Втім, слід підкреслити, що Вітовт не намагався створити свою окрему митро/90/полію. Він хотів мати своєю всю єдину, загальноруську митрополію, проте підлеглу литовському князеві й з кафедрою на території Великого князівства.

Тому Вітовт і Цамблак намагалися поширити вплив нової митрополії на території Північно-Східної Русі, але їхні плани провалилися. Особливий протест викликали спроби сприяти унії з католицькою церквою. Зимою 1419 р. Цамблак помирає й Вітовт погоджується на підлеглість у церковному плані православних своєї держави Фотію. Існує версія, що повідомлення про смерть Григорія Цамблака хибне, але оскільки він з цього часу перестає з’являтися на політико-церковній сцені, то для політичного життя того часу будь-яке вирішення цього питання принципової ролі не грає. Втім, цікава висока оцінка особистості Григорія Цамблака московськими літописцями: «умре Григорей митрополитъ Цамблакъ на Кіеве родом Болгаринъ, книженъ зело, изученъ убо бЂ книжей мудрости всяцей изъ дЂтства, и много писанія сотворивъ, остави» ¹³⁵.

У 1420 р. Фотій відвідує Вітовта у Новогрудку й робить великий обхід міст своєї митрополії (Київ, Галич, Львів, Володимир, Вільно, Смоленськ тощо). У Слуцьку митрополит хрестив Симеона Олельковича (Олександровича) — майбутнього київського князя, онука Володимира Ольгердовича ¹³⁶. Це не могло бути ви/91/падковим. Перебуваючи практично під «домашнім арештом» у своєму уділі у Слуцьку, князь Олександр (Олелько) Володимирович користувався авторитетом серед руських феодалів й підтримував певні політичні зв’язки. Про це яскраво свідчить його одруження 22 жовтня 1417 р. з дочкою великого князя московського Анастасією. Звичайно, такий шлюб не міг бути випадковим. Отже, Фотій хрестив онука великого князя московського Василя Дмитровича.

Київ залишався центром, звідки Вітовт переважно здійснював власну ординську політику, підтримуючи своїх претендентів на ханський престол. Литовський князь користувався великою повагою серед татарських беків. Після загибелі 1406 р. Тохтамиша він підтримував його старшого сина Джелаль-еддіна, який часто бував у Києві. Останній після кількох невдалих спроб у 1412 р став на деякий час ханом, але загинув у боротьбі з братами. Документи того часу свідчать про активну участь Вітовта у ординських справах 1415 — 1416 рр., коли до нього звернулися кілька претендентів на ханство з проханням розсудити їхні суперечки. Як він повідомляв хрестоносцям, одного з них було «короновано» у Києві ¹³⁷.

Вірогідно, ця діяльність Вітовта й те, що Київ являв собою базу нащадків Тохтамиша, викликали великий похід сил Едигея на Київську землю і самий Київ у 1416 р. Він «поплени Руськую землю, и Киев, и Печерский монастыр сожже и со землею соровна». Було захоплено майже все місто — Поділ, Верхнє місто. Тільки могутній київських замок, що стояв на окремій горі, над Подолом, ординці захопити були не в змозі. Руйнування міста були настільки великі, що Густинський літопис відзначав: «оттоле Киев погуби красоту свою, и даже доселе уже не може быти таков» ¹³⁸. Митрополит Григорій Цамблак після цього розгрому переїхав до Вільни.

Після смерті Вітовта 1430 р. у Великому князівстві з новою силою вибухнула боротьба різних політичних угруповань. Всупереч умовам Городельської унії, за якими для затверждення кандидатури великого князя литовського необхідна була згода Польщі, великим князем обрали Свидригайла Ольгердовича.

Свидригайло (у хрещенні Болеслав), незважаючи на те, що був католиком, користувався великою популярністю серед православного населення руських земель. У 1408 р. він «від’їхав» до Москви, де отримав високий пост й багаті уділи. Але незабаром повернувшись до Великого князівства, був заарештований Вітовтом та ув’язнений у Кременецькому замку. Звідти його (1418 р.) звільнили українські Феодали на чолі з князем Дашком Федоровичем Острозьким. Свидригайло очолив боротьбу Волині та Поділля проти польських загарбників, але військові дії вів невдало й змушений був утекти до Угорщини. Пізніше Вітовт повернув йому Сіверщину.

Обрання на великокнязівський стіл подібного політичного діяча мало явно антипольську спрямованість. Свидригайло відразу повів політику на розрив унії й /92/ відновлення незалежності Великого князівства Литовського і Руського. Він уклав угоди з ханом Золотої Орди Улу-Мухамедом, молдавським господарем Олександром, Тевтонським орденом та Новгородом. У своїй, часом авантюрній боротьбі з Ягайлом і Вітовтом переважно спирається на білоруські та українські сили. На Сіверщині він «притягнув до себе потайки майже всіх православних князів і бояр та прив’язав їх до себе як найтісніше всякими ласками, а особливо обіцянками, що коли він дійде свого теперішнього становища (вел. князівства), то піднесе їх віру й за їх радою буде правити», — писав сучасник подій Олєсницький. Провідником «всього руського язика» вважав його інший сучасник — ливонський магістр Рутенберг ¹³⁹. Як свідчить лист 1432 р. того ж Збігнева Олєсницького, при ньому руські феодали у великому князівстві взяли перевагу над литовськими. Вони мають у своїх руках майже всі найважливіші міста й урядові посади, чого не бувало за небіжчика Вітовта ¹⁴⁰.

Джерела характеризують Свидригайла як енергійного, невтомного, рухливого діяча, проте зазначають, що й розумом великим не визначається, схильний до сліпих поривів, несамовитої люті. Неврівноваженість князя можливо й пояснює причину його численних поразок навіть при дуже сприятливих умовах.

Влітку 1431 р. на Волинь вдерлося велике польське військо на чолі з Ягайлом. Під Луцьком Свидригайло зазнав поразки (за польськими джерелами нищівної, литовським — незначної) і втік. Оборону великого замка очолив київський воєвода Юрша. Поляки зазнали великих втрат під час облоги, а також через широкий повстанський рух, й восени змушені були заключити перемир’я на два роки. З боку Свидригайла угоду підписали Сигізмунд Кейстутович, Олелько та Іван Володимировичі, Юрій Лугвенович, Семен Гольшанський — усього 8 князів ¹⁴¹.

Опора Свидригайла на руські кола викликала велике невдоволення литовських феодалів, які були активно підтримані Польщею. Вони обрали (1432 р.) нового великого князя — Сигізмунда Кейстутовича. Фактично Литовсько-Руська держава розпалася на дві. Сигізмунду підкорялася власне Литва і невеличка частина білоруських земель.

Київ, Сіверщина, Волинь, Поділля, Полоцьк, Смоленськ та інші руські території об’єдналися у «Велике князівство руське», визнавали владу Свидригайла й були фактично незалежні від Кракова та Вільни. «Литва посадиша великого князя Жигимонта Кестутовича на великое княжение на Вилни и на Троцех, и князи рустии и бояре посадиша князя Швидригайла на великоє княженьє Рускоє», — відзначав білорусько-литовський літописець ¹⁴². Сигізмунда підтримувала невелика частина руської аристократії, але серед них був і Олелько. Ми не знаємо, наскільки реальна була ця підтримка з боку Олелька. Відомо лише про наміри Сигізмунда послати князя Олелька до Києва, що начебто збирався перейти під /93/руку Сигізмунда, але на день раніше до міста прибув прихильник Свидригайла Івашко Монивидович (1434 р.) ¹⁴³.

Київ був однією з головних баз Свидригайлових сил. Після завершення військової кампанії князь щорічно «распусти вои свои, князей и бояр, а самъ поиде Киеву». Серед активних прихильників Свидригайла літопис згадує «князя Михайла воєводу Київського», що розгромив урядові війська 1433 р. («побита пана Петра Монгирдовича, и литву, и прочих побили») ¹⁴⁴.

Ягайло і Сигізмунд змушені були видати привілеї 1432 й 1434 рр., за яким православні феодали зрівнювались у особистих та майнових правах з литовцями-католиками. У результаті цього більша частина православної аристократії відмовлялась від виснажливої боротьби. Часом Свидригайла підтримували лише Київ та Новгород-Сіверський.

У битві під Вількомиром 1 вересня 1435 р. військо Свидригайла зазнало жор/94/стокої поразки, багато його прихильників (42 князі) загинуло або потрапило у полон, у тому числі «двох з головних взяли: князя Івана Володимировича Київського і брата його Федора Корибутовича» ¹⁴⁵. Свидригайло укріпився у Києві. Київське князівство протягом п’яти років залишалось практично незалежним. Спроби Сигізмунда захопити Київ силою скінчилися невдачею. Влітку 1436 р. київський воєвода Юрша неподалік від міста завдав поразки литовським військам.

У середовищі руських феодалів виник заколот, спрямований на усунення Сигізмунда. На чолі його стояли волинські князі Іван та Олександр Чорторийські. Фактичним виконавцем був киянин Скобейко, якому «дали триста возів сіна й на кожний віз під сіно поклали по п’ять озброєних людей, а одна людина возом правила, й відправили того Скабейка до Трок, начебто з дякольним сіном» ¹⁴⁶. Таким чином, 20 березня 1440 р. змовники проникли до Трокайського замку і вбили Сигізмунда.

Великим князем став малолітній Казимир Ягайлович. Цим не були задоволені ані прихильники сина Сигізмунда Михайла (Михайлушки), ані Свидригайла. Польсько-литовський уряд змушений був піти на поступки українським та білоруським феодалам. Деякі з них були звільнені з-під арешту. Серед них — князь Олелько Володимирович з родиною, якого Сигізмунд збирався стратити. Князя Олелька утримували у замку в Кернові, а княгиню Анастасію з синами Семеном та Михайлом в Утянах ¹⁴⁷. Це повідомлення літопису дає можливість стверджувати, що M. C. Грушевський не був правий, вважаючи, що Олелько і Іван Володимировичі були прибічниками Сигізмунда ¹⁴⁸. Були відновлені Київське та Волинське князівства. Перше отримав князь Олелько (1440 — 1455), а друге — Свидригайло.

Під час правління Олелька та його сина Симеона (1455 — 1470) Київське князівство користувалося відносною самостійністю. Цей період політичного життя Києва характеризувався стабільністю, подальшим розвитком економічного та культурного життя міста. Свідоцтвом зрослого економічного потенціалу Києва стали ремонт та реставрація великих пам’яток кам’яної архітектури давньоруського часу, розвиток літератури і мистецтва.

Кордони Київського князівства проходили далеко на півдні й практично були визначені походами часів Вітовта й Володимира Ольгердовича. На лівому березі Дніпра вони йшли по рікам Овеча вода та Самара «аж до Донца и от Донца по Тихую Сосну», на півдні та південному заході — від р. Мурафи вниз по Дністру туди, де «Днестр упал в море, и оттоль с устья Днестрова лиманом... мимо Очакова аж до устья Днепрова... а от устья Днепрова до Тавани» ¹⁴⁹.

Київські князі були представниками й виразниками інтересів українських та білоруських феодалів, які підтримували боротьбу литовської аристократії проти Польщі. Самі належали до найвищих кіл аристократії Великого князівства. Під/95/тримували тісні політичні зв’язки з Москвою, Твер’ю, Молдавією, які закріплювалися династичними шлюбами. Княгиня Анастасія, дружина Олелька Володимировича (померла 1470 р.) була дочкою великого князя московського Василія Дмитровича й одночасно онукою Вітовта. Вона постійно підтримувала зв’язок з Москвою. Так, у 1447 р. у Брянськ звістку про звільнення її брата Василія II Темного з Углича привіз «киянин Польтинкою зовут, а лежал тот на Москве от княгини Настасий Олексевны (Олелковы) на весътех про великого же князя, да из Брянъска погонил Киеву» ¹⁵⁰. Тобто цей Полтинка був одним з гінців, що знаходились у Москві «на весътях» для термінового зв’язку з Києвом.

Олелько, вірогідно, очолював україно-білоруських феодалів, які надали енергійну підтримку Василію II Темному у його боротьбі з Шемякою, проти феодальної анархії, за укріплення великокнязівської влади. У 1451 р. у Москві перебував князь Симеон (Семен) Олелькович ¹⁵¹, який провів переговори з урядом Василія II. Існує гіпотеза, що він провів своє дитинство у Москві при дворі Василія II. Князі Олельковичі були двоюрідними братами великого князя Івана III Васильовича. Їхня сестра Феодосія Олельківна одружилася з Семеном Юрійовичем Патрікеєвим, брат якого Іван Патрикеєв був московський намісник, керівник всієї зовнішньої політики Москви. Цікаво, що останній підтримував постійні зв’язки з Києвом. У синодику Миколо-Пустинського монастиря записаний «Иоанн Юрьевич з Москвы» ¹⁵².

Тісні політичні зв’язки підтримувалися і з Молдовою. Важливою політичною подією став династичний шлюб Євдокії Олельківни з одним з наймогутніших православних господарів Стефаном Великим, що відбувся 5 червня 1463 р. Молдавські літописці повідомляли з цього приводу «июня 5 привезли жену тому Стефану воеводе из Киева, сестру Симеона, царя Киевского» ¹⁵³. Царський титул Семена Олельковича не випадковий і відбиває його високий політичний авторитет. А дочка Стефана великого була заміжня за князем Михайлом Олельковичем.

Троє дітей народилося у Стефана та Євдокії: Олександр (1464 — 1496), який став спадкоємцем престолу, Олена, яка стала відома у Москві під прізвиськом «Волошанка», і Петро, що помер зовсім молодим (1480 р.). Євдокії недовго судилося жити господинею Молдови. 25 листопада 1467 р. княгиня померла і її було поховано у Сучаві у церкві св. Георгія, більш відомій під назвою «Міреуць», де знаходились мощі св. Іоана Нового і яка була митрополичою резиденцією у 1401 — 1580 рр. 1996 р. румунський археолог Мірча Матей знайшов надгробну плиту її поховання. У Цій церкві проповідував певний час Григорій Цамблак.

Київ став посередником і під час формування союзницьких відносин Молдови з Москвою. Стефан Великий просив Феодосію Олельківну через її брата Михайла й брата її чоловіка Івана Юрійовича Патрикеєва «бить челом великой княгине Ma/96/рии» і великому князю Івану III про укладення шлюбу між його дочкою Оленою та Іваном Івановичем Молодим (спадкоємцем престолу) ¹⁵⁴, Шлюб Олени Волошанки з Іваном Івановичем Молодим знов родинно пов’язував московських великих князів з київським князівським домом й давав певні підстави московській великокнязівській владі претендувати на титул «государя всеа Русі». Цим фактом обґрунтовувались претензії на Київ не тільки правом старовинної традиції, але і в силу династичних зв’язків. Аргумент, з яким рахувались у феодальній Європі.

Гурток при московському дворі Олени Волошанки, тісно пов’язаний з Патрікеєвими, мав мати і якісь контакти з гуртками при Олельковичах. Це простежується у зв’язку з виникненням та діяльністю «єресі жидовствуючих» (новгородо-московської єресі).

У 1490 p Іван III заявив претензії Москви на Київську землю, яку «за собою дръжит Казимир». Було проголошено програму боротьби за об’єднання всіх давньоруських земель під рукою московського господаря: «вся Русская земля, Киев и Смоленск и иные городы... з божьею волею, из старины, от наших прародителей, наша отчина» ¹⁵⁵.

Підтримувалися й традиційні зв’язки Твер’ю, скріплені 1471 р. шлюбом дочки Семена Олельковича Софії з великим князем тверським Михайлом Борисовичем ¹⁵⁶. Північно-східні руські літописи високо цінували політичну діяльність київських князів середини XV ст.

Авторитет князя Семена Олельковича серед русько-литовської аристократії виявився і в тому, що він був висунутий претендентом на великокнязівський престол Литово-Руської держави. Політика уряду Казимира, який після загибелі 1444 р. під Варною свого старшого брата Владислава зайняв одночасно і краківський стіл, спрямована на пряме захоплення польськими феодалами Волині та Поділля, викликала велике роздратування українських і литовських магнатів. В їх середовищі виник план заколоту з метою відокремити Велике князівство від поль/97/ської корони, а на великокнязівський престол посадити київського князя. Тільки передчасна смерть лідера заколотників — найбільш впливового литовського магната Яна Гаштольда у 1462 р. завадила реалізації цих задумів.

Київ цієї доби залишався центром ідеологічного та культурного життя, одним з головних оплотів боротьби проти католицизму. Антифеодальна і визвольна боротьба проти панування польських та литовських феодалів природньо для середніх віків набувала релігійного забарвлення. Термін «лях» у літописах та документах того часу означав не стільки національність, скільки належність до католицизму. Ідеологічна боротьба одягала шати релігії та теології. Національне гноблення здійснювалося, перш за все, у формі релігійних утисків, які були спрямовані як проти православної аристократії, так і проти широких народних мас. Феодалам-католикам, «не схизматиками или другим неверным» дарувалися різні класові привілеї. Займати державні пости, мати герби міг тільки католик. Рівність прав здобувалася лише після впертої, довготривалої боротьби. Правда, часто права королівських привілеїв залишались лише на папері.

Боротьба проти наступу католицизму являла собою й боротьбу проти Флорентійської церковної унії 1439 р. Кияни не прийняли митрополита Ісідора, який прибув з Флорентійського собору, де відігравав суттєву роль у заключенні унії. «Исидор, митрополит Киевский, пришед во одежде кардинальской в Киев, но оттуду изгнаша» ¹⁵⁷. Після того Ісідор поїхав до Москви, але й звідти змушений був поспішно тікати «в портех бесерменских», ледь уникнувши загибелі. Князь Олелько Володимирович підтримав кандидатуру активного церковного діяча Іони, який і став митрополитом Київським і всєя Русі.

Іона був обраний собором єпископів без постановлення константинопольським патріархом. Саме з нього починається історія московської (російської) незалежної Церковної організації. З боку церковної догматики його обрання й взагалі створення московської митрополії (пізніше патріархії) не можна визнати суворо канонічним. У 1451 р. уряд Казимира IV визнав владу Іони над єпархіями, що знаходились на території Великого князівства Литовського і Руського, вірогідно, спочатку сподіваючись на толерантну або союзницьку політику нового митрополита. Тим більше, що православна аристократія рішуче підтримала Іону й орієнтувалася на Василя II Темного, очікуючи від нього допомоги проти Польщі. Так, у посланні братів Олельковичів та князя Юрія Семеновича Гольшанського до митрополита Іони чітко проступає засудження унії та ця політична орієнтація: «Мы дей о своем благочестии смотрим и на своего господина в благости цветущего, православного великого князя Василия Васильевича» ¹⁵⁸.

Але відверта чисто промосковська позиція Іони призвела до створення окремої київської (литовської) митрополії у 1458 р. Стався остаточний розкол старої русь/98/кої церкви на дві митрополії. На чолі київської став Григорій, учень Ісідора, прихильник унії ¹⁵⁹. Митрополити київської єпархії великого авторитету переважно не мали, оскільки були повністю залежні від світської влади — великих князів литовських та й самі більше цікавились прибутками. Знаходились вони до кінця XVI ст. головним чином у Новогрудку або Вільні.

Питання про унію досить складне й тут не місце його докладно висвітлювати, Вкажемо тільки, що воно мало під собою об’єктивний грунт, тому й час від часу гостро вставало протягом кількох століть. Під поняттям унії різні верстви й у різні часи розуміли іноді зовсім протилежні устремління чи процеси. Прапор унії та боротьбу проти неї використовували у власних інтересах різні політики. Тому не можна стверджувати про загальний негативний чи позитивний характер церковної унії взагалі. Необхідно конкретно розглядати у конкретний момент погляди та мету окремих учасників цих історичних процесів. Унія була спробою об’єднання зусиль проти агресії мусульманського світу, залучення передових європейських ідей й боротьба проти суворої православної ортодоксії. У той же час унія являла собою експансію католицизму на Схід, спробу підкорити народи владі папи римського, наступ польських, німецьких чи шведських феодалів, руйнація самосвідомості підкорених народів. Зрада релігії в багатьох випадках означала відмову від своєї національної самобутності, а визначалася перш за все гонитвою за владу, привілеї, прибутки. З іншого боку приєднання до нової релігії ставало збагаченням культури, приєднанням до нового світу науки і культури. Ці процеси складалися з різновекторних факторів, які мали свої негативні та позитивні риси.

У цей же період серед київської аристократії, перш за все при дворі Олельковичів, (та й серед київських міщан) поширились середньовічні релігійні єресі.

Соціальною основою єресі виступала боротьба проти пануючої феодальної /99/ церкви, її поборів, що були тяжкими для найбідніших прошарків міщанства. Але серед прихильників різних єресей завжди були і аристократи, і представники духівництва, і представники науки та мистецтва. Частина з них звичайно просто користувалася кон’юктурою, переслідувала свої політичні чи інші інтереси, проте більшість щиро брала участь у цих рухах. Вірогідно, ще виявлявся протест проти закостенілої, ортодоксальної церковної організації, яка своїм існуванням не могла не протистояти вільному розвитку думки, розвитку творчості у самих різних галузях людської діяльності. Цікаво, що у XVI — XVII ст. саме такі борці проти католицизму на Україні і Білорусі стали називатися відомим на сьогодні терміном — дисиденти. Аналіз церковної викривальної літератури, спрямованої проти єресей дає можливість зробити висновок, що їх прихильники заперечували зовнішні церковні обряди, чернецтво, іконопоклоніння, поклоніння мощам, що зближує їх з протестантським рухом Західної та Центральної Європи. Поширення вчення серед найвищої феодальної знаті пояснюється запереченням єретиками церковної власності (перш за все великої), що збігалося з бажанням великих феодалів провести її секулярізацію. Не подобалось світським феодалам й устремління церкви стати понад світської влади, зайняти роль лідера у своїх державах.

Найбільш докладна розповідь про появу єресі у Новгороді зберіглася у «Сказаний о новоявившейся ереси» Іосифа Волоцького. 1470 р. литовський уряд призначив своїм намісником до Новгорода князя Михайла Олельковича, «и с ним прииде в Великий Новгород жидовин Схариа». За виразом Іосифа Волоцького, «сей бяше диаловов съсуд, и изучен всякому злодейства изобретению, чародейству же и чернокнижию, звездозаконию же и астрологы, живый в граде Киеве» ¹⁶⁰. після приїзду Схарія «прелсти попа Дениса и в жидовство отведе», потім «протопопа Олексія з Михайлівської вулиці, протопопа софійського Гаврила, попа Максима, Гридю Ключа и многих от попов и от диаков и от простых людей». З цього часу розпочалося широке розповсюдження єресі у Новгороді. Пізніше Діонісій та Олексій переїхали до Москви, де зайняли впливове положення священників кремлівських соборів. У Москві теж утворився гурток єретиків, до якого входили представники найвищих кіл московської знаті (видатну роль грала Олена Волошанка) і якому протегував сам великий князь Іван III Васильович.

Із звинувачення Волоцького випливає, що своїми «науками» єрісіарх Схарія оволодів у Києві, де при дворі Олсльковичів зосереджувалися наукові та культурні сили передренесансного спрямування.

Дослідники відзначили малообгрунтованість звинувачення єретиків у «жидовстві» у середньовічній літературі, що поширилось у пізнішій історіографії. Єретики явно не визнавали іудейських обрядів і безсумнівно дотримувалися християнських. Головна причина виникнення упередженої думки про іудаїзм єретиків полягала у /100/ звичайній манері середньовічної релігійної полеміки — звинувачувати своїх супротивників завжди у найбільш страшних, шкідливих з точки зору християнства поглядах: «поганьства», «бесерменства» або «жидівства» ¹⁶¹.

Відомості про єретиків збереглися переважно у церковній літературі, спрямованій проти них. Природньо, що ці повідомлення не можуть бути об’єктивним й повними джерелами. Я. С. Лур’є не визнає повідомлення про Схарію достовірним вважаючи, що це особа міфічна, створена Іосифом Волоцьким. Але ряд дослідників переконливо заперечують такий критичний підхід і вважають, що відкидати реальне існування Схарії немає достатніх підстав. О. О. Зімін вважає перебування Схарії у Києві досить вірогідним й воно не вигадано, а використано Іосифом Волоцьким ¹⁶².

В історіографії була висунута думка, що Схарія — це «Захаря евреянин», «Захарія жидовин», який часто згадується у грамотах великого князя Івана III. У них йдеться про «таманського князя» Захарію Гвізольфі, батько якого походив з аристократичної генуезької родини, а мати була черкешенка. З 1483 по 1500 рр. Іван III неодноразово запрошував його оселитись у Москві, але той зробив вибір на користь двору Менглі-Гірея. У 1496 р. інок Сава повідомляв, що «жидовин Захарья Скара» спробував навернути до своєї віри московського посла у Криму Д. В. Шеїна ¹⁶³. Г. М. Прохоров показав, що Гвізольфі був караїмом і «жидовином» його називали за його вірування. Дослідник вважає, що у Києві Захарії Гвізольфі було не на багато більше 20 років (його батько, Вікентій де Гвізольфі одружився з дочкою правителя таманського містечка Копаріо у 1448 р.) й він набув освіти саме тут ¹⁶⁴. Таким чином, це був молодий, освічений та багатий аристократ з великими міжнародними зв’язками. Тому й не викликає подиву та настирливість, з якою Іван III закликав його до Москви у період, коли великий князь протежував «жидовствуючим».

Гвізольфі знаходився у почеті князя Михайла Олельковича, з ним й прибув до Новгорода Великого. У Києві, вірогідно, він був пов’язаний з якимсь гуртком церковних «вільнодумців». Рівень соціально-економічного розвитку Києва робив можливим виникнення єретичного руху, але був явно недостатнім для того, щоб призвести до церковної реформації.

Дослідники вважають, що до часу княжіння Семена Олельковича належать елементи ренесансу, що з’являються у київському мистецтві ¹⁶⁵. Відомо, що кримські караїми мали особливо тісні зв’язки з київською громадою. Коли у 1495 р. великий князь литовський Олександр вигнав київську караїмську громаду, та знайшла притулок саме у Криму ¹⁶⁶. Цікаво, що один з членів цієї громади — «Захарія бен-Арон Га-Коген з Києва» написав відомий астрономічний трактат, виявлений Ю. Бруцкісом ¹⁶⁷. /101/

Останні роки правління Семена Олельковича характеризуються помітними успіхами у політико-економічному та культурному розвитку Києва. Однією з найцікавіших подій, що відбивала цей розвиток, стала реставрація Успенського собору Києво-Печерського монастиря. Густинський літопис повідомляє під 1470 р., що «по долгом спустении Батиевом оправлена церков Печерская пресвятыя Богородици, коштом великим от благоверного князя Симеона Олелковича... иже украси ю красотою якоже бе мощно, такожде и внутр иконным писанием; но единоче не тако, яко ж прежде, исперва бо мусиею саженна бысть нетокмо по стенам, но и по земле, и обогати ю златом и сребром и сосуды церковными при Иоане архимандрите» ¹⁶⁸.

Київське князівство на цей час стає найбільш реальним потенційним центром, /102/ навколо якого могли об’єднатися колишні землі давньоруської держави, що входили до Великого князівства Литовського і Руського. Об’єктивні об’єднувальні тенденції починали проявлятись все реальніше. Це звичайно занепокоїло польські та литовські правлячі кола. Передчасна смерть князя Семена Олельковича 4 грудня 1470 р. обірвала подальше зростання ролі Києва у політичному та економічному житті країни. Скориставшись нею, у цей історичний розвиток Київської землі рішуче втрутились зовнішні сили. Уряд польського короля і одночасно великого князя литовського Казимира IV ліквідував 1471 р. Київське князівство, перетворивши його на воєводство.

Псковський літопис вмістив виразний панегірик на смерть київського князя, особливо вихваляючи його за боротьбу з кочовиками: «преставися князь Семеон Киевский на Киеве, брат Михаилов Олелькович, честно боронив отчину свою град Киев от силнеи себе ординских царей и от татар; тем же и првознесеся во всеи Руси, и в иныа далекиа земли, яко же и великих киевских княжеи древних честно имя его» ¹⁶⁹.

Воєводою на Київ було поставлено католика, литовського магната Мартина Гаштольда, якого кияни «по два разы приеждаючого не приймовали, а у короля просили, абы им князя Михаила, Семенового брата, который в той час был на Новгороде Великом наместником абло наостаток которого з сынов своих дал за князя и пана» ¹⁷⁰. Тількі зібравши велике військо, Гаштольд зміг затвердитись у Києві й кияни «единаче принуждены бывше изволиша. И отселе на Киеве князи престаша быти, а князей воеводы насташа» ¹⁷¹. Спроба князя Михайла Олельковича забрати у спадщину Київське князівство не вдалася, хоч він 15 березня 1471 р. залишив Новгород і пішов до Києва ("того же месяца 15 день выеха из Новагорода князь Михаил Кыевскы, а поеха на Киев, на свою вотчину") ¹⁷².

Показово, що псковський літопис визнає за ним право на Київ й вже титулує його «Київським».

Ліквідація князівства супроводжувалась посиленням гноблення з боку литовських феодалів. У Київському замку постійно знаходився великий литовський гарнізон, по повітах та волостях поставлена нова литовська адміністрація. Практично актом ліквідації київського князівства була підірвана політична основа боротьби проти польсько-литовського панування, за об’єднання українських (та білоруських) земель навколо Києва на досить довгий час.

Проте і в цей час Київ лишався важливим стратегічним пунктом, об’єктом політичних спрямувань різних політичних сил та держав. Під час воєводства Мартіна Гаштольда у 1474 р. Київ відвідав венеціанський посол А. Контаріні ¹⁷³. У 1475 р. тут знаходився митрополит Кафи Симон, який приїхав просити допомоги проти турецької агресії. Повідомлення про захоплення турками Кафи застало Си/103/мона за обідом у київському замку у Гаштольда, й він «тотчас от большой печали и умер, и там же в Киеве и похоронен» ¹⁷⁴.

Різьке посилення влади литовських магнатів викликало протидію з боку місцевих феодалів, які стали готувати збройний виступ проти литовського панування. На чолі змови стояли князі Михайло Олелькович, його двоюрідний брат Федір Бельський та Іван Гольшанський (теж їхній близький родич). Змовники планували вбити Казимира IV, посадити на великокнязівський стіл Михайла Олельковича, а в разі невдачі «отсести» від Литви із усіма землями на схід від Березини й приєднатись до Московської держави ¹⁷⁵.

Проте заколот був розкритий, а його головні організатори — Михайло Олелькович та Іван Гольшанський — були страчені 30 серпня 1481 р. Лише Федору Бельському вдалося втекти до Москви.

Такою ж невдалою виявилася спроба відновлення київського князівства під час виступу українських феодалів у 1508 р. на чолі з князем Михайлом Глинським. Останній змушений був «від’їхати» до Московської держави, де і закінчив своє бурхливе та авантюрне життя у в’язниці.

Наприкінці XV — початку XVI ст. все більше загострювались відносини між етнічно литовською аристократією і білорусько-українськими феодалами. На передній план все більше стали виходити негативні моменти приєднання до Великого князівства Литовського, позитивні фактори якого на цей час вже пережили себе й перетворились на гальмо подальшого розвитку українських і білоруських земель. З кінця XV ст. прискорився процес державного об’єднання Польщі та Литви. Відбувалося зближення соціально-політичних структур королівства та Великого князівства. У цих умовах українські землі все більше перетворювались на об’єкт інтенсивного захоплення, колонізації та покатоличення. Феодальна експлуатація поєднувалася із національним та релігійним гнобленням.

Центральна державна влада у Литві все більше занепадала. За привілеєм 1492 р. влада великого князя Олександра Казимировича була значно обмежена на користь магнатської Ради. А за привілеєм 1506 р. Магнатьска Рада практично перетворилася на верховний орган державної влади. У країні повністю господарювали різні магнатські угруповання, панувала феодальна анархія. Інтереси литовської та польської магнатерії і шляхетства далеко не збігалися. Так само як і інтереси магнатерії і шляхетства у кожній цих країн. Все це породжувало вкрай заплутану й строкату політичну картину, де кожен боровся з кожним, постійно змінюючи свою власну позицію. Зовнішнє і внутрішнє становище Великого князівства Литовського безперервно погіршувалось. Логічним завершенням цього довгого процесу стала Люблінська унія 1569 р., за якою Польське королівство та Велике князівство Литовське об’єдналися у єдину державу Річ Посполиту на чолі з виборним коро/104/лем, спільним сеймом та сенатом. Ця об’єднана держава правила лише за прикриття повного панування в ньому польських феодалів. Були усунені всі існуючі перепони на шляху захоплення польськими феодалами українських та білоруських земель.

Українські землі, у тому числі і Київська, юридично перейшли під безпосередню владу польської корони. Місцеві феодали не змогли організувати протидію включенню українських земель до складу Польщі, вони віддавали перевагу власним становим інтересам перед національними.

Процеси кінця XV — першої половини XVI ст. призвели до серйозного погіршення соціального та національного становища народних мас й виникнення самобутнього народно-визвольного руху — козацтва, в якому брали участь усі верстви населення.

Становище Києва наприкінці XV — першій половині XVI ст. визначалося загальною політичною ситуацією, що існувала на той час в Україні. Погіршення його було викликане як внутрішньою політичною та економічною кризою великого князівства Литовського, так і постійною загрозою з боку Кримського ханства, яке значно підсилилось за часи правління Менглі-Гірея. Велике князівство, що роздиралося різними протиріччями, боротьбою магнатерії та шляхетства, коливаннями по відношенню до Кракова, із слабкою центральною владою вже не в силах було надійно захистити південні кордони.

У 1479 — 1480 рр. кримських хан Менглі-Гірей через слабкість та мінливість литовської зовнішньої політики різко змінює свою політичну орієнтацію. Якщо з часів Вітовта Литва завжди мала сильні позиції у Криму, то тепер Менглі-Гірей став підтримувати московського князя. Адже Литва мала союзницькі відносини з його найстрашнішим ворогом ханом Золотої Орди Ахматом. З 1479 р. Менглі-Гірей остаточно затверджується на ханському престолі Криму як васал Туреччини. Цим /105/практично завершився процес утворення кримського ханства. Великий князь литовський Казимир продовжував підтримувати Ахмата, а після загибелі останнього — його синів, чим, природньо, викликав невдоволення кримського хана. Великий князь московський Іван III тримав у Москві братів-суперників Менглі-Гірея, чим шантажував останнього.

Весною 1482 р. Іван III вимагав від свого посла у Криму, щоб той настроював хана на похід проти Казимира «на Польськую землю или на кіевскіе мЂста». Цей тиск, як і багаті подарунки, зробили свою справу. Наприкінці літа кримський хан виступив у похід.

Никонівський літопис повідомив, що «сентября 1, по слову великого князя Ивана Васильевича всея Русий прийде Менгли-Гирей, царь Крымский Перекопьскии Орда, со всею силою своею на королеву державу и град Киев взя и огнем сожже, а воеводу Киевского пана Ивашка Хотковича изымал, а оного полону безчислено взя; и землю Киевскую учишша пусту» ¹⁷⁶. Псковський літопис додає: «а люди сущая в нем и по всем волостям мужи и жены и дети множество пленивьше сведоша в Орду, и от Кыева зашед плени рускых порубежных городов 11 и, много зла створивши, отъидоше» ¹⁷⁷.

Із багатої здобичі Менглі-Гірей послав Івану III золоті потир та дискос з київського Софійського собору.

Цей розгром Києва, який відзначили майже всі українські, литовські та великоруські літописи, справив суттєвий вплив на подальшу долю міста. Висхідний розвиток часів Олельковичів знову був насильно перерваний.

Воєвода Іван Ходкевич, був забраний з родиною до Криму, походив з київських бояр й був причетний до змови Михайла Олельковича й зрадив його. Так, онук Федора Бельського Іван у листі 1567 р. до нащадка Івана Ходкевича писав: «Якъ же предкове твоя зраднымъ обычаемъ сродника нашего князя Михайла Олелковича на Кіе†зрадили, и отъ нашего подданства єсте отлучили ся» ¹⁷⁸.

На відновлення міста та замку литовський уряд Казимира терміново мобілізував з усіх земель Великого князівства 40 тисяч війська та 20 тисяч «топорів» — селян «на роботу київську» ¹⁷⁹. Проте місто відбудовувалося поступово, багато монументальних споруд перебувало у запустінні. А рішучих дій проти Криму з боку Литви або Польщі не відбулося.

Починаючи з «менглі-гіреєвої іскази» становище міста стало різко погіршуватися. На стані Києва XVI ст. відбивався не тільки самий розгром 1482 р., але й майже щорічні набіги кримчаків на різні області України, постійна загроза нападу, якої зазнавало місто та торгові шляхи, що сюди вели.

Іван III через свої численні посольства спонукав кримського хана на нові напади. Існують повідомлення, про напад кримських татар у вересні 1489 р. на Київ /106/ та Київщину числом війська у 100 тис. Взимку 1490 р. вони спустошують Волинь, доходять до Любліна. А на зворотньому шляху волинське військо розбило їх під Заславом й відібрало полон. Похід весною 1493 р. на Київ зупинила лише велика дніпровська повінь. Сам хан два рази у той рік «сідав на коня».

Напади на Поділля, Волинь, інші землі продовжувались 1494, 1495,1496, 1497, 1498, 1499, 1500, 1502, 1503 рр. тощо. Окрім великих походів відбувалися численні напади дрібних татарських мурз. 1497 р. близько Мозиря вони вбили митрополита Макарія. Не всі їх походи були вдалими; так, того ж 1497 р. їх перехопив князь Михайло Острозький й відібрав полон ¹⁸⁰. Порівняння люстрації Київської землі 1471 р. з люстраціями середини XVI ст. показує, що кількість населених пунктів, а також дворів у них на середину XVI ст. значно скоротилась ¹⁸¹. Саме в цей період Київ та його численні монументальні споруди набули того сумного вигляду, який подають мандрівники кінця XVI — XVII ст. Загинули й зруйнувалися через відсутність коштів на ремонти численні кам’яні споруди, що ще збереглися протягом XIII — XV ст.

Литовська влада пропонувала «відступного» Менглі-Гірею — данину та землі, на які він претендував: «А его милость господарь нашъ про тебе брата своєго хочетъ та вчинити: съ своихъ людей и съ князьскихъ и съ панскимъ и съ боярскимъ въ земли Кіевской и въ Волынской и въ Подольской съ каждого человЂка головы велить тобЂ по три деньги дати в каждый год...» ¹⁸². Ця данина, хоч і не завжди виплачувалася, також лягала тягарем на економіку українських земель.

Активна протидія кримським нападам і реальний захист українських земель /107/ стали можливі лише за виникнення й зміцнення козацтва як суспільної верстви. Це була глибинна потреба українського суспільства, його самобутня захисна реакція. Найдавніші згадки про козацькі походи належать до 1492 р. Менглі-Гірей скаржився великому князеві Олександрові на киян та черкасців, які захопили татарський корабель під Тягинею. 1493 р. Богдан, черкаський староста, здійснив похід на Очаків, поруйнував замок, забрав залогу й усяку здобич ¹⁸³.

У 90-х роках XV ст. Київ отримав магдебурзьке право, що було надано привілеєм великого князя Олександра між 1494 та 1497 рр. Втім, це київське самоврядування було значно обмеженим і не відповідало класичному магдебурзькому праву. З іншого боку, кияни мали якісь права ще з часів Вітовта та Володимира Ольгердовича. Вірогідно, органи міського самоврядування являли собою продукт історичного розвитку київської міської громади ще з доби Київської Русі. Офіційне надання місту магдебурзького права литовською владою лише узаконило історичне звичайове право. Великокнязівська влада переслідувала дві головні мети: залучити більше населення до розореного Києва й зробити київське міщанство-бюргерство своїм союзником.

Місто звільнялось від управління та суду великокнязівських намісників. Члени органів міського самоврядування мали вибиратися з середовища заможних міщан (війт, бурмістри та райці). Голова міського самоврядування — війт — затверджувався верховною владою з чотирьох кандидатів, що висували міщани. На частину населення магдебурзьке право не поширювалося. Відомі численні скарги міщан на свавілля воєвод, постійне порушення їхніх прав та вольностей. Але й у такому досить спотвореному вигляді магдебурзьке право сприяло позитивному розвитку міста.

В цілому, політичний розвиток Києва другої половини XIII — середини XVI ст. не був рівномірним й однаковим. Наявні періоди занепадів та підйомів. Після розгрому 1240 р. відбувалося поступове відновлення політичного та економічного життя міста. 1300 р. воно зазнало ще одного удару. Після цього досить відчутний його підйом приходиться лише на другу половину XIV ст. Він завершився поразкою 1399 р. на Ворсклі та розгромом Києва 1416 р. Після феодальних війн 20 — 30-х років новий підйом Києва прийшовся на княжіння Олелька та його сина Семена. Після розгрому міста Менглі-Гіреєм 1482 р. — новий тривалий занепад, Що тягнувся практично всю першу половину XVI ст. Київське князівство було ліквідовано, посилилась польська католицька експансія на Україні, яка разом з агресивними набігами кримчаків стала причиною чи не найтяжчої кризи у історичному розвитку Києва після Батиєвої навали. Скінчилася ця криза офіційним, юридичним захопленням Києва Польським королівством.

Проте, і в цей, найтяжчий для розвитку міста період, незважаючи на свій /108/ «великий впад», Київ продовжував відігравати важливе політичне й військово-стратегічне значення. Він являв собою щит, перепону для хижацьких набігів кримських феодалів на внутрішні області Литви і Польщі, був базою для ударів проти грабіжників, оплотом та економічною базою молодого козацтва. Про його значення кримський хан писав польському королю: «Взійшовши на київські гори, я би одним оком дивився звідти на свій Бахчісарай, а другим — на твій Краків» ¹⁸⁴. Не наполягаючи на аутентичності цього документу, відзначимо, що він вірно відбиває значення Києва. Згадаймо, як Вітовт вказував, що «Києв є головою всіх стародавніх руських земель».

Важливою особливістю політичного значення Києва протягом всього досліджуваного періоду було те, що в історичній традиції східнослов’янських народів Київ залишався стародавнім стольним містом, символом їхньої єдності, традиційним центром митрополії. З кінця XV ст. московські володарі претендували на Київ як на свою стару «вотчину». В очах сучасників володіння Києвом ідеологічно й юридично давало право на роль зверхника всіх колишніх давньоруських земель. Стольним містом залишався Київ навіть у свої найтяжчі часи й для всіх українських земель./109/

Розділ III.

ІСТОРИЧНА ТОПОГРАФІЯ ПІЗНЬОСЕРЕДНЬОВІЧНОГО КИЄВА.

Велике значення для вивчення історії середньовічного міста мають питання його історичної топографії. Дослідження цих питань дає можливість визначити територію міста, його межі, чисельність населення та його щільність, динаміку розвитку окремих районів міста, його архітектурно-планувальну структуру, локалізацію пам’яток монументального зодчества та їхню долю протягом багатьох століть. Без історичної топографії неможливо скласти уявлення про місто у будь-яку конкретну історичну добу. Історична топографія Києва давньоруського часу вивчена досить докладно у працях П. П. Толочка ¹; на сьогодні доповнюється лише окремими деталями, які не вносять принципових змін у загальну картину. Проте питання історичної топографії Києва пізньосередньовічної доби залишаються найменш вивченими, їх розробці не було присвячено практично жодної спеціальної роботи. Лише іноді ці питання розглядались у зв’язку із вивченням окремих пам’яток архітектури давньоруської доби. У той же час у сучасній археологічній літературі з’явились комплексні дослідження з історичної топографії російських та білоруських міст (наприклад О. М. Левко по Вітебську та І. К. Лабутіної по Пскову) ². Відсутність загального дослідження історичної топографії Києва XIII — XVI ст. робить вивчення даних питань особливо актуальними.

Київ напередодні Батиєвої навали залишався найбільшим політичним та економічним центром Давньоруської держави. Думка про занепад давньої столиці після 1169 р., яка досить довго панувала у літературі, була спростована новітніми Дослідженнями істориків, численними даними археологічних розкопок стародавнього міста. Усі ці дані проаналізовані й узагальнені у роботах Б. О. Рибакова, М. К. Каргера, В. Т. Пашуто, П. П. Толочка, Ю. С. Асєєва та інших дослідників ³. Вивчення джерел показало прогресивний, поступальний розвиток Києва протягом всієї його домонгольської історії, в тому числі і за доби феодальної роздробленості. /110/

Київ початку XIII ст. був одним з найбільших міст феодальної Європи. Площа його сягала 380 — 400 га, а чисельність населення 50 тисяч. Тут були зосереджені величезні економічні та культурні цінності. Цей прогресивний розвиток Києва був насильно перерваний монгольською навалою ⁴.

Падіння Києва у 1240 р. стало для міста справжньою катастрофою. Місто було спалено, розграбовано. Більшість мешканців загинула або була забрана у полон. Посеред згорілої дерев’яної забудови стояли окремі вцілілі під час пожеж та грабувань кам’яні споруди.

Проте після проходу військ хана Батия далі на захід, до Києва поступово стали повертатись вцілілі мешканці як самого міста, так і інших населених пунктів Наддніпрянщини. Частина мешканців Київської землі переховувалась у поліських лісах, частина подалась далеко на захід. Матфей Паризький писав про біженців, які 1242 р. знаходились у Саксонії ⁵. Мешканці, що повернулись до міста, поступово почали його відбудовувати. Плано де Карпіні відзначав там у 1246 р. 200 будинків (ймовірно, це були садиби). З цього часу почалося якісно нове життя міста, яке було обумовлено новим політичним та економічним становищем, що склалося у зв’язку із руйнуванням старої системи зв’язків давньоруських земель та встановленням тяжкого золотоординського іга.

Розгляд питань історичної топографії пізньосередньовічного Києва доцільно провести за окремими його історичним районами (Верхнє місто, Поділ, Замкова гора, Печерськ, Видубичі тощо).

Верхнє місто. Верхній Київ (літописну Гору) складають його історичні частини, які у літературі набули умовних назв «місто Володимира», «місто Ярослава» та «місто Ізяслава-Святополка» (Михайлівське відділення). Ця територія була обнесена валами за часів Ярослава Мудрого. Із західного боку до нього прилягав Ко пирів кінець. /111/

Найдавнішою територією Верхнього міста й водночас найбільш постраждалою від штурму 1240 р. було «місто Володимира». Традиційно вважалось, що тут життя припинилося аж до XVII ст. Таке уявлення грунтувалося на практично повному мовчанні писемних джерел про пам’ятки цієї частини Києва, а також відсутністю археологічних знахідок післямонгольського часу до рубежу 60 — 70 років XX ст. Відсутність (вірогідно, й неможливість виділення на той час з маси давньоруського матеріалу) у розкопках M. K. Каргера подібних матеріалів й стало головною причиною того, що відомий дослідник енергійно обстоював думку про повне припинення життя у цьому районі від 1240 р. до XVII ст. Він писав, що «лише іноді, далеко не у всіх районах стародавнього Києва, між шаром XIX ст., що відбиває життя або будівельні роботи сучасного міста, і стародавніми шарами XI — XIII ст. лежить прошарок, який за складом знахідок може бути пов’язаний з Києвом XVII — XVIII ст.⁶.

Ця думка авторитетного вченого стала пануючою у науці, вона закріпилася у підручниках та науково-популярній літературі, на неї спирались у своїх розробках та висновках архітектори, мистецтвознавці, історики літератури тощо. Може найбільш яскраво та сконцентровано вона була викладена у роботі Л. В. Успенського та К. М. Шнейдера, що була присвячена досягненням археології. Автори писали: «Між добою Б. Хмельницького і П. Могили, з одного боку, та днями стародавніх Рюриковичів, з іншого — нічого, нема ніякого переходу... Цілий величезний період історії міста... не залишив тут, на Андріївській горі Києва, зовсім ніяких слідів, начебто цих століть не було зовсім» ⁷.

Втім, М. К. Каргер, доводячи відсутність у Києві культурних шарів XIV — XVI ст., сам же мимоволі вказував на одну з причин їх відсутності: «у Києві, де розкопки провадяться у центрі великого сучасного міста, під верхнім потужним шаром, що відбивав переважно дуже пізню історію міста XIX — XX ст., шаром, який склався у наслідок бурхливої будівельної та планувальної діяльності, що розгорнулася у середині XIX ст., під цим шаром, що сягає 1,5 — 2 м, дослідник нерідко потрапляє безпосередньо у шари, насичені знахідками доби Київської Русі» ⁸. Це, безумовно, вірне спостереження М. К. Каргера пояснює, чому ж у розкопках нерушені шари XIV — XVI ст. практично не зустрічаються. Малопотужні, вони просто були знищені «бурхливою будівельною та планувальною діяльністю» XIX — XX ст. Крім того, той же дослідник звертав «увагу на відміну стратиграфії Києва від стратиграфії, звиклої для дослідника північних російських міст», де археолог, заглиблюючись вниз, поступово розкриває всі хронологічні етапи поселення. Але на практиці вчений іноді забував про власний висновок. Вірогідно, цим пояснюються його хибні твердження про відсутність зрубних будівель X — XIII ст. й культурних шарів післямонгольського часу у Верхньому місті. /112/

Слід врахувати, що шари XIV — XV ст. були тонкими та мало потужними, а зверху та знизу вони межували з дуже потужними культурними шарами, які належали до періодів інтенсивного розвитку та бурхливого життя міста (X — XIII ст. і XVII — XX ст.). Ці потужні шари у якійсь мірі «з’їдали» тонкий прошарок XIV — XV ст., а речі з нього «дифузували» часто вниз або вгору.

Незважаючи на панування твердження M. K. Каргера, спостереження за результатами власних розкопок з кінця 60-х років приводило дослідників й до інших висновків. Так, аналіз матеріалів досліджень 1966 р. на пров. Десятинному, 7 (де також був відсутній вцілілий шар XIV — XV ст.), а також загальній стратиграфічній ситуації району, навів П. П. Толочка на думку, «що навряд чи запустіння верхнього Києва післямонгольських часів було таким абсолютним і довготривалим. Наступні археологічні дослідження цієї частини міста, безперечно, виявлять і більш ранні матеріали (XIV — XV ст.), яких ми ще не знаємо» ⁹. Планомірні та систематичні дослідження району останніх десятиліть приносять все нові та нові знахідки пам’яток цього часу й підтверджують припущення дослідника.

На території «міста Володимира» у післямонгольський час продовжували існувати три кам’яні споруди давньоруської доби.

У самому центрі району (вул. Володимирська, 3) знаходилась ротонда кінця XII — початку XIII ст., досліджена розкопками 1975 — 1976 рр. (рис. 44). Функціо/113/нальне призначення цієї споруди залишається дискусійним. Автори досліджень не без підстав вважають, що ротонда була парадною залою для князівських та боярських прийомів, нарад, можливо, слугувала резиденцією київської сеньорії. В. Г. Пуцко висловлював думку, що це був домініканський костьол св. Марії, а С. О. Висоцький, В. О. Харламов та О. М. Іоаннісян — що церква св. Катерини, яка згадується у документах кінця XVI — XVII ст. ¹⁰

На стінах ротонди добре помітні сліди ремонту, який можна датувати XIV ст. (рис. 45) Якщо головна частина ротонди була складена з плінфи (29×20,5×4,5), то ремонт був виконаний цеглою з канелюрами (25×12×8). Розчини також помітно відрізняється від цем’янкового давньоруського мурування. Петрографічний та хімічний аналізи цегли та розчину показали його подібність до матеріалів храму XIV — XV ст. на вул. Покровській на Подолі. Цегла ремонту покладена у віленській системі мурування (два ложка, один тичок), яка у Давній Русі не застосовувалась.

До XIV ст. належать також цікаві знахідки з розкопок цієї пам’ятки. Це дві срібні монети. Вони дуже поганої збереженості й спочатку за характерними крап/114/ками були віднесені автором до карбування київського князя Володимира Ольгердовича ¹¹. Проте ретельне та уважне їх вивчення дає змогу зробити припущення, що ці монети золотоординського карбування, на якому була зроблена литовська надчеканка у вигляді герба «колюмни». У будь-якому випадку, ці монети — надзвичайно рідкісна знахідка (рис. 33).

Великий інтерес викликають дві вислі актові свинцеві печатки, виявлені під час розкопок. Вони непогано збереглися. На лицьовому боці знаходиться поясне зображення Федора Стратилата із списом у правій руці та щитом у лівій. По сторонах від зображення йде дзеркальний колончастий напис грецькою мовою: «святий Феодор Стратилат» ¹². Звертає увагу майстерний, впевнений малюнок, добра проробка деталей. На зворотньому боці вміщено грецький напис у чотири рядки. Літери легенди також виконані ретельно і чітко (рис. 31).

Печатки є унікальними і аналогій їм поки що не виявлено. Самі вони швидше пов’язані із візантійською, а не давньоруською сфрагістикою.

Свинцева платівка першої печатки незвично тонка (1 мм) і в неї відсутній отвір для шнура. Схоже, що це не власне печатка, а тільки її зразок або проба матриці. Платівка другої печатки виявилась менше матриці. Можливо, що в цьому випадку відбиток робився поспіхом, коли під рукою не виявилося свинцевої заготовки потрібного діаметру (обидві печатки відтиснуті однією матрицею). Такого не могло статися, якби печатку робили у Константинополі. Вірогідніше, що довелося використати місцеву (київську) заготівку. У такому скріпленні грамоти нема нічого дивного. Адже до складу посольств часто входили особи, що мали скріплювати печатками документи. Так, серед почту кандидата на московську митрополію Мітяя у 1379 р. у Константинополі був і «Дорофей печатник».

Один з можливих варіантів перекладу грецького напису легенди на реверсі печатки за О. П. Кажданом: «Стратилат (Феодор) — скрепа посланій Ніла». Володарем печатки був якийсь Феодор з кола високопоставленого сановника Візантійської імперії Ніла. Цей Ніл повинен був підтримувати тісні зв’язки із Києвом. Найбільш відомою у політичній та церковній історії Візантії особою, що мала таке ім’я, був патріарх Ніл (1380 — 1388 рр.). Втягнутий з перших днів свого патріаршества у церковну та політичну боротьбу на Русі, він, безумовно, був пов’язаний із Києвом. У ці роки відбувався активний обмін листами патріархату з митрополитом Кіпріаном, що знаходився у Києві, а також з Володимиром Ольгердовичем, який заарештував 1384 р. Діонісія щойно висвяченого Нілом у митрополити всея Русі ¹³.

Всі ці дані дозволяють стверджувати, що ротонда продовжувала «функціонувати» й, можливо: у тій же ролі палати для нарад чи засідань київської верхівки. Тому тут і опинились грамоти патріарха Ніла, скріплені цими печатками. Ротонда, найвірогідніше, загинула 1416 р. під час взяття Києва Едигеєм. /115/

Трохи південніше ротонди знаходився Федорівський собор, закладений великим князем Мстиславом Володимировичем у 1128 р., який став родинною усипальницею всього «Мстиславова племені». Його згадує Іпатіївський літопис під 1259 р. Сестра Данили Романовича Галицького (прямого нащадка Мстислава) Феодора передала князю для прикраси новозбудованої церкви Іоана у Холмі дві ікони з собору — «Спаса и пречистое Богородици» ¹⁴. Ця передача невипадково була відзначена літописцем й мала символічний характер. Данило Галицький намагався підкреслити своє спадкоємство від останніх київських «єдиновладців Руської землі».

Побіжним свідоцтвом того, що Федорівський собор не був зруйнований повністю у 1240 р. й продовжував діяти ще певний час, є графічні зображення стін споруди у середині XVII ст. (план О. Кальнофойського, малюнок А. ван Вестерфельда). Інакше стіни були б зруйновані й розібрані значно раніше другої половини XVII ст. Дослідженням собору 1983 — 1984 рр. С. Р. Кілієвич та В. О. Харламова, з південного боку було виявлено прибудову, зведену з канельованої цегли XIII — XIV ст. 1982 р., поблизу собору відкрито житло з піччю з такої ж цегли та керамікою XIII — XIV ст.¹⁵

Пережила Батиїву навалу і Василівська (Трьохсвятительська) церква 1183 р., /116/ що стояла на території великокняжого двору. Вона з різними ремонтами і невеличкими перебудовами (1692 р.) існувала до 1935 р., коли була знищена під час масової руйнації київських храмів при переведенні столиці з Харкова до Києва (рис. 47). На її місці збудована страхітлива споруда для різних партійних і радянських організацій. Поблизу неї дослідженням С. Р. Кілієвич були виявлені житла з киянами, загиблими 1240 р. В одному з них у великому завалі обпаленої глини та горілого дерева знаходилось десять кістяків — чоловічих, жіночих та дитячих. Череп дівчини 16 — 18 років пробитий списом, інший скелет був у скорченому положенні з гострим залізним предметом під лівою лопаткою, у правій лопатці іншого чоловічого кістяка стирчав ще один залізний предмет. Опис загиблих жител з мешканцями, виявлених братських могил 1240 р. докладно поданий у роботах М. К. Каргера, П. П. Толочка, С. Р. Кілієвич, тому немає рації зупинятись на цьому питанні.

За літописом, найбільше постраждала Десятинна церква — останній оплот захисників Києва 1240 р. Проте і вона не була тоді повністю зруйнована. В ній, використовуючи стіни, які збереглися (вірогідніше всього південно-західна частина собору), поставили невелику дерев’яну церкву, яка отримала назву за найвідомішою іконою Миколи Десятинного ¹⁶. Тут довго зберігалася стародавня ікона із зображенням Богородиці, яка 1500 р. була перевезена до Петропавловського собору у Мінську ¹⁷.

1969 р. розкопки на садибі Центрального телеграфу виявили фундаменти якоїсь споруди, складені з гранітного бутового каменю, скріпленого вапняковим розчином. За супутнім керамічним матеріалом П. П. Толочко датував цю споруду XIII — XIV ст. ¹⁸ Виходячи з малопотужного фундаменту, це був досить великий дерев’яний дім або терем, але навряд чи кам’яна будівля, як гадала С. О. Бєляєва ¹⁹.

У південно-західній частині садиби Національного історичного музею (вул. Володимирська, 2) В. В. Хвойка у 1907 — 1908 рр. розкопав 2,7 м стіни якоїсь споруди, складеної з плінфи та частково цегли з канелюрами. Можливо, це залишки давньокиївської будівлі, яка ремонтувалася у XIII — XIV ст. ²⁰.

Крім кам’яних монументальних споруд, що продовжували існувати у пізньосередньовічний час, археологічні дослідження відкрили залишки рядових жител, печей, скупчення кераміки, нумізматичний матеріал.

У західній частині садиби Національного історичного музею 1971 р. В. К. Гончаров відкрив залишки досить великої (1,1×1,2 м) печі, черінь якої був викладений великоформатною цеглою, що, вірогідно, походила із зруйнованої Десятинної церкви (рис. 48). На ньому знаходилась кераміка XIII ст. ²¹.

Декілька жител було зафіксовано в районі пров. Десятинного. Залишки двох з них знаходились у садибі № 5. Від першого залишились сліди колод, що утворюва/118/ли північно-східний кут споруди, та глинобитна піч, у завалі якої знаходився цілий керамічний горщик XIV ст. із залишками їжі. В іншому житлі простежені залишки глинобитної печі, в завалі якої та навколо знаходилась кераміка XIII — XIV ст. ²².

У садибі № 10 по цьому ж провулку 1980 р. було знайдено половинку празького гроша. Автор розкопок помилково датує його XIII ст., але в цей час карбування празьких грошей не відбувалося. Його можна віднести до карбування Вацлава IV (1378 — 1419).

1979 р. на цьому ж провулку С. Р. Кілієвич виявила бронзовий змійовик, на лицьовому боці якого вміщено зображення у повний зріст архангела Михаїла, а на зворотньому — голова Горгони-Медузи із зміями ²³. Екземпляр явно робився за вторинною восковою моделлю з давньоруського зразка, через що й написи вийшли повністю нерозбірливими. Подібні змійовики з архангелом Михаїлом та звіроподібними головами змій Б. О. Рибаков датує XIV ст. й певні екземпляри пов’язує із великим князем тверським Михайлом ²⁴. Як відомо, Твер підтримувала тісні зв’язки із Києвом. Можна припускати, що й даний змійовик належить до післямонгольського часу (рис. 107).

Велику кількість кераміки XIV — XV ст. було виявлено 1982 р. розкопками В. О. Харламова на садибі № 8 по Десятинному провулку. Цього ж року багато /119/такої ж кераміки було знайдено під час нагляду за прокладанням траншеї вздовж провулку. У житлі крім численного кухонного та столового посуду, представленого переважно горщиками, знайдено дві срібні монети (рис. 50, 1, 2). Перша з них — литовський денарій «Колюмна — спис з хрестом», друга — празький гріш, який В. О. Харламов помилково відніс до карбування Вацлава II (1300 — 1305) проте насправді він належить до чекану Вацлава IV ²⁵.

Майже поруч, на садибі № 8, у 1914 р. Д. В. Мілєєв під час досліджень Мстиславого (Західного) палацу виявив скарб, до якого входили 4 електрові гривни новгородського типу. Оскільки, на думку М. Ф. Котляра, новгородські гривни потрапляють на південь на зміну київському типові десь у середині XIII ст., цей скарб можна віднести до післямонгольського часу ²⁶.

Таким чином, у цій частині «міста Володимира» (пров. Десятинний) досить щільно зосереджені матеріали XIV — XV ст., що дозволяє робити припущення про існування тут якогось центру життя у цей період. Можливо, ним міг бути й сам Мстиславів палац, час загибелі якого залишається нез’ясованим.

Велику кількість пізньосередньовічних матеріалів виявлено під час досліджень Я. Є Боровського у 1988 — 1989 рр. на садибі по вул. Велика Житомирська, 2 ²⁷. До XV ст. належить будівля, розкопана у північно-західній частині садиби. Виявлена на глибині 1,1 м від сучасної поверхні і заглиблена у материк на 0,6 М. Орієнтована кутами за сторонами світу. Збереглася повністю лише південно-східна стіна (завдовжки 3,4 м). Будівля мала дерев’яну підлогу, а її зруб був опущений у котлован.

Керамічний посуд характерний для XIV — XV ст. (рис. 49). Вінця горщиків з великим округлим валиком із глибокою борозенкою по внутрішньому краю. Там же була цегла (25×12×7) з канелюрами. Серед інших матеріалів варті уваги мідна монета, кам’яна ливарна формочка та керамічна голівка півня. Монета являє собою фальшивий празький гріш, що наслідує карбування Вац/120/лава IV (рис. 50, 6). На кам’яній формочці зображено контури церковної споруди Голівка півня — деталь від якогось виробу — майстерно виконана, з високим гребенем, довгим клювом та довгою борідкою.

До початку XVI ст. (1527 р.) належить мідний дискос, виявлений на кладовищі, що знаходилось поруч і можливо належало Янчиному монастиреві. Чаша прикрашена позолотою, погрудним зображенням Христа-Еммануїла та супроводжуючим декоративним написом. Знахідка належить до кращих зразків української торевтики (рис. 116).

У різних місцях «міста Володимира» зафіксовано нумізматичний матеріал даного періоду. У 1900-х роках у садибі В. Ф. Семиренка по вул. Десятинній знайдено 6 празьких грошей. Під час земляних робіт по вул. Володимирській, 10 виявлено монети, що датувались XV — XVIII ст. У садибі В. П. Трубецького (вул. Володимирська, 3) С. С. Гамченко під час досліджень 1926 р. виявив 41 монету XIV — XIX ст.

1955 р. під час досліджень В. К. Гончарова на місці будівництва будинку № 5 — 7 по вул. Володимирській виявлена срібна монета кримського хана Менглі-Гірея (1475 — 1484) (визначена Г. А. Козубовським). Там же зустрічалась кераміка XIV — XV ст., але виділена з давньоруської тоді не була. Майже поруч (садиба № 7), на подвір’ї Федорівського монастиря, В. А. Богусевич 1957 р. знайшов литовський денарій типу «Колюмна — спис с хрестом» ²⁸. Проте знахідка була невірно інтерпретована. За порадою В. М. Даниленка, монета була визначена як найдавніша давньоруська печатка Святослава Ігоревича, де з одного боку знаходився герб Ольги — розкрита долоня, а з іншого — герб Святослава — двозуб (рис. 50, 4, 5).

При розкопках І. 1. Мовчана та Я. Є. Боровського 1993 р. по вул. Володимирській, 12, знайдено ще один литовський денарій типу «Колюмна — спис з хрестом» (рис. 50, 7).

У різних місцях території «міста Володимира» були виявлені коробчасті кахлі, що датувалися дослідниками кінцем XV — першою половиною XVI ст. Зі Старокиївської гори та Десятинного провулка походять кахлі з різними рель’єфними зображеннями лева. Біля Десятинної церкви знайдено кахлю з орлом, на вул. Володимирська, 3 — із зображенням коня ²⁹.

На терасах північно-західної частини Старокиївської гори дослідженнями П. П. Толочка і С. Р. Кілієвич 1966 — 1969 рр. виявлено ґрунтовий могильник. Загалом розкрито 13 поховань, всі вони безінвентарні, небіжчики (за єдиним винятком) орієнтовані головою на захід. Одне з поховань пробито дерев’яним кілком. На думку авторів розкопок — це типовий приклад середньовічних забобонів, «боротьби з нечистою силою». Домовини майже повністю зітліли, від них залишились лише цвяхи. За стратиграфією всі ці поховання датуються XIV — XV ст.³⁰. /121/ С. О. Бєляєва вважала, що тут, у найдавнішій частині міста, у XIV — XV ст. знаходився якийсь «двір Володимерка». Проте уважний аналіз тексту грамоти князя Олелька Володимировича показав, що цей двір розташовувався не у самому місті, а за його околицями («при Киеве двор наш Володымерку обапул Совки речки, зе вшистким цо до тего належи...») ³¹.

Виявлені археологічними розкопками залишки жител XIII — XV ст., могильник цього часу, знахідки нумізматичного та сфрагістичного матеріалу, вцілілі монументальні споруди — все це свідчить про те, що у «місті Володимира» життя Досить швидко відновлювалося після страшного розгрому 1240 р. /122/

Відносна нечисельність пам’яток цієї доби, а також наявність могильника на Старокиївській горі свідчать про значне зменшення кількості мешканців району, про менш щільну його забудову й, можливо, зміну соціального статусу. Вірогідно, у XIII — початку XIV ст. «місто Володимира» по традиції продовжувало грати провідну політичну роль у житті міста. Але з побудовою замку на горі-останці над Подолом у другій полови XIV ст. «місто Володимира» втратило соціальні функції дитинця. На це також впливало значне посилення ролі Подолу як головного центру міського життя та занепад монастирів району як церковних організацій та великих феодалів.

Показова незначна кількість знахідок XVI ст. у порівнянні з XIII — XV ст. Це вказує на ще більше послаблення інтенсивності життя району, що відбивало загальну ситуацію у Києві, яка різко погіршилась після розгрому міста Менглі-Гіреєм у 1482 р. та внаслідок майже щорічних нападів Кримської Орди на Україну кінця XV — початку XVI ст.

«Місто Ярослава». У цій частині Верхнього міста життя поновилося невдовзі після проходу військ Батия далі на захід. Розкопками Я. Є Боровського 1981 р. по вул. Срітенській, 9 виявлена велика піч житлового приміщення, черінь якої був викладений битою плінфою та цеглою з канелюрами. За конструкцією вона подібна до печі 1971 р. зі Старокиївської гори. Автор досліджень датує піч XIII ст.

Головним композиційним центром «міста Ярослава» був Софійський собор. Після 1240 р. собор ще виразніше став організовувати всю навколишню забудову. Різко зменшене населення Києва не могло вже з тією ж щільністю заселити всю величезну територію «Ярославова града». Вірогідно, нова забудова тяжіла до собору, групувалась навколо нього. Розкопками поки що майже не виявлено споруд післямонгольського часу. Проте уявляється сумнівним, щоб резиденція загальноруських митрополитів, де проходили загальнодержавні церковні собори, інтронізували нових митрополитів, призначали єпископів у інші землі, проходили урочисті прийоми та бенкети, самітньо здіймалася серед пустирів та зруйнованих будівель. Слід сказати, що й територія цього району через щільність сучасної забудови та сплакування великих ділянок культурного шару археологічно вивчена порівняно з іншими історичними районами недостатньо.

Про практично безперервне функціонування Софійського собору на протязі всього даного періоду свідчать повідомлення літописів, актові документи, графіті зі стін самого собору.

Вже на початку 60-х років XIII ст. при митрополичій кафедрі у Софійському соборі з використанням багатств софійської бібліотеки велася велика робота по створенню нової Київської кормчої.

1273 р. найвірогідніше саме тут проходив собор руських єпископів, на якому /123/ були ухвалені правила митрополита Кирила, києво-печерський архімандрит Серапіон був призначений єпископом у Володимир Залеський.

1276 р. у Софійському соборі на новгородську архієпископію поставлено Климента. 1282 р. у соборі відбулося урочисте поховання митрополита Кирила («погребоша его в Киеве в соборной церкви»). Новий собор єпископів, зібраний 1284 р. новим митрополитом Максимом, також повинен був проходити у Софійському храмі. 1288 р. митрополит Максим «постави во святей Софии в Киеве» Іакова єпископом на Володимир та Суздаль, а наступного року «постави во святей Софии» Тарасія у Ростов та Андрія на Твер.

Урочисті служби та прийоми, що проводились у Софійському соборі протягом другої половини XIII ст., вимагали й урочистість та пишність убранства самої споруди. Вірогідно, пошкодження пам’ятки у 1240 р. були незначними або митрополитом Кирилом могли бути проведені певні ремонтні роботи.

Протягом XIV — XV ст., незважаючи на переїзд митрополичої кафедри у 1300 р. до Володимира, Софійський собор продовжував залишатись митрополичою резиденцією ("собственным престолом и первым седалищем архиерейским"). Відвідуючи Київ, митрополити, природньо, зупинялись на митрополичому дворі біля Софійського собору. Кожен новий руський митрополит вступав у сан у Софійському соборі. За постановою константинопольського патріарха Ніла та патріаршого собору 1380 р. «неможливо бути архієреєм Великої Русі, не отримавши спочатку найменування за Києвом, який є соборною церквою й головним містом всієї Русі» ³².

Довгий час у митрополичій резиденції перебував митрополит Кіпріан ("И пришедъ въ Киевъ на свое место митрополское къ соборной церкве киевской, матери всЂм церквамъ русским") ³³. Він знаходився тут протягом 1374 — 1390 рр. (за винятком перебування у Москві у 1381 — 1382 рр. та поїздок до Константинополя), 1396 — 1397 рр. та 1404 — 1405 рр.

Вірогідно, саме при соборі були створені Київський псалтир 1397 р. та «Список городов русских ближних и дальних.» У «Списку» згадується і самий Софійський собор, «а святая Софья о двунадцати върсЂх», повідомляючи про кількість верхів споруди.

У 1397 р. софійський намісник Фома влаштував бенкет для князя Скиргайла Ольгердовича «у святой Софьи, на митрополичьемь дворе». Цей запис киянина, сучасника подій, безпосередньо вказує на наявність біля собору митрополичого двору. Але його точне місцезнаходження залишається невідомим.

Вірогідно, собор постраждав під час нападу на Київ військ Едигея 1416 р., коли був захоплений і Верхній Київ. Проте якихось достовірних повідомлень про конкретні серйозні пошкодження будівлі немає. /124/

Більше повинен був постраждати собор 1482 р. під час захоплення Києва Менглі-Гіреєм, коли золоті дискос та потір із софійської ризниці були послані ханом у дарунок великому князю московському Івану III.

Про якісь ремонти будівлі у XIV — XV ст. свідчать невеликі контрфорси між апсидами собору. Повідомлення польського історика Мацея Меховського (1517 р.) дозволяє припустити, що центральна баня собору була позолочена: «дві церкви — св. Марії (Софії — Г. І.) та св. Михаїла, до сього часу зберегли деякі смужки позолоти на дахах: татари, які приходять за здобиччю, дивлячись на них називають Алтим басейна, тобто златоверхі, оскільки частина даху їхнього позолочена» ³⁴.

Наприкінці XV — першій половині XVI ст. джерела мало згадують про Софійський собор. Відомо, що 1490 р. у ньому було поховано митрополита Макарія, вбитого під час набігу кримських татар у селі Стриголовах на Прип’яті ³⁵. Мовчання джерел відбиває поступовий занепад собору, коли він став набувати того «вєтхого» вигляду, про який писали мемуаристи кінця XVI ст.

Важливим свідоцтвом безперервного функціонування собору після 1240 р. виступають числені (99 введено до наукового обігу С. О. Висоцьким) графіті виявлені на його стінах. Хронологічний роподіл графіті повторює ситуацію з археологічним матеріалом та писемними свідченнями — більшість належить до XIII — XIV ст. (75 /125/ написів), а до XV — XVII ст. — 24 кириличні написи ³⁶. Підтверджується прогресуючий занепад після 1482 р.

Особливе значення мають прямі датовані написи: 1257, 1259, 1285 рр., про митрополита Феогноста, 1380, 1494, 1510 рр.³⁷.

Найдавнішими є записи, що збереглися лише частково: «В лето 6765 (1257 р.) месяца априля в 6 п...», а також «В лето 6767 (1259 р.)...» (рис. 22).

У головному вівтарі зберігся поминальний запис від 17 лютого 1285 р.: «В лето 6793 приставися раб божий Захария месяца февраря... в день на пам’ять святого Федора Тирона в суботу...» Графіто є повним, розгорнутим типом поминального запису з детальним датуванням. Крім поминальних записів (наприклад, «Місяця серпня 25 преставися раба божа Ана попадя Семенова» (рис. 52) найчастіше зустрічаються пам’ятні та молильні, як-то «господи помози рабу своєму Лазореви забоинику», «Иван псъал хоудый», «Господи помози рабам попам своим: Павлу, Семенови, Кузови, Фоме, Пеоне в лето...» Останній запис з вівтарної частини Михайлівського приділу фіксує імена попів Софійського собору.

Цікавий запис походить з центрального нефу: «Господи помози рабу своєму Луце владычну дияку Туровъскаго», що свідчить про діяльність Туровської єпископії XIV ст.

Окреме графіто у головному вівтарі свідчить про відвідини Києва митрополитом Феогностом, який поставлявся у Софійському соборі 1328 р., а потім у 30-х роках неодноразово бував тут: «Грешному митрополиту Фєогносту всєя Роуси многи лета» (рис. 26).

У XVI ст. на стінах Софійського собору з’являються досить численні вірменські написи, у яких згадуються представники різних професій та станів, які чи відвідували Київ, чи жили в ньому (1507, 1509, 1510, 1514, 1517, 1537, 1545 рр. та ін.) ³⁸. Серед них були свя/126/щеннослужителі, купці, військові. Можливо, що після зруйнування у 1482 р. церкви Богородиці вірменської колонії на Подолі вірменам дозволили відправляти церковну службу в одному з вівтарів Софійського собору. Переважна більшість графіті віменського походження виявлено у вівтарі Антонія і Феодосія, де знаходились фрески із зображенням святого Григорія Просвітника та святої Ріпсиме, які особливо шанувалися за вірмено-григоріанською традицією. Частина написів знаходилась на північних хорах собору. Серед написів: «Я, Мікаел ієрей. В році 995 (1546)...», «Я, Бадіар, слуга божий, в році 958 (1509)...»; «Я, Варік, слуга Ісуса Христа. В році 959 (1510)...», «Я, Сафаршах, слуга Ісуса Христа, син ходжи (купця) Назара в році 986 (1537)...» тощо. Всього розчищено вісім графіто вірменською мовою лише з прямими датами першої половини XVI ст.

Серед монетних знахідок на території садиби Софійського собору відома срібна татарська монета, знайдена 1882 р. М. Ф. Котляр вказує на ще одне повідомлення про знахідку тут татарської монети, але ймовірно, мова йде про одну й ту ж знахідку ³⁹.

Таким чином, писемні та археологічні джерела подають історію Софійського собору як безперервно діючого у XIII — XVI ст., конкретний стан якого прямо залежав від рівня політичного та економічного розвитку Києва у конкретний період.

На південь від Софійського собору знаходився патрональний храм Ярослава Мудрого — Георгіївський собор. Існують непрямі дані, які дозволяють припускати, що собор не був повністю зруйнований саме 1240 р. й проіснував ще досить довго. Археологічні дослідження 1939 та 1979 рр. не дають будь-яких вказівок на його руйнування під час штурму міста військами Батия. У 1561 р. про нього згадує Новгородський другий (архівський) літопис, коли розповідає про освячення Козмодем’янської церкви на Щитній вулиці. Освячення проходило 26 листопада — день святого Георгія. За асоціацією, літописець згадав, що на честь святого Георгія існує церква «иже во гради в Киеве пред враты святыа Софеа» ⁴⁰. З оповіді М. Груневега 1584 р. можна зрозуміти, що на цей час рештки стін ще стояли. У Києві у 1674 р. дуже точно знали місцезнаходження стародавнього Георгіївського собору, коли князь Ю. П. Трубецькой почав будувати на старому фундаменті нову дерев’яну церкву.

На розі вул. Стрілецької та Георгіївського провулку (у садибі будинку та У митрополичому саду) стояв ще один собор доби Ярослава Мудрого. Його руїни виявлено 1731 р. під час побудови нової кам’яної стіни навколо території Софійського монастиря. Іреней Фальковський згадує про нього у Київському місяцеслові 1799 р.: «церковь каменная в смежности Софийской и Георгиевской..., создана в. кн. Ярославом Владимировичем святыя Ирины с монастырем того же именова/127/ния...» М. Ф. Берлинський та Євгеній Болховітінов також ототожнювали виявлені рештки із собором св. Ірини ⁴¹.

Архітектурно-археологічні дослідження пам’ятки 1909 — 1910 рр. провів Д. В. Мілєєв. Ретельно вивчивши стратиграфію, вчений з’ясував характер та послідовність його руйнування. На його думку, собор у XIII ст. прийшов у запустіння, але його руйнування було поступовим й відбувалося протягом тривалого часу. Д. В. Мілєєв відносив остаточне зруйнування споруди до XVII т., коли її рештки були розібрані на будівельний матеріал ⁴². M. K. Каргер вважав, що це відбувалося ще пізніше — у першій половині XVIII ст. ⁴³. Можна поділити головний висновок учених — це руйнування відбулося не у 1240 р., а значно пізніше.

Золота брама також не була повністю зруйнована під час штурму. Вона зберегала свою функцію парадного в’їзду ще у середині XVII ст. Саме тут урочисто входили війська Б. Хмельницького, Я. Радзівіла. Час зруйнування надбрамної церкви Благовіщення лишається нез’ясованим.

Мартін Груневег повідомляв 1584 р., що «Золота брама ще стоїть, але більша частина ї зруйнована... Зверху над нею збудована каплиця — за звичаєм русинів, які прикрашають свої брами красивими церковками, віддавая богові під охоро/128/ну» ⁴⁴. Павло Алепський 1653 р. оглядав «руїни високої брами з кам’яною баштою» ⁴⁵. Але малюнки А. ван Вестерфельда (1651 р.) показують, що від надбрамно’ї церкви на цей час залишились лише руїни. Золота брама згадується у актових документах XV — XVI ст. як межа міста, місцезнаходження міської сторожі: «Сторожу от поля на валу у ворот золотых повинъни держати мещанеж» (1545 р.) ⁴⁶.

Крім Золотої у документах XVI ст. зустрічається Лядська брама у Хрещатицькці долині ⁴⁷.

На вул. Вел. Житомирська (у районі перетину з вул. О. Гончара (Маловолодимирівською, Столипинською) знаходилась Спаська церква. Її рештки були виявлені 1897 р. Будівельний матеріал представлений переважно товстою цеглою з канелюрами і трохи плінфою давньоруської доби, а також полив’яними квадратними та трикутними плитками підлоги. Тут же був відкритий склеп, складений з такої ж цегли, у якому знаходились шиферні плити від гробниці, череп та кістки, три підсвічники. М. 1. Петров датував цеглу XV — XVI ст. ⁴⁸. Не знаючи характеру розчину головної частини споруди важко прийти до якогось конкретного висновку. Це могла бути давньоруська церква, що відбудовувалася чи ремонтувалася у XV — XVI ст. або навпаки у більш пізній будівлі давньоруська плінфа вторинно використовувалася як будівельний матеріал.

1971 р. не дуже далеко від цієї церкви М. Ю. Брайчевський під час досліджень на садибі по вул. Вел. Житомирська, 24 виявив матеріали XIV — XV ст. Культурний шар цього часу йшов на глибині 2,5 — 3 м. Крім кераміки знайдені вироби із скла і заліза, в тому числі декілька сотен цвяхів різних розмірів. Серед знахідок викликає інтерес лицарська шпора з репейком ⁴⁹. Такі шпори (тип 5, за А. М. Кірпічніковим) датуються XIV — XV ст. ⁵⁰.

На перешийку гори Дитинки, яка підходить до цієї частини материкового плато дослідженнями Я. Є Боровського виявлено кераміку XIV — XV ст., у тому числі й цілий горщик.

Таким чином, і після 1240 р. життя на території «міста Ярослава» продовжувалося, хоч і у значно менших масштабах. Межі «міста» залишились старими й фіксувалися лініями укріплень XI ст. У 1595 р. київський католицький єпископ Ю. Верещинський писав, що Верхній Київ «займає місце старого стольного кремля; він поділений в середині на дві частини двома величезними валами, а навколо насипаний також величезний вал» ⁵¹. Отже, земляні укріплення чудово збереглися до кінця XVI ст., і з успіхом були використані у другій половині XVII ст.

Поступове відродження району спостерігається, починаючи з другої половини XIII ст. Але з кінця XV ст. настає новий глибокий занепад. У XVI ст. ця територія переважно лишається малозаселеною. Тут знаходилась Софійська слобода, що належала митрополиту. /129/

У «Михайлівському відділенні» — «місті Ізяслава-Святополка» у післямонгольський час продовжувала існувати ще одна з найвідоміших пам’яток Давньокиївського зодчества — Михайлівський Золотоверхий собор, який у /130/пізньосередньовічний час був одним з найбільш впливових та багатих монастирів, володів великими земельними наділами.

Дослідження собору І. В. Моргилевським напередодні його варварського знищення у 1935 р. показали, що споруда 1240 р. сильно не постраждала ⁵². У дарчій грамоті Печерському монастиреві від 21 листопада 1398 р. згадується ігумен «святого Михайла Златоверхого» Стефан Переломило ⁵³. Близько 1470 р. якась княжна Ірина подарувала монастиреві землю орну «Орининську» та Дівич-гору над Либіддю з млином, лісом та пасікою, а у самому монастирі «созда каменный придел церкви въехания Господня в Иерусалим.» ⁵⁴.

1906 р. посеред Трьохсвятительської вулиці, проти брами готелю Михайлівського монастирія під час прокладення водогінних труб у овальній металевій посудині було знайдено скарб. Серед інших коштовних речей там знаходилась генуезька монета, за визначенням О. Ч. Скржинської, не раніше XV ст. ⁵⁵.

Під час археологічних досліджень на території Михайлівського монастиря у 1937 р. знайдено «татарську монету» XV ст., а у 1940 р. на глибині 0,8 — 1 м — 2 празьких гроша, один з яких визначено як карбування Вацлава IV ⁵⁶; 1996 р. — ельблонгський солід Сигізмунда І 153? р.

У 1907 р. поблизу Михайлівського монастиря було знайдено ще один речовий скарб, до складу якого входило три новгородські гривни, що дозволило М. Ф. Котляру припустити, що скарб було зарито вже після 1240 р. ⁵⁷.

Під час захоплення Києва у 1482 р. військами хана Менглі-Гірея собор постраждав, був пограбований, але будівля зруйнована не була: «тая церков Божья от вынятья киевского опустела, и хвалы Божьи в ней не было» ⁵⁸. На якийсь час припинилася церковна служба. Після цього монастир кілька разів згадується як спустошений. Відома грамота 1496 р., за якою великий князь литовський Олександр Казимирович жалує монастир киянину Григорію Поповичу у прижиттєве управління за умови його постриження у ченці ⁵⁹. Документи початку XVI ст. вказують на чисельні земельні пожалування монастиреві. У 1523 р. польський король Сигізмунд І Старий надав грамоту, яка дозволяла відновити спустошений монастир. Формулювання цієї грамоти («монастырь збудовати и общину в нем справи/131/ти») ⁶⁰. дали привід деяким дослідникам вважати, що з 1240 по 1523 рр. Михайлівський Золотоверхий монастир припинив своє існування.

М. Меховський свідчив, що баня Михайлівського собору була вкрита позолотою, його повідомлення підтвердив й львівський купець Мартін Груневег, який перебував у Києві 1584 р. Він писав, що головна баня собору «має яскраву позолоту, але края даху навколо свинцеві тому, що не вистачило золота».

Причина того, що ця церква була вкрита золотом, за М. Груневегом, така: «Коли Едіга, як було сказано, оволодів містом, жінки втекли до замку й молились богу. Оскільки він захистив їх, вони вирішили віддати свої коштовності на позолоту церкви й здійснили після того, як бог врятував їх від поганих» ⁶¹. Причина, звичайно, легендарна, адже свою назву собор несе з 1108 р., але самий факт позолоти бані споруди тепер не викликає сумніву.

Розглянуті дані писемних та археологічних джерел свідчать про те, що прак/132/тично відразу ж після відходу Батиєвих військ у 1240 — 1241 рр., територія Верхнього міста знову почала заселятись й відбудовуватись. Життя тут не припинялося, але інтенсивність його значно зменшилась. Змінився соціальний статус Верхнього міста. Воно перестало бути місцем зосередження великих та середніх феодалів, але тут знаходилась церковна верхівка ("соборная церков Кіевская, стол митрополский изначальный, что всея Русіи глава и слава и честь"). Думка тих дослідників, які відносять час відродження цього району лише до XVII ст., протирічить багатьом історичним фактам. Вони не враховували всю довгу і складну історію Києва протягом XIII — XVI ст. з її підйомами та занепадами. Найглибший занепад прийшовся на час після Менглі-Гіреєвої «искази». Систематичне археологічне дослідження цього району стародавнього міста почалося відносно нещодавно, щільна сучасна забудова, відсутність вільних місць для археологічних розкопок не дає можливості вести широкі археологічні дослідження. Проте нові розкопки приносять нові й нові матеріали XIII — XVI ст., які досі вважались відсутніми на даній території.

Замкова гора. У другій половині XIII — XIV ст. Київ не мав достатніх військових сил, щоб захистити величезний периметр старих оборонних валів Верхнього Києва. Тому цитадель міста, його дитинець був перенесений зі Старокиївського плато на високий окремий останець, що підіймався над Подолом на висоту 70 — 80 м. Тут, найвірогідніше за часів князювання Володимира Ольгердовича, збудовано новий київський замок, звідки й пішла назва самої гори (пізніше ще Киселівка, Фролівська гора). У замку знаходилась резиденція князя, пізніше намісника чи воєводи, постійний гарнізон, військові та провіантські склади, будинки київської знаті, монастирів, церкви. На випадок військової загрози тут переховувалось міське населення. Наприкінці XIV ст. замок додатково укріплював Вітовт.

1416 р. військам Едигея вдалося вдертися до Верхнього міста, захопити Поділ, але замок лишився неприступним ("но единаче замку тогда не може взяти в Кіеве Едика") ⁶².

Лише 1482 р. «пріиде Менгли-Гирей царь Крьімскій Перекопьскіа Орда со всею силою своею на королеву державу и град Кіев взя, и огнем сожже» ⁶³.

Цього разу було взято й зруйновано й самий київський замок, а воєводу Івана Хоткевича з родиною забрано у полон.

Для термінового відновлення замку у 1482 — 1485 рр. на «работу киевскую с топором» було зігнано понад 20 тисяч людей з наддніпрянських, двинських, топорецьких, великолуцьких земель й 40 тисяч війська з воєводою Богданом Адрієвичем для охорони ⁶⁴. Завершення робіт відбулося вже за воєводи Юрія Путятича під наглядом городничого Богдана Шепелевича, який «Киев выше поднял, хорошо застроил и на мере его постал» ⁶⁵. Цей городничий (тобто будівельник городень — /133/ укріплень) був спадкоємцем справи свого батька Івана Шепеля, що був київським городничим ще за часів І. Ходкевича (1480 — 1482 рр.).

Пізніше замок неодноразово ремонтувався (1492 — 1502, 1508 — 1510). Вірогідно, земляні споруди замкових укріплень часто руйнувались через геологічні умови. Стрімкі схили гори часто могли зсуватися внаслідок дощів, землетрусів, наявності великої кількості підземних джерел біля її підошви. Капітальна відбудова замкових укріплень була проведена за князя Ф. Пронського городничим Іваном Служкою у 1541 р. Стан замку після цих робіт був зафіксований у ревізорській люстрації 1552 р.

Замок зберігав загальне планування та улаштування, які були властиві й попереднім століттям. Тому за даними описів середини XVI ст. цілком надійно можна реконструювати вигляд замку XIV — XV ст.

Люстрація 1552 р. повідомляє, що Київський замок «з дерева соснового тесаного уроблен, инъшие менши, вси з бланъкованьем добрым, драницами не тонъкими побитым, с помосты с подсябитьем з дверьми, а с столъбами, где их потреба» ⁶⁶.

Частина «городен»-зрубів заповнювалась трамбованою землею, а частина лишалася порожньою, там розміщувались різні службові приміщення. Вгорі йшло «бланкованье» — захисна стіна із бійницями та критим дахом з «подсябитьем» (висунутою вперед частиною «бланкованья» відтворами внизу для скидання каміння, злива смоли, опору нападаючим). По «бланкованью» ходила у мирний час й замкова сторожа.

Стіни були посилені 15 бойовими баштами. Одна була чотирикутною, решта — «на 6 углов округло». «Вси вежи с подсябитьем, а покрытьем добрым, с помосты с столъбами, с стрельбами земъными, середними, верхними, и выведены дахи стенъные повышей». Тобто, башти мали три рівні для гарматного бою. Для за/134/побігання від вогню дерев’яні стіни були «знадворья обълепълены вси глиною аж до бланкованья, толъсто на 2 пяди, а от земъли толъстей». Знахідки під час розкопок фрагментів вапняної та глиняної стінних обмазок вказують на те, що ними могли покривати й стіни бойових башт ⁶⁷.

До замку вело дві брами, що знаходились під баштами, — Воєводська і Драбська. Існувала також невелика хвіртка, яка вела на Поділ і була «замъкнена завъжды, так в день, яко в ночи». Перед Драбською брамою знаходився рів, через який перекидався підйомний міст на двох ланцюгах. Невеликий майданчик перед Драбською брамою виконував роль лобного місця, де, як гадають, були страчені 1481 р. керівники заколоту князь Михайло Олелькович та Іван Гольшанський, а 1630 р. ватажок козацького повстання київський полковник Іван Кизим та його син. Драбська брама вела до Боричева узвозу й Верхнього міста.

На одній з башт, яка виходила в бік Подолу, знаходився великий годинник-куранти, який «со всими приправами выбивает 24». Для догляду за ним було призначено спеціального майстра.

Середина замку була щільно забудована. Тут знаходились будинки воєводи, ротмістра, київської знаті, Печерського та Пустинно-Микільського монастирів, а також численні військові та провіантські склади й споруди (казарми, кухня, пекарня, лазні, арсенал). Важливе значення, особливо під час облоги, мав глибокий (30 саженів) колодязь. У замку знаходились три православні церкви й один католицький костьол. Головна церква мала назву Миколаївської, а дві інші, можливо звалися Покровською та Спаською. На малюнку А. ван Вестерфельда (1651 р.) добре видно замкові будівлі, дерев’яні стіни, башти з високим гранованим шатровим верхом, великий воєводський палац А. Кисіля з високим дахом над другим поверхом й трикутними фронтонами, дерев’яними церквами, що мали типові для української архітектури багатоярусні верхи.

Кількість городен та бойових башт з часом могли змінюватись. Так, за люстрацією 1570 р. у замку було 7 башт та 177 городен ⁶⁸. За цей відносно невеликий проміжок часу зникли дві православні церкви, зате з’явилися дві гарнізонні корчми. Це показово відбивало умови наступу католицизму після Люблінської унії 1569 р. Баштою, по суті, були й «ворота на мосту» (Драбська брама) — чотирикутна башта люстрації 1552 р. Адже там стояли гармати. Башти, що залишились, були головними й найбільш необхідними у системі оборони замку й охороняли найбільш стратегічно важливі напрямки.

Перша башта «стоит рядом с воротами на мосту ку Києву». З обох боків були викопані рови. Друга — «стоит на полудень ку св. Спасу», вірогідно, у напрямку гори Дитинки та «міста Ярослава.» Третя — «стоит ку Щековице». Можливо, мова йде про Кудрявець. У XVI — XVII ст. курдявські гори часто у описах включались у /135/ спільний Щекавицький масив. Проте, можливо, воєводи вирішили, що для охорони з боку урочищ Гончарі та Кожум’яки вистачало й двох перших башт. Четверта башта ("Воєводська брама") — «стоит на заход солнца против». П’ята — «стоит на полуночь». Шоста — «стоит ку месту на которой зенгар (годинник) зепсованый.» Сьома башта — «стоит ку Днепру и ку месту напротив Здыхальницы».

Останнє свідчення що один доказ на спростування твердження М. В. Закревського, що гори Замкова та Вздихальниця були до 1715 р. об’єднані у єдиний масив. Історик вважав, що вся забудова замку не могла розміститись на території лише Замкової гори. Його укріплення були дерев’яно-земляні. Стіни складалися із пустотілих та засипаних землею городен. У пустотілих городнях на рівні землі знаходились «светлицы, а сени по пяти сажон, также подле светлицы еще комора». Ще більше приміщень знаходилось на другому поверсі: «на подърусех сени, а светлица и комора на 3 сажъни, с коморы тое светлица другая поболша, против тое светлицы сени, а подле сени тое светлица полъпята саженя, сени пред нею таковаж, подле сени тоя комора поменша» ⁶⁹.

З технічного боку спорудження таких укріплень з пустотілими городнями вимагало меншої кількості землі для насипки валу. Особливо воно підходило для Укріплень вздовж краю високих крутих схилів, таких як у Замкової гори. Житлові приміщення чергувалися з господарськими. Вони (крім розміщення гарнізону и сторожі) використовувались переважно у ролі резервних приміщень на випадок військових дій. У них могло переховуватись населення міста, навколишніх сіл у виипадку ворожого нападу, могли розміщуватись військові частини, що проходили повз Київ або були тут тимчасово, могли зберігатися різні припаси, розміщуватись /136/ майстерні, а також використовуватись для інших потреб. Наприклад, у середині XVI ст. вони використовувались як в’язниця.

Такий тип дерев’яно-земляних укріплень на території України у добу пізнього середньовіччя мав давні традиції й був безпосереднім спадкоємцем аналогічних укріплень давньоруського часу. На території литовської та польської держав у XIV — XVII ст. такий конструктивний тип мав поширення тільки на українських та білоруських землях. Будівничими таких оборонних споруд були місцеві майстри ⁷⁰.

Київський замок являв собою яскравий приклад спадкоємності традицій давньоруського оборонного зодчества у XIV-XVI ст. Принципи розміщення замку на рельєфі з урахуванням максимального використання природніх рубежів, вільне планування, яке органічно сполучається з формою гори, конструкції його дерев’яно-земляних споруд випливали з досвіду оборонної архітектури давньоруських городищ, особливо Середньої Наддніпрянщини.

Круті, майже прямовисні схили гори робили замок майже неприступним у XIV — XV ст. Але з розвитком вогнепальної зброї, зі змінами у стратегії і тактиці вже з кінця XV ст. місцеположення замку переставало бути таким вигідним і все більше застарівало. Так, зі Щекавиці видно було все, що робиться в замку, оскільки Замкова гора трохи понижена на північ. Тому передбачалося поставити поперек замку «тарасу» для захисту з боку Щекавиці. На півдні, за Драбською брамою, близько ("может человек каменем з руки докинути") підходив відріг Старокиївської гори — Клинець, що був такий же за висотою. Поруч, через Боричів (Андріївський) узвіз стояла гора Здихальниця, яка була вище за Замкову. У 1617 р. через це її довелося «срыть копаньем на полшеста сажени». Як повідомляє Київський літопис 1241 — 1621 рр., «Року 1617... скопали гору Уздыхальницу, которая стоит пред замком Киевским, и еще знать; а скопане ей полшеста сажня добрых у звышки и нашли там печерку сажней трех у гору глубоко, а в шир сажня; и нашли в ней горщик ни щим (порожній) а большей ничого, и написано на стене имя «Павел»; знать же то колысь был пустелник" ⁷¹.

Замок на горі міг слугувати більш-менш надійним сховищем для гарнізону, /137/ міської верхівки, частини мешканців, проте він не міг боронити саме місто, усе населення округи. Тому вже у середині XVI ст. з’явились пропозиції перевести замок у Верхнє місто, де у доброму стані зберігалися укріплення давньоруського часу (люстрація 1570 р.) ⁷².

У писемних джерелах замок зустрічається також як місце для прийому поважних гостей. Так, у 1474 р. київський воєвода Мартин Гаштольд приймав тут венеціанського посла Амброзіо Контаріні. 1475 р. тут знаходився митрополит з Кафи Симон, який звертався по допомогу проти загрози турецького нападу. Дізнавшись про захоплення Кафи султаном Магометом, він «з фрасунку, за столом седячи, умер и похован в Києве» ⁷³.

Широкомасштабні археологічні дослідження тут не проводились. Культурні шари значно пошкоджені цвинтарем Фролівського монастиря XVIII — XIX ст., а також численними обвалами та зсувами стрімких схилів гори. Проте, проведені тут розкопки дали цікаві матеріали, так, дослідження 1939 — 1940 рр. С. С. Магури підтвердили повідомлення люстрацій XVI ст. про конструкції оборонних споруд замка. Виявлено сліди дерев’яних конструкцій городень поблизу Воєводських воріт. Залишки колод простежені на глибині 2,2 — 2,5 м. Більшість з них лежали під прямим кутом. Знайдено рештки помосту, покладеного на лежні. Поруч із слідами від колод та вертикальних стовпів знаходились залишки глиняної та вапнякової обмазки стін. Тут же виявлена кераміка XIV — XVI ст., гвіздки, наконечники стріл з масивним чотиригранним верхом (арбалетні), великоформатна цегла з канелюрами ⁷⁴.

Рештки жител XV — XV ст. виявлені розопками В. А. Богусевича 1948 р.⁷⁵ /138/

1903 р. тут знайдено скарб монет Володимира Ольгердовича разом з гривнами, 8 монет придбав колекціонер Ф. Ф. Кундерович, який зазначав, що К. Ставровський знаходив празькі гроші. 1978 р. Подільський РВВС передав до НМІУ 24 празькі гроша, знайдених на цвинтарі. 10 з них мали контрамарки німецьких міст (Аусбург, Зальцбург, Кассуль, Нюренберг, Регенсбург — по 1 екз., Ульм — 4, на одному дві контрамарки: Ульм і Ротвел [? ]). 1990 р. В. А. Симоновський знайшов брактеат Володимира Ольгердовича ⁷⁶. Тут також була зібрана велика колекція пізньосередньовічної кераміки, в тому числі цікаві пічні кахлі XIV — XVI ст. Найбільш рані кахлі представлені знахідками відкритого (горшкового) типу. Коробчасті кахлі часто прикрашені різними зображеннями, деякі вкриті поливою. З них привертають увагу стилізовані зображення лева та вельможі ⁷⁷.

Великий інтерес становить знахідка 1977 р. стулки бронзового квадрифольного енколпіону ⁷⁸. На ній вміщено композицію «Розп’яття з передстоячими». Виявлені аналогії дозволяють датувати її кінцем XIII — початком XIV ст. й віднести до продукції місцевої, київської художньої ремісничої майстерні.

Таким чином, Замкова гора як історичний район міста, починаючи з середини XIV ст. набула нові соціальні функції. З посадського, ремісничого району вона претворилася на цитадель, дитинець міста, стала місцезнаходженням вищої адміністрації та гарнізону. Проте ці її нові військово-політичні функції не повністю відповідали функціям дитинця міста давньоруського часу, часу його найбільшого розквіту. Вірогідніше, резиденція київських князів розміщувалась в іншому місці (перш за все до 1471 р.), а резиденцією митрополії лишався Софійський двір.

Поділ. У пізньосередньовічну добу найбільший ремісничо-торговий посад міста став відігравати ще більш значну роль у житті Києва. Тут зосереджувалось міське життя Києва як великого торгового та ремісничого центру Східної Європи. На Подолі проживала більшість населення Києва, тут знаходився магістрат, голо/140/вний торг, міський собор, гавань, численні купецькі склади, торгові колонії ₃ інших міст та земель. На цей час Поділ став у якійсь мірі навіть синонімом Киев, у документах XVI — XVII ст. його називають то «новим містом», то «нижнім містом» то просто «Києвоподолом».

З трьох відомих за літописами подільських храмів XII ст. (Успенська церква — Пирогоща, Михайлівська (Новгородська) божниця, та Борисоглібська (Турова) церква) два продовжували безумовно існувати й після 1240 р.

Церква Успіння Богородиці Пирогощей (1131 — 1135) стояла на подільському «торговищі» — головній торговій площі Києва. Традиції торгового центру збереглися цією площею до наших днів. Тут знаходився Житній торг, пізніше Контрактова площа з Гостинними рядами, торговими складами, ярмарками тощо. Успенська церква являла собою міський собор, де зберігався архів, торгові ваги та міри, ховали київський патриціат. Археологічні дослідження пам"ятки 1976 — 1980 рр. не виявили ніяких слідів пошкодження будівлі 1240 р. вірогідно, церква була тільки пограбована монголами. Вона була знищена після 800 років свого існування 1935 р. під час масової кампанії по руйнування культових споруд (рис. 63).

До XV ст. писемні джерела про Успенську церкву не згадують. Відомості про неї збереглися у Київському літописі 1241 — 1621 рр., створеному Баликою. У ньому згадується антімінс 1474 р. на «престолі старому» з написом: «Осветися алтарь Великого Бога и Спаса нашего Исуса Христа, Пресвятыя Богородицы честного Ея Успения преосвященным архиепископом и митрополитом Киевским и всея Руси Мисаилом, при великом короле Казимери; и положен бысть зде в лето 6901, индикта 6, марта 20 дня, на память преподобного отца нашего Исака Лествичника» ⁷⁹. Кінець запису невірний, але він виправляється за іншим списком даного уривку, який зберігся у літописі Іллі Кощаківського: «в лето 6982, индикта 7, марта 30 дня ... Иоанна Лествичника» ⁸⁰.

1482 р. «сия божественная церков была изнищона и попалено все от поганого царя Перикопского Мендикгирея и от нечестивых его агарян» ⁸¹. Пізніше Успенська церква була відновлена й згадується під 1513 р. З розповіді літопису про ремонт споруди у 1613 — 1614 рр. стає ясним, що до початку XVII ст. пам’ятка мала той же вигляд, що й у давньоруський час. Обміри І. В. Моргилевського 1934 р. перед підривом церкви та сучасні археологічні дослідження показали, що незважаючи на пізні перебудови, переважна частина споруди давньоруського часу збереглася до 1935 р.⁸².

Перпендикулярно південній стіні церкви йдуть невідомі муровані фундаменти з валунів, плінфи вторинного використання на вапняковому розчині рудого кольору. На ньому лежали пізньосередньовічні поховання (рис. 64).

Під час археологічних досліджень решток пам’ятки були зібрані різні матеріа/141/ли XIV — першої половини XVI ст. Кераміка нечисленна, що й не дивно, маючи на увазі духовну належність споруди. Серед знахідок золота сережка у вигляді знаку питання. Такі сережки добре відомі у старожитностях Середнього Поволжя, Прибалтики, Молдавії тощо. У Новгороді вивлено 15 подібних сережок (тільки з різних /142/ металів) у шарах від початку XIV ст. до середини XV ст. ⁸³. На території України дві бронзові такі сережки походять з могильника Сокільського замку на Бузі та дві срібні з Києва ⁸⁴.

До пам’яток дрібної пластики кінця XV — XVI ст. належать бронзовий енколпіон-мощовик з рельєфним зображенням св. Миколи та «Знамення» у срібному окладі ⁸⁵ (рис. 109; 110).

Серед колекції (понад 120 екз.) нумізматичного матеріалу XIV — XIX ст., зібраного під час розкопок, 16 монет належить до XIV — початку XVI ст. Серед них три литовських денарії типу «Колюмна — спис з хрестом», чотири монети належать до чекану Олександра Ягелончика (1492 — 1506), два шилінги Тевтонського ордену: магістра Мартіна Трухзеса фон Ветцхаузена (1477 — 1506) та Людвіга фон Ерліхшаусена (1454 — 1466) у Кенігсберзі. До чекану польського короля Сигізмунда I Старого належать два коронних полугроша й гріш 1533 р. Досить рідкісною знахідкою є литовський обол (напівденарій) Сигізмунда II Августа 1546 р. (рис. 39, 65). /143/ Борисоглібська «небеси подобная церковь», яка згадується літописом під 1146 р., пережила Батиєву навалу, але була пошкоджена й спустошена під час Менглі-Гірейового нападу 1482 р. її книги, у тому числі церковний помяник загинули під час пожежі, а священник був захоплений у полон, з якого він втік через кілька днів й за своєю пам’яттю відновлював цей помяник. Сама церква після цього так і не була відбудована, а на початку XVII ст. її рештки були розібрані на будівельний матеріал ⁸⁶.

У 1981 р. по вул. Волоській, 23 виявлено залишки кам’яного храму XII — XIII ст. Рештки стін практично підходили під сучасний асфальт. Виходячи із стратиграфії, цей невідомий кам’яний храм продовжував існувати і у післямонгольський час ⁸⁷.

У садибі по вул. Андріївська, 7 — 9 1984 р. були виявлено сліди ще однієї невідомої кам’яної споруди XII ст., яка, вірогідно, загинула під час нападу 1482 р. Під завалом з битої плінфи, фрагментами кладки стіни було розкрито цвинтар XV ст. Розчищено близько 30 поховань, переважно жінок та дітей (рис. 66). Сама споруда виходила за межі розкопу під сучасний будинок. Багато кістяків передано, несуть сліди травм, є група з самих черепів (6 штук) без інших кісток. Далеко не всі кістяки мають правильну західну орієнтацію та положення рук (на /144/ грудях), деякі поховання явно поспіхом, на незначну глибину, 0,2 — 0,4 м, трохи закидані будівельним сміттям, грунтом або битою плінфою. Деякі поховання мають південну та південно-західну орієнтацію (поховання 1, кістяк 3; поховання 3, кістяк 2, дитячі поховання). Частина поховань складається з кількох кістяків, деякі з них у скорченому стані (поховання № 1, що складалося з 4 кістяків) (рис. 41).

За результатами палеоантропологічного аналізу, проведеного П. М. Покасом, з 29 досліджених цілих та фрагментованих кістяків 8 належить чоловікам, 13 — жінкам та дівчатам, 7 — дітям. За віком чоловіків 25 — 35 років — 5, 40 — 45 ро/145/ків — 1, 60 — 70 років — 2; жінок 14 — 25 років — 4, 30 — 40 років — 5, 55 — 70 років — 4; дітей від 2 — 4 до 8 — 10 років — 7.

Цікавим є висновок про те, що частина кістяків належала людям закавказького походження. Можливо, їх можна віднести до членів київської вірменської громади.

Недбалість поховань, їхня невпорядкованість, перемішані кістяки вказують на одночасовість та поспішність зариття більшості кістяків. Ще могло статись лише під час якихось екстремальних подій: масових епідемій або війн. Супровідний матеріал досить невеликий, проте виразно вказує на XV ст.

Абсолютна більшість поховань виявилася безінвентарними. Лише у похованнях № 4 (дівчина 18 — 22 років) та № 5 (дівчина 14 — 16 років) були знайдені мідні сережки, які занадто сильно окислені й погано збереглися. Вдалося відреставрувати лише одну з них. За формою вони нагадують типові сережки XV ст. Біля ніг кістяка 1 з поховання 3 знайдена пряжку, яка за новгородськими аналогіями датується XV ст. ⁸⁷. У цьому ж прошарку лежав фрагмент поліхромної полив’яної миски типової для золотоординської кераміки XIV — XV ст. Поруч знаходився уламок кам’яної ливарної формочки для відливання намистин, прикрашених зерню.

Серед знахідок кераміки переважають фрагменти вінець XIV — XV ст. (рис. 67).

Безумовно, найбільш надійне датування культурному шару дає невеликий скарб з 8 срібних празьких грошей, який було знайдено поблизу поховання 3. Вірогідно, монети знаходились у гаманці, який зотлів. Один гріш належить до карбування Карла І (1346 — 178). Голова лева, що виходить за обвідне коло реверса, вказує не останній період карбування монет Карла І — 1370 — 1378 рр. Решта монет (за винятком однієї сильно затертої) належить до карбування Вацлава IV, причому 2 гроша мають риси, характерні для останнього періоду їхнього випуску. (1405 — 1416). Отже, нижня межа можливого попадання цих празьких грошей до Києва — 10-ті роки XV ст.

Відомо, що перші десятиліття XV ст. характеризуються активізацією відносин земель Великого князівства Литовського та Руського з Чехією. Це епопея Сигізмунда Корибутовича, запрошення Вітовта на чеський престол, зв’язки Свидригайла з вождями таборитів, участь чеських загонів у війні з Орденом та у Грюнвальдській битві. Політичний союз гуситів з литовсько-руськими землями повинен був відбитись і на певному розширенні економічних взаємозв’язків. Ознакою цього було все більше використання на українських землях празького гроша, в переважній більшості карбованого за Вацлава IV. Актовий матеріал, скарби свідчать про те, що празький гріш широко використовувався на наших землях до кінця XV ст. ⁸⁸. Вигляд та стан цих празьких грошей вказує, що вони були в обігу досить /146/ тривалий час, а не 10 — 15 років. Таким чином, зариття цього скорбу, а отже й могильник слід пов’язувати з рогромом Києва не 1416, а 1482 р.

Деякі дані про київське кам’яне будівництво XIV — XVI ст. отримані під час досліджень 1975 ⁸⁹ та 1985 рр. на садибі Покровської церкви 1766 р. Тут було відкрито рештки невідомої кам’яної споруди, яка інтерпретується як церква Різдва Богородиці — храм вірменської колонії у Києві. Церква стояла на основній подільській магістралі, яка перетинала район з півдня (Хрещатицька брама) через центральну площу з храмом Успіння на Північ (до Іорданівської брами, де починався шлях до Кирилівського монастиря й далі до Вишгорода.).

На глибині 1,10 м від сучасної поверхні було розчищено підлогу з полив’яних пли/147/ток. Підлогу перекривав завал будівельного сміття (битої плінфи, тиньку, фрагментів фрескового розпису, уламків шиферу тощо). З південного заходу підлога закінчувалася спеціально підібраними трикутним плитками ⁹⁰. Плитки підлоги трьох кольорів: жовтого, зеленого та синього. Відзначимо, що синій колір не характерний для давньоруських плиток ⁹¹. Плитки лежать у шаховому порядку, жовтий колір правильно чергується з темними кольорами. Закономірність чергування зеленого та синього кольорів не спостерігається. Розміри плиток 15×15 см при товщині 1,5 см. Зустрічаються також плитки у вигляді прямокутних (14,5×14,5×20,5 см) трикутників. Полива збереглася погано. Під плиткою підлоги знаходилась вапнякова підготовка (2,5 — 3 см), що лежала на піщаній підсипці.

За неширокою смугою (0,35 м) порушеного шару, що обмежував плиткову підлогу з південного заходу, йшла цегляна вимостка. У кількох місцях вона була порушена пізніми похованнями. Два ближні до плиткової підлоги ряди цегли були відокремлені від решти вимостки зотлілою дерев’яною колодою і орієнтовані (на відміну від решти) паралельно краю плиткової підлоги. Вимостка лежала на неве/148/ликій піщаній підсипці (2 см), що перекривала залишки підлоги з полив’яних плиток.

Цегла — жолобчаста, яскраво-червоного кольору, розміром 23,5 — 25,5×10,5 — 12×7,5 — 9 см. Сировиною для неї слугував карбонатний лесовидний суглинок із значною домішкою слюдистих матеріалів.

На північ від плиткової підлоги був розкритий фрагмент кладки. Загальний напрямок його захід-схід, з невеликим ухилом на північ. У західній його частині знаходився невеликий (0,60 м) уступ, що був на п’ять рядів нижче основної частини кладки. Нижче рівня уступу щільно до фундаменту з заходу пі півночі прилягали непорушені шари, що становили собою типові для Подолу чергування культурних і алювіально-делювіальних відкладень. Зі сходу фундаменти майже на всю глибину переривалися ямою XVII ст., в заповненні якої зустрічались фрагменти кераміки і гутного скла XVII ст. Яма перекривалася невеликим шаром глини з битою цеглою, в якому був знайдений пруських солід Фрідріха-Вільгельма (1640 — 1688 рр.).

Довжина відкритої частини кладки 3,10 м, ширина 1,60 — 1,80 м. Збереглося 26 рядів кладки (рис. 69) Висота фундаменту невелика — близько 1 м.

Кладка фундамента виконана засобом «в ящик». Зовнішні ряди викладені з плінфи. У забутовці валуни природнього каміння і бита плінфа скріплені вапняково-піщаним розчином. Нижні 18 плінф зовнішнього ряду фундаменту викладені на глині. Кладка стіни порядова, складена з плінфи на такому ж вапняково-піщаному розчині. Товщина швів кладки 3 — 3,5 см. Плінфа рожевого та жовтуватого кольорів, досить поганої якості. Розміри — 31 — 32×20 — 21×5 — 5,5 см. Сировиною був карбонатний лесовий суглинок із значною домішкою слюдистих мінералів (у плінфі жовтого кольору слюдистих матеріалів менше) Плінфа і жолобчаста цегла виготовлені із однакової глини і мають одні й ті ж домішки. Плінфи кам’яних споруд давньоруського періоду відрізняються від них за типом сировини і структурою.

Виявлені фрагменти фрескового розпису мають червоний, білий, зелений, си/149/ній, чорний кольори. Розчин виготовлений із вапна з глиняною домішкою і включенням крейди. Зрідка зустрічаються зерна кварцу. Помітні нори заглиблення — відбитки та залишки волокнистого заповнювача. Шматочки деревного вугілля досить великі. Тиньк без фрескового розпису досить схожий за складом на фресковий, але містить трохи більше піску (10%).

Аналогії з фресковими тиньками давньоруського періоду не простежується. Звертає на себе увагу деяка схожість (за наявністю крейдового додатку) його з фресковим тиньком Кириловської церкви, але повної аналогії у складі та структурі немає.

Отже, характер будівельного матеріалу (плінфи, розчину, полив’яних плиток, фрескового тиньку) дозволяє датувати споруду XIV — початком XV ст.

Під час досліджень 1985 р. вивлені нові ділянки підлоги з полив’яних плиток, але дуже незначні. На жаль, виявилося, що більша частина пам’ятки була практично повністю зруйнована пізнішими перекопами, зробленими при будівництві та ремонтах церкви та дзвінниці, а також численними похованнями XVIII — XIX ст. У східній частині розкопу відкрито залишки невеличкої квадратної споруди розміром 0,9×0,9 м, яка мабуть була престолом. Складений він був з жолобчастої пальчастої цегли розміром 26×12×8,7 — 9 см. Повністю збереглася лише одна сторона висотою у три ряди. Цеглини скріплені вапняковим розчином. Товщина швів 3 см (рис. 71). Із західного та північного боків впритул до престолу підходила підлога з по/150/лив’яних плиток, що вказує на одночасність їхнього спорудження. Плитки були спеціально підібрані, трикутної форми, колір не вдалося встановити, оскільки полив’яне покриття облущилось. На схід та південь від престолу підлога була знищена перекопом.

Виявлення престолу дає змогу інтерпретувати залишки зотлілої колоди шириною 0,35 м, які обмежували плиткову підлогу із заходу, як залишки основи іконостасу або передвівтарної перегородки. На захід від неї починалася підлога з жолобчастої цегли, а зі сходу підходили спеціально підібрані трикутні плитки. Фрагмент фундаменту та плиткова підлога на сході переривалася перекопом. На глибині 1,0 м тут було розчищено залишки невеликого склепу, нижня частина якого була викладена з битої плінфи, що скріплювалася глиняним розчином. При його будівництві була розібрана частина фундаменту. Основою слугували потужні валуни з бутового фундаменту, які не змогли вийняти при спорудженні склепу. Кістяк порушений, інвентар відсутній.

Весь простір на схід від лінії вулиці вкритий суцільними неодноразовими перекопами, безінвентарні поховання, що тут знаходилися, практично всі перегор/151/нуті та перемішані. У перевідкладених шарах — будівельне сміття, пізня кераміка, гутне скло кінця XVIII — XIX ст.

Біля північно-східної стінки розколу розчищено невелику ділянку (1,2x0,6 м) плиткової підлоги. Але далі вона виявилася зруйнованою перекопом, з піску, у якому знаходились численні мішані кістяки. Вище підлоги, на захід та північ від нього, йшов завал із жолобчастої цегли. Під цим завалом знаходився фундамент з бутового каміння на вапняковому розчині рудуватого кольору. Довжина близько 5 м; загальна ширина 2,1 м. Деякі камені лежали окремо, вірогідно, це розвал кладки фундаменту. Верхня площина фундаменту знаходилась на глибині 0,95 м від сучасної поверхні. Розміри каміння 0,7×0,5 м; 0,8×0,53 м і т. д.

Західна частина цього фундаменту зруйнована склепом із жовтої цегли, вірогідно кінця XVIII — початку XIX ст. Цей другий фундамент з бутового каменю явно не збігається за планом з фундаментом із плінфи і належить, вірогідно, до другого етапу існування церкви вірменської колонії Різдва Богородиці, коли вона була дерев’яною. Невиключений, також, варіант, що це фундаменти дерев’яної Покровської церкви 1685 р., яка була поставлена київським купцем Тернавіотом.

Писемні джерела на дають певних даних для точної атрибутації споруди. За Болховітіновим, польський король Казимир IV (1444 — 1492) надав «вірменам привілей оселитися у Києві і збудувати Успенську Богородицьку церкву на Подолі, на Гнилій вулиці, де нині Покровська дзвіниця» ⁹². Гнила вулиця — це сучасна Покровська; у назві церкви неточність — не Успіння Богородиці, а Різдва Богородиці, як повідомляється в акті 1622 р., де київська віременська церква підпорядковується Львівській вірменській єіпархії ⁹³. Як видно з цього ж акту і спостережень Е. Лясоти, ця церква була дерев’яна. Отже, приблизно з середини XVI ст. на місці розкопаної кам’яної споруди стояла дерев’яна церква Різдва Богородиці. Виявлені фундаменти, вірогідно, належали до храму-попередника, який загинув у 1482 р. під час розорення Києва Менглі-Гіреєм.

Здобуті матеріали вказують на те, що будівельна техніка та прийоми київського зодчества XIV — поч. XV ст. базуються на досягненнях і традиціях давньоруської архітектури; ці традиції продовжуються і в перші століття після монгольської навали.

Поруч з фундаментом з бутового каменю на глибині 1,5 — 1,8 м зберігся незначний фрагмент (близька 2 кв. м) уцілілого від перекопів культурного шару XIV — XV ст. потужністю 0,3 м. Під ним йшов чорний сильно гумусований шар давньоруського часу. Шар XIV — XV ст. складався із сірої супісі й підходив до фундаменту з півдня та південного сходу. У ньому виявлено кераміку XIV — XV ст., а також срібні монети XIV ст., розкидані на відстані 0,7 — 0,8 м біля великого валуна фундамента. Монети сильно окислені, у поганому стані, багато з них фрагментовані, /152/ деякі скипілися. Вони знаходилися у вологому грунті, обліплені землею й погано розрізнялися. Під час досліджень йшли великі дощі, які вкрай ускладнювали пошук монет. Таким чином, монети зазнали досить активного впливу з боку грунту та вологості.

Можливо, знайдена лише частина скарбу, який, вірогідно, знаходився у керамічній посудині (на що вказує «склеювання» монет), захованій біля одного з валунів фундаменту. Ця посудина могла бути розбита при ритті ями для поховання, що перерізала шар XIV — XV ст. й фіксується рідкісною монетою — срібним литовським оболом Сигізмунда II Августа 1574 р. Можливо, більша частина скарбу тоді була зібрана, а решта розсипалася, залишилась непоміченою й пролежала до часу розкопок.

Всього було виявлено 40 цілих та фрагментованих монет, карбованих київським князем Володимиром Ольгердовичем (1362 — 1394) та один литовський денарій типу «колюмна — спис з хрестом», а також багато дрібних уламків срібних монет.

Знахідки скарбів монет Володимира Ольгердовича досить рідкісні. Уперше 2 монети Володимира Ольгердовича було відкрито у складі Гвоздівського скарбу (під Києвом) у 1873 р., разом з 7 гривнами новгородського типу та 3 обрубками, а також з 6 джучадськими монетами 1330, 1359, 1364 рр. Вони були описані В. Антоновичем ⁹⁴, який вперше визначив ці монети як карбування Володимира Ольгердовича. На сьогодні відомо понад тисячу монет Володимира Ольгердовича, знайдених на півтора десятка пунктів. Абсолютну більшість монет виявлено на території Середнього Придніпров’я. Знахідки монет Володимира відомі на Наддпоріжжі, у /154/ Краснодарському краю, Литві (Червоний двір). Їх знаходили разом із золотоординськими монетами, празькими грошами, гривнами ⁹⁵.

У Києві монети Володимира Ольгердовича були знайдені на Замковій горі у скарбі 1903 р. Ще одна монета знайдена там у 1988 р.

Вивчення Сосницького скарбу, у якому налічувалось 969 монет Володимира Ольгердовича (майже 95% всіх відомих), дозволило М. Ф. Котляру виділити 5 типів карбування цього князя: 1) монети із зображенням «княжого знаку» і плетінки; 2) «княжого знаку» — «IS» (літери К?); 3) «княжого знаку» — хрестика, та 2 типи брактеатів з княжим знаком та хрестиком ⁹⁶.

У скарбі 1985 р. 19 монет належать до типу «княжий знак» — хрестик, 5 монет — типу «княжий знак» — "К", у 16 монет визначення типу ускладнено через стертість, проте техніка карбування, а також деякі істотні ознаки дають підставу вважати, що абсолютна більшість їх належить до типу «княжий знак» — хрестик. Вага цілих монет цього типу від 0,1 до 0,241 г; розміри від 11×12 до 13×15 мм. Майже на всіх монетах цього типу хрестик знаходиться у обідку з крапок, а по чотирьох кутах хреста — по крапці, одна за своїм зовнішнім виглядом сильно вирізняється. Монета 14×14 мм, вагою 0,21 г (фрагментована). Хрест з чотирма крапками по кутах у 1,5 рази більший, ніж на інших, на кінцях розходиться на три промені. Хрест оповитий лінійним обідком, а не крапками. На аверсі з боків від княжого знаку — маленька зірочка. Під знаком 4 крапки. Від напису на реверсі збереглось лише кілька літер.

5 монет належать до типу «княжий знак» — «К». У двох випадках «К» знаходиться у обідку з крапок, решта — у лінійному обідку. Розміри монет 12×13, 12×14 мм, вага цілих монет цього типу 0,285 і 0,21 г.

М. Ф. Котляр на грунті вивчення Сосницького скарбу запропонував хронологічну схему випуску монет Володимира: 1 — монети з плетінкою; 2 — монети з «К»; 3 — монети з хрестом; 4 — брактеати ⁹⁶.

Значна потертість монет вказує на тривалий їх обіг. Вірогідно, що вагова норма цих монет повинна бути ще вищою, ніж у найбільших монет скарбу (0,285 для монети з «К» і 0,24 г — з хрестом). Вона має наближатись до найбільш якісних відомих монет Володимира. У Сосницькому скарбі монети з хрестом складають 74% загальної кількості, 20% — монети з «К», 0,5% — монети з плетінкою ⁹⁷. У даному скарбі з монет (що читаються) 20% належить до типу з «К», а 80% — з хрестом.

Абсолютна більшість в обох скарбах монет з хрестом може свідчити про те, що монети з «К» уже активно витіснялися з обігу шляхом осідання в скарбах і поступовим стиранням. Про відносно пізнє датування скарбу може свідчити і /155/ литовська монета типу «спис з хрестом — колюмна», знайдена разом з монетами Володимира.

У історіографії немає одностайної думки про час та місце карбування подібних монет. Пізні автори пов’язували ці монети з Кейстутом, Ягайлом, Вітовтом, вказуючи серед можливих місць карбування на Вільну та Луцьк ⁹⁸.

Рацію мають дослідники, які пов’язують ці монети з Вітовтом, і найвірогідніше вони карбувалися у 1392 — 1430 рр., коли Вітовт став реальним володарем Великого князівства Литовського, причому центрів карбування могло бути декілька, у тому числі — Луцьк і Вільна.

Це перша Знахідка литовської монети цього типу з монетами Володимира Ольгердовича, яка вказує на те, що скарб 1985 р. трохи старший за Сосницький (1395 — 1396 рр.), оскільки в ньому повністю відсутні брактеати. Але він закопаний не раніше 1392 р. Умовно його можна пов’язати з двома подіями: похід Вітовта на Київ або облога міста після поразки на р. Ворсклі 1399 р.

До знахідок першої половини XVI ст. з цього розкопу походить срібний обол Сигізмунда II Августа 1547 р.

Скарб монет Володимира Ольгердовича можливо належав одному з членів київської вірменської громади. Про зв’язки князя з цією громадою свідчить і хрест з гірського кришталю із двома написами на срібних обіймицях. Перший викарбуваний там напис був кириличний зі згадкою про «благоверного та христолюбивого князя великого київського Володимира Ольгердовича», християнське ім’я якого було Василій.

Згідно з іншим написом вірменською мовою, якась вірменська родина пожертвувала цього хреста 1484 р. невідомій нам церкві 40 мучеників. На початку століття він зберігався у скарбниці Ечміадзіну, про що 4.09. 1910 р. Я. І. Смирнов повідомляв у листі до І. Линниченка ⁹⁹.

З певною вірогідністю можна вважати, що на цьому місці стояло дві церкви вірменської громади. Перша — XIV ст., яка проіснувала до 1482 р. і загинула під час «Менглі-Гіреєвої іскази». До неї належали фундамент та стіна з плінфи, підлога з полив’яних плиток та жолобчастої цегли. Ця церква була мурованою. Після її загибелі певний час (кінець XV — середина XVI ст.) релігійна діяльність вірменської громади була зосереджена при Софійському соборі. Саме на цей період припадають досить численні вірменські графіті на стінах собору, у яких згадуються представники різних верств та професій, що прибули або мешкали у Києві. Десь у Другій половині XVI ст. була побудована на старому місці дерев’яна церква, підмурками якої слугувало велике каміння на вапняковому розчині. Про неї згадують М. Груневег, Е. Лясота, актові документи. Вона повністю згоріла під час величезної пожежі після взяття Києва військами Я. Радзівілла у 1651 р. «Спочатку згорів /156/ костел бернардинів з кляштором, школа, вірменська церква, дві старовинні муровані церкви дізунитів» — згадував І. Єрлич. Можливо, саме цю вірменську церкву з високим верхом можна побачити на панорамі А. Вестерфельда між церквою Миколи Доброго та Богоявленським собором Братського монастиря, приблизно під Трьохсвятительською церквою XII ст. на Старокиївській горі ¹⁰⁰.

Можливо до якоїсь із споруд, що будувалися на цьому місці протягом XIV — XVII ст. мають відношення і фундаменти, виявлені під бруківкою Покровської вулиці у 1948 р. під час прокладення газопроводу. Напроти дзвіниці траншея перерізала фундаменти з цегли (30×14×6 см) на вапняковому розчині. Ширина першого була 3,5 м, за ним на відстані 5,15 м знаходився другий, шириною 0,85 м, а ще на відстані 5,25 м — третій, теж шириною 0,85 м (напрямок вулиці в бік церкви Успіння Пирогощі, приблизно на північний захід). Не виключено, що це були підмурки південної стіни та двох стовпів якогось храму.

За люстрацією 1552 р. на Подолі відомо 10 будинків православних парафіяльних священників. Вони визначають мінімальну кількість та назви відповідних церков, що діяли на Подолі у першій половині XVI ст. А знаючи силу церковних традицій, можна гадати, що ці храми діяли й значно раніше, у попередні століття. Серед них: Пречистенська (Успенська), Микільська, Спаська, Борисоглібська, Беліцька (?), Різдва та Опанасівська ¹⁰¹. Вони, переважно, були дерев’яними, деякі у поганому стані, й поступово руйнувалися. Опанасівська церква, як і Демидівська та Беліцька, у документах вже не згадуються.

Вірогідно, що у першій половині XVI ст. вже існував Фролівський жіночий монастир. У грамоті короля Сигізмунда II від 17 травня 1566 р., якою монастир надано у спадкове володіння київському протопопу Якову Гулькевичу, є таке формулювання «як той манастыр здавна и тепер у соби ся мает». Отже, він існував задовго до цього моменту, «здавна» ¹⁰².

Крім православних церков та вірменського храму на Подолі існував католицький костьол. Останній був невеликим. «Костьолик Домініканців з одним ченцем», — відзначав у 1595 р. католицький біскуп Києва Юзеф Верещинський ¹⁰³. Питання про існування та діяльність католицьких храмів, зокрема домініканського, залишається дискусійним. Повідомлення про них викликають певні сумніви й переважно пов’язані зі спробами обгрунтувати свої права на земельні ділянки у Києві, довести традицію свого перебування у Києві з боку католицької церкви.

Археологічні знахідки матеріалів XIV — першої половини XVI ст., фрагменти культурних шарів цього часу зустрічаються під час розкопок та наглядів за земляними роботами в різних місцях історичної частини Подолу. Переважна їх частина зосереджена на південь (південний схід) від середньовічного річища Глибочиці. Вірогідно, саме по ній і проходили кордони міста. За ними, за Іорданівською бра/157/мою, могла виростати, а потім гинути (залежно від політичної ситуації) передгороддя на території пізнішого Плоського.

На вул. Сагайдачного, 18, на місці будівництва кінотеатру, крім культурних шарів інших періодів виявлено сліди залишків трьох будівель XIV — XVI ст., а також дві господарські ями. Вони, як і в інших місцях сильно пошкоджені численними перекопами ¹⁰⁴.

Горщики XIV — початку XVI ст. поділяються на дві значні групи. Перша має великий товстий валик з великою борозною з внутрішньої сторони та плавним потовщенням валика без закраїни. Друга відзначається рельєфними вінцями із защипами на зовнішньому краї. Схожа орнаментація зустрічається у XVII ст., проте вона має тоншу стінку та, як правило, розміщена нижче завершення вінець (рис. 74). Невеликий відсоток кераміки XIV — XV ст. має ромбовидний у розрізі валик. Знайдено також фрагменти імпортної, вірогідно, кримсько-татарської кераміки.

Серед металевих виробів — дворогий із загостреними внутрішніми краями та ромбовидний наконечник стріли, ножі, ключ від навісного замка з отвором у /158/ стрижні, тип В-II за Б. О. Колчиним. Виявлено також празький гріш Вацлава IV (1378 — 1419) досить поганої збереженості. На дні заповнення будівлі XIV — XV ст. виявлено унікальну знахідку — хрестик із сірого стеатиту, прикрашений витонченим різьбленням у вигляді плетінки, квадрифольної форми. Розміри хрестика — 4×4 см (рис. 108).

Усі будівлі XIV — XV ст. орієнтовані кутами за сторонами світу, як і будівлі давньоруських горизонтів.

Кераміка XIV — першої половини XVI ст. зустрічається практично на всій території Подолу південніше р. Глибочиці (вул. Іллінська, Верхній Вал, Волоська, Андріївська, Гр. Сковороди, Братська тощо). На Житньому торзі та Контрактовій площі знайдено пічні кахлі горшкового типу XV ст. ¹⁰⁵ (рис. 34).

На вул. Боричів Тік біля південної стіни Фролівського монастиря у садибі О. П. Слюсаревського 1896 р. знайдено скарб срібних монет, з якого П. А. Коваленкова передала до Церковно-археологічного музею КДА 4 литовських денарії типу «колюмна — спис з хрестом» та 3 празьких гроша Вацлава IV ¹⁰⁶.

1887 р., за свідченням К. Болсуновського, під час риття вигрібної ями у Гостиному дворі Братського монастиря було знайдено 3 празьких гроша Вацлава та Іоана. О. О. Сіверс гадав, що один з них у листопаді 1887 р. був переданий М. П. Черневим до Церковного археологічного музею КДА ¹⁰⁷.

У 1988 р. під час археологічних розкопок М. А. Сагайдака і В. М. Тимощука по вул. Волоська, 16, знайдено ще один празький гріш Вацлава IV. У 1990 р. під час досліджень Л. В. Пекарської та С. І. Климовського по вул. Спаській, 24 вивлено коронний напівгріш Яна Ольбрахта (1492 — 1501) (рис. 65, 1).

1988 р. В. В. Сирота передав до фондів Інституту археології HAH України празький гріш Карла І (1346 — 1378) та хулагуідську срібну монету Абу Саіда (1316 — 1335). За інформацією В. В. Сироти, монети походять із скарбу, знайденого 1982 р. по вул. Хоревій, 40 під час будівництва. Монети знаходились у керамічній посудині сірого кольору, на денці — тавро, висотою до 15 см. Всього скарб налічував 50 — 60 монет, з яких 10 відомо В. В. Сироті (6 — празькі гроші Карла І, які належать до останнього періоду його карбування, 4 з них обрізані; 2 — празькі гроші Вацлава IV другого періоду карбування; 2 — східні монети). Проте надійність та правдивість інформації викликає великі сумніви, тому враховувати даний скарб можна тільки з певною умовністю.

На Подолі була знайдена мідна іконка із зображенням вершника Георгія Змієборця, яку О. Р. Тищенко датує XV ст.¹⁰⁸. З Подолом, вірогідно, слід пов’язувати меч XIV — початку XV ст., знайдений у Дніпрі ¹⁰⁹.

Люстрація 1552 р. дає можливість орієнтовно визначити кількість будинків Подолу. Ретроспективно ці дані можна перенести й на більш ранній час. За люст/159/рацією у «месте» знаходилось 173 будинки міщан під магістратським правлінням, 159 будинків міщан під воєводським (замковим) управлінням, 16 — «біскупських» (не зовсім зрозуміло, якого біскупу, православного чи католицького, останнього начебто у Києві на цей час не було), 9 — Печерського монастиря, 3 — Софійського собору, 4 — Пустинно-Микільського монастиря, 37 будинків земян та міщан, 42 земянських, солдатських, 30 — десятників солдатських, 11 — поповських. Всього — 434 будинки.

Проте слід враховувати, що «будинок» мався на увазі як умовна, податкова одиниця. По суті це була садиба. До того ж, переписувалися не всі садиби, а тільки ті, що обкладалися податком. На ній звичайно було не менше двох будинків, а на деяких і значно більше. Заможні мешканці могли володіти кількома ділянками. В описі нічого не повідомляється про різні торгові лавки, склади, будинки магістрату тощо. Отже, кількість будинків на Подолі, про яку повідомляє люстрація, уявляється заниженою і є лише нижньою межею їхньої можливої кількості. /160/

З північного заходу, вірогідно, по лінії річища Глибочиці Поділ був захищений «острогом» (за виразом люстрації 1570 р. «досить никчемным») «от горы аж до самого Днепра». Згадується літописний вираз 1161 р. «загорожено бо бяше тогда столпием от горы оли и до Днепра». 3 боку ріки ніякої огорожі не було й «просто з дому инные купцы водою до неприятельской земли выехать могли».

За «острогом» знаходилось Плоске, що грало роль передгороддя. Воно розміщувалось, вірогідно, переважно вздовж дороги повз Іорданівський монастир на Дорогожичі з його Кирилівським монастирем. Передгороддя (передмістя) заселялося щільніше під час підйому міського життя й нищилось під час набігів кочовиків. Поруч на Оболоні знаходились рибальські угіддя, заплавні луки використовувались для вигону міської худоби та коней. Вул. Волоська, яка вела від Воскресенської церкви, мала ще назву Бидлогонна. Вірогідно, ці території використовувалися також під городи, садівництво, рільництво.

Нечисельність матеріалів XIV — XV ст., стратиграфія різних ділянок району свідчить, що життя в цей час не було інтенсивним, що люди подовгу стаціонарно тут не жили. Можливо, цьому сприяли й часті повені на цих низинних місцях.

У садибі подільського пивовареного заводу (вул. Кирилівська) 1870 р. була виявлена ще одна величезна братська могила, у якій знаходилось близько 4 тисяч кістяків. М. І. Петров вважав, що «вона є одним з наслідків спустошення Києва у 1482 р. кримським ханом Менглі-Гіреєм ¹¹⁰. M. K. Каргер стверджував, що її слід віднести до часів Батиєвої навали. У садибі Марра на початку XX ст. знайшли близько 400 литовських денаріїв (типу «колюмна — спис з хрестом»). 188 з них передано до Церковно-археологічного музею КДА.

На вул. Щекавицькій, 41 крім кераміки були виявлені підковка та замок XV — XVI cт.¹¹¹. На вул. Оболонській, 45 знайдено цікаву бронзову матрицю із зображенням двох драконів для тиснення колтів. За стилем вона дещо нагадує новгородські олов’яно-свинцеві колти XIV — XV ст.¹¹². Знахідка швидше за все, тут випадкова, оскільки ані слідів виробництва або майстерні, ані будь-яких інших матеріалів аж до XVII — XVIII ст. (які теж нечисленні) виявлено не було.

До Подолу тяжіє територія історичного урочища Гончарі та Кожум’яки, відділена Замковою горою. Шлях до урочища з Подолу вів повз Кожум’яцьку браму між Замковою горою та Щекавицею. Назва урочища — Гончарі та Кожум’яки — досить пізня. Кожум’яцька слобода згадується у документах лише з XVII ст., а «Гончарі» з’являються ще пізніше. Думка про те, що тут з давньоруського часу розміщалися спеціалізовані ремісничі квартали переважно грунтувалася на ретроспекції назви XVIII — XIX ст. на давньоруський час. Інших археологічних або писемних джерел з цього питання не існувало.

Археологічні дослідження 1987 — 1993 р. показали, що більша частина Гон/161/чарів та Кожум’як у давньоруський час постійно заселена не була. Можливо, ця територія використовувалася переважно як тимчасовий притулок мешканців Подолу під час повеней, пожеж або ще якогось несподіваного лиха. Тут могли розміщуватись городи, сади, деякі майстерні. Постійно жити тут було незручно через вузькість ярів, якими текли річки та ручаї, стрімкість схилів, наявність великої кількості підземних джерел. Існувала загроза як несподіваних зсувів гір, так і затоплень. Вірогідно, саме тому житлова забудова XII — першої половини XIII ст. археологічно була виявлена лише у широкій частині заплави р. Киянки з боку Замкової гори. Але набір знахідок (тонке візантійське скло, сельджукидські монети, бурштин, полив’яний посуд, кам’яний хрест тощо) вказував, що тут жили не гончарі чи кожум’яки, а заможні кияни купецького стану, які вели торгівлю з Візантією та Близьким Сходом ¹¹³.

Дослідження по вул. Воздвиженській, 25 показали, що на цій ділянці життя йшло практично безперервно до нашого часу. Орієнтація будівель XVIII ст. повністю відповідала орієнтації будівель XII ст. Поруч з давньоруською садибою 1990 р. досліджено шари другої половини XIII — XV ст. із залишками садиби цього часу. Культурний шар сягав потужності 1 м, що є рідкісним явищем для Києва того часу. У заповненні шару — кераміка, типова для XIII — XV ст., пелюстковий наконечник стріли XIV ст., фрагмент мідного браслету, ніж, цвях тощо. Зустрічається /163/ місцева полив’яна кераміка жовто-зеленого та темнозеленого кольорів. У наявності фрагменти золотоординської «кашинної» кераміки з бірюзовою поливою та підполивним розписом — кобальтом. Такий посуд зустрічався у заможних скарбах Новгорода та Москви. Отже, і в другій половині XIII — XV ст. тут продовжували мешкати заможні господарі, які були пов’язані із золотоординською торгівлею, найвірогідніше через Крим.

На іншому розколі по вул. Воздвиженській, 13 (за новою нумерацією) виявлено три празькі гроша Вацлава IV ¹¹⁴.

Продовжувалось життя на північній околиці — Дорогожичах, де діяв Кирилівський монастир XII ст. Ми не маємо писемних свідоцтв про його долю XIV — XV ст., але собор зберігся до нашого часу. 1845 р. неподалік від нього виявлено скарб східних монет з 200 мідних дірхемів, які знаходились у керамічній посудині. Наймолодші з них карбувалися Менгукааном у Бухарі у 1253 — 1254 рр.¹¹⁵. Отже, скарб зарито вже у післямонгольський час. На стінах храму С. О. Висоцьким виявлено графіті XIII — XV ст. (рис. 78, 79).

На території літописного Копирева кінця (Кудрявця), гори Щекавиці та Хоревиці матеріалів другої половини XIII — XV ст. поки що не вивлено. Вірогідно, у цих Районах постійне міське життя після 1240 р. практично припинилося.

Печерськ. Найбільшим окольним районом міста був Печерськ з його знаменитими монастирями, князівськими та боярськими селами, заміськими резиденціями, слободами.

Тут знаходився найбільший та найвпливовіший київський монастир, родоначальник усіх православних монастирів Руської держави — Печерський, який весь час продовжував залишатися великим релігійно-політичним центром східнослов’янських земель, «кузнею релігійних кадрів».

В істоіографії досить широко розповсюджена думка, що у 1240 р. монголи «искорениша и разметаша» монастир і, принаймні, до ремонтно-відбудовчих робіт ча/164/сів Симеона Олельковича він ледь жеврів. Ця думка базується на повідомленнях Синопсису та Афанасія Кальнофойського у «Тератургимі», а також на загальному припущенні, що Київ у XIII — XV ст. було практично зруйновано і зведено до стану заурядного «містечка».

За словами автора Синопсису, «нечестивые варвары овнами, или таранами, стены каменные монастырские столкоши и до основания сокрушиши, в святую обитель вникоша, людей всякого чина посекоша, иных плениша... и самую небеси подобную церковь Пресвятые Богородицы оскверниша, от всего украшения обнажиша и крест с главы церковныя златоковання сняша». Крім того завойовники «верх до полуцеркве по окна повелением проклятого Батыя испровергша, такожде и верх алтаря великого по перси иконы пресвятыя Богородицы изща, и весь Монастырь со всеми украшениями и каменными стенами искорениша и разметаша» ¹¹⁶.

Переважно з цього ж джерела поширилась думка, що Печерський монастир «чрез многие лета пребываша в запустении... черноризцы же по лесах и вертепах скитающаеся».

Проте, уважний аналіз існуючих історичних джерел показує, що ці повідомлення автора другої половини XVII ст. далеко не в усьому відповідають дійсності й значно перебільшують руйнування монастиря у 1240 р. До цих подій відносять всі пошкодження протягом XIII — XV ст.

Цілком вірогідно, що у 1240 р. частину монастирської стіни зруйновано монголами, більшість захисників загинула або потрапила у полон, а Успенський собор та інші церкви і будівлі були «от всякого украшения обнажиша» ¹¹⁷. Оборонна стіна, /165/ очевидно була розібрана самими ченцями за наказом завойовників. Але головна споруда цієї стіни — Троїцька надбрамна церква збереглася до наших днів. У 1399 р. ординці Темір-Кутлуя не змогли захопити монастир, а лише взяли його в облогу і отримали «окуп» 30 карбованців литовським сріблом ¹¹⁸. Тобто, якісь укріплення ще існували.

Повідомлення Синопсису про те, що монголи розібрали центральну баню та верхні частини Успенського собору спростовує свідчення Павла Алепського, який бачив у 1653 р. у вівтарі «від верху напівкруглої арки до половини» зображення «Владичиці, яка благословляє, з платом біля поясу» ¹¹⁹.

Тенденційним є повідомлення про те, що Успенський собор «через многие лета пребываша в запустении: но в некоем Придельце, уцелевшем от поганых Божественные Службы страха ради в тайне совершахуся» ¹²⁰. Як уже зазначалося, Батий не забороняв християнську церкву. Монастир діяв у XIII — XIV ст., про що свідчать актовий матеріал ¹²¹ і літописи ¹²². Та й сам автор Синопсису пише про те, що служба у соборі швидко відновилася.

Сильним перебільшенням, яке до того ж зовсім невірно сприймається сучасним читачем, є й фраза про те, що «черноризцы же по лесах и вертепах скитающеся». Під лісами тут треба розуміти територію монастиря на дніпровських схилах та прилеглу територію, а під вертепами — печери, які знаходилися у будь-якому випадку, не настільки далеко, щоб не почути невеличкий дзвін (благовест), яким ченці закликали до трапези чи церковної служби. Антоній та Феодосій, повідомляє Павло Алепський «звичайно жили у вертепах... тобто у притулках анахоретів або келіях пустинників» ¹²³.

Розглянемо надійність свідчень ієромонаха Печерського монастиря Афанасія Кальнофойського, який видав 1638 р. у своїй книзі «Тератургима» численні епітафії на надгробках різних видатних людей, похованих у монастирі. Серед них найбільш відома епітафія київському князеві Симеону Олельковичу, який у 1470 р. провів великі реставраційно-відновлювальні роботи на Успенському собору. Кальнофойський подає такий текст: «Відвідувач. Яким чином ти бачиш цю велику споруду? ... Двісті тридцять три роки тому тут були лише уламки каменю, коли церкви були Батиєм позбавлені своєї краси. Вона споруджена була коштом князя Симеона на честь Бога та Пречистої Його Матері» ¹²⁴. Багато дослідників, Повністю довіряючи цьому повідомленню, вважали, що Успенський собор було практично знищено у 1240 р.

Проте слід звернути увагу на помилку в даті. А головне слід пам’ятати, що Кальнофойський не дослівно передав текст епітафії, а передав її сілабічними віршами на польській мові (як і решту написів). Тобто наведений нами текст да/166/тується 1638 p й відбиває погляди та думки середини XVII ст., а не більш раннього часу.

Точніше відбиває дійсність інший напис, який належить саме до 1470 р. Мова йде про відомий рельєф-триптих з Орантою в центрі, який був замовлений Симеоном Олельковичем на честь завершення ремонтних робіт, і який знаходився ззовні центральної апсиди собору. На рельєфі вибитий напис: «Основана бысть церковь пресвятыя Богородицы Печерская на старом основании при великом короли Казимире благоверным князем Семеном Александровичем отчичи Киевской при архимандрите Иоанне» ¹²⁶. Вираз «на старій основі» означає просто відбудовчі, ремонтні роботи, а не спорудження будівлі на старому фундаменті. Масштаби ремонтних робіт 1470 р., а також високу ступінь збереженості добре показали архітектурно-археологічні дослідження М. В. Холостенка. Стіни збереглися практично на всю висоту у давньоруській кладці (враховуючи ремонти XII — XIII ст.) Давньоруська кладка збереглася також у центральній бані і в барабані бані Іоано-Предтеченської церкви ¹²⁷.

Повідомлення про архімандритів Печерського монастиря зустрічаються у літописах уже у другій половині XIII ст. Вони показують, що монастир як церковна організація продовжував у цей час існувати і залишався впливовим церковно-політичним центром.

1273 р. архімандрита монастиря Серапіона, який брав участь у загальноруському соборі церковних ієрархів, поставили єпископом у Володимирі-на-Клязьмі. Митрополит Кирил «приведе с собою Серапиона архимандрита Печерского, в епископы Володимерю и Суздалю».

1289 р. інший печерський архімандрит Агапіт був присутнім на урочистому похованні волинського князя Володимира Васильковича.

У XIV ст. послушниками монастиря були такі відомі церковні та політичні діячі як Діонісій, Стефан, Арсеній. Діонісій заснував Печерський монастир у Ниж/167/ньому Новгороді (близько 1330 р.), став суздальським єпископом, був поставлений у Константинополі на митрополита всея Русі. Але, заарештований Володимиром Ольгердовичем, останні роки життя провів у Печерському монастиреві на положенні в’язня, де й був похований «в печере великого Антоніа». Стефан народився у Києві, став послушником цього ж монастиря, пізніше переїхав до Москви до великого князя Івана Івановича, а у 1358 р. заснував відомий Махрищенський монастир, був сподвижником Сергія Радонезького.

Інший пострига Києво-Печерського монастиря — Арсеній — став протодияконом кафедрального московського собору — Успенського, а потім був поставлений у єпископи на Твер. Він багато зробив для тверського церковного будівництва та книгописання. Ним засновано Успенський Жолтиков монастир (1394), збудовано кам’яний Успенський собор (1404 — 1406). Арсеній став ініціатором створення тверського літописання. До нашого часу дійшла паперова Ліствиця 1402 р., переписана ним з оригіналу, власноручно написаного митрополитом Кіпріаном у 1387 р. у 1406 р. «замышлением» єпископа була створена відома Арсеніївська редакція Печерського монастиря.

Архімандрит Давид (середина XIV ст.) був духівником другої дружини Оль/168/герда Уляни. Сама княгиня була похована у Печерському монастирі. Тут же був «положен князь Скиргайло "чудныи и добрый подле гроба святого Феодосья Печерского". Печерський монастир був місцем поховання князя Володимира Ольгердовича, його синів Олелька і Андрія та багатьох інших великих феодалів.

При Печерському монастиреві працювала художня майстерня, де писалися ікони, виготовлялись натільні іконки та образки, барельєфи з каменю. До виробів майстерні належить відома Свенська ікона (близько 1289 р.) із зображенням Печерської богоматері з передстоячими Антонієм і Феодосієм. Аналогічні за сюжетом і ікона, яку вивіз до Нижнього Новгорода Діонісій, а також Ярославська Печерська Богоматір з ангелом та святими ¹²⁸.

У московському храмі Положення ризи Богоматері у Влахернах у Кремлі (резиденція московських митрополитів) знаходилась ікона Печерської Богоматері, яка являла собою домовий образ митрополитів й супроводжувала їх під час переселення з Києва до Володимира, а пізніше до Москви

У майстерні Печерського монастиря, вірогідно, виготовляли й бронзові квадрифольні енкопліони, на одній стулці яких було вміщено композицію Печерська Богоматір, а на іншій — Розп’яття. Такі енколпіони знайдені у Києві, Київській землі, Новгороді, на території Золотої Орди (V век).

Добре відомі такі твори, як зображення Оранти XIV ст. на шиферній плиті, рельєфний триптих — Оранта з Антонієм і Феодосієм (1470 р.).

Можливо, до зразків печерських різьбярів по дереву належить кипарисовий хрестик, виявлений дослідженнями І. І. Мовчана на Видубичах. На ньому серед інших зображень також знаходяться печерські святі — Антоній і Феодосій. Стиль різьблення та декоративних прикрас, характерний для цього хрестика, став розповсюджуватися в Україні з кінці XV ст. 1. П. Крип’якевич, грунтуючись на актовому матеріалі, показав, що до XVII ст. головними центрами різьблення на Україні були Київ та Крехів ¹³⁰. Оскільки на хресті зображені київські святі, то його можна віднести до роботи місцевої майстерні.

Крім художньої, у монастирі діяла й рукописна майстерня, де у 1460 р. та 1462 рр. були створені та переписані дві нові редакції Акакіївська та Касіянівська) Печерського монастиря. У монастирі ж були переписані «Толкове євангеліє» (1434), «Ліствиця» (1455) та відомий збірник «Златоструй» (1474), який переписав диякон «Ондрей тверитянин».

На території монастиря та навколо нього археологічними дослідженнями виявлено різні матеріали XIII — першої половини XVI ст., особливо цікаві здобуті останніх років архітектурно-археологічної експедиції Інституту археології НАН України В. О. Харламова та археологів Києво-Печерського заповідника (І. О. Післарій, О. К. Сиромятников). /169/

Під час розкопок експедиції на території старого митрополичого саду Києво-Печерського монастиря 1987 — 1988 рр. досліджено чотири житлові та дві господарські споруди стовпової конструкції XIII — XIV ст., а також залишки виробничих комплексів цього ж часу. Житло № 1 знаходилось на глибині 1,2 м від сучасної поверхні і являло собою однокамерну (2,4x2,4) споруду каркасно-стовпового характеру. Орієнтована кутами за сторонами світу, заглиблена у материк на 0,3 м. У північно-східному кутку знаходилась глинобитна піч (1,1×1,25 м) непоганої збереженості. У заповнені — фрагменти кераміки XIII — XIV ст., інші матеріали.

За 3 м від описаного знаходилось житло № 2, що являло собою стовпову споруду прямокутної форми (3,4×3,2) такої ж орієнтації та заглиблення у материк. У південному кутку знаходилась підковоподібна піч (1,2×1,5), складена з жолобчастої (з канелюрами) цегли, на глиняному розчині (рис. 82). Черінь глиняний, товщиною до 5 см. Стіни печі збереглися на висоту 0,3 — 0,6 м над черінем. Челюсті орієнтовано на північний схід. Виявлено залишки комину. У заповненні житла знайдено численну столову, кухонну і тарну кераміку XIII — XIV ст., а також свистульку, ливарний тігель.

У наявності тут велика кількість виробів із заліза. Гвіздки з широкою та вузькою шляпкою, п’ять ножів довжиною 12 — 14 см, заготовка, можливо, кинджалу, довжиною 26 см. У деяких з ножів є отвори для штифтів, які тримали кістяні накладки рукоятки ножа, що характерно для післямонгольського часу. Цікавою знахідкою є ковальський інструмент. Невеличкі розміри зубила (довжина 7,5 см, ширина леза 1 см) й відсутність отворів для рукоятки свідчать, що воно застосовувалося для холодної рубки тонкого металу. Відсутність слідів ремісничого виробництва, але на/170/явність заготовок та виробів, зубила, п’яти точильних брусків для заточування інструменту вказують на те, що це було житло коваля. Серед знахідок цікава також залізна шпилька для одягу (довжиною 10 см) з кільцеподібною рухливою голівкою.

До комплексу даної садиби входила також і господарська споруда, у заповненні якої виявлені фрагменти кераміки XIII — XIV ст., точильні бруски. Поблизу південно-східної стіни житла знаходилась зернова яма.

Житло № 3 також каркасно-стовпової конструкції (3,5×2 м) мало цегляну, обмазану глиною, піч (1,5×1,7) на земляній підсипці. Складена з битої плінфи, розміщалася у північно-західному кутку. Орієнтована на південь. Простежено сліди комину. Кераміка кінця XII — XIV ст., точильний брусок, велика кількість заготовок рогів тура, лося, косулі зі слідами обробки. Автори дослідження вважають, що господар житла був ремісником, різьбяром з кістки ¹³¹. Тут же знайдено бронзову шпильку з округлою голівкою, характерною для Новгорода XIV — XV ст. ¹³².

У 10 м на північ від цього житла розкопані залишки житла № 4, розміром 3,2×3 м, орієнтованого кутами за сторонами світу й заглибленою у материк на 0,2 м, такої ж конструкції. Рештки печі з плінфи повторного використання знаходились у південній частині житла.

Виявлені залишки споруди, які дослідники справедливо пов’язують із ремісничим виробництвом. Вона знаходилась між житловими будівлями № 2 і № 3 на відстані 1,5 та 1 м відповідно. На цій ділянці знайдено величезну кількість залізного шлаку, деревного вугілля, товарну крицю, а також кераміку XII — XIV ст. Розчищено рештки двох горнів — сиродутного та ковальського. Сиродутний горн мав у плані круглу форму діаметром 0,8 м. Стінки його були глинобитні на дерев’яному каркасі. Від ковальського горну залишилась сильно обпалена глиняна пляма діаметром 0,4 м. Знайдено фрагменти конусоподібних вогнетривких сопел, зроблених з глини сірого кольору з домішкою піску, шамоту, дрібної гальки. Це вказує на застосування повітродувних міхів у процесі виробництва заліза. Передпічна яма довжиною 1,1 м була глибиною 0, 9 м. Її заповнення складалося із шлаку, деревного вугілля, золи, фрагментів кераміки XII — XIV ст. Від неї до горну тягнулися скісні рівчаки шириною 6 — 7 см й глибиною 4 — 5 см, заповнені шлаком.

Поруч з ямою виявлено шперак (наковальню) невеликого розміру з одним рогом. Крім того, виявлено цвяхи, костиль, двірний гачок, кільце, дужки вислого замка з пружиною, стремено, підкову від чобота, заготовку кинджалу, різні залізні пластини. Крім залізних предметів тут же знаходились шматки мідного дроту, бронзи та свинцю, фрагменти мідної чаші, бронзовий поясний наконечник тощо.

Можливо, у майстерні у невеликих кількостях виготовлялися прикраси чи вироби з кольорових металів ¹³³.

Кераміка, виявлена під час цих досліджень найширше представлена кухонним /171/ посудом, виготовленим з сірої глини з домішками дрібнозернистого піску, сформованим на швидкому гончарному колі. Горщики мають вінця різної конфігурації, з потовщеним краєм, коротку циліндричну шийку. Діаметр вінець переважно у діапазоні 16 — 26 см. Деякі горщики мають невеличку кільцеподібну ручку, прикріплену до вінець і плічок. Шийка та плічка деяких нечисленних горщиків прикрашені одинарними або паралельними прямими чи хвилястими лініями, а також нігтевим орнаментом. Частина горщиків мала конічні покришки з ручкою. Окремі горщики мали на денцях тавро у вигляді концентричних кіл з радіальними лініями. На думку авторів, знайдена кераміка могла походити з подільських ремісничих майстерень.

Столова кераміка представлена мисками з вертикальними стінками й пласким денцем. Одна з них орнаментована із зовнішнього боку хвилястою лінією й вкрита поливою світло-зеленого (салатового) кольору. Крім мисок там виявлено рештки двох вузькогорлих одноручних полив’яних глеків зі зливом. Полива жовтого та темно-зеленого кольорів. Верхню частину подібних полив’яних глеків виявлено під час досліджень залишків вірменської церкви. Такі високоякісні вироби можуть бути віднесені до керамічної продукції ремісничих майстерень пізньосередньовічного Херсонесу ¹³⁴.

Серед кераміки присутні фрагменти червоноглиняних амфор трьох типів. До першої групи належать амфори з короткими вузькими горловинами, грушеподібним гладким корпусом з тонкими рельєфними лініями, широким пласким дном й двома пласкими ручками, які підходять до горловини нижче вінець. До другої — невеликі грушеподібні амфори з подовженим корпусом, масивними овальними ручками, які піднімаються над вінцями й прямо спадають донизу. Також присутні грушеподібні круглодонні амфори з широким жолобчастим тулубом, низьким горлом та округлими масивними ручками, які прямо піднімаються над горловиною і з різким зламом спадають донизу. За А. Л. Якобсоном, такі амфори датуються XIII — XIV ст.¹³⁵.

Крім Успенського собору, Троїцької надбрамної церкви та комплексів Ближніх і Дальніх печер Батиєву навалу пережила також, вірогідно, й монастирська мурована трапезна XII ст. Вона постраждала під час знаменитого землетрусу 1230 р. ("Потрясе же и трапезницею каменю... камение сверху падала") й, можливо, 1240 р., проте продовжувала стояти ще досить довго. В. О. Харламов, який досліджував цю пам’ятку вважає, що її остаточно зруйнували 1482 р. під час нападу Менглі-Гірея, монета якого була там найдена ¹³⁶. Проте, остаточно розібрана вона була очевидно трохи пізніше, на самому рубежі XV — XVI ст. Адже кримська срібна монета хана Менглі-Гірея датується 900 р. хіджри (1494/1495 рр.) й не могла потрапити до трапезної під час нападу кримських татар на Київ ¹³⁷. /172/

Відомо про знахідки на території монастиря пічних кахлів горшкового типу XIV — XV ст.¹³⁸.

Серед монетних знахідок найбільш відомий скарб 1902 р. з Лікарняного подвір’я Лаври, де знаходилось 2236 монет. У горщику знайшли 1086 празьких грошей переважно Вацлава IV, 1140 золотоординських та генуезько-кримських монет, а також угорську монету Людовіка (1370 — 1382) і галицьку монету Владислава Ягайла (1386 — 1434). 2206 монет була передано до Державного Ермітажу, а 20 — до Церковно-археологічного музею при КДА. Існує повідомлення, що В. В. Хвойка придбав кілька монет цього скарбу, у тому числі золоту венеціанську монету кінця XIII — початку XIV ст. Ю. Кулаковський визначив декілька монет із скарбу. Одну з них відніс до карбування Тімур-Кутлука (1395 — 1401), а решту до Тохтамиша (1379 — 1399). Розпорошеність монет скарбу, а також деяка неузгодженість сучасних знахідці повідомлень призвела до того, що А. А. Сіверс, Г. О. Федоров-Давидов та М. Ф. Котляр поділяли знахідку на два скарби. На думку Г. А. Козубовського більше підстав вважати його за один ¹³⁹.

1989 р. під час досліджень церкви Феодосія XVII ст. І. О. Післарієм було виявлено під підлогою сильно порушений могильник XIV — XV ст. Можливо, цей могильник належав не до Києво-Печерського монастиря, а до мешканців слободи поблизу від нього, або до жіночого Вознесенського монастиря, який стояв напроти Лаври. У вівтарній частині знайдено литовський денарій XV ст. надзвичайно рідкісного для України типу «Колюмна» — «Погонь». Вага монети 0,3 г, діаметр 13 мм ¹⁴⁰.

Це перша знахідка литовського денарія такого типу у Києві і взагалі в Україні. Поховання були безінвентарні. Крім монети виявлено лише нечисленну кераміку XIV — XV ст.

У 1961 р. на території монастиря знайдено скарб з 1460 литовських монет XVI ст. 1968 р. в засипці верхнього шару братської могили в Дальніх печерах — гріш Вацлава IV.

Таким чином, картина повного спустошення Печерського монастиря аж до реставрації 1470 р. сильно перебільшена. Про безперервне існування монастиря свідчать і різні актові документи. Так, грамота від 21 листопада 1398 р., за якою монастирю заповідався податок з маєтку Мойсиковичів на Київщині на копу грошей, «писана у Печерском монастыре» ¹⁴¹.

Після розгрому на Ворсклі Едигей не захопив монастиря у 1399 р., а тільки взяв «окуп» у 30 рублів литовських сріблом. Це вказує на наявність оборонних стін навколо монастиря та його економічний розквіт.

Про явне перебільшення руйнування Успенського собору у 1240 р. київським «Синопсисом» мова йшла вище. Можливо з Батиєвою навалою пов’язували наслідки великого землетрусу 1230 р., коли дійсно був сильно пошкоджений храм та /173/ інші будівлі монастиря: «Месяца мая в 3... в Києве же граде боле того найпаче бысть потрясение: в монастыри Печерском церкви святая Богородица каменая на 4 чясти разступися...» ¹⁴². Утворені тоді чотири великі тріщини були виявлені П. О. Лашкарьовим під час ремонту споруди у 1881 р. ¹⁴³. У XIV ст. були побудовані невеликі контрфорси біля апсид собору, а верхню нішу центральної апсиди вставлено відомий шиферний рельєф Оранти.

Печерський монастир постраждав 1416 р. під час нападу Едигея, коли «монастырь Печерский пограбиша и пожегоша». Але невдовзі його було відбудовано.

Під час князювання Симеона (Семена) Олельковича 1470 р. були проведені великі ремонтно-будівельні роботи на Успенському соборі, яких вже давно потребувала споруда. З дня побудови собору пройшло чотири століття: відбилися наслідки землетрусів, погромів 1240 та 1416 рр. Тому й не дивно, що виникла необхідність проведення капітального ремонту. З іншого боку такі великі відбудовчі роботи свідчили про економічний підйом міста. Ремонт 1470 р. провадився жолобчастою цеглою розміром 27 — 27,5×13 — 14×7 — 7,5 см. Західний портал було прикрашено обрамленням із тесаного білого каменю (тернопільського мармуровидного /174/ вапняку) з типовою для того часу орнаментацією. Воно було виконано у вигляді уступчастої рамки, що охоплювала як сам портал, так і розташовану над ним невеличку нішу. У такому вигляді портал (як показують гравюри 1623, 1677 та 1693 рр.) зберігався до кінця XVII ст.¹⁴⁴.

Невдовзі після відбудови Успенського собору Печерський монастир був підданий новому розоренню у 1482 р. Рукописний помяник, який був відновлений після «Менгли-Гиреевой исказы», розповідав, що «Первый упис изгорел 6991 пленением Агаряны; тогда и сию божественноую церковь опустиша и вся святыя книги и иконы пожгоша, мы ж по днех нескольких, из их поганьства изшедше, и паки начахом имена писати, их же помняше, еще исперва написаны быша» ¹⁴⁵. «Огнем падшая», — говорить про долю Успенського собору у 1482 р. рукописний «Опис іконопису Києво-Печерського лаври» (близько 1720 р.) ¹⁴⁶.

Незважаючи на цей новий відчутний удар, монастир досить швидко відновився, чому сприяв його стан великого феодала. Акти кінця XV — початку XVI ст. вказують на великі внески феодалами різних земельних володінь у монастир.

До 90-х років належить прибудова каплиці біля південної стіни собору, яка була розкрита під час археологічних досліджень 1952 р. Каплиця побудована як усипальня. Надгробок датується шиферною плитою, на якій вирізьблена дата — 1492 р. Капличка складена з цегли (26 — 27×12×7 — 7,5 см). її довжина становила 4,54 м, ширина — 3,96 м. Зовнішня її південна стіна була завширшки 0,63 м. Зовні вона тинькована, побілена і перекрита дерев’яним дахом. Двірний вхід завширшки 1,54 м знаходився посередині південної стіни. Поріг — з шиферної плити, всередину вели три сходинки. У східній частині каплиці дерев’яною перегородкою виділене невеличке приміщення завширшки 1,41 м. Підлога основної частини вимощена керамічною червоноглиняною плиткою (19×14×2 см), а східного приміщення жолобчастою цеглою розмірами 25×14,5×5,5 см. Поблизу південної стіни, проти входу, збереглися рештки престолу (40×60 см). При розчистці підлоги знайдено фрагменти фрескового тиньку з розписом.

Під підлогою знаходились поховання у колодах та склепіння з цегли XVII ст. У прошарку будівельного сміття знайдені фрагменти шиферних плит — з написом та датою 1492 р. й з ім’ям архімандрита Єлисея. М. В. Холостенко вважає, що можливо, ще був Єлисей Плетенецький ¹⁴⁷. Проте тоді з повідомлення Кальнофойського («Умерши, оно покоится снаружи церкви в сей каплице, которую при жизни сделал для своего погребения 1624 г. октября 19 в 19 часу») ¹⁴⁸, випливає, що ця каплиця повинна датуватися початком XVII ст. У третій чверті XVII ст. на її місці влаштовано Трьохсвятительський приділ.

У першій половині XVI ст. переважно провадились роботи, пов’язані з інтер’єром собору, влаштуванням надгробків тощо. Напис на надгробку князя Костянти/175/на Острозького (близько 1460 — 1533) свідчить, що ці роботи здійснювалися на його кошт ("Пресвятые Богородицы Печерские дом учредил пребагатно, в нем же яко ктитарь именитый, по представлению своему сподобился положен быти"). У 30-х роках XVI ст. біля південної стіни у східній частині фасаду збудовано каплицю з престолом Іоанна Богослова.

Тоді ж було поставлено знаменитий багатоярусний тритябловий іконостас, який викликав захоплення у Павла Алепського. Загинув під час пожежі 1718 р. Над похованням К. Острозького його син Костянтин (Василь) Костянтинович Острозький встановив відомий скульптурний надгробок у вигляді фігури у лицарському вбранні.

Успенський собор протягом усього цього часу був місцем поховання представників вищої церковної та світської аристократії, членів монастирської адміністрації. Для поховань часто використовувалися шиферні плити первинної підлоги собору. Найстаріший напис на шиферній плиті знайдено на похованні початку XIV ст. Інші плити з написами належать до XV — XVI ст., разом з плитами наступних століть вони утворюють комплекс, який ілюструє розвиток української палеографії протягом кількох століть. Одна з таких плит використовувалася двічі — з одного боку напис 1516 р., а з іншого — 1560 р. ¹⁴² (рис. 84).

В Успенському соборі були поховані князі Володимир Ольгердович, Скиргайло, Андрій та Олелько Володимировичі, Семен Олелькович, дружина Ольгерда Уляна, Василь Олелькович Слуцький, Гаврило-Богдан Гоєцький тощо. /176/

У 1522 р. Печерський монастир добився від Сигізмунда І Старого грамоти, яка відновлювала його права на самоврядування й звільняла монастир з-під влади київських воєвод, а також усіх державних повинностей, за винятком спорядження на війну 10 озброєних вершників за рахунок монастиря.

У чолобитній архімандрит жалівся, що кримські татари «монастырь спустошили, и вси скарбы церковные побрали; и от тых часов тот монастырь оскудел, а церковь Божия к великой шкоде и упадку пришла» ¹⁵⁰. Проте хоч цей документ і відбиває наслідки нападу Менглі-Гірея й наступних численних набігів, слід відзначити, що становище Печерського монастиря було значно краще становища самого міста та й інших монастирів та храмів у цей період. У даному формулюванні швидше вбачається перебільшення свого злигодного становища для вимолювання різних привілеїв та дарунків. Це характерно для багатьох чолобитних XVI — XVIII ст. й під таким кутом слід сприймати повідомлення з них про стан тих чи інших пам’яток.

У цілому, протягом XIII — XVI ст., незважаючи на періодичні розорення, Печерський монастир швидко відновлювався. Життя та діяльність цього осередку православ’я не припинялись. Завдяки своїй економічній могутності й популярності серед великих феодалів, монастир легше переносив усі різкі зміни становища Києва на протязі цього періоду його історії.

На північ від Печерського монастиря, де у давньоруський час розміщувалося княже село Берестове з великокнязівською резиденцією, тепер знаходилась монастирська слобода з садибами, житловими та господарськими спорудами, садами і городами. У центрі її стояв відомий Спаський храм початку XII ст. З перебудовами XVII ст. він дійшов до нашого часу. Загальне уявлення про споруду дає її зображення на плані 1638 р. Кальнофойського. На ньому видно західну частину будівлі. Південна та північна стіни старого нартекса прикрашені готичними фронтонами з зубцями, добре читаються три горизонтальні пояси, з вікнами на кожному з них. Із заходу до старого прибудовано (за П. Могили) бабинець, який, як і центральна частина церкви, прикрашений хрестом. Аналіз цього зображення разом із знахідками архітектурно-археологічних досліджень П. П. Покришкіна жолобчастої цегли, дозволили Ф. Л. Ернсту припускати, що ремонти храму відбувалися ще до XVII ст. — у часи Олельковичів. На його думку такі східчасті фронтони були поширені по всій Європі. Яскравим прикладом цього на Україні є Сутковицька церква на Поділлі ¹⁵¹.

На північ від Спаського храму, на території слободи Печерського монастиря (тепер парк Слави) у 1985 р. під час земляних робіт було знайдено скарб празьких грошей ¹⁵². Скарб знаходився у керамічній посудині — копилці. Вона зроблена із сірувато-білої каолінової глини, слабо обпалена. Мала кулясту форму із пласким /177/ денцем діаметром 7,5 см. Висота її біля 10 см, ширина — 12,5 см. Прикрашена орнаментом у вигляді хвилястої лінії, а вище — дрібнорифленими паралельними лініями. Прорізь для монет близько 3 см. У внутрішній частині на висоту 4 — 4,5 см від денця збереглося зелене забарвлення від окису монет, яке показує, що вона була наповнена приблизно на половину.

Вдалося зібрати 242 празьких гроша та одну половинку (один гріш був розрізаний навпіл, не знаючи про це, В. О. Харламов говорить про знахідку 244 монет) ¹⁵³, які разом з фрагментами скарбнички були передані до фондів Києво-Печерського заповідника. Переважна частина монет через довге користування знаходилась у поганому стані. Деталі легенд, зображень корони та лева на багатьох екземплярах не простежується, на деяких обрізане зовнішнє коло легенди.

10 грошей належать до карбування Карла І (1346 — 1378), 188 — Вацлава IV (1378 — 1419). 44 монети та половинка повністю або частково затерті, проте деякі загальні ознаки дозволяють їх переважну більшість віднести до карбування Вацла/178/ва IV. Монети Карла І мають вагу 2,27 — 2,75 г та діаметр 27 — 28 мм. За деталями — розділовими знаками між словами (хрестики, коло, чотирипелюсткова квітка), формою і розміром літер, розмірами корони — можна визначити, що 5 монет Карла І карбувались не раніше 70-х років XIV ст.

Переважна більшість монет скарбу належить до празьких грошей Вацлава IV. Вага цих монет коливається від 1,84 до 2,93, діаметр — від 25 до 29 мм. Залежно від хронології карбування ці монети також мають певні відмінності у зображенні корони та лева, розмірів літер, розподільних знаків. За класифікацією чеського дослідника С. Веселого, карбування Вацлава IV можна поділити на три великі групи, кожна з яких має конкретні варіанти. Монети першої групи карбувалися орієнтовно до 1384 р., коли розпочали карбувати другу типологічну групу, а з 1405 р. — різні варіанти третьої.

З 188 празьких грошей, які без сумніву належать до Вацлава IV, до останньої (третьої) групи можна зарахувати 66 монет. Через велику потертість монет першу та другу групу розрізнити не можна. До них разом належить 42 екземпляри. Визначення типу на решті 80 монет вкрай утруднено. Наявність монет останнього типу, причому пізніших варіантів дозволяє стверджувати, що скарб було заховано не раніше другого десятиліття XV ст. Поганий стан монет вказує на досить тривалий їх обіг і дозволяє пов’язувати з часами Менглі-Гірея.

На території Печерського монастиря та поблизу нього були знайдені найбільші за кількістю скарби. Монети, знайдені тут, становлять понад 90% загальної кількості монет XV ст., що виявлені у Києві. Можливо, що пояснюється тим, що монастир займався фінансовими лихварськими операціями. Тут зосереджувались великі суми грошей.

У місцевості, де знаходилось літописне Угорське (Аскольдова могила), розміщався Пустинно-Микільський монастир (рис. 15, 86). На планах Кальнофойського та Ушакова помітно дерев’яний п’ятиверхий собор монастиря, який оточений дерев’яною огорожею. Його архітектура типова для українських культових споруд XVI — XVII ст. і вірогідно, зберігала й більш ранні традиції. Точна дата заснування монастиря невідома. За часів Нестора, тут стояв «Олмін двір» з церквою св. Миколи. У 1853 р. під час робіт на панкратіївському узвозі наштовхнулись на печеру, яка складалася з двох довгих коридорів з лежанками, нішами й написами: серед яких були прочитані імена «Иван грешный» та «Феофил». За палеографією їх датували XI — XIII ст.¹⁵⁴. На верхньому печерському плато над монастирем (де У 1696 р. було збудовано мурований Микільський собор) у XI ст. був жіночий Микільський монастир, у який постриглася у черниці мати Феодосія Печерського ¹⁵⁵. Після 1240 р. цей жіночий монастир та феодальний двір на Угорському в джерелах не згадуються. Вірогідно, укріплений феодальний (княжий) двір був знищений, а /179/ місцевість спорожніла. На місці жіночого монастиря, за свідоцтвом митрополита Сільвестра Коссова, у 1635 р. залишались лише кам’яні фундаменти серед винограднику, що належав Пустинно-Микільському монастирю. Останній у XV — XVII ст. був великим феодалом й впливовою церковною організацією тієї доби. Йому вдалося вижити у боротьбі з могутнім Печерським монастирем, який намагався знищити своїх суперників, особливо на прилеглих територіях. За розмірами земельних набутків Микільський монастир поступався лише Печерському. Про розквіт монастиря свідчать жалувальні грамоти на земельні володіння XV — XVI ст. /180/ Серед них жалувальна грамота короля Казимира на село Княжичі від 4.07.1489 р., великого князя Олександра на орну землю на «річці Борьщовці» 6.09.1497 р., князя Богдана Глинського на село Гатне (1.02.1500 р.) «с пашными землями, и з бортными, и с припашьми, з лесы, й з дубровами, и з сеножатми з рекою, и з речками, и з бобровым гоны, и з млыном...», воєводи Юрія Монтовтовича на «озеро Долобеск и с устьем в острове в Туханове» (4.07.1508 р.), Остафія Дашкевича на село Гвоздово (23. 06.1514 р.) тощо ¹⁵⁶.

В історіографії часто згадується рукописне Євангеліє 1411 р. написане у монастирі Миколи Пустинного «повеленьем инока Ионы Болакирева, руского многогрешного инока Макариа» (М. В. Закревський, І. І. Срезневський, С. Т. Голубєв, О. 1. Соболевський тощо). Проте вивчення рукопису показало, що запис з датою фальшивий (пізніший), вірогідно пов’язаний з вписаною до рукопису жалуваною грамотою князя Долголдата Долголдатовича монастирю на землю Конона Толстоліського, яка нібито дана була у Києві 25.03.1427 р. Через якісь земельні суперечки (можливо із Михайлівським Золотоверхим монастирем, що мав поруч свої володіння) і був зроблений цей напис для обгрунтування своїх стародавніх прав. Рукопис належить до другої половини XV ст. ¹⁵⁷. У Микільському монастирі «дописана бысть» Касіянівська редакція Печерського Патерика (1462 р.). Ця згадка про монастир «Николы Мирьликийский в пустынце» у післямові до Патерика являє собою, мабуть, найдавнішу достовірну на сьогодні, писемну звістку про існування монастиря. Хоч, безперечно, він існував і значно раніше. Наявність фальсифікатів характерна для актових документів як Микільського, так і інших монастирів, що підтверджували право на земельні угіддя чи привілеї. За умови частих пожеж, нападів монастирі намагались випросити такі права у короля чи великого князя, спираючись на нібито існуючі дарчі грамоти їхніх попередників. Наприклад, грамота Олександра, «князя і дідича київського», якою він надавав католицькій церкві св. Миколая та отцям св. Домініка «мыто померное пашенное, и дворец на Задном Сырцу стоячи и урочище названное Хлопач, которые добра были ніяко й невисты завємой Бісова Баба». Наявність у тексті полонізмів, інші мовні особливості доводять, що її можна віднести до пізніх фальсифікатів ¹⁵⁸.

Певний час продовжувалось життя після Батиєвої навали і на Клові. Собор Кловського монастиря (як і сам монастир) на XV ст. вже не існував. Після руйнування (час визначити важко, найвірогідніше 1240 р., але востаннє монастир згадується літописом під 1115 р., а військові дії в тому районі велись і у XII ст., і у XIV — XV ст.) собор вже не відбудовувався, а його стіни та фундаменти були розібрані на будівельні матеріали. Як вважає І. І. Мовчан, до ліквідації конкурента доклали руку ченці Печерського монастиря ¹⁶², які володіли цією територією у піз/181/ніші часи. Кловський монастир не було відновлено, а без нього неможливо було зрообити і ремонт грандіозної кам’яної будівлі.

Час розбирання собору фіксується знахідкою на дні фундаментної стрічки празького гроша Вацлава IV. На південній стіні храму було розташоване житло стовпової конструкції XIV — XV ст. Його розміри 3×2,3 м, в одному з кутків житла добре збереглась піч, викладена з плінфи повторного використання на глині. Виявлено кераміку цього ж часу.

Видубичі. На південь від Печерського монастиря знаходився інший стародавній монастир — Видубицький. Він згадується літописом невдовзі після взяття Києва військами Батия. Тут зупинявся на шляху до Золотої Орди у 1245 р. князь Данило Галицький: «И пришедъ в домъ архистратига Михаила, рекомый Выдобичь» ¹⁶⁰. Михайлівський собор 1070 р (за винятком східної частини) зберігся до нашого часу. Достеменних свідоцтв про час руйнації знаменитої підпорної стіни Мілонега та апсидної частини немає. За повідомленням П. Алепського Дніпро у середині XVII ст. проходив безпосередньо під плато, де розміщені Видубичі. На цей час обвал уже відбувся. У різних частинах храму виявлена кераміка XIII — XIV ст. (рис. 89).

Видубицький архімандрит Євгеній передав до Церковно-археологічного музею стулку мідного енколпіону із зображенням посередині пророка Іллі XIV — XV ст., знайденого у монастирі під час земляних робіт ¹⁶¹.

Проведені археологічні дослідження на горі над монастирем (мис Чайка) у 1971 р. виявили матеріали XIII — XV ст. Були розкопані залишки житла з піччю, господарські ями, зібрана кераміка цієї доби. Аналіз археологічного матеріалу дав можливість І.І. Мовчану дійти висновку, що вся ця територія (у давньоруський час тут знаходився Красний двір князя Всеволода) у післямонгольський час була досить щільно заселена ¹⁶². На XVI — XVII ст. на верхній частині миса утворився потужний центр гончарного виробництва, що використовував місцеву глину.

У пізньосередньовічний час було заселено й лівий берег Дніпра проти Києва. Великий князь київський Михайло Всеволодович у 1241 р. на шляху з Угорщини у ставку хана Батия «живяше под Києвом во острове», де, вірогідно, збереглася якась князівська резиденція або заміський двір. Можливо з ним можна ототожнювати «Рай» князя Юрія Долгорукого, який ще досі не локалізовано.

Сучасна Вигурівщина до XVII ст. носила назву Милославичі. Сюди 1397 р. /182/ приїжджав «на ловы» князь Скиргайло. Пізніше тут «замочек и двор был Семена Олельковича». Замок було розміщено на старих валах відомого за літописами Городця або «градка Песочного». Знаходився він на східному березі р. Радосині (Гни/183/луші), що впадала до Чортория. Тепер річка перетворилася на продовгувате озерце. Вали утворювали майже правильне півколо, що відкритою частиною підходило до річки ¹⁶³. Саме звідси 1239 р. Менгухан споглядав Київ. На початку XVI ст. замка Семена Олельковича вже не існувало. Мабуть, він загинув 1482 р.

Крім кераміки XIV — XV ст. на Лівобережжі — Микільська слобідка (Пустинно-Микільського монастиря) — було знайдено монету Володимира Ольгердовича.

Таким чином, огляд історичної топографії Києва другої половини XIII — першої половини XVI ст. показав, що життя в цей період продовжувалося в усіх головних історичних районах міста (Поділ, Верхнє місто, Замкова гора, Печерськ, Видубичі, Клов, Дорогожичі), але інтенсивність його різко зменшилась порівняно з давньоруським часом.

Межі головного ядра міста (Верхнє місто — Поділ) переважно залишались такими ж, як і у XII — XIII ст. На це вказує актовий матеріал та поширення археологічного матеріалу даної доби. Грамота великого князя литовського від 14 травня 1499 р. (тобто у дуже важкий для Києва час) показує розміри міста, його офіційні межі та митниці: «На одну сторону по Золотыи ворота, а на другую сторону — по Почайну реку» ¹⁶⁴. Люстрація 1552 р. також повідомляє про обов’язки київських міщан нести сторожову службу біля Золотої брами та «ворот остроговых» на Подолі ¹⁶⁸.

Для точного підрахунку кількості мешканців Києва цієї доби надійних даних поки що немає. Можна лише припускати, що ця кількість досить різко коливається. Адже впливали розгром міста, чисельні набіги, феодальні війни, голод, епідемії (1352, 1366, 1375, 1419, 1424 рр.).

На Подолі на середину XVI ст. знаходилось 484 садиби, які обкладалися податками. Крім них при кожній церкві (11) знаходився «шпиталь» або богодільня, подвір’я Межигірського монастиря, садиба Фролівського жіночого монастиря, приймаючи за середньостатистичну кількість членів однієї родини для середньо/184/віччя — 6 чоловік, ми отримаємо приблизно 2900 чоловік податкового населення. Проте тут неврахованими залишаються численні слуги, підмайстри, прикажчики, «підсусідки», мешканці шпиталей, монастирів (крім черниць). У оподаткованих садибах також могло мешкати значно більше людей. У купчій грамоті Парасковії Купчинської 1621 р. повідомляється, що «продала она в Братский монастырь двор свой Купчинской, на котором дворе семнадцать человек жителей обретается, _и подати ей с земли платит. А тот двор с иными местами лежит в Киеве под горою в Скольниках, против церкви Рождества Христова» ¹⁶⁶.

Отже, орієнтовно ми можемо визначити кількість подільських мешканців — 5 тисяч чоловік. Це відповідає спостереженням Г. Боплана на 30 — 40 роки XVII ст. Навряд чи ці показники значно різнились від даних середини XVI ст.

У замку знаходилось 30 жолнерських десятників. Отже, мінімальна кількість його гарнізону була 300 чоловік. Але там були ще гарматники, постійні мешканці, слуги, попи тощо.

Не менше 400 — 500 мешканців проживало у Верхньому місті. Значна кількість населення мешкала на Печерську, з його великими монастирями, селами та слободами — близько тисячі мешканців.

Декілька сот чоловік мешкало за стінами Подолу — на Плоскому вздовж шляху до Кирилівського монастиря, на Видубичах та Звіринці, на Лівобережжі.

Ми не будемо тут рахувати населення київської околиці, села якої були нерозривно пов’язані з Києвом, переважно робили на потреби міста, багато в чому приймали деякі його функції. Це села по Либеді, Борщівці, Сирцю, Нивці тощо. Так, у 1991 р. на правому березі р. Нивка роботами Поліського загону Дніпровської давньоруської експедиції Інституту археології відкрито частину неукріпленого селища XIII — XIV ст. На відносно невеликій площі виявлено 57 археологічних об’єктів, що свідчить про інтенсивне життя селища. Це залишки заглиблених осель, господарських споруд, зернові ями.

Серед знахідок — кераміка ножі, трубчастий замок, бронебійний наконечник арбалетної стріли, уламки овруцького шиферу тощо. Як вважають автори досліджень, селище виникло відразу ж після руйнації Києва 1240 р., коли частина населення міста сховалася у лісах і оселилась по околишнім селам та долинам ¹⁶⁷.

До такого ж поселення належить і с. Жорнівка на р. Стугні, де виявлено печерний комплекс та рештки невеликого мурованого храму з жолобчастої цегли, кераміку середини XIII — XIV ст. Орієнтовні розрахунки дозволяють стверджувати, що загальна кількість мешканців Києва на середину XVI ст. була не менше 7 — 8 тисяч. Це був час, коли місто тільки почало відроджуватись після півстоліття майже безперервних нападів кримських татар на Україну й безпосередньо на Київську землю. А під час деяких походів татари забирали полон до 100 тисяч чо/185/ловік ¹⁶⁸. Природньо, що цей фактор не міг не відбитися негативно на демографічній ситуації у Київській землі й відповідно Києві, оскільки місто, як і будь-яке інше доби феодалізму, зростало переважно за рахунок своєї округи.

Розглянутий матеріал дозволяє повернутися до питання про час та причини руйнування київських пам’яток кам’яної архітектури давньоруської доби. Традиційно вважається, що всі кам’яні палаци та храми Києва (та й інших давньоруських центрів) X — початку XIII ст., що не дійшли до нашого часу, були зруйновані монголами 1240 р. Ця думка грунтується, перш за все, на повідомленнях авторів XVI — XVII ст. та браку писемних джерел післямонгольського часу. Перші (Е. Лясота, Ю. Верещинський, Г. Боплан тощо) свідчать про жалюгідний стан одних пам’яток та руйнацію інших. Проте посилання на свідчення мемуаристів XVI — XVIII ст. є досить грубою помилкою методологічного плану, оскільки ці описи показують тільки конкретний стан конкретних пам’яток саме на XVI — XVIII ст., але вони не фіксують час та причину їхнього руйнування. Історичний факт береться сам по собі, ізольовано від усього історичного процесу, що відбувався протягом тривалого часу й мав різні фактори впливу. Не враховується, що у свідомості людей XVI — XVIII ст. події XIV — XV ст. відкладались на тлі Батиєвого погрому. Адже навала орд хана Батия була тією подією, що в корені змінила подальшу долю країни й, природньо, що саме вона найбільш сильно відкладалася у історичній пам’яті наступних генерацій. Тому й події наступних століть, навіть досить значні, на цьому тлі були не дуже помітні і у свідомості людей накладалися на події середини XIII ст. А їх результати пов’язувалися з Батиєм.

Літописи не повідомляють про руйнування монголами будь-яких київських церков крім Десятинної, яка впала не стільки через «тягость» багатьох людей й «товарів», а під ударами монгольських «пороків». Археологічні розкопки також не дають точних даних про загибель якоїсь конкретної пам’ятки саме під час штурму Києва 1240 р. Тому ця так поширена думка про руйнування більшості давньокиївських кам’яних споруд саме у 1240 р. уявляється недостатньо обгрунтованою та недоведеною.

Незрозуміло, навіщо монголам потрібно було витрачати сили та час на знищення кам’яних будівель. Адже вони намагалися стрімко, не гаючи часу, йти далі на захід. А їх головною метою були полон та пограбування. Вони й грабували собори, палаци, монастирі, двори феодалів та рядових мешканців. Про це повідомляють й літописи ("святую Софью разграбиша, и монастыри всЂ, и иконы и кресты, и вся узорочье церковные взяша"). Але фізично розбирати кам’яні будівлі їм не було причин. Ф. Ернст правильно відзначав, що не можна «брати в серйоз обвинувачення Батия у нищенні стін або тільки склепінь та бань старих церков» ¹⁶⁹. /186/

Певні уявлення про руйнування храмів виникли через ретроспекцію різкого антагонізму християнського та мусульманського світу на часи Батия. Але Золота Орда прийняла мусульманство як державну релігію лише за часів хана Узбека. На час походу на Русь монголи переважно були язичниками, а деякі й християнами ¹⁷⁰. Руйнування православних церков протирічило їхньому традиційному протегуванню будь-якої релігії у завойованих країнах. Вони віддавали перевагу тому, щоб «не порушуючи чужої релігії, спонукати її церковнослужителів молитися за хана своєму божеству по своїй вірі» ¹⁷¹. Духовенство на Русі було єдиним суспільним станом, якого Золота Орда не обкладала даниною. У ярлиці хана Менгу-Тімура руському митрополиту Кирилу (між 1270 та 1276 роками) подається перелік повинностей, які лягали на населення руських земель, але від яких позбавлялося духовенство: «...и ненадобе им дань и тамга и подплужное ни ям, ни подводы, ни корм». У ярлиці було цілком певно визначено, що за це хан вимагав від «попов и чернецов»: «Да правым сердцем молят за нас бога и за наше племя без печали и благославят нас». Публічна молитва за хана-завойовника впроваджувала серед народу думку про необхідність підкорення золотоординській владі ¹⁷². Навіть при князі Дмитрі Івановичі Донському у Москві спочатку молилися за хана, а потім за князя.

Про те, що така політика монголів була не випадковою по відношенню до церкви на Русі, а лише частиною загальної принципової політики, свідчить аналогічна ситуація, що склалася на цей же час (середина XIII ст.) у Закавказзі. Порівняння це є достатньо коректним, оскільки обидва регіони, хоч і різні географічно, входили до сфери впливу хана Батия, який за висловом сучасника подій, вірменського монаха-історика Кіракоса Гандзакеці, «возвеличився над усіма й підкорив весь всесвіт, обклав даниною всі країни. І навіть сородичі вшановували його більше всіх інших» ¹⁷³. Кіракос Гандзакеці, незважаючи на загальне досить різке ставлення до завойовників, підкреслював прихильність тих чи інших монгольських зверхників до християнської церкви. Він писав, що син хана Батия Сартак був вихований годувальницею-християнкою, сам прийняв християнство й «багато в чому полегшив становища церкви та християн і за згодою батька свого видав наказ про звільнення (від податків) священників і церкви». Християнами були також, наприклад, старша дружина хана Тохуз-хатун, дружина Чармагуна Елтіна-хатун та її брати Садек-ага і Горгоз. «І аж ніяк не всі воїни татарські були ворогами хреста й церкви, оскільки не почували до них ані ненависті, ані відрази», — продовжував Гандзакеці. А один з воєначальників — Анагуран-воїн — у 1247 р. наказав вичистити та освятити церкву біля могили святого апостола Фадея і «продовжив дорогу в усі боки, щоб богомольці могли без страху проходити через його стан, /187/ суворо-пресуворо наказав не турбувати і не утискувати нікого з тих, хто забажає прийти сюди (на богомілля)»

Цікаво, що при захопленні міста Мартирополя, де монголи «вирізали всіх, хто знесилений жахливим голодомором, ще залишався там... Проте церков вони не руйнували і (не оскверняли) зібране святим Марутою»¹⁷⁴.

На сьогодні існують відомості приблизно про півтора десятка пам’яток, які фізично пережили погром 1240 р. Це близько 30 відсотків від відомих нам (46) кам’яних споруд давньоруського часу (рис. 90). Втім, цю цифру слід збільшити, оскільки далеко не всі споруди (особливо X ст.) дожили до 1240 р. Про те свідчить, наприклад, стратиграфія розкопок В. В. Хвойки палацу княгині Ольги «внЂ града». Тут кістяки з братської могили 1240 р. лежали прямо на залишках палацу першої половини X ст., який був зруйнований задовго до XIII ст.¹⁷⁵.

Якими все ж таки причинами поруч з конкретними руйнуваннями 1240 р. була зумовлена загибель більшості давньокиївських пам’яток? Вивчення питання дало цілий спектр таких причин.

Головною з них, звичайно, є монгольська навала. Вона стала визначальною для подальшої долі київських (та й не тільки) пам’яток архітектури. Але ця подія впливала не так прямо й безпосередньо, як це здебільшого уявляється. Пам’ятки руйнувались не стільки конкретно під час боїв 1240 р., скільки протягом досить тривалого часу через відсутність наявних ресурсів та коштів, які необхідні для функціонування будь-якої будівлі. Зруйновано було місто, проте воно швидко б відродилося (як це вже бувало), якби не постраждала вся державна та економічна система країни, не була розграбована головна економічна база Києва — Середнє Подніпров’я, не були обрублені всі ті корені, що живили місто. Звідси відбувалися численні руйнування київських храмів «от ветхости». Населення Києва різко зменшилося, воно було вже не в змозі утримувати всю величезну кількість храмів в столиці Русі. Не було коштів, та й самі мешканці не потребували вже такої кількості церков.

Такі руйнування від «ветхості» чи будівельних та конструктивних прорахунків були досить частими й до цього часу на Русі, і не тільки у Києві.

Так, 1105 р. у Києві «увалися верх святого Андрея» в Янчиному монастирі ¹⁷⁶, церкви, яка була закладена лише у 1086 р. Можливо, аналогічна доля була у центральної бані Кловського собору.

Кілька прикладів з інших міст. Новгородська церква Іоанна Предтечі, збудована у 1127 — 1130 рр., була розібрана вже до 1184 р.¹⁷⁷. 1193 р. «обновлена бысь церкви в Суздале тем же епископом Иоанном, иже бЂ опала старостою безнарядием». У тому ж Суздалі церква Богородиці «начяла 6Ђ рушитися старостью, верх еа /188/

палъ бЂ». 1214 р. «князь Константинъ Всеволодичъ Ростовскій заложи церковь пречистыа Богородици на первомъ месте падшиеся церкви» ¹⁷⁸.

У Новгороді 1276 р. «опаде стена у святей Софіи до основы отъ Неревского конца» ¹⁷⁹. Як відомо, монголи до Новгорода не дійшли й це «падіння» ніяк не можна пов’язувати безпосередньо з військами хана Батия. Втім, навала суттєво відбилася і на кам’яному будівництві цього великого давньоруського центру — воно припинилося більш ніж на півстоліття.

У тому ж Новгороді 1352 р. «поставиша церковь камену Святых 40, а прежъ того такоже камена была, нъ сама палася отъ старости и отъ великих пожаровъ» ¹⁸⁰. У Пскові 1406 р. «церковь святыа Софьа стараа розбися» ¹⁸¹.

Весь цей далеко не повний список давньоруських споруд, які «опали старостию», простоявши певний час без ремонту, показує, що і значна частина київських храмів могла поступово зруйнуватися саме через ці причини.

Якась частина київських пам’яток загинула під час військових дій у 1240, 1416 та 1482 рр. Час від часу, як повідомляють літописи, якісь частини міста охоплювали грандіозні пожежі, від яких також руйнувались деякі споруди. До тих, що загинули під час боїв перш за все належить Десятинна церква. Але й вона не була повністю зруйнована. В ній, використовуючи вцілілі стіни (вірогідно південно-західну частину собору, яка збереглася до розбирання у XIX ст.) влаштували невелику церкву, що отримала назву за відомою іконою — Миколи Десятинного.

Відзначимо, що до нашого часу дожили і деякі давньоруські собори, які монголи штурмували безпосередньо під час боїв за те чи інше місто. 1237 р. в Успенському соборі у Володимирі-на-Клязьмі «мнози люди затворишася... А татары., у церкви двери высекли, много древия поволочиша, и тако запалиша» ¹⁸². Проте собор зберігся — він був пограбований, та й то не повністю. Збереглася ікона Володимирської Богоматері XII ст., на якій навіть залишився фрагмент золотого чеканного окуття, Сіон Андрія Боголюбського, ікони Боголюбської Богоматері XII ст., «Спас златі власи» тощо. Така ж доля була і в Успенського собору Володимира на Волині, що існує і сьогодні ¹⁸³.

Крім пожеж причиною руйнування виступали й інші природні лиха — землетруси та повені. Особливу загрозу потужні дніпровські повені мали для подільських храмів. Під час такої повені, вірогідно, 1128 р., загинула церква X — XI ст., з матеріалів якої були побудовані фундаменти церкви Пирогощі. Широко відомий землетрус 1230 р.: «МЂсяца Маия вь 3, во время святыя литургія, егда чтутъ святое евангеліе, въ церкви святые Богородицы въ Володимери потрясеся земля, и церкви, и трапеза, и иконы подвизашася по стЂнамъ... Въ Кые†же градЂ боле того наипаче бысть потрясение: въ монастыри Печерскомъ церкви святая Богородица каменая на 4 чясти разступися... Потрясе же ти трапезницею каменою... В Переяс/190/лавли же Русскомъ церкви святого Михаила разсЂдеся на двое, паде ж и перевод трехъ комаръ и съ кровлею» ¹⁸⁴. Крім цього землетрусу, відзначеному у літописі, безумовно були й інші, які залишилися невідомими, але їхні наслідки для пам’яток були негативними. Про їх кількість дозволяють судити, наприклад, записи на полях рукописних книг. На Україні маргиналії зафіксували, наприклад, у XVIII ст. землетруси: у травні 1710, 1738, 1789, 1790, 1792, 1802 рр. Деякі маргиналії цікаві подробицями: «Трясение земли было в Киеве 1738 году мая 31 в середу о полудни, двенадцатый час в исходи був, ли мне в ту пору от рождения било 18 и пол» ¹⁸⁵.

Дуже суттєвим фактором, який зіграв важливу роль у загибелі багатьох пам’яток давньоруської архітектури була заборона 1455 р. польським королем та великим князем литовським Казимиром IV (вона була підтверджена 1481 р.) будувати, ремонтувати та відбудовувати православні храми ¹⁸⁶.

Таким чином, спектр причин загибелі давньоруських пам’яток, що накладались на загальне тло розгрому давньоруської держави та встановлення тяжкого золотоординського іга, досить широкий. Нема вагомих підстав відносити цю загибель виключно до 1240 р. Час руйнування конкретної пам’ятки необхідно з’ясовувати конкретно та індивідуально.

Далеко не випадково збереглися саме ті монументальні споруди, які мали міцну економічну підтримку. Софійський собор, Пирогощу підтримували митрополія та місто. Успенський, Кирилівський, Михайлівський, Видубицький та Михайлівський Золотоверхий належали монастирям, які самі були заможними феодалами. Гинули й руйнувалися перш за все парафіяльні церкви та інші споруди, які не мали достатньої економічної допомоги. Але і для того, щоб утримувати у належному стані головні монументальні споруди Києва, вимагались значні кошти, яких вистачало далеко не завжди.

Все це дає право стверджувати, що головною причиною загибелі більшості пам’яток давньоруського зодчества було знищення економічної бази Києва в результаті розгрому міста й всієї давньоруської держави під час монгольської навали. Останню треба сприймати не як поодинокий акт 1240 р., а як процес, що розтягнувся практично на все XIII ст. Фактичні руйнації міста у 1240 р. були лише однією з ланок, хоч і вирішальною.

Таким чином, розгляд різних аспектів історичної топографії пізньосередньовічного Києва показав, що життя його історичних районів безперервно продовжувалось після розгрому міста 1240 р. Незважаючи на великі втрати, Київ відроджувався після кожного нового удару, зберігав стародавні традиції та корені. Комплексний аналіз писемних та археологічних джерел показує зовсім іншу картину ні* уявлялось прибічникам теорії цілковитого руйнування міста й припинення життя протягом століть. Як писали вже згадувані Л. Успенський та К. Шнейдер, «...у ме/189/жах давніх стін Володимирового та Ярославового міст на кілька століть простягнувся дикий пустир, де серед бур’яну, а можливо й справжнього лісу, у страхітливій величі здіймались над безлюдною пагорбкуватою та яружною місцевістю могутні стіни покинутих розкішних споруд та храмів. Мешканці покинули стару столицю. Вовки вили й зозулі кували там, де нещодавно шуміла та дихала краса й гордість давньої Русі. І запустіння це тривало до XVI — XVII ст.» ¹⁸⁷. Справді моторошна картина намальована, проте вона відбиває не стільки історичну дійсність, скільки стан джерел та історичну науку кінця 50-х років XX ст. /190/

Розділ IV.

ЕКОНОМІЧНИЙ ТА КУЛЬТУРНИЙ РОЗВИТОК КИЄВА XIII — XVI ст.

У першій половині XIII ст. до самої Батиєвої навали економічний та культурний розвиток столиці Давньої Русі продовжував розвиватись по висхідній. Можливо, Київ уже не так вирізнявся на фоні інших міських центрів, не так височів над ними. Але це відбувалося не за рахунок занепаду Києва, а за рахунок розквіту багатьох міст та земель. Дослідження Б. О. Рибакова, П. П. Толочка, Ю. С. Асєєва та інших спростували поширену думку про економічний занепад міста з другої половини XII ст. Про це яскраво свідчать й археологічні знахідки останніх років. Наприклад, іконки з розкопу по вул. Велика Житомирська, 2 — Іоан Хреститель та Христос на троні ¹. Дослідниками виділена група пам’яток дрібної пластики початку XIII ст., яка була створена у Києві майстрами безпосередньо пов’язаними із столичною візантійською школою ².

Про широкі зв’язки з Візантією та Малою Азією свідчать матеріали садиби з урочища Гончарі та Кожум’яки (вул. Воздвиженська, 25) ³. 1987 р. розкрито дві будівлі, які складали єдиний комплекс. Серед знахідок багато скляних виробів (посуд, каблучки, намистини, браслети) київського походження, кам’яний хрестик, бурштин, іграшка у вигляді вершника вкрита зеленою поливою, різний полив’яний посуд. Серед останнього — кераміка із світло-зеленою поливою, орнаментована горизонтальними та хвилястими лініями, яка часто зустрічається у Степовому Надпоріжжі і пов’язана із дніпровським водним торговим шляхом ⁴, фрагменти амфорної тари. Серед знахідок вирізняється візантійське синє та молочного кольору скло.

У будівлі № 1 було виявлено фрагменти чаші з тонкого непрозорого скла молочного кольору, прикрашеного золотим розписом та червоною емаллю. Вінчик посудини — прямий, позбавлений будь-якого розпису. Він обмежувався вузенькою рельєфною наліпленою стрічкою, трохи нижче якої поступово починалася опукла, /193/ сферична частина посудини. В її верхній частині йшов орнаментований пасок, середина якого була прикрашена хвилеподібною (синусоїдальною) лінією та волютами й комоподібними лініями. Хвильова та обмежуючі лінії були нанесені золотою фарбою, а волюти та комоподібні лінії — червоною емаллю (рис. 91). Нижче була розташована головна композиція розпису посудини. У центрі знаходився медальйон, утворений подвійним золотим колом. У медальйоні п’ять пар золотих паралельних ліній, перехрещуючись, утворювали маленькі квадрати, в середині яких було вміщено червоні хрестики. Обабіч медальйонів знаходилися рослинний орнамент у вигляді тонких гілочок та фронтально розташовані птахи з розправленими крилами, можливо соколи. Рослини та птахи були розписані золотою фарбою. Знизу центральна композиція обмежувалася золотою смужкою (можливо двома паралельними).

Реконструкцію даної посудини можна цілком вірогідно запропонувати у вигляді сферичної чаші.

Найближчі аналогії знайденому на Гончарах та Кожум’яках склу є відомі посудини з розкопок Новогрудка, з будівлі № 10 ⁵. Вони виконані з такого ж матового тонкого скла молочного кольору, яке було розписане золотом та червоною емаллю. На сферичній чаші з Новогрудка в центрі такі ж медальйони з червоними хрестиками, обабіч яких знаходяться гілки рослин такого ж точно типу та фронтально розташовані птахи. Проте лінії в медальйоні новогрудської чаші прямі, а червоні хрестики, навпаки, розміщено косо, орнаменти паска під вінцями — іншого характеру. А медальйон з новогрудського флакону практично ідентичний медальйону київської чаші. Тобто, хоча орнаменти та деякі дрібні деталі з київської та новогрудських посудин не збігаються, цілком ясно, що всі ці вироби одного стилю і належать до візантійської групи скляних виробів, для якої є характерним розпис у вигляді зображення птахів, а також медальйонів-дисків, що заповнені фігурними червоними хрестиками. Походять ці скляні посудини з одного центру. Такий же посуд виявлено 1991 р. на Чернігівському дитинці ⁶.

Як відомо, подібна скляна продукція відома за знахідками в Єгипті, Іраку, /194/ Греції, на Кіпрі, у Вірменії Дослідники пов’язують її походження з Корінфом або сірійськими володіннями Візантійської імперії та датують XI — XIII ст.⁷

Виявлення у Києві візантійського скляного посуду цих груп дозволяє досить впевнено стверджувати, що візантійський скляний імпорт надійшов до Новогрудка через Київ. Найвірогідніше він пов’язаний з київськими купцями, з києво-візантійськими торгівельними зв’язками. Виявлене візантійське скло за супроводжуючим матеріалом датується кінцем XII — початком XIII ст. Весь комплекс, знайдених в обох будівлях та на садибі речей, свідчить, що її господар не був ані гончаром, ані кожум’якою. Можливо міг мати справу з ювелірним ремісничим виробництвом, про що свідчать знахідки уламку ювелірної ливарної формочки та необробленого бурштину. Проте більше підстав віднести його до купецького стану і в будь-якому випадку до людей досить заможних.

Безсумнівно, що володар цієї садиби на Гончарах та Кожум’яках був заможною людиною. Дослідники слушно вказували на дуже велику реальну вартість розписаних золотом та емаллю скляних посудин, які здолали довгий та й досить небезпечний шлях з країн Середземномор’я до Києва. Деякі з них цінувалися нарівні із золотом. Вірогідно, володар садиби був тісно пов’язаний з торгівлею з Візантією, з великим дніпровським шляхом «от грек», Кримом (Херсонес, Сугдея) і далі з самим Константинополем та малоазійським узбережжям Чорного моря (Сіноп, Трапезунд).

1988 р. на даній садибі виявлено дві мідні монети сельджуків Рума (рис. 92). Обидві монети добре збереглися. Зображення та легенди на них не дуже затерті, що свідчить про недовгий час їхнього перебування в обігу. Перша монета діаметром біля 25 мм. На одному боці викарбовано зображення вершника на коні, що скаче вправо, за правим плечем якого знаходиться спис (тризуб?). Голова у /196/ круглій шапці, яка зовні нагадує давньоруський князівський головний убір (проте може бути тюрбаном), оточена крапковим ореолом. У лівій верхній частині монети вміщено шестипроменеву зірку (сонце) з крапкою у центрі. Зображення дуже чітке, високорельєфне, усі деталі (грива коня, стремено, вуздечка тощо) ретельно пророблені. На звороті трьохстроковий напис арабською мовою, оточений крапками. Штамп при карбуванні був трохи зсунутий вбік. Монета належить до чекана сельджуцького султана Сулеймана II (1200 — 1203).

Друга монета, такого ж діаметру, мала на обох боках трьохстроковий напис арабською мовою, оточений крапками. Штамп при карбуванні також був трохи зсунутий відносно диску заготовки монети. Вона належить до карбування султана Кайкауса I (1210 — 1219).

Знахідка цих монет надзвичайно рідкісна для давньоруської археології. Адже у історіографії до цього випадку невідомі знахідки сельджукських монет на території Київської Русі. У Східній Європі відомі лише поодинокі знахідки мідних сельджукських монет XIII ст. у Криму та Волзькій Булгарії.

Сельджукські монети XIII ст. поширені в обігу у Закавказзі. Головним регіоном поширення карбування сельджуків Малої Азії було межиріччя Араксу та Кури. В окремих випадках монети доходили на заході до Чорного моря (район Сухумі) і на схід до Каспійського (Баку). Проте переважна більшість знайдених там монет викарбувана із срібла. Мідних же монет знаходять дуже мало і на території Закавказзя.

Існує кілька можливих варіантів попадання сельджукських монет до Києва. По-перше, внаслідок звичайних торгових операцій через кримські міста (Судак, Херсонес), з Нікейською імперією, різними малоазійським портами Чорного моря.

Існують також відомості про прямі контакти русичів із сельджуками. Про один з таких контактів повідомляє нам «Історія сельджуків» Ібн Бібі (близько 1281 р.). Сельджуцький султан після скарг купців про грабежі та утиски організував ряд каральних військових експедицій на узбережжя, Вірменію та Согд.

Один з купців скаржників вів торгівлю з половецькими та руськими землями ("в країнах Кіфджак та Русія"), був пограбований, коли «прибув до місця переправи біля Хозарського моря». Сюди у 1221 р. і послав султан Ала ад Дін Кайкобау (1219 — 1234), спадкоємець султана Кайкауса I, велике військо під командуванням еміра Маліка аль Умару Хусамуддіна, яке переправилось через Хозарське море і взяло в облогу Согд. Половці звернулися по допомогу до якогось руського князя, ім’я якого Ібн Бібі не називає. О. Ю. Якубовський висловив припущення, що це був рязанський князь, оскільки серед подарунків, які сельджуки отримали від руського князя, значився льон ⁸. Проте льон, звичайно, можна пов’язувати не тільки з Рязанською землею. Знали його й у поліському регіоні, наприклад/197/ Відомо, що печерські ченці обробляли льон на пряжу, ткали полотно й шили собі сорочки. Житіє Феодосія Печерського розповідає, що коли на свято Успіння Богородиці у монастирі скінчилася олива (деревна олія) для лампад, то ченці надавили олію з лляного насіння ("в семени льнянемъ избити масла и то вълиявъше в кандила") ⁹. До того ж навряд чи у подарунках фігурував сам льон як рослина. Вірогідніше, це було полотно або вироби з нього, які могли бути придбані князем не обов’язково у тій землі, де він правив.

О. П. Новосельцев заперечував цю здогадку О. Ю. Якубовського, спираючись на згадку серед подарунків угорських коней.

Вважаємо, що такий князь міг походити з південних уділів Київської або, можливо, Чернігівської землі. Вони підтримували зв’язки із Заходом, мали традиційні контакти з половцями, приазовськими та причорноморськими землями.

Під час битви з сельджуками половецьке військо було вщент розбите ще до прибуття руських дружин. Руський князь, довідавшись про розгром половців, розпочав переговори з сельджуками, які завершилися мирною угодою. Остання була скріплена взаємним обміном подарунками. Емір Малік аль Умару Хусамуддін відпустив посланця руського князя «з розкішними одежами та цінними подарунками й з особливо почесним убранням разом з позолоченою шапкою султана і вручив йому листа, наповненого люб’язностями».

Після битви з половцями Согд був захоплений сельджуками, які у ньому зруйнували християнські церкви, а натомість «менш ніж за два тижні збудували мечеть». О. П. Новосельцев вважає, що Согд хроніки їбн Бібі це Судак (Сурож) у Криму ¹⁰. Проте, можливо, що все ж це був Согд кавказький, а не кримський. Адже переважно всі інші події пов’язані із «землею Леона», де пограбовано ще одного із скаржників — купця з Алепо. Поблизу фортеці кримського Судаку важко знайти і місце, де б могла розгорнутись більш-менш велика битва з використанням великих мас кінноти, яка складала головну силу як сельджуків, так і половців.

Дане питання важливе для історії тогочасного Криму, адже практично на цьому повідомленні грунтується думка про завоювання на початку XIII ст. сельджуками Судаку й частин узбережжя Східного Криму. А на цьому, в свою чергу, базується думка про шляхи впливу сельджуцького мистецтва на мистецтво Криму та його прояви у конкретних речах прикладного мистецтва, архітектурних деталях.

Втім, у даному випадку для нас не має принципового значення, про який же конкретний Согд йдеться у Ібн Бібі. У будь-якому випадку до місця подій підходили руські війська, відбувались переговори, отже здійснювались безпосередні контакти руських та сельджуків.

Не виключено, що ці монети з’явились у Києві дещо пізніше — у середині /198/ XIII ст. разом з монгольськими військами або руськими загонами, які використовував Батий під час війн у Закавказзі та на Близькому Сході. Серед інших купців, яких зустрів у Києві Плано де Карпіні, був Яков Реверей з Акри. Археологічні матеріали свідчать про існування майже на тому ж місці осередку другої половини XIII — XIV ст., який підтримував традиційні зв’язки з Півднем, найвірогідніше через Крим.

Навала Батия на Русь 1237 — 1241 рр., розгром міста, наступні військові події різко перервала висхідний економічний та культурний розвиток Києва.

Найстрашнішого удару монгольська навала завдала високорозвинутому ремісничому виробництву міста. Багато першокласних майстрів загинуло, було забрано до Монголії або Золотої Орди, а якась частина врятувалась у вцілілих містах Галицько-Волинського князівства та Північно-Західної Русі. У значній мірі відбувся «інформаційний розрив» між генераціями київських ремісників. Нові майстри не пройшли відповідної школи, були втрачені виробничі секрети, що передавались з покоління у покоління. Їхні ряди здебільшого комплектувалися вихідцями з сільської місцевості периферійних невеличких міст, які стояли на значно нижчому професійному рівні. Важливим фактором була відсутність належної матеріальної бази, необхідної для таких галузей ремесел як ювелірне, каменерізне, склоробство тощо. Значно звузилось й коло замовників. Виробництво багатьох видів ремесел припинилося або провадилось у невеликих масштабах. Техніка ремесла стала грубшою і простою. Загальний обсяг ремісничого виробництва міста став незначним. Археологічні знахідки ремісничих виробів або інструментарію нечисленні. Найбільше поширення у цей час мали життєво необхідні спеціальності: гончарів, ковалів, чинбарників, шевців, кравців тощо.

Переважна більшість ремісників зосереджувалась на Подолі. Звичайно ремісники однієї спеціальності мешкали у одному районі, зручному для їхнього виробництва (безпека, близькість до сировини, води). Але думка, що від таких ремісничих слобод у топоніміці Подолу залишились вул. Кожум’яцька, Гончарі, Дехтярі, Ковальська, Соляна тощо, як показали останні дослідження, є хибною.

Археологічні знахідки дозволяють стверджувати про наявність гончарного, ковальського, бронзоливарного, ювелірного виробництв, можливо склоробства.

Писемні джерела XV ст. вказують на такі ремісничі спеціалізації, що існували у Києві: теслярі, столярі, ковалі, лучники та стрільники, чоботарі, кравці, шевці, кушніри, золотарі, винники, постригачі (цирюльники), різники, пекарі, римарі, конвісари, сідляри ¹¹. У документі вказані не всі ремісничі професії. Повинні були бути ще майстри з випалу цегли, бондарі, іконописці, будівники укріплень тощо.

Київські ремісники були об’єднані у цехові організації. Вся діяльність цехів /199/ суворо регламентувалась статутами. Майстри тримали підмайстрів та учнів. У місті існували також позацехові, неорганізовані ремісники — «портачі».

Особливо славилися київські стріли. Як повідомляв Михалон Литвин за десять таких стріл татари нагружали баржу солі з Качібеївського лиману. Можливо, це і перебільшення, але відбиває їхню значну цінність ¹².

Ремісники виплачували воєводі по 2 гроша кожен. Крім того, лучники давали йому «по луку доброму», шевці — «по паре ботов», ковалі — по сокирі, стрільники — по 10 стріл, а римарі, кравці та кушніри робили йому «даром, что роскажет». Різники давали від кожної «яловицы по грошу» ¹³.

Значну роль у економіці Києва відігравали також і промисли. Найбільший з них був рибний. Рибалки об’єднувались у спеціальний цех. Розміщений на Дніпрі, поблизу численних рукавів, протоків, озер Київ являв собою великий рибальський центр. Це відбивають актові документи, свідоцтва сучасників, археологічні знахідки риб’ячих кісток та луски. Рибу доставляли на спеціальних суднах-комягах: «Рыбы привозят с верху або з низу, просолныи и вялый до места Киевского». Кожну десяту рибу віддавали воєводі, а з комяги йому йшло 6 — 10 грошей ¹⁴. Серед риб згадуються щуки, соми, лящі, коропи, бєлуги, осетри. Михалон Литвин писав, що «ріки рясніють невірогідною кількістю осетрів та інших великих риб, які піднімаються з моря нагору по річках у прісну воду».

Провадилось промислове полювання на хутрового звіра (перш за все бобрів та куниць), а також оленів, зубрів, кіз, кабанів тощо. Михалон повідомляє про те, що весною «наповнюють цілі човни яйцями диких качок, гусей, журавлів та лебедів, а потім їхніми пташенятами наповнюють пташники» ¹⁵.

Великі прибутки киянам приносило бджільництво (пасічне та бортничне), яке постачало місто у значній кількості медом та віском. Вони ж йшли далі на експорт.

Розвивався промисел, пов’язаний з мірошництвом. На околицях міста й за ними знаходились численні вітряки та млини. Здебільшого вони належали замкам та монастирям. Так, Видубицькому монастирю дозволили «греблю засипати и млын збудовати на Поточку», а Пустинно-Микільському — на р. Дарниця ¹⁶.

Київські мешканці були найтісніше пов’язані і з сільським господарством. Багато з них мали сади й городи, худобу, займалися хліборобством. Це було типовим явищем для європейських міст доби феодалізму. Таким заняттям киян сприяв посадибний характер забудови міста, мала щільність заселення, яка давала можливість розміщувати всередині міста сади та городи. Фруктовими деревами та виноградом були засаджені схили Старокиївської гори, Щекавиці, Кудрявця, територія Печерська. Павло Алеппський писав, що на Подолі «при кожному житлі розведено просторий обгороджений сад, засаджений плодовими деревами всіх існуючих тут сортів». До Печерського монастиря «ми прямували між незліченними /200/ садами, що розкинулися значно в шир, які засаджені мигдальними й тутовими деревами та виноградом. У кожному саду свою будівля». На Видубичі він також прямував «серед гаїв з плодових дерев, як-то: слив, яблунь, ліщини тощо» ¹⁷. Картина середини XVII ст. навряд чи значно відрізнялася від загальної ситуації попереднього часу.

Про наявність коней та худоби у київських міщан вказує грамота великого князя Олександра 1494 р. ("коней и животины и овец и свиней по киевским дворам не згоняти") ¹⁸. 1481 р. король Казимир дорікав Менглі-Гірею про те, що татари під Києвом захопили «стадо мещанское» і 800 коней ¹⁹.

Сіножаті, необхідні для міської худоби, знаходились переважно на Оболоні (куди вела вул. Бидлогонна, або Волоська), луках біля неї, на лівому березі Дніпра.

У численних грамотах згадуються різні промисли та сільсько-господарські заняття, до яких мають те чи інше відношення мешканці Києва. Характерна грамота 1557 р. (вона аналогічна багатьом більш раннього часу), якою Богдан Дублянський продав київському міщанину С. Мелешковичу землю Юріївську на р. Віті, «пашную, бортную и сеножати, з дубровами, и пашнями, и припаши, польми, бобровыми гоны, ловы зверинными и пташинными и зо всеми иншими входы и пожитки» ²⁰.

Проте при всій життєвій важливості занять сільським господарством, для киян вони були не головною, а додатковою справою. Ремісниче виробництво набувало товарного характеру, зростала питома вага виробів та сировини, розрахованих на продаж.

Важливу частину економіки Києва становила торгівля, яка була тісно пов’язана з розвитком ремесла, промислів та сільського господарства міста, його округи.

Рівень розвитку зовнішньої та внутрішньої торгівлі характеризує самий розвиток міста у кожний конкретний історичний відтинок часу. Міський торг був центром громадського життя, займав важливе місце у загальній структурі міста. На ньому знаходився магістрат, міський собор (церква Успіння Богородиці Пирогощей).

Незважаючи на уривчастість та нестачу джерел, можна стверджувати, що навіть у перші роки після Батиєвого розгрому Київ продовжував залишатись центром внутрішньої та міжнародної торгівлі. 1246 р. Плано де Карпіні їхав до Києва разом з купцями з Вроцлава (Бреслау), після його від’їзду далі до Монголії у місто прибули «численні інші купці як з Польщі, так і з Австрії». По поверненні з Каракаруму наступного року він зустрів тут нових купців, найвизначніших з яких Карпіні назвав поіменно «Михайло Генуезький, а також Варфоломей, Мануїл Венеціанський, Яков Реверей з Акри, Миколай Пізанський; це найголовніші. Інші менш важливі, як-то: Марк, Генріх, Іоан Вазій, інший Генріх Бонадіес, Петр Пасхамі; було ще багато інших, але імена їхні нам невідомі» ²¹. Ці купці прибули /201/ Константинополя й походили з найбільших європейських та близькосхідних торгових центрів.

Про торгові зв’язки того ж часу зі Сходом свідчить скарб мідних дірхемів, карбованих у Бухарі, виявлений 1845 р. поблизу Кирилівського монастиря.

Головною торговою площею Києва традиційно продовжував залишатися подільський торг. Там стояли комори київських купців, торгові ряди. Поруч розміщувались склади, двори приїжджих купців. У Києві знаходились торгові двори вірменських, російських, молдавських, генуезьких купців. Міські ваги та міри зберігались у соборі Успіння Пирогощі.

У постійній, повсякденній торгівлі головне місце займали продукти харчування та предмети вжитку. Переважно місцева торгівля була привілеєм «перекупок», «перекупней» (їх ще називали «рядовницями», прасолами, гендлярами). Вони купували вироби ремісників, продукти у селян, привезені здалеку товари у купців. Звичайно перекупники мали свої місця у «рядах» на ринку або власні крамниці. Вірогідно, вони (як в інших великих містах) об’єднувались у свій цех. Нова людина, яка хотіла торгувати продуктами харчування, обкладалася значно більшим митом, ніж перекупники. Торговці хлібом платили збирачу «в каждую суботу, от товару по дензе, а который человек похочет. новотный... тот мает дати осмънику куницу, дванадцать грошей» ²². Крім хліба та збіжжя тут торгували м’ясом, птицею, яйцями, маслом, сиром, медом, фруктами й овочами. Значне місце у місцевій торгівлі належала рибі, яку у великій кількості виловлювали з Дніпра та інших річок.

Про велику кількість харчів у Києві свідчать записки багатьох сучасників. Венеціанський посол А. Контаріні у 1474 р. відзначав, що «місто багате хлібом та м’ясом». Михалон Литвин писав, що «у неприглядних київських хатах зустрічається не тільки достаток, але навіть величезна кількість плодів, овочів, меду, м’яса та риби.»

Із сільської округи до міста завозились також сіно й солома, дрова, деревне вугілля, будівельний ліс, деякі види сировини. У свою чергу на ринку купували ремісничі вироби або товари для села.

Вигідне географічне розташування Києва, де перехрещувались великі торгові шляхи, що пов’язували Західну та Східну Європу, Балкани, Близький Схід, давні традиції його участі у міжнародній торгівлі було причиною того, що місто продовжувало лишатися великим центром міжнародної торгівлі. Тут знаходилась одна з головних митниць Литовсько-Руської держави. Документи кінця XV ст. показують, що за величиною митних зборів Київ займав одне з перших місць у Великому князівстві.

Одним з головних напрямків київської торгівлі залишався Південь (Крим, Ту/202/реччина, Балкани, країни Близького Сходу). Переважно через Київ здійснювалася торгівля з Півднем й, частково, зі Сходом російських князівств, білоруських та прибалтійських земель.

Великі водні артерії, що підходять до Києва, багато в чому сприяли тому, що він став головним центром, де збирались купці з різних міст Східної Європи у каравани для відправлення до Криму і далі. Торгові валки пересувались суходолом та Дніпром. На думку M. M. Тихомирова, з цим шляхом пов’язаний розквіт Судаку XIII — XIV ст.²³ Водний шлях відігравав менше значення, ніж у попередню добу, через «технічні причини». Адже в умовах розвинутого судноплавства однодревки вже не задовольняли торгові потреби, а морські кораблі нової конструкції не могли пройти Дніпром до Києва через пороги. Проте південна частина шляху продовжувала грати велику роль. Невипадково сюди переносило свої південні кордони Велике князівство Литовське і Руське. Їх охороняло Олешшя (пізніше генуезький замок Леріці).

Важливим пунктом на цьому шляху була Таванська переправа, де стояла Вітовтова баня (башта) — митниця. Розкопки відкрили тут археологічні матеріали XIV — XV ст. Про Таванський перевіз згадує Михалон Литвин та Г. Боплан. Сюди сходились шляхи з Азова та Галицько-Волинських земель. Тут було зручно гуртуватись у каравани, що відправлялись на Схід або до гирла Дунаю, до Константинополя, Криму тощо. Надчорноморські степи, що належали до Золотої Орди, були об’єднані широтним торговим шляхом, який став фактично однією з ділянок Великого шовкового шляху.

Іншим важливим шляхом на Молдову, Балкани та Константинопль був гостинець з Києва на Аккерман-Білгород. Його описує ієродиякон Зосима, який 1419 р. у Києві приєднався до купецького каравану, що прямував до Константинополя: «Я пошел из Киева с купцами и вельможами великими и прошел 30 миль» до Брацлава на Бузі, звідти «пошли татарскою степью и шли 50 миль татарскою дорогою», яка зветься «на великий дол» до перевозу й митниці на Дністрі. «И оттуда три дня шли по валашской стороне до Белгорода... Оттуда девять верст до моря. На самом устье Днестра стоит столп, который зовется Фонарь, тут была корабельная пристань». За три тижні (до 14 листопада), незважаючи на осінні шторми, корабель із Зосимою прибув зо «цареградського устья» ²⁴. Цим же шляхом їздив з Києва до Константинополя та назад митрополит Кіпріан (а також Діонісій інші митрополити), який писав у посланні до Сергія Радонезького: «Еду к Царюгороду коньми на Волошскую землю» ²⁵. 1389 р. Кіпріан, повертаючись морем з Константинополя до Білгорода, потрапив у сильний шторм та грозу, а звідти суходолом прямував до Києва.

Відомо, що через Білгород йшов експорт збіжжя, меду, воску, солі та коней. /203/ цілком логічно гадати, що перші три продукти були українським експортом і, якщо хліб поступав з Поділля, то віск і мед йшли через київський ринок. Про зв’язки з Придунав’ям та Молдовою свідчить золотоординська кераміка, виявлена розкопками 1990 р. на Гончарах та Кожум’яках (рис. 94, 95). Вона була поширена на всій територій Золотої Орди, проте частину з неї можна пов’язати із західним улусом (Молдова, Придунав’я). Це червоноглиняні тарілки з прозорою поливою. Орнамент гравовано тонкою лінією по ангобу й підфарбовано коричневою та зеленою поливою. Плями цієї поливи не збігаються з прокресленими контурами, що досить характерно для Старого Орхею ²⁶.

Чаші з «кашиного» тіста з рожевим відтінком, які мали бірюзову склоподібну поливу та підполивний розпис кобальтом, а також глечики (один з носиком) можна пов’язати із Сараєм, кримськими центрами. З Херсонеським центром пов’язують полив’яну кераміку, виявлену при розкопках митрополичого саду Києво-Печерського монастиря В. О. Харламовим та В. М. Гончаром.

Крім продуктів бортного промислу найбільшим попитом користувалося хутро. Плано Карпіні для подарунків у Каракумі закупив хутра. Гійом де Рубрук (1253 р.) повідомляв, що купці з Русі привозили до Судака (Сурожа) різне хутро. Для подорожі йому радили скористатися фурами, які використовують ці купці для перевезень хутра. Звичайно, це хутро походило не тільки з Київської землі, а, /204/ перш за все, ще був товар з Північно-Східної та Північно-Західної Русі, Прибалтики (Твер, Москва, Новгород тощо). А. Контаріні писав, що у Києві «збирається немала кількість купців з хутром, вивезеним з Верхньої Росії, об’єднавшись у каравани вони їдуть до Кафи» ²⁸. М. Литвин свідчив, що по ріках, які витікають «з Литви, Русі, Волині та Московії... справляють до Києва рибу, м’ясо, хутра, мед».

Якісь руські торгові осередки знаходились у Сурожі та Кафі, які вели торгівлю з українськими землями і, звичайно, з Києвом. Серед мешканців Володимира, які 1288 р. оплакували смерть князя Володимира Васильовича літопис називає і «Сурожцев». Серед актового матеріалу Кафи (1281 р.) документи говорять про експорт хутра, серед якого горностай та білка ²⁹.

У Києві продавали хліб з Середньої Наддніпрянщини, можливо частково Волині та Поділля, для Кримського ханства. Менглі-Гірей писав про те, що його «базаране (купці — Г. І.) до Києва поехали жита купити» ³⁰. Важливим фактором київської торгівлі була сіль. Сіль до Києва доставляли з Коломії (білу) та переважно з причорноморських лиманів, Сиваша. «А до Кочибея по соль ездити и брать водлуг обычаю староданого мыта давати с Кыева... мають за сторожею людей наших», — свідчить грамота великого князя литовського Олександра ³¹. Качибиївську сіль вивозили київські чумаки ("соляники") частково на комягах, а переважно возами. Вивозилася сіль і з Таврики. Рубрук відзначав, що торгівля сіллю, за якою їздили «з усієї Русії», приносила Батию та Сартаку великі прибутки. За кожен віз солі покупці давали два «шматки» тканини ³². Надлишки солі відправлялися з Києва вверх по Дніпру та Прип’яті на Мозир і далі ³³.

З Києва на Крим, таким чином, йшло зерно, хутра, шапки та інший одяг, оздоблений хутром, мед, віск, стріли з орлиними перами, серпи, ножі. Зерно часто йшло далі за межі Криму у Константинополь та Кіпр. Цим же шляхом, переважно, надходили до Криму товари з Північно-Східної Русі.

Особливу статтю торгівлі з Кримом складав аргіш — степні стада коней, баранів й всякого «бидла», що зосереджувались у великих кількостях у надчорноморських степах. У кримських татар накопичувалася величезна кількість аргішу, який потребував збуту. Київ був його головним ринком. Велика сума мита з аргішу й обов’язкова присутність при його стягуванні спеціальної урядової особи свідчать про виключну важливість для державної скарбниці цієї торгівлі ³⁴.

Важливу роль у торгівлі Києва мали його контакти з різними російськими та білоруськими містами (Твер, Москва, Новгород, Мозир, Могильов, Брянськ, Смоленськ тощо). За мирною угодою Ольгерда та Дмитра Івановича 1371 р., дозволялася взаємна вільна торгівля на території обох держав, в усіх великих містах ³⁵. На давні, традиційні зв’язки вказує й угода Вітовта з великим князем Тверським Борисом Олександровичем 1427 р., яким дозволялася торгівля тверських купців у /205/ Києві. Витяг з угоди «пошлины имати по давньому, а нового не примышлять» ясно вказує, що києво-тверські зв’язки мали вже багатолітні традиції ³⁶. У писемних джерелах часто згадуються імена тверичан, які знаходились у Києві: «А в Києве торгом летось наши торговцы, тверичи жо Климушка Михалев, до Васко Аннин складники, у обеих товар за один был» ³⁷. Знаменитий тверський єпископ Арсеній походив з Києво-Печерського монастиря. Економічні та культурні зв’язки зміцнювалися династичними шлюбами київських та тверських князів. За даними грамот XV ст. торгові шляхи з Твері на Київ вели через Городок, Вязьму, Смоленськ. Наприкінці XV ст. торгівля цим шляхом відбувалася інтенсивніше за московський напрямок через Путивль. 1499 р. путивльські митники просили дозвіл на оренду й смоленського мита, оскільки купці переважно йшли на Смоленськ, а не Путивль ³⁸.

З Московським князівством, пізніше з Московською державою також підтримувались широкі торговельні зв’язки. Про це свідчили А. Контаріні, М. Литвин, актові документи. Р. Гейденштейн повідомляв, що «у Києві чимало купців, які займаються торгом з Москвою» ³⁹. До Києва довозилися хутра, сідла, збруя, вироби з металу й дерева, зброя, мед, віск тощо. На київських торгах російські купці купували коней, овець, сіль, східні товари. Саме через Київ велася московська торгівля з Кримом, Туреччиною, іншими країнами Близького Сходу.

Середньовічна торгівля у Києві суворо регламентувалася, особливе значення серед цих регламентацій мали «складське» право та сталі, обов’язкові торгові маршрути. Переважно «складське» право у Києві діяло у обмеженій формі, яка дозволяла по завершенні терміну перебування у місті слідувати далі з товаром, який ще не розпродали. Проте деякі документи вже початку XV ст. показують, що для іноземних купців у Києві застосовувалась абсолютна форма такого права, тобто їх зобов’язували обов’язково продавати у місті весь свій товар. У 1488 р. литовські посли Казимира IV нагадували великому князю московському Івану III: «А иные гости заморские николи не бывали в нашей земле далей Киева; до Киева приезживали с товары, и попродавши товары в Киеве, опять за ся с Киева ворочались; бо здавна и за отца нашего всим гостем заморским склад бывал в Киеве» ⁴⁰. У посланні /206/ князя Олександра 1498 p. по справі затриманого посла Плещеєва «со многими гостьми» було сказано, що «в нашей земли, в Кіеве и в Луцку склады издавна были всяким купцом заморским» ⁴¹. У литовсько-тверських угодах Київ виступав південною межею на шляху тверських (та и інших російських купців) ⁴².

Купці повинні були їздити визначеними маршрутами, не минаючи митниць. У згаданому посланні 1498 р. було обумовлено, «что гостем нашим добровольно ездити на обе стороны по нашим землям старыми обычными дорогами, ... а новыми дорогами мыт не объезжати». Караванам та купцям, що намагалися уникнути зайвих витрат і не сплачувати мита, влада не гарантувала безпеки й позбавляла права на відшкодування збитків. У 1498 р. у Путивлі було затримано посла Михайла Плещеєва, з яким йшли купці, що намагалися приєднанням до посольства уникнути сплати мита. Московські посли були звинувачені у тому, що «гостей-купцов приводят с собою мимо наши головные мыта». На протести Кримського уряду проти розгрому купецького каравану поблизу Санжар 1545 р. литовський уряд відповів, що «ти купцы сами собе в том кривы, и ж опустивши дороги свои звечистыи, стародавьные и нейдучи с товари своими, водле давнего обычаю на замки е.м.: Киев, Черкасы и Канев, яко первый бывало, а иншими дорогами новыми незвычайными, где есть великая небезпечность, с товары своими пошли, а до замков е.м. дорогою ити не хотели». Купці й самі пояснювали, що «уежъдчаючи от мыт замков... пошли есмо с местъца с Перекопа не дорогою, через поля яловые, где николы купцы предкове наши, а ни мы сами не хоживали» ⁴³.

Про це ж свідчить Михалон Литвин: «Якщо ж купці, уникаючи двох перевозів через Борисфен та не бажаючи сплачувати мита..., залишають старий шлях, що проходить через володіння вашої величності й від тавричеських воріт повертають униз, а потім прямують непротореними степами до Московії через Путивль, або повертаються цим шляхом, то часто трапляється, що їх грабують розбійники, які блукають тими місцями». Він також відзначав, що «Київ багатий на іноземні товари, бо немає шляху звичайнішого, ніж стародавня, давно прокладена і добре відома дорога, що веде з чорноморського порту міста Кафи через Ворота Тавріки на Таванський перевіз на Дніпрі, а звідти степом на Київ» ⁴⁴. Актовий матеріал також відзначав, що на першу половину XVI ст. це була дорога «стародавня», «звечная», «з давных з вечных часов купъцом ... дорога звыклая, то есть меновите на Тавань а на замки ... на Черкасы, на Канев, а на Киев» ⁴⁵. Досвідчений та спостережливий дипломат М. Литвин писав, що «цим шляхом відправляють з Азії, Персії, Індії, Аравії та Сірії на північ до Московії, Пскову, Новгороду, Швеції та Данії всі східні товари, як-то: дорогі каміння, шовк та шовкові тканини, ладан, пахощі, шафран, перець та інші прянощі. Цим шляхом часто прямують іноземні купці; вони склада/207/ють загони іноді у тисячу чоловік, які звуться караванами й супроводжують обози, що складаються з численних навантажених возів й нав’ючених верблюдів».

Це свідоцтво сучасника дає добре уявлення про роль Києва у міжнародній торгівлі навіть у ті найгірші для міста часи.

Внутрішня та міжнародна торгівля приносила досить великий прибуток Києву та його мешканцям, сприяла підйому його економічного життя. Той же М. Литвин відзначав, що «під час проходу каравана значні прибутки дістають київські мешканці: воєводи, митники, купці, міняйли, човняри, візники, трактирники й шинкарі, і обставина ця не викликала досі нічиїх скарг ні з боку москвичів, ні турок, ні татар». Він же додавав, що «кияни користуються вигодами від караванів і в тих випадках, коли ці останні, проходячи взимку через степи, збиваються з шляху й гинуть під сніговими наметами» ⁴⁶.

Про ці «вигоди» як рядових мешканців, які так чи інакше були пов’язані з торгівлею, так і державних чиновників згадує актовий матеріал. Так, 1501 р. київського ключника Сенька Полозовича було звинувачено у тому, що він при посередництві міщанина Сидка отримав 20 ліктів тафти від московського купця Івана Васильєва, щоб тому «в мыте ... полегчити, коли ехалъ съ Кафы» ⁴⁷. Великі «поминки» східними тварами отримували від купців (крім мита) різні чиновники. Так, у звернені посольства великого князя Івана III, очолюваного Михайлом Єропкіним, до короля Казимира від 1 січня 1488 р. міститься скарга на дії київських митників та «гостя киевского Шана Жидовина, Агронова зятя». Михайло Юрійович Семенов, Григорій Олексієв, Гридя Лукін з товарищами, московські купці, що йшли з Кафи, «а взял их из Кафы в Киев платить половину мыта киевскаго и вышнегородского Шан Жидовин, Агронов зять, и дал им этот Шан Жидовин за своею печатью грамоту, что им в Киев платить половину мыта киевского и вышнегородского, а другой половины не платить». Проте «Мытники Киевские Симха да Рябично жидови, насильно взяли с них через ту грамоту все мыто полностью».

Крім того, з цих купців було взято на Київського воєводу Юрія Пацовича «камку червату амазьку», на самих київських митників — «кару шамську та хандряк, косяк тафти чорної єздської у 100 аршин, два аршини кафинської тафти» ⁴⁸. А з купця Хонева митники взяли «лишних сверх мыта 15 коп грошей».

Звичайно, не тільки київські урядовці займалися такими поборами. У скарзі перераховуються й інші пункти. Наведемо їх, оскільки повідомлення про «поминки» дають нам надзвичайно цікавий асортимент товарів, а також купців, які проходили через Київ. Так, з уже згаданих московських купців у Новгород-Сіверськ «сильно» взяли на князя Семена Івановича — єпанчу бурську і тасму червчату, а на його воєводу Домоткана — єпанчу бурську і тасму світлозелену, фунт імбирю і /208/ фунт перцю. Крім того на князя, воєводу та їхніх людей було взято дві куфтері, камку бурську на жовтому червці, два портища тафти, шовкову тасму.

У Радгощі воєводі Яну Чорному дали два фунти перцю, а його дружині — 10 золотників шовку і два бруси мила. Крім того, «силно» у них забрано 15 ліктів червчатої бурської і єздської тафти і камку багряну кафинську. У Брянську купці віднесли наміснику Яну Завишенцю камку бурську на жовтому червці, а «сильно» намісник взяв два постави камки бурської, 184 лікті тафти бурської і єздської, 14 рушників єздських, сім чириків шовку червчатого, 32 літри шовку червчатого і літру чорного, 33 бруси мила великого грецького, нюгу хоненю, вісім гривенок перцю, стільки ж кісників, шість гребенів, єпанчу бурську, на копу сердоліку, дві низки намиста тасмяного, вісім золотників шовку, 15 губок, два портища (24 лікті) тафти червчатої бурської, 321 гріш і золотий ⁴⁹.

Перелік насильних та добровільних «дарунків» дає уявлення про розміри та багатство даної партії товару, яку вивезли з Кафи.

Інший московський купець Ігнат Верблюд 1489 р. із «замор’я» через Київ дістався Смоленська, де митники забрали 27 миткалів перлин по 28 зерен у кожному, килим і золоту «жиковину» ⁵⁰. Того ж року пограбували московських «людей торговых», які йшли з Кафи через Київ, у Пропойську. Це були купці невисокого майнового становища. Сенька Фофанов та Івашка Нефедов втратили товару ("рухляді") на 30 крб., Васюк Ворошилов — на 26 крб., Микифор Бекет — на 18 крб., Титько Прокошев — на 13,5 крб.⁵¹

За великі хабарі навіть київські воєводи пропускали повз митницю великі партії товарів. Так, 1552 р. «поведал староста иж недавно месяца ноября шол з Москвы на Киев корован немалый, близко ста возов, с товары коштовъными, а их воевода киевъский пустил корован оный стороню от дороги звыклое до Киева, через поле, минаючи Канев и Черкасы, и дав вожов, которые отъпровадили корован оный мановцами, куды николы з вековъ купъцы не хоживали» ⁵².

Як вже зазначалося, кияни різних професій мали прибуток від торгових людей з інших міст і більш чесним шляхом, надаючи їм транспортні та постоєві послуги, виконуючи вантажні роботи, а також у якості провідників чи перекладачів. Правда, за нормами торгівельного права купці зобов’язані були використовувати тільки місцеві, наприклад човни. А ці послуги були поширені, купці часто виїде порогів перевантажували свої товари на судна, як Гридко Возило, який «отпустил свой товар в судне и с своими людми к Киеву». Провідники водили купецькі валки на великі відстані ("полем их Кафы к Москве") «и с того себе проводное мевали». Разом з ними ходили толмачі, а також, вірогідно, наймана охорона з київських мешканців для караванів.

Київські купці могли діяти самостійно, а частіше вони, користуючись своїми /209/ привілеями, брали під «опіку» іноземних купців, супроводжували їхні каравани або об’єднувалися з ними. Так, Родю «москвитина» «взял... из Орды... на свои руки... королев человек Волчко». 1489 р. з Перекопу через Путивль до Москви йшли київські вірменські купці Качерис та Улубей Хачків, з ними були й московські купці ⁵³.

Звичайно, каравани збиралися багатолюдні, складалися з представників різних земель та держав — з міст Литовської держави, насамперед кияни, новгородці, псковитяни, тверичі, москвичі, до них приєднувалися греки, вірмени, генуезці з Криму, татари, турки тощо. Так, 1489 р. «гости Московскія земли, и Тверскія земли, и Новгородскія земли Григорей Микитин, сын Петрушкина, да Иван Дмитриев, сын Башинина, да Иван Матвеев, сын Галичанинов, да Кузьма Маремьянин, да Остафей Рязанец с товарищи, многіе люди, всех их было головами 100 человек да дватцать, опроче их людей, шли ис Крыма с Королевым послом с Яном вместе» ⁵⁴.

У документі 1499 р., виданому київським митникам Санку та Михайлові Цибулям згадуються купці з Кафи Охмат та Фрязанин, Турчин і Хоза, син Намисуреніна, у котрих великий князь Олександр закупив «перла, шолки, тафты, ковры, чомлаты» ⁵⁵. 1503 р. згадуються левантійські купці, які повертаючись з Києва, були пограбовані козаками поблизу Черкас ⁵⁶. Деякі італійські, вірогідно, генуезькі купці осідають у Києві. Так, київське мито було на три роки запродане Миколаю Фрязину, який у травні 1501 р. передав до скарбниці за два роки оренди 1627 кіп 40 грошей ⁵⁷.

1455 р. султан Мехмед II та польський король Казимир взаємно гарантували безпеку для торгівлі купцям з протилежного боку. З того часу на Україні почали з’являтись турецькі купці. Але кількість їх та частота появи залежала від конкретної політичної кон’юктури. Адже відношення з султанською Портою Польщі та Литви переважно були напружені. У каравані 1545 р., пограбованому під Санджарами, поруч з вірменами велику частину складали турецькі купці: «Ходча Магмет, Тереке, Ходча Балат а Мари Юсуф, Кгюлли Дедя Челеби, Осан-Мады» та інші. Всього було 15 чоловік «с товарищами своими купъцами ... цара ... Турецкого с Кафинцами на имя: Зманка, Серкизом, с Хачком, з Биятом, з Баркасом, а з Ваносом, з Мегметом, з Бурлусом» ⁵⁸.

Згадки стамбульських купців переважно з кафинськими дали змогу припустити, що вони прибували до Криму звичайно через його найбільший морський торговий порт — Кафу ⁵⁹. Судак на цей час вже зійшов на другий план. Угода 1540 р. Дозволяла купцям з Польщі та Литви «з товарами своїми проїжджати до Перекопа й Кафи і продавши виїжджати, заплативши мито» ⁶⁰. У посланні хана Великої Орди Давлет-Гірея 1552 р. до Сигізмунда II Августа дозволяється «всим вашим купцом /210/ будь з Коруны Польськое и теж з Великого князства Литовскаго, як богатому, так и убогому вольно до Кафы и до Перекопа ехати, мыто заплативши» ⁶¹.

У документах першої половини XVI ст. згадуються турки-купці з Кафи, які переважно постраждали від козаків або загонів черкаського старости. 1545 р. повідомлялося, що козаки того року «громили по колку крот коровани купъцов турецьких и Перекопъских». Крім санджарського випадку згадується про розгром великого каравану із «старшим купцем у головах Хадчивели ... на врочищи на Ебраве». Того ж року на Тавані був забитий купець Атака, а товари його забрані козаками. Там же 1552 р. пограбовано турецького купця з Кафи Харбухадчи Абдурахмана. У таких випадках купці несли величезні збитки. Так, товари Абдурахмана були оцінені у 28 тис. золотих, а купця Атаки — у 50100 московських грошей. «Санджарські» потерпілі купці оцініли свій товар у 862 тис, (невідомо, правда, якої грошової одиниці) ⁶².

Про багатьох купців-вірмен, у тому числі з Кафи свідчать численні графіті початку XVI ст. вірменською мовою на стінах Софійського собору ⁶³. Серед них знаходяться такі написи: «Я, Сафаршах, слуга Ісуса Христа, син ходжі (купця) Назара. Року 1537...» «Року 1514 15 березня. Я, ходжа Тиридат, слуга божий і Христа»; «Я, слуга божий з Сису року 1545...» Ще один з Сису ("Я... Тер-Магос из Сису") — міста у Кілікії. Інший напис кам’янецького вірменина: «Я, Андріас з Кам’янця». На хорах є напис вірменина, який мешкав або приїжджав до Москви ("Я, московський вершник приїхав..."). Не до кінця розшифрований напис 1507 р.: «Я, Нікогос, приїхав служити (з) иан (а?)». Нерозбірливе слово можна розшифрувати і як м. Ісфаган у Ірані, і як Софія.

Про вихідців з Кафи свідчать такі написи: «Я, Хачатур, за прозвиськом Кафаці (тобто кафський), син Піхтая, батько Усеба...» та «Я, Айрік, з Кафи, син Тер-Баба». Обидва написи 1577 р.⁶⁴.

Київська вірменська колонія взагалі сприяла як південній, міжнародній торгівлі через Кафу та Кам’янець-Подільський, так і внутрішній, підтримуючи тісні зв’язки з тим же Кам’янцем та Львовом.

Про якісь зв’язки Києва з Вірменією може свідчити й кришталевий хрест із написом на срібних обіймицях хреста. На них викарбуваний напис кирилицею із згадкою про «благовірного та христолюбивого князя великого київського Володимира Ольгердовича», християнське ім’я якого було Василій. Пізніше якась вірменська родина пожертвувала цього хреста 1484 р. невідомій нам церкві 40 мучеників, про що свідчить напис уже вірменською мовою. На початку століття він зберігався у скарбниці Ечміадзіну, про що листом від 4 вересня 1910 р. Я. І. Смирнов повідомляв І. Линниченка ⁶⁵.

До вірменської колонії належала церква Різдва Богородиці на Покровській /211/ вулиці, що згадувалася вище. З вірменською громадою, можливо, пов’язаний й могильник XV ст. на Подолі (вул. Андріївська, 7).

Київські купці підтримували також торгові зв’язки із центрами Західної Європи. Торгівля переважно велася через Волинь, по Бугу, далі на Гданськ. Через цей порт вивозили збіжжя, смолу, поташ, золу, селітру, шкіру, воск, мед. До Києва зганялися великі череди худоби з усієї Наддніпрянщини та регіону Південного Бугу, що продавалася й переганялася далі у Литву та Польщу, Німеччину. Про розміри торгівлі худобою свідчить той факт, що за червень 1534 р. через невеличкий Городок на шляху з Києва у Силезію прогнали 12 тис. голів худоби. Про зв’язки із країнами Європи свідчать знайдені у місті монети з Чехії, Польщі, Італії, Угорщини, Німеччини. Наприклад, на Замковій горі знайдено празькі гроші Вацлава IV з контрамарками Аусбургу, Зальцбургу, Кассулю, Нюрнбергу, Регенсбургу, Ульму.

Сталі зв’язки Києва були з містами України та іншими центрами Великого князівства Литовського і Руського. Київ був тісно пов’язаний з Брацлавом, Кам’янцем, Луцьком, Львовом, Житомиром, Черкасами, Черніговом, Новгород-Сіверськом, а також Мозирем, Могильовом, Мінськом, Вільною, Полоцьком, Смоленськом, Брянськом тощо. Дослідники вказують, що до XIX ст. зберігались рештки вимощених дубовими балками Вітовтових гостинців, що йшли до Києва з Вільни та Полоцька. А у грамоті великого князя литовського Сигізмунда 1432 р., за якою мешканці Вільни одержали право вільної торгівлі на території держави, зазначалося, що вони здавна торгували з Києвом та Луцьком ⁶⁶. Через Луцьк йшла транзитна торгівля на захід, і на північ до Прибалтики, і на південь до галицьких міст.

Відомо, що через Волинь та Силезію європейські країни постачалися воском, відомим як «київський», оскільки до міста, де мала діяти потужна віскобійня, він звозився з усієї Наддніпрянщини ⁶⁷.

Стосовно торгівлі Києва та інших українських міст з центрами Московської держави слід зазначити, що її масштаби були вірогідно більш істотними, але це не завжди можна простежити за актовим матеріалом. Справа в тому, що російські джерела переважно передають українські прізвища у російській транскрипції, а людей з України (або Білорусії) називають «литвинами». Під «Литовською землею» або «литовськими городами» найчастіше мається на увазі Наддніпрянщина, а містами можуть виявитися Київ та Черкаси, Смоленськ та Вітебськ.

Хлібний київський ринок писемними матеріалами фіксується з початку XVI ст. Привілеєм київського воєводи Юрія Гольшанського (1508 — 1510 рр.) підтверджувалося київському Домініканському монастирю давнє право збору мита з гостей та киян, які привозили до Києва збіжжя: з дубаса — по 1 купи грошей, з ком’яги — півкопи, півком’яжка — 15 грошей, з великого човна — 20, малого — 6, /212/ а з воза — півгроша ⁶⁸. Це «давнє право», як і грамота, викликають великий сумнів Домініканський кляштор або не діяв на цей час у Києві зовсім, або був вкрай нечисленним й маловпливовим. Збір хлібного мита традиційно йшов на Успенську церкву (Пирогощу) або це право виборював сам магістрат. Проте ці дані відбивають масштаби торгівлі збіжжям. Адже вантажопідйомність ком’яги дорівнювала близько 40 т, а у дубаса (шкути) була вдвічі більша. Хліб йшов з усього регіону Так, люстрація Житомира 1552 р. відзначала, що житомирське збіжжя «мелючи тут, воживано муку до Києва» ⁶⁹.

Боплан відзначав, що «родючий грунт дає їм зерно в таком достатку, що вони не знають, що з ним робити». Це був найзначніший товар на ринку «купецького» Києва. Немає сумнівів, що така ж картина спостерігалася й у XIV — XV ст. Адже Київ (київська територія) ще у добу Київської Русі, чи скіфські та античні часи був центром міжнародної хлібної торгівлі.

Збіжжя на південь йшло переважно на Кафу, а на північ й Прибалтику через Могильов (на Ригу, зокрема), на захід — через Луцьк до Гданська.

Володарі Києва, литовський уряд, зрозуміло, хотіли мати зиск з київської торгівлі й з середини XV ст. постійно збільшували розміри мита.

Так, на початку князювання Семена Олельковича (1455 р.) «княжни Настасья да князь Семен прибавили: хто ся перевезет в судне через Непр, с того имали другое тридцатое в Киеве, вышегородское» ⁷⁰. 1488 р. серед скарг посольства M. Єропкіна було: «А се на Московские земли гостех замли гостех пошлин прибавили в Литовской земле: наперед того имали в Кіеве тридцать одно, да с воза по 30 грошей, да Вышегородского с саней по 2 гроша» ⁷¹.

Оскільки мито стягувалося з воза, то купці, щоб зменшити їхню кількість, значно перевантажували товаром свої вози. На київських пагорбах такі вози часто не витримували й влада видала указ про те, що такі вози з товаром конфісковуються. Про це йдеться у грамоті великого князя литовського Олександра від 14 травня 1499 р.: «Теж поведал нам Юрий Пацевич, штож, которые купцы коли едут с Киева и возы свои товаром тяжко накладывают, для мыта, ижбы возов меньшей было; и в которого купцы воз поломится с товаром: на одну сторону по Золотыи ворота, а на другую сторону — по Почайну реку, ино тот воз с товаром биривали на воеводу Киевского; и мы и тое врядили по старому, как и перед тым бывало» ⁷².

Як повідомляв С. Герберштейн, такий порядок продовжував існувати і у XVI ст.: «У Києва є один пагорб, через який купці повинні приїжджати дещо тяжким шляхом (сучасний Андріївський узвіз — Г. І.), якщо при в’їзді на нього зламається якась частина візка, то речі які були везені у візку, надходять до скрабниці» ⁷³. /213/

Як вже сказано, купці, що прямували через Київ, сплачували мито по 2 гроша литовських з кожної копи ("тридцяте") від вартості товарів. Збір мита звичайно здавався в оренду за 100 коп грошей на рік. Таким чином, через Київ на середину XVI ст. проходило не менше ніж на 3000 коп грошей. Насправді, звичайно, набагато більше. Офіційна (фіксована документами) величина київського мита (700 — 950 коп грошей на рік) не відбивала всього обсягу товарів, але вказує на те, що й після «Менглі-Гірейової іскази», в умовах постійних нападів татар, Київ продовжував лишатись значним торговим міжнародним центром, стояв у першому ряду найбільших торгових міст Великого князівства. Проте загальна політична та економічна ситуація кінця XV — початку XVI ст. негативно впливала на київську торгівлю. Розмір митних зборів з кінця 80-х років XV ст. весь час зменшувався.

Трагічно відбилася навала хана Батия на подальшому розвитку культури середньовічного Києва, яка напередодні 1240 р. знаходилась на найвищому рівні свого розвитку. Важко було відроджуватись київському мистецтву. Багато досвідчених «златокузнецов», іконописців, мініатюристів, переписувачів книжок, різьбярів тощо було забрано у полон, загинуло, втекло, рятуючись від монгол, у далекі країни, інші руські землі. Втрата кращих майстрів, а також різке звуження матеріальної бази (відсутність коштовних металів та матеріалів, самих коштів) для створення багатьох видів мистецтва призвели до великого зменшення кількості та певного зниження художнього рівня пам’яток мистецтва. Та все ж високі традиції культури попередньої доби не були забуті. Може далеко не у старих обсягах, не завжди на тому ж рівні, але вони підтримувались й розвивались далі.

Книгописання у Києві продовжувалося вже у другій половині XIII ст., коли енергійну діяльність по відновленню пам’яток писемності й, перш за все, юридичних кодексів, розгорнув митрополит Кирил. 1262 р. він виписав з Болгарії Сербську кормчу книгу, яка на той час була останнім досягненням візантійсько-слов’янської канонічної та юридичної думки. Список її надіслав «преосвященному архиепископу Кирилу преславного града Киева, учителя же всей Руси и светильника церквам богоспасенного града Киева» болгарський князь (виходець з Русі) Іаков-Святослав. Цей список виконав болгарський каліграф Іоан Драгослав з оригіналу, який зберігався у Тирновській патріархії, у Києві при митрополичій кафедрі з використанням її бібліотеки і залученням до роботи місцевих книжників Сербська кормча була поєднана з руськими пам’ятками такого ж типу і перероблена у нову київську кормчу ⁷⁴.

На початку 80-х років за митрополита Максима у Києві на базі цієї кормчої книги була створена ще одна, куди ввели важливі доповнення. Для її затвердження 1284 р. у Києві було скликано загальноруський з’їзд православних ієрархів ("Позвани быша єпископи вси русскиа в Киев к Максиму митрополиту Киевскому и /215/ всеа Руси") ⁷⁵. А на основі нової Київської кормчої у 1286 р. за вказівкою князя Володимира Васильковича у Володимирі було написано Волинську кормчу.

Відома Рязанська кормча 1284 р. переписана зі списку Київської, який прислав митрополит Максим з «православного града Киева», про що свідчить напис на ній.

Київська кормча дуже швидко поширилась по всьому величезному діоцезу київського митрополита, використовувалась у Молдавії, Литві. Це свідчить про досить високу кваліфікацію київських книжників, а також про те, що вона відповідала нагальним потребам феодального суспільства Русі того часу. Ця діяльність київських книжників «підтверджує думку тих вчених, які заперечували повне запустіння стародавньої столиці», — підкреслював з приводу київської кормчої відомий російський історик В. Т. Пашуто ⁷⁶. Цим спростовується також поширена думка про повне припинення місцевої писемної традиції у період після Батиєвої навали.

Нагадаємо також, що самим Кирилом або кимось з його найближчого оточення були написані такі відомі твори як «Життєопис Данила Галицького» та «Житіє Олександра Невського».

Видатним письменником був архімандрит Києво-Печерського монастиря Серапіон, який став єпископом Володимирським. До нас дійшли його знамениті п’ять «Слів», які яскраво відбивають ситуацію на Русі середини XIII ст. та являють собою блискучі зразки ораторської, проповідницької прози того часу. Зовсім незрозуміло, чому їх переважно вважають творами Північно-Східної Русі. Адже Се/216/рапіон пробув єпископом у Володимирі не більше року. Невже він творив тільки у цей час, а у тривалий попередній період, коли він був архімандритом головного монастиря Русі, не записав жодного твору?

До творів київських майстрів XIII ст. деякі дослідники відносять й прикрашену мініатюрами «Хроніку Георгія Амартола». Г. Н. Логвин вважає, що ця книга створена на замовлення тверського князя, була до 152 аркуша переписана та проілюстрована у Києві між 1285 та 1299 рр. Оформлення рукопису було завершено вже у Твері ⁷⁷. На думку Д. В. Айналова та О. І. Подобєдової, стародавній рукопис ілюстрованої «Хроніки Георгія Амартола», а також майстрів для перепису й прикрашання отримав у Києві ігумен Андрій, якого 1289 р. князь «Михаил Ярославич с матерью своей Океанией» посилав до Києва на поставлення у тверські єпископи. Майстри для розпису нового тверського собору, збудованого при Андрії також вірогідно, були запрошені з Києва ⁷⁸. Взагалі тверське мистецтво носить ознаки сильного впливу саме київського мистецтва, його традицій.

До київських книг XIV ст. належать євангеліє Апракос «Лаврський», у якому виділяються яскраві ініціали, заставки, заголовки, а також євангеліє XIV ст., що збереглося лише фрагментарно. Початкові літери його виведені коновар’ю ⁷⁹.

Видатною пам’яткою мистецтва XIV ст. є відомий ілюстрований Псалтир 1397 р. Рукопис прикрашений 303 мініатюрами. Усі дослідники одностайні у тому, що чудові за якістю виконання та різноманітністю сюжетів мініатюри, розмаїття яскравих фарб, майстерність написання літер ставлять Київський псалтир до одного ряду з найкращими Ілюстрованими творами світового мистецтва ⁸⁰.

Про місце та час створення Київського Псалтиру відомо з приписки наприкінці рукопису. Переписувач точно зазначив своє ім’я та звання, ім’я замовника книги, місце та рік її написання: «В лЂто 6905 (1397) спісана бысть кніга сі Давыда царя повєлЂньємъ смирєнаго владыки Михайла роукою грЂшнаго раба Спірідонья протодіякона. А пісана в градЂ, в Кіе※ (рис. 98).

1978 р. вийшло факсимільне видання Київського Псалтиру з окремим томом наукових коментарів відомого мистецтвознавця Г. І. Вздорнова. Проте дослідник писав, що твір треба вважати пам’яткою писемності Північно-Східної Русі, бо написаний хоч і в Києві, та на замовлення мешканця Москви, виконаний москвичем й у московському оточенні ⁸¹, тому до київської культури жодного відношення не має. Таке категоричне судження мистецтвознавця грунтується здебільшого на зовсім невідповідному розумінні загальної політичної ситуації у Східній Європі наприкінці XIV ст., а також тогочасної ролі Києва, на недооцінці досить тісних зв’язків південноруських земель, передусім Києва з північно-східними князівствами. На думку Г. І. Вздорнова (який спирався на висновки досліджень М. К. Kaprepa), «чудові будівлі, прикрашені фресками та дорогими мозаїками й зруйновані /217/ 1240 року полчищами Батия, лежали у руїнах, на яких тулилося випадкове «містечкове» населення» ⁸². Звідси й робиться природний висновок, що у «містечковому» середовищі подібні твори високого мистецтва виникнути не могли. На цьому хибному уявленні й базується більшість побудов та висновків мистецтвознавця.

Проте ми вважаємо, що цей твір все ж таки тісно пов’язаний з культурно-історичним життям Києва. А сам він є досить яскравим прикладом тісних культурно-історичних зв’язків Києва та Москви у XIV — XV ст. Перш за все відзначимо, що Київ наприкінці XIV ст. зовсім не був занепалим закутковим містечком. Про це мова йшла у попередніх розділах цієї роботи. Життя продовжувалося в усіх історичних районах міста. Саме наприкінці XIV ст. воно знаходилося на підйомі свого економічного, політичного й культурного розвитку. Й створення чудової пам’ятки мистецтва було одним з відбитків цього підйому. Нагадаймо, що київський князь карбував свою монету. 1399 р. Київ дав такий же викуп (3000 карбованців сріблом) Едигею, як і Москва у 1409 р., яка була в той час, безперечно, найбільшим містом Східної Європи.

У роботі переписувача мала відбиватись жива розмовна мова з властивими їй місцевими особливостями. На думку Г. І. Вздорнова, у київських рукописах XIV ст. «вже помітно ополячена мова» ⁸³. А в мові Київського Псалтиру цього зовсім не відчувається — отже він чужий для Києва. Проте твердження про «виразно ополячену» мову викликає подив. Адже під безпосередню владу Польщі Київ потрапив лише після 1569 р., а у XIV ст. тут польського впливу й тим більш мовного не спостерігається і доказу цьому ми не знаходимо. Для цього досить перечитати українські грамоти тієї доби.

Крім того не відоме й походження переписувача Псалтира Спиридонія. Близькість за стилем Київського Псалтира до інших ілюстрованих пам’яток Московського князівства, що вийшли із скрипторію митрополита Кіпріана, також пояснюється досить легко. Адже Київський Псалтир був написаний під час перебування Кіпріана у Києві у його найближчому оточенні. Крім того, спільна близь/218/кість писемної культури Москви та Києва того часу пояснюється й досить сталими, налагодженими обопільними зв’язками.

У Москві було чимало виходців з самого Києва та інших руських земель Великого князівства Литовського і Руського. Так, митрополит Петро (1305 — 1326) походив з Волині, до речі, сам був художником-іконописцем («извыче иконному художеству»). 1332 р. київський боярин Родіон Несторович перебрався до Москви із усім своїм «двором» у 1700 осіб. Тоді ж туди переїхав інший київський боярин — Протасій, який вивіз з собою відому ікону «Микола Зарайський із житієм» і оселився на березі Москви-ріки в урочищі Київець ⁸⁴. Митрополит Олексій (1348 — 1378) був сином чернігівського боярина Федора Бяконта. Ченцем Києво-Печерського монастиря був Діонісій, який заснував Печерський монастир у Нижньому Новгороді, куди передав київську ікону Печерської богоматері, потім став суздальським архієпіскопом. Діонісій був ініціатором складання знаменитого Лаврентіївського літопису, одним з натхненників визвольної боротьби проти панування Золотої Орди. Своє бурхливе життя Діонісій скінчив у заточенні у Києво-Печерському монастирі 1385 р., куди його було вміщено за наказом «Володимира за те, що «ходив до Константинополя» без дозволу князя». /219/

У Києві народився і також був ченцем Печерського монастиря Стефан, який переїхав до Москви до великого князя Івана Івановича й заснував у 1358 р. відомий Махрищенський монастир.

Особливо багато зробив для зміцнення києво-московських взаємин митрополит Кіпріан, який мав постійні зв’язки зі своїми однодумцями у Москві, насамперед, Сергієм Радонезьким, Стефаном, Афанасієм Висоцьким (останній 1382 р. переїхав разом з Кіпріаном до Києва).

За винятком короткочасного перебування у Москві у 1381 — 1382 рр. та відвідувань Константинополя Кіпріан з 1376 р. по 1390 р. перебував у Києві. Після остаточного переїзду до Москви він приїздив сюди у 1396 — 1397 рр. й 1404 — 1405 рр. Під час перебування Кіпріана у Києві й написано Київський Псалтир.

Кіпріан виступав за об’єднання всієї давньоруської спадщини, він був одним із ініціаторів та натхненників цієї політики. Важливим засобом реалізації загальноруської програми була єдина митрополія. Ось чому Кіпріан прагнув включити до своєї митрополії всі північноруські, литовсько-руські й галицькі землі, які мали на той час окремі церковні організації. Яскравим документом цієї політики є славнозвісний «Список городов русских дальних и ближних», створений у канцелярії Кіпріана й, на думку Б. О. Рибакова, саме у Києві, незадовго до написання Київського Псалтиру ⁸⁵.

Г. І. Вздорнов гадає, що Спиридоній був москвичем, «представником московської митрополічої кафедри», виходячи з того, що він був протодияконом. Тобто повинен був служити у кафедральному Успенському соборі. Проте Софійський собор теж був кафедральним, більше того, за патріаршою постановою 1380 р. головним на Русі. Отже, Спиридоній міг бути протодияконом і у Києві. Щоб усунути це протиріччя Г. 1. Вздорнов припускає, що Спиридоній виконував обов’язки протодиякона Софійського собору лише під час перебування Кіпріана у Києві. Залишається, проте, нез’ясованим, куди ж подівся на цей час справжній софійський протодиякон.

Аналіз політичної ситуації на момент створення Псалтиру показує, що навряд чи Кіпріан взяв би з собою представника вищих московських кіл. У цей час він орієнтувався на Вітовта, який після розгрому Тохтамишем Москви став наймогутнішим володарем у Східній Європі й готувався до вирішального зіткнення із Золотою Ордою. Кіпріан провів у Києві серію переговорів з Вітовтом та Ягайлом. У цей час було отруєно у Києві князя Скиргайла. Тут же знаходився і хан Тохтамиш. У Києві Вітовт збирав свою армію для походу проти Орди. Видається сумнівним, щоб Кіпріан вибрав для такої поїздки до Києва «чисто московське» оточення, яке могло б викликати підозри або дратувало Вітовта.

Своє київське оточення Кіпріан 1390 р. забрав із собою до Москви, яка в цей /220/ час дуже гостро потребувала освічених церковних кадрів та книжників. Адже 1382 р. Москва була розгромлена та спалена ханом Золотої Орди Тохтамишем, а «мнози игумены и прозвитеры, и ченьци, и крилошане, и черници, и попове, и диакони... вси посечены быша». Загинула більшість книг, які було «снесено с всего града и из загородка и ис сел» до соборів «до стропа наметано схранениа ради спроважено, то все без вести створиша» ⁸⁶. Тож нема нічого дивного, що з Києва запросили чимало досвідчених переписувачів та інших учених людей.

Наприклад, Кіпріан з Києва привіз ченця Печерського монастиря Арсенія «мужа дивна й нарочита и добродетельна суща», який став протодияконом Успенського собору у Кремлі, а згодом і тверським єпіскопом. Він багато зробив для тверського книгописання та кам’яного будівництва. Ним заснований відомий Жолтиков монастир (1394 р.), зведений Успенський собор (1404 — 1406 рр.). Арсеній — ініціатор створення тверського літописання. До нас дійшла Ліствиця 1402 р., переписана ним з оригіналу, власноручно написаного Кіпріаном у 1387 р. У 1406 р. «замишлєнієм» єпіскопа створена Арсеніївська редакція Печерського Патерика. І недарма мистецтвознавці відзначають тісні зв’язки тверського мистецтва з київським.

Ось таких книжників у кіпріановому оточенні було чимало, багато з них переїздило з Києва до інших руських культурних центрів і продовжувало підтримувати з Києвом постійні зв’язки. Ми не наполягаємо на неодмінно київському походженні переписувача. Деякі риси мови дійсно вказують на північ, а необхідно розглянути на новому рівні різні варіанти. Для нас його походження не грає якоїсь вирішальної ролі. Це не підстава для однозначних визначень, незрозумілого і непродуктивного з точки зору науки протиставлення московської та київської культур. Мова повинна йти лише про зіставлення, взаємодію та взаємовпливи.

Таким чином, переписувач рукопису міг бути пов’язаним з Києвом, а не бути обов’язково москвичем, як вважає Г. І. Вздорнов. Ще менш правдоподібним уявляється, щоб у відповідальну політичну подорож Кіпріан брав з собою не тільки писця-протодиякона, але і цілу малярну майстерню для ілюстрування рукопису. Та й сам мистецтвознавець змушений в іншій роботі відзначити, що в мініатюрах Псалтиру «ознаки московського живопису кінця XIV сторіччя зовсім не вирізняються» ⁸⁷. Тож звідси ми можемо зробити висновок, що ілюстрації зроблені на місці, київськими митцями.

У принципі ми повинні погодитись із твердженням Г. І. Вздорнова, який визнав, що викладена ним «історія походження Київського Псалтиру не позбавлена відтінку здогадності» та не має «цілої низки опорних пунктів» ⁸⁸.

Мініатюри Псалтиру не передають текст, не розривають його, а вільно розташовані на полях і пов’язуються з відповідними місцями у контексті тонкою черво/221/ною лінією для полегшення орієнтації читача. Легкі, пластичні та витончені малюнки контрастують з урочистим, масивним текстом і водночас вони доповнюють один одного. Художник полюбляє свіжі, яскраві кольори — червоні, сині, блакитні, зелені, що підкреслюються витонченими золотими штрихами. Загалом чудові мініатюри Київського Псалтиру належать до найвищих надбань мистецтва XIV ст., а сам твір є провісником гуманістичних ренесансних ідей, що займуть провідне місце в українському мистецтві наступних століть.

Яка ж подальша доля Київського Псалтиру? Г. І. Вздорнов вважає, що замов/222/ник рукопису Михайло, який колись був смоленським єпископом, заповів його Успенському собору в Смоленську. До речі, білоруське місто Смоленськ, входило тоді до складу не Московської, а Литовсько-Руської держави. На Псалтирі є напис, що він у 1518 році був подарований підскарбієм земським Великого князівства Литовського та Руського Аврамом Глембицьким Микільській православній церкві у Вільні. Тут він і знаходився до XIX ст., коли його виявили дослідники давньоруських рукописів. У 1496 — 1505 рр. Глембицький обіймав посаду смоленського старости і міг там отримати Псалтир.

Проте уявляються вірогідними й інші варіанти, завдяки яким Псалтир опинився у Вільні. Замовник книги єпископ Михайло на цей час був лише номінальним смоленським владикою. Місто знаходилось у володіннях Вітовта, а єпископ у Москві. Для корінного москвича, яким зображує його Г. І. Вздорнов, природнішим було б відказати такий цінний дар в один з московських соборів, а не у здавна йому чужий Смоленськ.

Проте нам здається більш вірогідним, що Київський Псалтир був подарований одному з київських соборів, наприклад Софійському або Михайлівському Золотоверхому. Сам Глембицький був за походженням киянином, сином дрібного відкупщика Рабея. Вчився у Києві, швидко зробив вдалу кар’єру й став міністром фінансів та членом державної ради Великого князівства ⁸⁹. Він міг отримати Псалтир у Києві і перевезти до Вільни після остаточного розділу загальноруської митрополії та переїзду митрополичої кафедри на початку XVI ст. з Києва до Вільни. Цікаво, що за легендою, Микільська церква у Вільні була заснована Уляною — дружиною князя Ольгерда. її духівником був архімандрит Києво-Печерського монастиря Давид, і сама вона в цьому монастиреві похована. Нову кам’яну будівлю церкви 1514 р. спорудив князь Костянтин Іванович Острозький, також тісно пов’язаний з Києвом.

Отже, з приводу походження й подальшої долі Київського Псалтиру висловлюються різні думки. На наш погляд, хибними є спроби вирвати цей мистецький твір із загальної картини київської культури XIV — XV ст., але неможливо його розглядати й поза межами всієї східноєвропейської культурної ситуації. Вимальовуються значно більш сталі та тісні культурно-історичні зв’язки руських земель Литовської держави з Північно-Східними землями Русі взагалі, й Москви та Києва зокрема, ніж видавалося досі.

Необхідно провести новий, на сучасному науковому рівні, об’єктивний мовознавчий аналіз цього видатного твору, позбавлений впливів популізму та тимчасової політичної або культурної кон’юктури.

Наприкінці XIV — першій половині XV ст. у Києві створювались й інші писемні твори. Численні рукописи вийшли з-під пера таких видатних письменників, /223/організаторів книжкової та літописної справи, як Кіпріан та Григорій Цамблак. Відомо, що Кіпріан «книги своєю рукою писаше» й був «всякого любомудриа и разума божественного неполна и велик книжен и духовен зело». Було б дивним що Кіпріан у Києві абсолютно не піклувався про книгописання, а став займатися цим лише після переїзду до Москви. Яскравими політичними та літературними документами є його послання 1378 р. до Сергія Радонезького, які «писася... в Кыеве, в митрополии» ⁹⁰. Безсумнівно, що багато з грамот, «слів», послань, проповідей були написані Кіпріаном та Цамблаком у київський період їхньої діяльності.

Про рівень розвитку київської культури тієї доби свідчать досить сталі зв’язки Києва з багатьма центрами науки та просвіти Центральної і Західної Європи. Кияни отримували освіту у найкращих університетах того часу: Падуанському, Болонському, Краківському, Празькому, деяких німецьких міст. Показові зв’язки Києва з Паризьким університетом — Сорбонною. У списках Сорбонни занотовувалися ім’я, прізвище і місце походження студента, бакалавра, магістра (наприклад, «магістр Петро Кордован і його товариш з Рутенії» (1353 р.), «Іван рутенської нації з Києва» тощо). У списках університету 1389 р. «Теобало Гнібербо з Києва». Як вважає Г. А. Нудьга, прізвище явно перекручено під час запису латинкою — це Теофіл Гниверба. Через кілька років (1397 р.) згадується «Герман Вілевич, ліценціат мов і бакалавр рутенської нації з Києва». Шлях до Сорбонни з України, зокрема з Києва, був достатньо відомий і у XV ст. Під 1436 р. згадуються доктори наук «Бенедикт Сервінус, рутенської нації та Іван Тинкевич, рутенської нації з Києва». Вірогідно, це були перші наші офіційні бакалаври та доктори ⁹¹.

Ще більше студентів-киян повинно було бути у слов’янських університетах — Празькому та Краківському. За підрахунками польських учених, — протягом XV — XVI ст. у Краківському університеті здобуло освіту близько 800 молодих українців ⁹². Звичайно, серед них були і кияни. Зберігся запис за 1466 р. — «Дмитро Степаневич з Києва».

Культурні зв’язки Києва із Західною Європою XIV — XV ст. були практично невідомі до останнього часу і, зрозуміло, зовсім не враховувались у різних мистецтвознавчих та літературознавчих працях. Між тим було б цікаво дослідити під таким кутом зору деякі пам’ятки ремесла та мистецтва. Наприклад, відомий ілюстрований Радзивілівський літопис. Гіпотеза про його смоленське походження базується на тому факті, що Смоленськ знаходився на перехресті шляхів із Західною Європою й тому міг мати найтісніші зв’язки з європейською культурою. Проте такий же аргумент цілком можна застосувати до Києва доби правління Олельковичів.

Деякі фрагменти літописів, наприклад, «Повість про смерть князя Скиргайла», дозволяє припустити, що літописання велося і у Києві (або ж автор був кияни/224/ном). Із зауваження автора ("азь же того не свемь, зан же бех тогда млад") ⁹³, зрозуміло, що він на той момент знаходився у Києві але через малі літа не знав, чи правдиві чутки про те, що Скиргайло був отруєний.

Велике значення для історії розвитку літератури та мови мають редакції XV ст. Києво-Печерського Патерика. 1406 р. за оригіналом, привезеним єпископом Арсенієм з Печерського монастиря, здійснена так звана Арсеніївська редакція Патерика.

У середині XV ст. у зв’язку із загальним підйомом економічного та культурного життя Києва під час князювання Олельковичів, почалася робота по переробці та пристосуванню для потреб нового часу Патерика вже у стінах самого Печерського монастиря. 1460 р. при архімандриті Миколаї «повелением инока Касияна, крилошанина, Печерського на имя священноиноку кир Акакию, бывшаго наместника Киевьскаго» була зроблена (незалежно від Арсеніївської редакції) перша Касіянівська (або Акакіївська) редакція стародавнього оригіналу. У роботі над твором брав також участь печерський чернець Іоан. Внаслідок цього у Патерику з’явилося кілька нових статей. Це «Слово про перенесення мощей Феодосія Печерського» й низка літописних повідомлень: постриг Святоші, смерть Полікарпа та обрання на його місце попа Василія тощо. З’являється і кілька разів ім’я автора деяких «Слів», що входили до Патерика, — «Нестора, мниха обители монастыря Печерскаго». Значно поновилася й мова основних статей пам ятки ⁹⁴.

Невдовзі Касіян, який став уже уставником Печерського монастиря, здійснив нову редакцію (2-га Касіянівська), яку завершив 10 квітня 1462 р. Окремі статті тепер стали розміщені у хронологічному порядку. Час постригу Антонія (яке збігалося у ранніших редакціях з літописом — 1051 р.) переноситься на часи князювання Володимира Святославича. О. О. Шахматов, припускав, що Касіян мав якийсь невідомий Печерський літопис. Дві нові редакції швидко поширились по всіх східнослов’янських землях. Тут же, у Печерському монастирі, були переписані «Толкове євангеліє» (1434), «Ліствиця» (1455), відомий рукописний збірник «Златоструй» (1474), який переписав диякон «Ондрей тверитянин», монастирський помяник. Написаний вихідцем з Твері «Златоструй», а також численні маргіналії на різних київських рукописах другої половини XV — початку XVI ст. вказують на те, що у Печерському монастирі переписувалися книги для багатьох російських міст та релігійних центрів, про зв’язки в галузі книжкової справи, перш за все, звичайно, релігійної.

Реально припускати, що деякі з відомих на сьогодні збірників, повістей, повчань XIV — початку XVI ст., точне місце створення яких невідоме, могли бути написані у Києві. Серед них, збірник «Ізмарагд», перекладені повісті «Про Тауда/225/ла-рицаря», «Александрія», «Троянська історія», «Повість про трьох королей», «Сказання про індійське царство».

Безумовно велике значення для вивчення писемності України, розвитку мови, палеографії, в цілому розвитку культури тієї доби мають дослідження київських графіті, здійснених протягом кількох останніх десятиліть С. О. Висоцьким ⁹⁵. Особливо важливими для нас є графіті середини XIII — XV ст. з точними датами (1257, 1259, 1285, 1380, 1494 рр.).

Графіто 1257 р. і найраннішим достовірним написом, зробленим після розгрому міста 1240 р.: «В лЂто 6765 (1257) месяца априля в 6 в п...» (рис. 16) Кінець напису втрачено через знищення великого фрагменту первинного тиньку з фресковим розписом. Напис знаходиться на північній стіні апсиди петропавлівського вівтаря Софійського собору ⁹⁶.

Графіто 1259 р. (знаходиться у західній галереї Софійського собору, праворуч від головного входу) є преамбулою якогось незавершеного напису: «В лЂто 6-ти тисячне, 7-ми сотне, 67-е...» тобто «у літо 6767 (1259)» (рис. 22).

Характерний напис 1285 р., який розчищено у головному вівтарі собору на східній площині північного хрещатого стовпа на висоті 1,8 м від рівня підлоги XI ст. Останній рядок графіто не читається та й збереженість його незадовільна ("В лЂто 6793 (1285) приставися раб божий Захария месяца февряря... дньна память святого Федора Тирена в суботу в..."). Графіто є повним, розгорнутим типом поминального напису з датуванням, яке містить не тільки рік та місяць події, але й посилання на день пам’яті святого, що дає і день місяця (17 лютого) (рис. 101).

Великий інтерес викликає також запис у головному вівтарі на східній площині південного хрещатого стовпа (висота 1,6 м над рівнем підлоги XI ст.) про митрополита Феогноста: «Грєсщному митрополит (у) Фєогносту всєя Роуси мно(гия) лЂта». Трохи вище цього напису виявлено декілька літер, зроблених тією ж рукою. Можна розібрати «ту бы(л) раб...». Графіто зроблено або 1328 р., коли митрополит Феогност прибув до Києва для посвячення у сан у Софійському соборі або у 1331 — 1334 рр., коли Феогност перебував у Києві та на Волині й відбувались відомі події з новгородським посольством та київським князем Федором ⁹⁹ (рис. 6).

Тематично написи XIII — XVI ст. представлені пам’ятками, благопобажальними, поминальними, а також текстами, що належать до фрескових зображень. На сьогодні С. О. Висоцький ввів до наукового обігу близько 100 графіті Софійського собору, що належать до XII — XVII ст. Більша частина з них (75) датується XII — XIV ст. Наприкінці XV ст. — початку XVI ст. кількість написів різко скорочується.

На північній стіні Михайлівського собору Видубицького монастиря знаходиться графіто кінця XV ст.: «Раб божий Иов». На південному його фасаді напис «Гос/226/поди, помилои раба своє(го) грЂ(шьнаго)», яке датується XV — XVI ст. Ще кілька написів належать до XIII ст.¹⁰⁰

Серед вцілілих написів храму Спаса на Берестові дослідник лише два датує домонгольським часом. Графіто «Господи, помози, боже, Осифови, освободи. Володея 7 года» він схильний датувати 1499 р. Напис «господи, помози рабу своєму Йвану» належить до XIII ст., як і деякі інші, що збереглися не повністю" ¹⁰¹.

У Кирилівській церкві до XIII ст. належить великий напис «Остапка» у віконному пройомі південної апсиди. Багаторядковий напис дешифрувати важко, оскільки загинула його ліва частина. До кінця XIII — початку XIV ст. належить напис на переході з південної до центральної апсиди: «Господи, помози раба своемуо Стефану попо(вичу) от рати Євп(ы)ана (?)» (рис. 102). Таке ж датування має /227/ графіто на південній площині стовпа при вході до північної апсиди церкви ("Господи, помози рабу своєму Сидорови") (рис. 78). На північній стіні північної апсиди частково зберігся напис XIV ст. ("Помьини, господи, д(у)шю рабы...") (рис. 103). На південній стіні південної апсиди знаходиться напис, який можна датувати XV ст. ("святой Кирило прости мя грЂшнаго") ¹⁰² (рис. 79).

Виявлення та введення до наукового обігу графіті XIII — XV ст. спростовують тезу про повне припинення культурного життя Києва після 1240 р., проливають світло на розвиток мови і писемності, показують безперервність функціонування Софійського собору, Спаського, Михайлівського та Кирилівського храмів як культових центрів у післямонгольський час. Палеографічне та лінгвістичне вивчення корпусу графіті доводять безперервність писемних традицій у Києві, підтверджує, /228/що розвиток української писемності XIII — XV ст. проходив на давньоруській основі.

Поруч з пам’ятками писемності Києва XIII — XV ст. продовжували існувати різні галузі художнього ремесла та мистецтва. Близько 1288 р. у художній майстерні печерського монастиря була створена ікона «Печерська Богоматір». Ікону замовив для Свенського монастиря, що під Брянськом, брянський князь Роман — син останнього великого князя київського Михайла Всеволодовича вбитого 1244 р. в Орді. Ікона стала відомою як «Свенська богоматір» (рис. 104). Іконографія пам’ятки повторює відомий тип Печерської, або Кіпрської Богоматері, яка була хра/229/мовою іконою Успенського собору (Богоматір на троні з передстоячими ангелами). Але на Свенській іконі замість ангелів зображені київські святі — Антоній та Феодосій. Приблизно в цей же період у монастирі були створені ікони «Ярославської Печерської Богоматері з ангелом та святими» ¹⁰³, а також «Печерської Богоматері», що була вивезена з Києва Діонісієм до Нижнього Новгорода. У резиденції московських митрополитів у Кремлі — храмі Положення ризи Богоматері у Влахернах — знаходилась ікона Печерської Богоматері, яка за переказом являла собою хатній образ митрополитів й супроводжувала їх під час переселення до Володимира, а пізніше до Москви. На печатках митрополитів також було зображення Печерської Богоматері ¹⁰⁴.

За переказом, ікону з Києва «Микола Зарайський з житієм» на початку XIV ст. до Москви привіз боярин Протасій. На березі Москви-ріки в урочищі Києвець ним була збудована Микільська церква, куди і була вміщена ікона. З Києвом або його традиціями мистецтвознавці пов’язують такі ікони, як «Максимівська Богоматір» (початок XIV ст.), «Петровська Богоматір» (XIV ст.), «Ігоревська Богоматір» ¹⁰⁵.

Монументальний живопис Києва даного періоду до нашого часу не дійшов. Фрагменти фрескового розпису з церкви Різдва Богородиці на Подолі, виявленої /230/ 1975 р., — єдине свідоцтво київського монументального живопису XIV — XV ст. Проте відомо, що київські майстри працювали й в інших містах. Київські та волинські майстри будували й розписували Микільську церкву у Вільні. З ними пов’язують також розписи у Краківському Вавелі, церков у Люблині та Сандомирі ¹⁰⁶. Мистецтвознавці відзначають роботи київських майстрів у Житомирі, Чернігові, Твері, Пскові. Так, у Пскові київський чернець-іконописець Антоній 1409 р. розписував Троїцький собор. Відомий також Ісидор «київський грек» — художник-іконописець рубежу XIV — XV ст.¹⁰⁷

Продовжували вироблятись у Києві й вироби художньої металопластики. Одним з яскравих взірців якої було виготовлення енколпіонів-квадрифоліїв, найвірогідніше Печерською художньою майстернею.

Лицеву стулку такого квадрифолія було виявлено 1977 р. під час розкопок на Замковій горі ¹⁰⁸. Стулка непогано збереглася (рис. 61). Має ускладнену ламаними контурами форму, що мало схожа на хрест. У центрі знаходиться квадрат, бокові крила трохи звужуються й закінчуються не овальною, а прямою лінією. Верхній та нижній промені мають овальну форму, яка завершується ще одним невеличким круглим виступом. За останніми ховаються гачки для з’єднання зі зворотньою стулкою енколпіона.

На стулці вміщена композиція Розп’яття з передстоячими Богоматір’ю та Іоаном Богословом, по боках (у крилах хреста) знаходяться невеликі приземкуваті фігурки ангелів на повний зріст із сферою та жезлами у руках. Над головою Христа вміщено три птахи. Перший, трохи більший за розмірами, сидить на верхівці хреста й вписується у верхній виступ енколпіона — Фенікс — символ воскресіння й безсмертя. Два інших — трохи нижче, в окремих медальйонах. У нижньому виступі вміщено невеликий хрестик. Енколпіон обрамлений невисоким бортиком, який орнаментовано насічкою.

Фігура Христа розміщена строго фронтально. Ноги практично зливаються в одну лінію, п’яти зіставлені і лише ступні різко розвернуті. Передпоясуючий плат довгий, прикриває коліна. Непропорційно великі руки, розкинуті по великій перекладині хреста мають помітний згин у ліктях. Голова трохи нахилена до правого плеча. Навколо неї німб із перехрестям.

Постаті Богоматері та Іоана Богослова трохи зігнуті (щоб краще вписатись у овальний промінь квадрифолію) та розміщені у легкому повороті до центральної фігури Христа, що досягається за рахунок більш високого рельєфу віддалених від центральної осі композицій вертикалей. Права рука Богоматері притиснута до грудей, ліва — до щоки. Деталі одежі майже непророблені. Мафорій Богоматері та гіматій Іоана лише трохи виділені штриховкою.

Написи малорозбірливі, особливо у правій частині квадрифолію. Можливо, /231/вони продряпані вже після виготовлення стулки. Над великою перекладиною хреста читається монограма Христа ІС XC.

Зображення на енколпіоні дещо примітивні та грубуваті. Фігури непропорційні, із занадто великими руками та обличчями. Останні — банькаті, з великими восами. Майстер відверто не прагнув до надмірної деталізації. Проте в цілому композиція досить виразна.

Судячи з фактури виробу, можна припустити, що його було відлито за воскорою моделлю. Він вийшов з ремісничої майстерні й був розрахований на достатньо широкий збут на ринку. Проте, являючись досить складним виробом, він за своєю ціоширеністю значно поступався давньоруським енкопліонам, які виготовлялись у кам’яних ливарних формочках.

Композиція «Розп’яття» із передстоячими Богоматір’ю та Іоаном Богословом й постатями ангелів по боках достатньо відома в пам’ятках мистецтв Візантії та Київської Русі XI — XIII ст. Дещо незвичні лише три птахи над головою Христа. Можливо, вони з’явились під час роботи майстра над створенням моделі для відливання стулки. Більший птах на вершині хреста розміщений у верхньому круглому виступі енколпіону. Вірогідно, це — Фенікс, що символізує воскресіння та безсмертя. Два інших птахи (голуби ?) можливо з’явились на заміну зображень з більш давніх зразків. Звичайно, на цих місцях вміщують Сонце та Місяць, які /232/досить часто при зображенні розп’яття мають вигляд кола, профілю обличчя чи погруддя. Майстер, що мав перед собою потертий, нерозбірливий зразок, міг вмістити у кола-медальони птахів. Втім, звичай супроводжувати зображення Христа птахами, надаючи їм різного символічного змісту, походить ще зі старохристиянської доби.

Відомі знахідки подібних чи відмінних лише у незначних деталях та за манерою зображення енколпіонів-квадрифоліїв. У збірці Б. І. та В. М. Ханенків знаходився подібний енколпіон ¹⁰⁹ (рис. 105), інший також знайдений на рубежі XIX — XX ст. походить з території Золотої Орди — з городища Увек (сучасний Саратов) ¹¹⁰. Причому обидва збереглися з обома стулками. Ханенківський квадрифолій зберігається у фондах Національного історичного музею України, а увекський — у Державному Ермітажі. Ще одна стулка була знайдена під час розкопок А. В. Арциховського 1934 р. у Новгороді на Славні ¹¹¹.

Хрест з Увеку та ханенківський екземпляр практично збігаються із квадрифолієм із Замкової гори майже всіма деталями. Новгородський квадрифолій дещо відрізняється. У нього відсутні верхній та нижній виступи, де в решті пам’яток вміщені птах (коло) та хрест. А над великою перекладиною Хреста, на думку А. В. Арциховського, знаходиться Сонце і Місяць. Проте їхні зображення настільки затерті, що рішуче стверджувати, чи знаходяться у колах-медальонах птахи чи Сонце з Місяцем практично неможливо. Відсутність цих виступів на новгородському екземплярі, на нашу думку, дозволяє припустити, що за часом він був створений дещо раніше інших.

Вцілілі повністю енколпіони-квадрифолії з Увеку та колекції Ханенків показують нам також і їхню зворотню стулку, що у свою чергу дає можливість вказати ще на декілька знахідок стулок подібних квадрифоліїв. Одна з них була виявлена в с. Лебедині (Київська губернія) й опублікована Б. І. Ханенком (зберігається у НІМ України) ¹¹² (рис. 106). Інша була знайдена також наприкінці XIX — на початку XX ст. в Увеці й зберігається в наш час у Саратовському музеї ¹¹³. Ще один досить сильно пошкоджений екземпляр невідомого походження зберігається у НІМ України. Лебединський екземпляр дещо відрізняється від інших як за формою, так і за манерою зображення. Стулка із Саратовського музею ідентична цілому квадрифолію, що зберігається в Ермітажі. М. Д. Полубояринова вважає, що оборотні стулки обох квадрифоліїв з Увеку та першого ханенківського відлиті в одній формі ¹¹⁴.

На зворотніх стулках квадрифоліїв вміщено композицію із фронтальним зображенням Богоматері, що сидить на престолі й тримає перед собою на колінах Христа, а по боках розміщено невеличкі фігурки ангелів. Добре видно кручені стовпчики престолу, його подушка. Складки одежі добре модельовані. Обличчя /233/таке ж, як і на лицевій стороні — трохи видовжене, звужене до підборіддя, банькувате, з великим носом.

Як відомо, зображення Богоматері на престолі з немовлям та передстоячими ангелами досить поширені серед пам’яток мистецтва Візантії, а також Грузії, де цей сюжет часто зображався у конхах апсид церков XI — XIII ст., що дослідники пов’язують із культом Марії — заступниці Грузії ¹¹⁵. Для Русі ж зображення Богоматері на престолі є досить рідкісним сюжетом. Й воно досить надійно дозволяє вказати на Київ як на місце походження подібних квадрифоліїв. В іконографії подібна композиція відповідає типу Кипрської Богоматері, що отримала на Русі найменування Печерської.

Походження та історію іконографії Печерської Богоматері досліджено ще на початку століття Н. П. Кондаковим та М. П. Ліхачовим. Н. П. Кондаков вважав, що після «чудесного явлення» у 1085 р. у Успенському соборі Києво-Печерського монастиря першої на Русі ікони типу Кипрської Богоматері, вона отримала назву Печерської ¹¹⁶. А вже від цієї ікони (що не дійшла до нашого часу) пішли різні варіанти типу відомої «Свенської Печерської Богоматері із святими», «Ярославської Печерської Богоматері з ангелами та святими», «Богоматері на престолі», що була придбана Державним Російським музеєм ¹¹⁷ і т. д. Найближчим за типом до печерської ікони дослідник вважав зображення Богоматері з немовлям на мініатюрі Трірського Псалтиру. На візантійських виробах дрібної пластики такі зображення також зустрічаються досить часто. М. П. Ліхачов поділяв висновки Н. П. Кондакова і наводив низку актових печаток із зображенням Богоматері цього типу. На його думку, зображення на молівдовулах XIII ст. особливо близькі до зображень на даних квадрифоліях — стовпчики престолу такі ж кручені, подібно зображаються й складки одежі на колінах ¹¹⁸.

Найбільш ґрунтовну на наш час роботу, присвячену Печерській Богоматері, написав В. Г. Пуцко, де згадується й ханенківський енкопліон-квадрифолій ¹¹⁹.

Стосовно часу та місця виготовлення таких квадрифоліїв існують різні думки. Б. І. Ханенко датував свої екземпляри XII ст. (з Лебедина) та XIII ст., проте зовсім не аргументуючи свої висновки. М. Д. Полубояринова, яка досліджувала хрести з Увеку, знайдені наприкінці XIX ст. — /234/ на початку XX ст., при нез’ясованих обставинах, не зупинялась спеціально на їх конкретному датуванні, але відзначала значну кількість речей другої половини XIII — XIV ст. руського походження з тієї ж пам’ятки, де знайдені ці квадрифолії. Дослідниця припускала київське виробництво цих складнів ¹²⁰. Т. В. Ніколаєва вважала, що в цілому хрести квадрифольної форми характерні для XIV — XV ст. ¹²¹. Дослідник золотоординських старожитностей М. Г. Крамаровський також відносить квадрифолії до цього ж періоду, але гадає, що центр їхнього виробництва знаходився на території Золотої Орди, а не Русі.

В. Г. Пуцко датує ханенківський екземпляр початком XII ст. ¹²², а з приводу стулки із Замкової гори вважає, що стилістичні ознаки свідчать на користь виготовлення виробу не пізніше кінця першої чверті XIII ст.¹²³

Не оскаржуючи цей мистецтвознавчий висновок й поділяючи його в тому плані, що корені та взірці знайдених квадрифоліїв безумовно знаходяться у київському мистецтві, все ж вважаємо це датування дещо заниженим.

Як уже вказувалося, більшість дослідників вважають, що квадрифолії загалом характерні для XIV — XV ст. Але лані хрести мають досить багато архаїчних ознак, які ріднять його з пам’ятками розвинутого XIII ст. Бокові промені хреста майже прямокутні, а не овальні. Схоже, що тут ми маємо справу з ще перехідною формою до класичних квадрифоліїв XIV ст.

Руки Христа розміщені безпосередньо на великій перекладині хреста й мають помітний вигин у ліктях, що не дуже характерно для домонгольської іконографії. Тіло Христа знаходиться строго вертикально, а не вільно, як в пам’ятках XII ст. Хрест восьмикінцевий, проте нижня перекладина пряма й настільки мала, що не впадає в очі й майже непомітна. Як відзначав М. П. Ліхачов, на візантійських молівдовулах із зображенням Богоматері на престолі, останній без спинки, а у XIII ст. престол вже зображується із спинкою як і на даних квадрифоліях.

Археологічне датування дає можливість віднести ці квадрифолії до пізнішого часу, ніж початок XIII ст. Адже жодна знахідка не походить з давньоруських шарів. Стулка із Замкової гори була знайдена у шарі XVI — XVII ст. Немає поки що й вагомих доказів, що їхнє виробництво було налагоджено саме у цьому районі. Літописи, свідоцтва іноземних мандрівників, актовий матеріал вказують, що потік полонених з Русі не переривався протягом другої половини XIII — першої половини XV ст. Масовий угін людей до Орди в результаті каральних походів чи інших утисків торкався безпосередньо й Києва. Особливо це стосується 1300 р., коли «весь Києв разыдиси», а митрополит Максим змушений був переїхати (чи був переведений ханом Тохтою) до Володимира-на-Клязьмі.

Досить багато на території Золотої Орди знаходилось й православного духовенства. У 1261 р. до Сараю була переведена Переяславська єпархія на чолі з єпис/235/копом. Археологічні дослідження золотоординської території показали, що в усіх більш-менш значних пунктах існували руські церкви або каплички. Таким чином, нема нічого дивного в тому, що виготовлені вже після батиєвого розорення речі могли потрапити на різні городища Золотої Орди.

Найнадійшіше датування дає новгородська стулка знайдена у пласті № 5 (0,8 — 1 м), що належить до 2-го шару, який датується 1335 р. — XVIII ст.¹²⁴ Чітка нижня межа шару вказує, що подібні квадрифолії належать до післямонгольського часу.

У цілому, дані квадрифолії свідчать про ще невироблений стиль, перехідні форми, які вироблялись під час поступового відродження культурного та економічного життя на Русі на базі старих традицій.

Звичайно в дрібній пластиці відбивалися найбільш відомі храмові ікони (наприклад, Володимирська Богоматір, Пирогоща, Богоматір Ченстоховська тощо). Знахідки такої пластики зосереджені в зоні впливу відповідних храмів. Так і квадрифолії наслідували сюжет храмової ікони Печерського монастиря.

Києво-Печерський монастир у післямонгольський час продовжував користуватися великою славою та популярністю у православному світі Східної Європи. Природньо, що й у різних землях Русі користувалися великою популярністю печерські сюжети, що походять з Печерської художньої майстерні.

Тип Печерської Богоматері був досить поширеним також і серед новгородських художників, про що свідчать фресковий розпис південної стіни церкви Успіння /236/ на Волохові (коло 1380 р.) та церкви Федора Стратилата (XIV ст.), ікона «Богоматір на престолі з передстоячими Миколою та Климентом» XIII ст. тощо.

Наявність ряду даних квадрифоліїв дозволяє зробити висновок про існування художніх майстерень, що виробляли як ікони, так і пам’ятки металопластики. Оскільки вони повторювали тип Печерської богоматері, а сам монастир продовжував залишатись впливовим та заможним, ці майстерні знаходились на його території або належали йому.

Серед виробів київських майстрів XIV ст. дослідники називають литу двобічну бронзову іконку із зображенням св. Миколи та св. Георгія, знайдену на Київщині, а також іконку з Подолу — Георгій Змієборець верхи. Вона вирізняється досконалими пропорціями та ретельною проробкою деталей. Ще одна іконка із зображенням Георгія Змієборця, але більш грубого, примітивного виконання, зберігається у НІМ України ¹²⁵.

Цікава знахідка виявлена дослідженнями 1988 р. на Подолі по вул. Оболонській, 45. Там не виявлено культурних шарів до XVIII ст. Вірогідно, там був випас для міської худоби, тимчасові городи та місце для рибальського промислу. Тому знахідку можна вважати випадковою. Вона являє собою майже овальну бронзову пластину з невеликим напівокруглим вирізом зверху — відбиває поширену форму давньоруського колту. На ній зображено два переплетені дракони, що дивляться у різні боки. По краю йдуть оточуючі крапки, що імітують зернь. Схоже, що ця пластина була матрицею для колтів. За стилем вона нагадує новгородські олов’яно-свинцеві колти XIV ст. (рис. 108; 2). Під час археологічних досліджень церкви Пирогощі виявлено бронзовий хрест (9,2x4,6 см). Цей хрест-енколпіон з дещо розширеними кінцями прикрашений рельєфним зображенням лише на лицьовій стулці ¹²⁶. У середині енколпіону знаходилась якась дерев’яна тріска, вірогідно, християнський сакральний предмет (тріска від Хреста Господня або від Гробу Господня тощо). На хресті вміщено іконографічну композицію — деісус. Зображено Христа Пантократора на повний зріст, у бокових крилах хреста — Богоматір та Іоан Предтеча. Над Христом напис — ХРСЪ з титлом, але він продряпаний вже після відливання енколпіону. Вушко хреста прикрашене восьмипелюстковою квіткою. Досить низький рельєф /237/% більшої частини зображень, ретельно оброблений різцем, голови опуклі, вирізняються висотою — все це робить даний витвір несхожим на більшість давньоруських енколпіонів. Він не належить до серійного виробництва звичайного для тієї доби. Слов’янські кирилічні написи не дають підстав заперечувати київське походження пам’ятки.

В. Г. Пуцко вбачає близькість енколпіону із зображенням деісусної композиції з рядом творів дрібної кам’яної пластики початку XIII ст. київського походження й вважає, що його слід віднести до пам’яток київської металопластики початку XIII ст., а «продатувати його пізнішим часом немає жодних підстав» ¹²⁷. З останнім важко погодитись. Енколпіонів такого типу на кінець XII ст. нам невідомо. Квітка, що прикриває вушко хреста, його однобічність також більш характерні для пізнішої доби. Енколпіон знайдено у склепі, який можна датувати XVI — початком XVII ст. У археологічному комплексі знахідок, що походять звідси, немає речей більш давніх за другу половину XV — початок XVI ст. На відміну від переважної більшості хрестів-енколпіонів XI — початку XIII ст. даний хрест зберігся значно краще, що теж може вказувати на пізніший час його походження.

Тут же, під час досліджень 1979 р. склепів під підлогою церкви Пирогощі була виявлена двобічна кістяна іконка другої половини XV — початку XVI ст. На лицьовому боці знаходиться композиція «Знамення», а на зворотньому — св. Микола. Частково збереглися срібні обіймці іконки, прикрашені сканню. Орнамент невибагливий — у колах з крученого дроту, рівних за діаметром ширині рамки, вміщено по 3 — 4 кола меншого розміру. По кутах — знаходяться гнізда для дорогоцінних каменів, один з яких (рубін) зберігся. У великому квадратовому вушці знаходиться грановане зелене скло, яке, ймовірно, імітувало смагард. З написів на /238/ лицьовому боці були нанесені монограми Богоматері та Христа. На зворотньому — напис «Никола» ¹²⁸.

До прикрас XIV ст., знайдених на Пирогощі, належить золота сережка у вигляді знаку питання, на кінець якої одягалась намистина ¹²⁹. Ще дві срібні сережки такого типу київського походження знаходились у колекції Б. І. Ханенка ¹³⁰. Такі сережки широко відомі у старожитностях XIV ст. Новгороду, Північного Сходу, Південної Наддніпрянщини ¹³¹.

Можливо, до зразків мистецтва печерських різьбярів по дереву належить кипарисовий хрестик, виявлений археологічними дослідженнями 1972 р. на Видубичах. Праворуч від входу на хори Михайлівського храму вздовж північної стіни було досліджено склеп з жолобчастої цегли (аналогічний склепам Пирогощі), у якому знаходилась дерев’яна труна. Напис олійними фарбами на стіні, а також шиферна плита з написом дозволили продатувати його 1664 р. Тут знайдено парчовий параман та кипарисовий хрест на шовковому шнурку (висота 55 мм разом з вушком, ширина 35 мм, товщина 11 мм). На лицьовому боці хрестика вміщено поколінне зображення Богоматері з немовлям. Справа та зліва від неї погрудні зображення печерських святих — Антонія та Феодосія. Вгорі у прямокутній рамці — євангеліст Марко, внизу — євангеліст Матфій.

На зворотньому боці хрестика вміщено композицію Розп’яття з передстоячими Марією та Іоаном. Над Розп’яттям — монограми ІNЦІ (Ісус Назарей цар іудейський). Вище знаходиться євангеліст Лука, а нижче — євангеліст Іоан. Біля зображень вирізьблені відповідні /239/ написи ¹³². Витвір надзвичайно тонкої роботи. Майстер чудово володів мистецтвом плаского різьблення по дереву. Хрестик вирізняється декоративністю й одночасно стриманістю та суворістю вирішення. Такий стиль почав поширюватися в Україні з кінця XV ст. І. П. Крип’якевич свого часу, грунтуючись на вивченні актового матеріалу, показав, що до XVII ст. головними центрами різьблення по дереву в Україні стали Київ та Крехів ¹³³. Оскільки на хрестику вміщено зображення київських святих, то його можна віднести до роботи місцевого майстра. Хрестик, можливо, слід датувати першою половиною XVII ст., але він наочно подає київську традицію різьблення більш раннього часу — кінець XV — XVI ст.

Видатними творами київського мистецтва XIV — XV ст. є відомі рельєфи Києво-Печерського монастиря.

Перший рельєф вирізьблено з рожевого овруцького шиферу, його датують XIV ст. (рис. 113) Він зберігся не повністю — нижня частина його відсутня. Зображення вміщено у рамочку, яку складає вишуканий рослинний орнамент із стилізованого дубового листя, покладеного одне на друге й утворюючи, таким чином, /240/ ритмічний малюнок. У центрі знаходиться струнка фігура Марії Оранти. Поблизу німбу вирізьблено монограму. Будь-які інші прикраси на площині відсутні. Г. Н. Логвин вбачає близькість у виконанні цього рельєфу з мініатюрами Київського Псалтиру 1397 р. ¹³⁴. Саме зображення Оранти на рельєфі відбиває мозаїчну Марію Оранту з центральної апсиди Успенського собору. Рельєф показує, що вірогідно за часів правління Володимира Ольгердовича у Києві працював майстер, який створював пам’ятки кам’яної пластики, що відповідали найкращим взірцям декоративного мистецтва своєї доби. Тому ми вправі розраховувати на нові знахідки виробів київської кам’яної пластики того часу.

1470 р. на замовлення князя Семена Олельковича було створено рельєфтриптих, який встановили після реставрації Успенського собору на фасаді головної апсиди. На рельєфі вирізьблено напис: «основана бысть церковь пресвятыя Богородицы Печерская на старом основании при великом короли Казимире благоверным князем Семеном Александровичем отчичи Киевском при архимандрите Иоанне».

У центрі триптиха знаходиться Оранта (рис. 114), з боків фігури Антонія та Феодосія, які трохи менше центрального зображення. Посередині рамки з дубового листя вміщено арочний портал. Пропорції зображення Оранти менш вишукані та гармонійні, ніж на попередньому рельєфі. Сам триптих, його фігури набули /241/ більшої об’ємності, деталі змодельовано м’якше й округліше. Зображення розписані поліхромними фарбами ¹³⁵.

У цілому, триптих 1470 р. відбиває появу нових, ренесансних рис у київському мистецтві, але базується на старих традиціях.

Надзвичайно цікавий виріб київської торевтики початку XVI ст. виявлено 1988 р. під час археологічних досліджень на вул. Велика Житомирська, 2. У похованні знайдено напівсферичну мідну чашу з погрудним зображенням Христа-Еммануїла із супроводжуючим написом ¹³⁶, широкими горизонтальними вінцями, прикрашеними вишуканим золотим орнаментом на чорному тлі. Знизу приклепаний піддон у вигляді кільця складної конфігурації. Чаша з’єднувалася з покришкою за допомогою шарнірів. Її діаметр по вінцях у вужчій частині 17,5, у ширшій — 19,5 см. Вінця завширшки 3 см.

Покришка являє собою півколо з дірочками, де був приклепаний шарнір. На ній зображено ХристаЕммануїла, а по краю вміщено декоративний напис. Зображення, орнамент і напис виконано у традиційній ще з домонгольських часів техніці письма золотом по міді. Спас-Еммануїл має вигляд отрока, а не немовляти, як частіше його зображають. Він благословляє обома руками (як Оранта), а не лише правою, як звичайно. Навколо голови — німб з хрестом. З обох боків монограми під титлами: ІХ:ХС та ЕММ:NIЛ, тобто «Ісус Христос-Еммануїл» (рис. 116).

Ефектний вигляд має рослинний орнамент по вінцях на чорному тлі чаші. За своїми стилістичними особливостями — це типовий візантійський орнамент, що має прямі аналогії з мозаїчним орнаментом Софійського собору.

По краю вміщено кириличний напис, виконаний у декоративній манері. /242/Розміри літер 1,5 см. Вражає велика кількість складних лігатур, які у деяких словах переходять у в’язь. Втім, це характерно для декоративних написів XV — XVII ст. (наприклад, гаптований сріблом пояс з Пирогощі). Поряд з уставними літерами знаходяться й окремі скорописні, що теж незвичайно.

Дослідники пам’ятки прочитали напис так: «Кадило приносив рабі літо 35 ... в святій Уляні, котра прийняла». Напис не пов’язаний з Еммануїлом, а говорить про подарунок чаші (або кадила) якійсь святій Уляні. Дату розшифровують як 7035 рік, тобто 1527 р. нашої ери. Можливо, що чаша та покришка були виготовлені (або з’єднані) у різний час, адже отвори для заклепок шару порушують орнамент чаші ¹³⁷.

Церковно-ритуальне призначення чаші не викликає сумніву. Це дискос, чаша для причащання. Виготовив її вмілий майстер, ремісник-художник, що досконало володів багатьма прийомами ювелірного мистецтва, зокрема письмом золотом по міді. Для цього ретельно відполіровану мідь вкривали спеціальним лаком (асфальт, віск, скипидар, соснова смола). Після того виріб нагрівали до повного почорніння. Потім гострим інструментом накреслювався малюнок, напис тощо. Далі це оброблялося кислотою, після чого на малюнок наносили золоту амальгаму (розчин золота у ртуті). Потому витвір знов підігрівався, щоб випаровувалася ртуть, а золото залишалося міцно з’єднавшись з міддю й утворювало вражаючий золотий малюнок на чорному тлі.

Майстер досить простими засобами і матеріалами досяг високого художнього ефекту, адже дискос зроблено не з коштовних металів, а із звичайної червоної міді. Проте він має вигляд дорогоцінного виробу й справляє надзвичайно урочисте враження ¹³⁸.

Таким чином, протягом усього досліджуваного періоду культурне життя Києва не припинялося. На жаль, через бурхливу історію Київської землі загинуло багато пам’яток цієї доби, а якусь частину мистецтвознавці ще не в змозі виділити із загального корпусу таких пам’яток, відносячи їх до інших регіонів, або іншого часу. /243/

Відсутність навіть відповідної постановки питання багатьма мистецтвознавцями є однією з суттєвих причин наших незначних знань про київські пам’ятки XIII — XV ст. Можливість створення будьякої високохудожньої пам’ятки у Києві післямонгольського часу здебільшого навіть не розглядається, оскільки панує думка, що у місті культурне життя було повністю припинено майже до XVII ст. Проте археологічне вивчення Києва останніх десятиліть дає все більше і більше цікавих знахідок.

У цьому відношенні досить повчальна історія дослідження новгородської дрібної пластики (та й новгородського мистецтва взагалі), більшу частину якої до останнього часу механічно пов’язували з центрами Північно-Східної Русі за місцем знахідки. Проте археологічний матеріал Новгороду показав хибність такого підходу ¹³⁹. З іншого боку, лише останні дослідження довели належність до Північно-Східної Русі цілої низки пам’яток книжкової культури ¹⁴⁰. Ще один важливий висновок, пов’язаний з новгородським досвідом: існує тенденція до удревлення пам’яток, Це пов’язано з тим, що для багатьох пам’яток XIV ст. характерна архаїзація під впливом взірців X — XI ст. Проте таке явище характерно й для Візантії та Балкан, включає до себе не тільки твори мистецтва, але й, наприклад, кераміку. Можливо, й деякі київські пам’ятки, що традиційно датують кінцем XII — початком /244/% XIII ст., слід відносити до пізнішого часу. Прикраси XII ст. могли також використовуватись у другій половині XIII — XIV ст. У будь-якому випадку, такі пам’ятки слід досліджувати індивідуально й під таким кутом зору.

Чимало київських пам’яток XIII — XV ст. різними шляхами вивезено в різний час до Москви та Твері, Золотої Орди й Литви, Нижнього Новгороду та Вологди тощо.

Данило Галицький 1259 р. для прикраси церкви у Холмі дав оздоблені коштовним камінням ікони, «еже принесе ис Києва». Тоді ж він «и колоколы принесе ис Києва». Численні предмети християнського культу (панагії, хрести, дарохранительниці, мощовики тощо), різні книги вивозили з собою з Києва єпископи, призначені у інші землі, митрополити, просто переселенці та вихідці з Києва.

Так, Серапіон безумовно брав з собою до Володимира якісь книжки. Теж саме можна сказати про митрополитів Максима, Петра, Кіпріана, Фотія, вже згадуваних Діонісія та Арсенія та багатьох інших. У Києві як прадавньому і традиційному релігійному центрі замовлялись ікони, образки, різні предмети церковного оздоблення.

Про багату скарбницю Софійського собору згадує літопис. Великими скарбами володіли й інші монастирі, собори, великі феодали, міський патріціат. Багато київських пам’яток загинуло або було забрано під час розгромів міста 1416 та 1482 рр. Золоті дискос та потір з Софійського собору Менглі-Гірей послав у дарунок великому князю московському Івану III. Чимало рукописів загинуло під час наступу католицизму, наступних війн та стихійних лих.

Наприклад, багато рукописних книг (а можливо також й мистецьких виробів) з Києва опинились у Супрасльському Благовіщенському монастирі, який займав видатне місце у історії білоруської культури XVI — XVII ст.

Супрасльський монастир був фундований 1489 р. Олександром Ходкевичем разом із смоленським архієпископом Іосифом Солтаном. О. Ходкевич — син київського воєводи Івана Ходкевича — разом з батьком 1482 р. потрапив у полон до Менглі-Гірея. Після повернення з Криму займав посаду новогрудського воєводи та маршалка Великого князівства Литовського. Солтан у 1504 р. став київським митрополитом. Так що обидва фундатори були найтіснішим чином пов’язані з Києвом. Перші його монахи були вихідцями з Печерського монастиря. Показово, що вівтарі Благовіщенського собору названі на честь Феодосія Печерського та Бориса і Гліба.

У XVI ст. монастир мав у своєму розпорядженні великі матеріальні та культурні цінності. Його бібліотека була однією з найбагатших. Згідно опису 1654 р. в ній нараховувалось 587 рукописних книг ¹⁴¹. Значна частина з них надійшла з Києва. Серед книг — один з найдавніших кириличних рукописів — знаменита Супрасльська четья-мінея XI ст. Добре відомі Супрасльський літопис (який у своєму складі має Київський скорочений літопис), а також Супрасльський список біло/245/ русько-литовського (західноруського) літопису 1519 р., який подає цінні свідоцтва про Київ XIV — XV ст.

У Супраслі виявляли постійний інтерес до подій, що відбувалися у Києві, і в пізніший час. Про це свідчить, наприклад, запис на рукопису Козьми Індікоплова «Космографія» (XVI ст.): «А на Киев изжог Менгирей тому 107 лет». На рукописі «Слова Григорія Богослова» зберігся напис «1598 служил ту в Супрасли дяк Михаила с Киева» ¹⁴². Під час досліджень І. І. Мовчана 1978 р. у Ближніх печерах Печерського монастиря виявлено графіто 1601 р., яке повідомляє про відвідування Печерського монастиря супрасльським монахом Арсеніем. Всі ці записи прямо свідчать про традиційні безпосередні зв’язки Супрасля з Києвом. Звичайно, що крім вказаних рукописів там могли опинитися й багато інших, а також ікони та інші пам’ятки XIV — XVI ст.

Таким чином, вимальовуються достатньо численні різні шляхи, якими могли київські пам’ятки потрапити до монастирських різниць чи різних зібрань у центрах Литовської чи Московської держав. Цілеспрямований пошук у багатьох музеях та фондах мусить виявити твори київських майстрів, які поки або залишились неатрибутованими, або приписуються іншому культурному центру.

Розглянутий матеріал показує, що незважаючи на страшний розгром міста 1240 р., який зупинив прогресуючий культурно-економічний поступ Києва (як і всієї Русі), його економіка та культура не були повністю знищені. У тяжких умовах золотоординського іга почалося відновлення та поступовий підйом економічного і культурного життя. Подальший їх розвиток відповідав за масштабами тій новій ролі, яку став відігравати Київ у Східній Європі другої половини XIII — XVI ст. Розвиток економіки та культури не був рівномірним й відповідав тій складній загальноісторичній ситуації, яка складалася на конкретний момент. Найбільш помітні підйоми припадали на 70 — 90-ті роки XIV ст. та 50 — 70-ті роки XV ст. Наприкінці XV — першій половині XVI ст. відбувався затяжний спад.

Культурно-історичний розвиток Києва цієї доби в цілому базувався на давньоруських традиціях, досягненнях високої культури Києва X — початку XIII ст. Досягнення Києва у галузі культури XIII — XV ст. багато в чому обумовлені тісними й постійними зв’язками з різними центрами інших земель України, Білорусії, Росії, а також Візантією, Балканами, Кримом, найбільшими центрами слов’янських та західноєвропейських держав. /246/

ВИСНОВКИ

Нечисельність писемних джерел з історії Києва другої половини XIII — першої половини XVI ст., а також відсутність до останнього часу археологічних досліджень культурних шарів тієї доби породили уявлення про майже повне запустіння та занепад міста після 1240 р.

Систематичне археологічне вивчення пізньосередньовічного Києва, що розпочалося у останні десятиліття, новітні розробки писемних джерел, а також у галузі епіграфіки та нумізматики дають можливість по-новому, більш об’єктивно розглянути історичний розвиток Києва даного періоду.

Дослідження питань історичної топографії Києва XIII — XVI ст. показало, що, незважаючи на велетенські втрати та руйнування 1240 р. місто продовжувало своє існування, ніякої перерви у його житті чи зміни населення не відбулося. Міське життя стало менш інтенсивним й відповідало місцю та ролі Києва у новій історичній ситуації. Археологічні дослідження довели, що історичне життя продовжували всі основні історичні райони міста (Верхній Київ, Поділ, Замкова гора, Дорогожичі, Клов, Угорське, Берестове, Печерський монастир, Видубичі. Не виявлено поки матеріалів XIV — XV ст. на території Копирева кінця (Кудрявця), Щекавиці, Лисої гори, але археологічно вони вивчені недостатньо.

Головне ядро міста (Гора і Поділ) знаходилось переважно у старих, традиційних межах: Золота та Лядська брами на Горі та річка Почайна на Подолі. Міським дитинцем стала Замкова гора, де у другій половині XIV ст. зведено потужний для свого часу дерев’яно-земляний замок. Головна маса населення зосереджувалася на Подолі. Тут же знаходився магістрат, соборна церква, головний торг. Чисельність мешканців різко зменшилась й навряд чи перевищувала 10 тисяч у часи максимальних підйомів. /247/

Після 1240 р. збереглося не менше третини відомих споруд кам’яної архітектури попередньої доби. Переважно вцілілі будівлі, що належали до великих феодалів й були забезпечені економічною підтримкою (монастирів, митрополії, князя, міської верхівки). Головною причиною загибелі старих кам’яних пам’яток стала навала Батия як геополітичний фактор (загибель давньоруської державної системи, знищення економічної бази, встановлення золотоординського іга). Але масової руйнації монументальних споруд саме 1240 р. не відбувалося. Здебільшого позбавлені необхідної економічної підтримки вони продовжували існувати ще досить тривалий час, поступово приходячи до занепаду й руйнуючись під дією часу, стихійних лих, нових розгромів міста під час нападів 1416 та 1482 рр. Величезний негативний вплив на стан пам’яток здійснював наступ католицизму й заборона ремонту православних храмів, а також різке погіршення економічного стану українських земель наприкінці XV — початку XVI ст. у зв’язку з регулярними нападами Кримського ханства.

Кам’яне будівництво цього часу було переважно пов’язане з ремонтами та реставрацією таких великих споруд як Успенський та Софійські собори, Спас на Берестовому, Михайлівський храм на Видубичах. На Подолі збудовано муровану церкву Різдва Богородиці, прикрашену фресковим розписом.

Після 1240 р. Київ залишався важливим політичним центром Східної Європи. За традицією він продовжував вважатися столичним містом Русі, символом її могутності й величі. У Києві знаходилась загальноруська митрополія, відбувалися церковні собори, призначалися єпископи у різні князівства. Золота Орда провадила політику спрямовану на обмеження та ліквідацію політичного впливу Києва, вбачаючи в ньому потенційний центр об’єднання антиординських сил. Сарай фактично не допускав на київський стіл князів, які мали авторитет або реальну силу на українських землях. Ханська влада зіштовхувала інтереси південноруських та північноруських князів. Київ на знак зверхності на Русі був переданий ханом Батиєм володимирському князю Ярославу Всеволодовичу (1246 р.), пізніше його синами Олександру Невському та Ярославу, які провадили політику підтримки Орди (але не допустив їх безпосередньо у Київ). Спроби Михайла Всеволодовича та Данили Галицького оволодіти київським столом рішуче припинялись.

Під тиском Орди 1300 р. митрополит змушений був переїхати до Володимира. Ця акція також йшла у загальному руслі політики на позбавлення старої столиці політичного впливу. Проте Софійський собор протягом XIV — XV ст. продовжував лишатись другою резиденцією загальноруських митрополитів. З київських князів кінця XIII — першої половини XIV ст. достеменно відомий лише Федір (1331 — 1361), який діяв під наглядом ординського баскаку. Гіпотеза про ототожнення його з братом Гедиміна малообгрунтована. /248/

Після 1362 p. Київська земля входить до складу Великого князівства Литовського і Руського. Родоначальником нової київської династії став Володимир Ольгердович. Включення до Литовсько-Руської держави проходило мирним шляхом, завдяки збігу головних цілей суспільств обох етносів — боротьба із Золотою Ордою, а також збереженню старих прав та порядків на руських землях. Воно зіграло позитивну роль для розвитку Києва та інших українських земель, що переважно вийшли з-під золотоординського іга. Негативні фактори вийшли на передній план пізніше — головним чином з другої половини XV ст., коли стали сприяти натиску польських феодалів.

Київські князі протягом XIV — XV ст. захищали інтереси місцевих сил. Відбувалося зростання території Київського князівства. Політичний та економічний підйом проявився у карбуванні власної монети. Незалежна позиція князя Володимира Ольгердовича призвела до його зміщення з київського столу 1394 р. Після впертої боротьби з польською та литовською владою, коли Київ був оплотом «руської партії у Великому князівстві, Київське князівство була відновлено 1430 р. За часів князювання Олександра (Олелька) Володимировича та його сина Семена (1430 — 1471 рр.) відбувався новий підйом політичного розвитку Києва. Відбитком цього були також династичні зв’язки київських князів — Москва, Твер, Молдова. Побоюючись подальшого посилення київських князів, уряд 1471 р. остаточно ліквідував Київське князівство, призначивши на Київ воєвод-намісників. Неспроможність литовської влади ефективно організувати оборону українських земель призвели до тривалого занепаду всього регіону через регулярні напади Кримського ханства наприкінці XV — першій половині XVI ст. Протягом XV ст. Київ ще двічі руйнувався ворожими нападами, коли нападаючим вдавалося захопити місто: у 1416 та 1482 рр.

У цей час Київ грає роль центру Середньої Наддніпрянщини й важливого військово-стратегічного пункту, фортеці, яка прикривала внутрішні області держави. Спроби українських феодалів 1481 р. та 1508 р. відокремитись від Литви успіху не мали. Процеси консолідації українських земель навколо Києва, що яскраво виявилися наприкінці XIV ст. та під час правління Олельковичів, були загальмовані та надовго припинені внаслідок активної протидії Золотої Орди та Польського королівства.

Монгольська навала XIII ст. завдала величезної шкоди матеріальній та духовній культурі Києва, її розвиток було різко загальмовано, у багатьох галузях відкинуто далеко назад. Проте і у нових умовах Київ продовжував лишатись значним економічним та культурним центром Східної Європи. Рівень його культурно-економічного розвитку у кожен конкретний відтинок часу відповідав його політичній ролі на цей момент, а також загальноісторичній ситуації. /249/

Найбільших втрат зазнало ремісниче виробництво, яке відновилося на значно нижчому рівні розвитку. Торгівельні зв’язки відновилися достатньо швидко й значною мірою сприяли підйомам економічного життя міста. Київ підтримував широкі зв’язки як з містами різних східнослов’янських земель, так і з провідними торговими центрами Центральної та Західної Європи, Балкан, Візантії, Малої Азії, Криму. Суттєву роль в економіці міста відігравали численні промисли та продукція сільськогосподарської округи.

Вивчення літописів, пам’яток літератури, графіті, творів живопису, та прикладного мистецтва показало, що культура Києва продовжувала розвиватися й після 1240 р. Причому цей розвиток базувався на традиціях та досягненнях матеріальної і духовної культури попередньої доби. Українська культура XIV — XVI ст. була прямою спадкоємицею високої київської культури IX — XIII ст. Вона розвивалася на широкому тлі різноманітних зв’язків з центрами різних європейських країн та земель (Велике князівство Литовське і Руське, Північно-Східна та Північно-Західна Русь, Візантія, Балкани, Центральна та Західна Європа).

Історичний розвиток Києва другої половини XIII — першої половини XVI ст. протягом усього цього часу проходив нерівномірно — відбувалися певні підйоми та нові спади, які були обумовлені перш за все загальноісторичною ситуацією (напади 1300, 1399, 1416, 1482 рр. тощо)

Отже, Київ трагічного 1240 р. не був повністю знищений, не відбулося зміни населення або культури. Історичний розвиток міста не був надовго перерваний, а продовжував розвиватись на грунті давньоруських традицій, але у нових історичних умовах. Подальші дослідження археологічних та писемних джерел, пам’яток мистецтва будують розкривати все нові, ще незнані сторінки історії Києва XIII — XVI ст. /250/

Розділ І.

¹ ПСРЛ (Ипатиевская летопись). — M., 1962. — T. 2.; Літописець Руський. — К., 1989; ПСРЛ (Никоновская летопись). — СПб., 1897. — Т. 11; ПСРЛ (Густынская летопись). — СПб., 1843. — Т. 2.

² ПСРЛ (Лаврентиевская летопись). — Л., 1927. — Т. I. изд. 2; ПСРЛ (Воскресенская летопись). — СПб., 1856. — Т. 7.

³ Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов. — М.; Л., 1950; ПСРЛ (Новгородская четвертая летопись. Псковская первая летопись). — СПб., 1848. — Т. 4; ПСРЛ (Новгородская пятая летопись). — Пг., 1917. — Т. 4. Ч. 2; Псковские летописи. — М., 1955. — Вып. 2.

⁴ ПСРЛ (Рогожский летописец. Тверской сборник). — М., 1965. — Т. 15.

⁵ Жилко Ф. Т. Нариси з діалектології української мови. — К., 1966. — С. 138, 143 — 145.

⁶ ПСРЛ (Летописи белорусско-литовские). — M., 1980. — T. 35; Улащик H. H. Введение в изучение белорусско-литовского летописания. — М., 1985.

⁷ Сушицький Т. Західно-руські літописи як пам’ятки літератури. — К., 1921. — С. 42.

⁸ Лимонов Ю. А. Культурные связи России с европейскими странами в XV — XVII веках. — Л., 1978. — С. 93.

⁹ Чемерицкий В. А. Работа автора первого белорусско-литовского свода над русскими источниками // Летописи и хроники. 1980г. — М., 1981. — С. 188.

¹⁰ Хроника Быховца. — М., 1966. — С. 24, 26 — 28.

¹¹ Ючас М.А. Хроника Быховца // Летописи и хроники. 1973. — М., 1974. — С. 220 — 230.

¹² Флоря Б. Н. О Летописце Быховца // Источники и историография славянского средневековья. — М., 1967. — С. 135 — 144.

¹³ Софонович Феодосій. Хроніка з літописців стародавніх. — К., 1992.

¹⁴ Синопсис, или краткое собрание различных летописцев о начале славяно-российского народа. — К., 1836; Еремин Е. П. К истории общественной мысли на Украине второй половины XVII в. // ТОДРЛ — М.; Л., 1954. — Т. 10. — С. 221 — 236; Пештич С. Л. Синопсис как историческое произведение // ТОДРЛ. — М. — Л., 1958. — Т. 15. — С. 281 — 291.

¹⁵ Славяно-Молдавские летописи XV — XVI вв. — М., 1976.

¹⁶ Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси, изданные комиссиею для разбора древних актов. — К., 1888.

¹⁷ ПСРЛ (Хроника Литовская и Жмойтская). — М., 1975. — Т. 32.

¹⁸ Улащик H. L «Литовская и Жмойтская хроника» и ее отношение к Хроникам Быховца и Стрыйковского // Славяне и Русь. — М., 1968. — С. 360 — 369.

¹⁹ ПСРЛ. — Т. 7.

²⁰ Тихомиров М. Н. Список русских городов, дальних и ближних // Исторические записки. — 1952. — №40. — С. 218 — 220.

²¹ Черепнин Л. В. Образование русского централизованного государства. — М., 1960. — С. 442.

²² Подосинов А. В. О принципах построения и месте создания «Списка русских городов, дальних и ближних» // Восточная Европа в древности и средневековье. — М., 1978. — С. 46.

²³ Рыбаков Б. А. Русские карты Московии XV — начала XVI века. — М., 1974. — С. 12 — 16.

²⁴ Наумов Е. П. К истории летописного «Списка русских городов, ближних и дальних // Летописи и хроники. — М., 1974. — С. 150 — 163.

²⁵ Зотов Р. В. О черниговских князьях по Любецкому синодику и о Черниговском княжестве в татарское время. — СПб., 1892. /251/²⁶ Клепатський П. Огляд джерел до історії України. — Кам’янець-Подільський, 1920. — С. 115, 116; Де-Витте Е. И. Древний помянник Киево-Михайловского Златоверхого монастыря // ЧИОНЛ _ 1903. — Ки. 17. — Вып. 1,3 и 4. — Отд. 3. — С. 3 — 32, 33 — 48, 49 — 64; — 1904. — Кн. 18. — Вып. 1. — Отд. 3. — С. 65 — 76; Де-Витте Е. И. Комментарии к древнейшим помянникам КиевоПечерской Лавры и Киево-Златоверхо-Михайловского монастыря // ЧИОНЛ. — 1910. — Кн. 21. — Вып. 3. — Приложение. — С. 1 — 16; — 1911. — Кн. 22. — Вып. 1 — 2. — Приложение. — С. 17 — 32; 1912. — Кн. 22. — Вып. 3. — Приложение. — С. 33 — 48; Кн. 23. — Вып. 1, 2. — Приложение. — С. 49 — 64, 65 — 80; Кн. 24. — Вып. 1, 2. — Приложение. — С. 81 — 112, 113 — 144. ²⁷ Архив Юго-Западной России; Акты, относящиеся к истории Южной и Западной Руси; Акты, относящиеся к истории Западной России; Русская историческая библиотека; Памятники, изданные Временной комиссией для разбора древних актов; Розов В. Українські грамоти XIV — першої половини XV ст. — К., 1928; Українські грамоти XV ст. — К., 1965; Грамоти XIV ст. — К., 1974.

²⁸ Сборник материалов для исторической топографии Киева и его окрестностей. — К., 1874.

²⁹ Щапов Я. Н. Византийское и южнославянское правовое наследие на Руси в XI — XIII вв. — М., 1978.

³⁰ Бережков Н. Г. Хронология русского летописания. — М., 1963.

³¹ Янин В. Л. О дате Новгородской Синодальной кормчей // Древняя Русь и славяне. — С. 287 — 292.

³² Памятники литературы Древней Руси. XIII век. — М., 1981; РИБ. — СПб., 1880. — Т. 6; Абрамович Д. Києво-Печерський патерик. — К., 1931.

³³ Гацак В. М. Эпос и героические колядки // Специфика фольклорных жанров. — М., 1973. — С. 50.

³⁴ Азбелев С. Н. Историзм былин и специфика фольклора. — Л., 1982. — С. 227.

³⁵ Срезневский Н. Н. Мысли об истории русского языка. — СПб., 1850. — С. 105, 106; Потебня А. А. Объяснения малорусских и сродных народных песен. Колядки и щедровки. — Варшава, 1887. — С. 5; Колеса Ф. Українські народні думи у відношенні до пісень, віршів і похоронних голосувань // Записки НТШ. — Львів, 1922. — С. 54 — 56.

³⁶ Плано Карпини де Иоанн. История Монгалов. Рубрук де Вильгельм. Путешествие в восточные страны. — СПб., 1911.

³⁷ Там же.

³⁸ Клепатський П. Огляд джерел до історії України. — С. 120, 121; Ставиский В. И. К анализу известий о Руси в «Истории монголов» Плано Карпини в свете ее археографической традиции // Древнейшие государства на территории СССР. 1986. — М., 1988. — С. 191 — 209.

³⁹ Плано Карпини де Иоанн. Указ. соч. — С. 25.

⁴⁰ Барбаро и Контарини о России. — Л., 1971.

⁴¹ Извлечение из сочинения Михаила Литвина // Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. — К., 1890. — Вып. 1. — С. 3 — 58.

⁴² Охманьский Е. Михалон Литвин и его трактат о правах татар, литовцев и москвитян середины XVI в. // Россия, Польша и Причерноморье в XV — XVIII вв. — М., 1979. — С. 97 — 117.

⁴³ Меховский Матвей. Трактат о двух Сарматиях. — М.-Л., 1936.

⁴⁴ Герберштейн Сигизмунд. Записки о Московии. — М., 1988. — С. 185.

⁴⁵ Мицик Ю., Кулинський М. Київ у описі Ренгольда Хайденштайна // КС. — 1993. — № 5. — С. 69, 71.

⁴⁶ Там же. — С.70.

⁴⁷ Груневег М. Славнозвісне місто Київ // Всесвіт. — 1981. — №5. — С. 206 — 211; Ісаєвич Я. Д. Нове джерело про історичну топографію та архітектурні пам’ятки стародавнього Києва // Київська Русь: культура, традиції. — К., 1982. — С. 113 — 128.

⁴⁸ Дневник Эриха Ляссоты из Стеблева // Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. — Вып. 1. — С. 141 — 190.

⁴⁹ Боплан де Г.-Л. Опис України. — К., 1990. /252/

⁵⁰ Алеппский П. Путешествие антиохийского патриарха Макария в Россию в половине XVII века. — М., 1987.

⁵¹ Лебединиев П. Г. Росписной список 1700 г. // ЧИОНЛ. — К., 1892. — Кн. 2; Лебединцев П. Г. О планах Киева XVIII ст. // ЧИОНЛ. — К., 1897. — Кн. 1. — С. 268 — 269; Петров Н. И. Планы Киева 1713 — 1715 годов. — КС. — 1895. — № 4. — С. 17 — 22; Зельницький О. Старі плани Киева та Київщини. // Україна. — К., 1926. — № 2 — 3. — С. 229 — 235; Пономаренко Л. А. Плани міста Києва XVII — XIX ст. як історичне джерело // КС. — К., 1972. — С. 62 — 69; Пономаренко Л. А. Топографічні описи Киева кінця XVIII — початку XIX ст. // Історичні дослідження. — К., 1981. — Вип. 8. — С. 39 — 42; Пономаренко Л. А. Географические, топграфические и другие официальные описания г. Киева второй половины XVIII — начала XIX в. // Киев в фондах ЦНБ АН УССР. — К., 1984. — С. 62 — 83; Красовский И. С. Некоторые особенности градостроительной структуры Киева середины XVII в. // Архитектурное наследство, — М., 1976. — № 25. — С. 12 — 16; Красовский И. С. О топографической интерпретации рукописных планов древнерусских городов (на примере планов Киева 1695 г. и Владимира 1715 г.) // Источники и методы исследования памятников градостроительства и архитектуры. — М., 1980. — С. 18 — 32.

⁵² Древнейший план города Киева 1638 года. Издание Б. И. Ханенко. — К., 1896.

⁵³ Голубев С. Т. О древнейшем плане города Киева 1638 года. — К., 1898.

⁵⁴ Болотова Г. В. План Киева 1695 року як джерело до вивчення історії міста кінця XVII століття // Архіви України, — 1980. — № 4. — С. 51 — 58.

⁵⁵ Алферова Г. В., Харламов В. А. Киев во второй половине XVII века. — К., 1982.

⁵⁶ Накладення плану 1803 р. на сучасну топооснову здійснив Ю. А. Паскевич у Інституті «Київпроект». Див. також Красовський І. С., Пономаренко Л. А. До питання про реконструкцію Верхнього міста і Подолу за планом Києва 1695 р. // Історичні дослідження. Вітчизняна історія. — 1981. — Вип. 7. — С. 93 — 96; Алферова Г. В., Харламов В. А. Указ. соч. — С. 87 — 94.

⁵⁷ Ивакин Г. Ю. Позднесредневековые планы Киева и археология // Археологические исследования на Украине в 1976 — 1977 гг. — Ужгород, 1978. — С. 104, 105.

⁵⁸ Смирнов Л. И. Рисунки Киева 1651 года по копиям их конца XVIII века. — М., 1908; Петров Н. И. Новооткрытый альбом видов и рисунков достопримечательностей Киева 1651 г. // ТКДА. — 1905. — № 7.

⁵⁹ Розкопки в Києві на горі Кисілівці в 1940 р. // Археологія. — 1947. — № 1. — С. 141 — 151; Богусевич В. А. Розкопки на горі Киселівці // АП УРСР. — 1955. — Т. 3. — С. 66 — 72.

⁶⁰ Брайчевский М.Ю. Раскопки в «городе Ярослава» // АО 1971 г. — М., 1972; — С. 390 — 392; Брайчевський М. Ю. До історії Києва в післямонголський час // Результати польових досліджень 1970 — 1971 pp. на території України (тези доповідей). — Одеса, 1972. — С. 332 — 334; Толочко П. П., Килиевич С. Р. Археологические раскопки на Старокиевской горе // АИУ в 1968 г. — К., 1971. — Вып. 9. — С. 234 — 237; Толочко П. П., Гупало К. М. Розкопки Києва у 1969 — 1970 рр. // Стародавній Київ. — К., 1975. — С. 9; Килиевич С. Р. Детинец Киева IX — первой половины XIII веков. — К., 1982. — С. 126 — 135; Боровський Я. Є., ТолочкоП. П. Київська ротонда. //Археологія Києва. — К., 1979. — С. 90 — 103; Ивакин Г. Ю. Киев в XIII — XV веках. — К., 1982. — С. 62 — 65; Харламов В. А. Исследования каменной монументальной архитектуры Киева X — XIII вв. // Археологические исследования Киева 1978 — 1983 гг. — К., 1985. — С. 106 — 120; Боровський Я. С, Архіпова Є І. Дослідження «міста Ярослава» 1984 — 1989 рр. // Стародавній Київ. Археологічні дослідження 1984 — 1989. — К., 1993. — С. 206 — 216; Боровський Я. Є., Калюк О. П. Дослідження київського дитинця. // Там же. — С. 3 — 42.

⁶¹ Івакін Г. Ю. До історичної топографії пізньосередьовічного Києва // Археологічні дослідження стародавнього Києва. — К., 1976. — С, 220; Івакін Г. Ю. До питання про кам’яну архітектуру пізньосередньовічного Києва // Археологія Києва. — С. 115 — 119; Ивакин Г. Ю. Охранные раскопки на Киевском Подоле // АО 1980 г. — M., 1981. — С. 251 — 252. Гупало К. Н., ИвакинГ. Ю., Сагайдак М. А., ЗоценкоВ. Н. Исследования Киевского Подола // АО 1976 г. — М., 1977. — С. 286, 287; Гупало К. Н., Ивакин Г. Ю. и др. Раскопки в Киеве // АО 1978 г. — М., 1979. — С. 323 — 325; Івакін Г. Ю., Козубовський Г. А. Дослідження урочищ Гончарі та Кожум’яки у Києві в 1987 — /253/ 1988 рр. // Проблеми історії та археології давнього населення Української РСР. — Одеса, 1989. — С. 83 — 85; Івакін Г. Ю., Козубовський Г. А. та інші. Дослідження по вул. Сагайдачного в Києві 1991 року // Археологічні дослідження в Україні 1991 року. — Луцьк, 1993. — С. 37, 38; Івакін Г. Ю., Козубовський Г. А. Дослідження південної частини Подолу у 1984 — 1985 рр. // Стародавній Київ. Археологічні дослідження 1984 — 1989 рр. — С. 104 — 133; /вакін Г. Ю., Козубовський Г. А., Чекановський А. А. Дослідження урочищ Гончарі та Кожум’яки у 1987 — 1989 рр. // Там же. — С. 238 — 270.

⁶² Мовчан І. І., Харламов В. О. Стародавній Клов // Археологія Києва. — С. 70 — 84; Мовчан І. І. Археологічні дослідження на Видубичах // Стародавній Київ. — С. 80 — 106; Гончар В. Н. Хозяйственно-бытовой комплекс XIII — XIV вв. // Духовная культура древнего населения Украины. Тезисы конференции. — К., 1989. — С. 26, 27; Ивакин Г. Ю. Киево-Печерский монастырь в XIII — XV вв. // Духовная культура населения Украины с древнейших времен. — К., 1991. — С. 9 — 22; Козубовский Г. А., Ивакин Г. Ю. Новый клад пражских грошей вблизи Киево-Печерского монастыря // Древняя история населения Украины. — К., 1991. — С. 77 — 86; Харламов В. А., Гончар В. Н. Хозяйственно-бытовой комплексе XIII — XIV вв. на территории Киево-Печерского заповедника // Там же. — С. 67 — 76; Гончар В. М. Археологічні дослідження колишнього митрополичого саду Києво-Печерської Лаври у 1987 — 1988 рр. // Стародавній Київ. Археологічні дослідження 1984 — 1989рр. — С. 167 — 185.

⁶³ Кучера М. П. Про одну групу середньовічної кераміки на території УРСР // Слов’яно-руські старожитності. — К., 1969. — С. 174 — 181.

⁶⁴ Высоцкий С. А. Древнерусские надписи Софии Киевской. — К., 1966; Висоцкий С. А. Средневековые надписи Софии Киевской. — К., 1976; Высоцкий С. А. Киевские граффити XI — XVII вв. — К., 1985.

⁶⁵ Григорян Г. Арямянские надписи Киевского собора святой Софии // Вестник общественных наук АН Арм. СССР, — Ереван, 199. — № 4. — С. 88 — 92.

⁶⁶ Котляр Н. Ф. Монети Владимира Ольгердовича // НиС. — К., 1971. — Вып. 4. — С. 42 — 67; Котляр М. Ф. Грошовий обіг на території України доби феодалізму. — К., 1971; Котляр М. Ф. Нариси історії обігу й лічби монет на Україні XIV — XVIII ст. — К., 1981.

⁶⁷ Козубовський Г. А. Находки монет XIV — XV ст. на территории Киева. Препринт. — К., 1991.

⁶⁸ Ястория Русов. — М., 1846. — С. 1.

⁶⁹ Татищев В. Н. История Российская. — СПб., 1774. — Т. 3; Симоновский П. Краткое описание о казацком малороссийском народе. — М., 1847; Болтин И. Н. Примечания на историю древний и нынешнея России господина Леклерка. — СПб., 1788. — Т. 2.

⁷⁰ Карамзин Н. М. История государства Российского. — СПб., 1880. — Т. 5. — С. 423.

⁷¹ Тамже. — Т. 4. — С. 11, 12.

⁷² Тамже. — Т. 5. — С. 426 — 236 та інші.

⁷³ Там же. — Т. 4. — С. 239 — 241.

⁷⁴ Бантиш-Каменський Д. М. Історія Малої Росії. — К., 1993; Полевой Н. А. История русского народа. — М., 1883. — Т. 5. — С. 10, 23; Костомаров Н. И. Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей. — Пг., 1915. — Т. 1.

⁷⁵ Костомаров Н. И. Указ. соч. — С. 120.

⁷⁶ Костомаров Н. И. Исторические монографии и исследования. — СПб., 1872. — Т. 1. — С. 210.

⁷⁷ Кирилов И. К. Цветущее состояние Всероссийского государства. — М., 1977. — С. 160 — 164.

⁷⁸ Андриевский А. Из жизни Киева в XVIII веке (архивные заметки). — К., 1882. — Вып. 3. — С. 8.

⁷⁹ Каргер М. К. Древний Киев. — М.; Л., 1959. — Т. 1. — С. 28, 29.

⁸⁰ Толочко П. П. Глибинна суть традицій // КС. — 1992. — № 1. — С. 3,4; Берлинський М. История города Киева // Там же. — С. 84 — 114; Берлинський М. Ф. Історія міста Києва (підготовка тексту, передмова та коментарі М. Ю. Брайчевського). — К., 1991; Толочко П. П. Перша історія Києва // КС. — 1992. — № 1. — С. 82, 83. /254/

⁸¹ Евгений (Болховитинов). Описание Киево-Софийского собора. — К., 1825; Його ж. Описание Киево-Печерской Лавры. — К., 1826.

⁸² Максимович М. А. Собрание сочинений. — К., 1877. — Т. 2.

⁸³ Закревский Н. В. Описание Киева. — М., 1868. — Т. 1,2.

⁸⁴ Погодин М. Л. Записка о древнем языке русском // Известия АН ОРЯС. — СПб., 1856. — Ч. V, Вып. 2. — С. 81 — 83.

⁸⁵ Зубрицкий Д. Критико-историческая повесть временных лет Червоной или Галицкой Руси. — М., 1845; Коялович М. Лекции по истории Западной России. — М., 1864.

⁸⁶ Максимович М. О. О мнимом запустении Украины в нашествие Батыево и население ее новопришлым народом // Собр. соч. — К., 1876. — Т. 1. — С. 131 — 145; Максимович.М. А. Филологические, Ответные и Новые письма к Погодину // Собр. соч. — Т. 3. — С. 183.

⁸⁷ Котляревский А. А. Были ли малоруссы исконными обитателями Полянской земли, или пришли изза Карпат в XIV веке? // Собр. соч. — СПб., 1893. — Т. 1. — С. 624 — 637.

⁸⁸ Соловьев С. М. История Российская с древнейших времен. — М., 1960. — Кн. 2, 3, 4- — С. 189.

⁸⁹ Бестужев-Рюмин В. Н. Русская история. — СПб., 1872. — Т. 1. — С. 278, 279.

⁹⁰ Соболевский А. И. Очерки по истории русского языка. — К., 1884; Соболевский А. И. Как говорили в Киеве в XIV и XV вв. // ЧИОНЛ. — 1888. — Кн. 2. — С. 215 і т. д.

⁹¹ Ключевский В. О. Сочинения в восьми томах. — М., 1956. — Т. 1. — С. 284.

⁹² Szajnocna K. Szkice historyczne. Zdobycze pługa polskiego. — Warszawa, 1881. — T. 2. — S. 341.

⁹³ Jablonowski A. Pisma. — Warszawa, 1911. — T. 2. — S. 236 — 244.

⁹⁴ Бобржинский M. Очерки истории Польши. — СПб., 1891. — Т. 2.

⁹⁵ Кулиш П. А. История воссоединения Руси. — СПб., 1874. — Т. 1. — С. 15.

⁹⁶ Антонович В.Б. Киев, его судьба и значение с XIV по XVI ст. (1362 — 1569) // КС. — 1882. — Т. 1. — С. 48; Антонович В. Б. Монографии по истории Западной и Юго-Западной России. — К., 1885.

⁹⁷ Грушевський М. С. Історія України-Руси. — Львів, 1905. — Т. 3. — С. 171, 175.

⁹⁸ Грушевский М. С. Очерк истории Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV ст. — К., 1891. — С. 443, 458, 459.

⁹⁹ Грушевський М. С. Історія України-Руси. — Т. 3. — С. 191.

¹⁰⁰ Владимирский-Буданов М. Ф. Население Юго-Западной России от половины XIII до половины XV века // Архив ЮЗР. — Ч. 7. — Т. 1. — К., 1886; Любавский М. К. Очерк истории Литовско-Русского государства до Люблинской унии включительно. — М., 1910; Ефименко А. Я. История украинского народа. — СПб., 1906; Клепатский П. Г. Очерки по истории Киевской земли. — Одесса, 1912; Василенко Н. П. Очерки по истории Западной Руси и Украины. — К., 1916; Кримський А. Г. Филология и погодинская гипотеза // Твори в 5-ти томах. — К., 1973. — Т. 3.

¹⁰¹ Владимирский-Буданов М. В. Указ. соч. — С. 7.

¹⁰² Лебединцев П.Г. О святой Софии Киевской // Труды III АС в Киеве. — М., 1878. — Т. I; Лебединцев П. Г. Еще одна из древнейших церквей в Киеве // КС. — 1887. — № 12; Лебединцев П. Г. Об имеющихся в Петербурге примечательных планах г. Киева // ЧИОНЛ. — 1897. — Кн. 1; Петров Н. Я. Историко-топографические очерки древнего Киева. — К., 1897; Лашкарев П. А. Церковно-археологические очерки, исследования и рефераты. — К., 1898; Голубев С. Т. Спорные вопросы о древней топографии Киева. — К., 1910.

¹⁰³ Андріяшев О. Нариси історії колонізації Київської землі до кінця XV віка // Київ то його околиці в історії та пам’ятках. — К., 1926. — С. 34 — 72; Київ. Путівник. — К., 1930.

¹⁰⁴ Дорошенко Д. Нарис історії України. — Варшава, 1932. — Т. 1. — С. 80 — 113. /255/

¹⁰⁵ Греков Б. Д. Татарское нашествие // Исторический журнал. — 1. — 1937. — № 6. — С. 46; Крип’якевич І. П. Історія України. — Львів, 1990. — С. 110 — 120; Мавродин В. В. Очерки истории Левобережной Украины (с древнейших времен до второй половины XIV в). — Л., 1940; Нариси Історії України. — К., 1931. — Вип. 1; 1932. — Вип. 2; Насонов А. Н. Монголы и Русь. — М.-Л., 1940; Греков Б. Д., Якубовский А. Я. Золотая Орда и ее падение. — М.-Л., 1950.

¹⁰⁶ Греков Б. Д. Киевская Русь. — М., 1950. — С. 500.

¹⁰⁷ Каргер М. К. Киев и монгольское завоевание // СА. — 1949. — Т. 9. — С. 55 — 102; Каргер М. К. Археологические исследования древнего Киева. — К., 1950; Каргер М. К. Древний Киев. — М.-Л., 1959. — Т. 1. — С. 493 — 515.

¹⁰⁸ Черепнин Л. В. Монголо-татары на Руси (ХШ в.) // Татаро-монголы в Азии и Европе. — М., 1977. — С. 209.

¹⁰⁹ Толочко П. П. Киев и Киевская земля в период феодальной раздробленности. — К., 1980; ТолочкоП. П. Древний Киев. — К., 1983; Толочко П. П. Древняя Русь. — К., 1987 тощо.

¹¹⁰ Гумилев Л. Н. Поиски вымышленного царства. — М., 1970. — С. 194; Гумилев Л. Н. Древняя Русь и Великая Степь. — М., 1989. — С. 450, 507, 508 та ін.

¹¹¹ Рыбаков Б. А. О преодолении самообмана (по поводу книги Л. В. Гумилева «Поиски вымышленного царства». М., 1970) // ВИ. — 1971. — №3. — С. 154; Толочко П. П. Древний Киев. — С. 275 — 280; Толочко П. П. Киев и Киевская земля. — С. 209.

¹¹² Полонська-Василенко Н. Історія України. — К., 1992. — Т. 1. — С. 303 — 337.

¹¹³ Субтельний Орест. Україна. Історія. — К., 1992. — С. 65 — 79.

¹¹⁴ Греков И. Б. Очерки по истории международных отношений Восточной Европы XIV — XVI вв. — М., 1963; Греков И. Б. Восточная Европа и упадок Золотой Орды. — М., 1975.

¹¹⁵ Довженок В. И., Толочко П. П. Киев в эпоху феодальной раздробленности // Результати польових досліджень 1970 — 1971 рр. на території України. — Одеса, 1972. — С. 48 — 50; Довженок В. О. Среднее Поднепровье после татаро-монгольского нашествия // Древняя Русь и славяне. — M., 1978. — С. 76 — 82.

¹¹⁶ Багановская Н. М. Севрюки (население Северской земли в XIV — XVI вв.) // Вестник МГУ. — 1980. — № 1, серия 8, история. — С. 57 — 69.

¹¹⁷ Беляева С. А. Южнорусские земли во второй половине XIII — XIV вв. — К., 1982.

¹¹⁸ Щапов Я. Н. Византийское и южнославянское правовое наследие на Руси в XI — XIII вв. — М., 1978.

¹¹⁹ Прохоров Г. М. Повесть о Митяе. — Л., 1978.

¹²⁰ Куликовская битва. — М., 1980; Куликовская битва в литературе и искусстве. — M., 1980; Кирпичников А. Н. Военное дело на Руси в XIII — XV вв. — Л., 1976; Кирпичников А. Н. Куликовская битва. — Л., 1980.

¹²¹ Історія українського мистецтва. — К., 1967. — Т. 2; ЛогвинГ. Н. З глибин. Давня книжкова мініатюра XI — XVIII століть. — К., 1974; Логвин Г., Міляєва Л., Свеницька В. Український середньовічний живопис. — К., 1976; Смирнова Є. С. Живопись Великого Новгорода. Середина XIII — начало XV веков. — М., 1976; Николаева Т. В. Прикладное искусство Московской Руси. — М., 1976; Вздорное Г. Исследование о Киевской Псалтыри. — М., 1978; Рындина А. В. Древнерусская мелкая пластика. — М., 1978; Попов Г. В., Рындина А. В Живопись и прикладное искусство Твери XIV — XVI века. — М., 1979.

¹²² Шабульдо Ф. М. Включення Київського князівства до складу Литовської держави у другій половині XIV ст. // УІЖ. — 1973. — № 6. — С. 79 — 88; Шабульдо Ф. М. Адміністративно-правове становище Києва XIII — XV ст. // Каталог документів з історії Києва XV — XIX ст. — K., 1982. — С. 25 — 30; Шабульдо Ф. М. Укрепление исторических связей между Северо-Восточной и Юго-Западной Русью в борьбе против господства Золотой Орды // Дружба и братство русско-украинского народов. — К., 1982. — Т. 1; Шабульдо Ф. М. Про початок приєднання Великим князівством Литовським земель Південно-Західної Русі // УІЖ. — 1984. — № 6. — С. 38 — 49; Шабульдо Ф. М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского. — К., 1987. /256/

¹²³ Київська старовина. — К., 1972; Стародавній Київ. — K., 1975; Археологічні дослідження стародавнього Києва. — К., 1976; Археологія Києва. — К., 1979; Археологические исследования Киева 1978 — 1983 гг. — К., 1985; Стародавній Київ. Археологічні дослідження 1984 — 1989 рр. — К., 1993.

¹²⁴ Ивакин Г. Ю. Киев в XIII — XV веках. — К., 1982.

Розділ II

¹ Толочко П. П. Древняя Русь. — К., 1987. — С. 165 — 172.

² Черепнин Л. В. Монголо-татары на Руси (XIII в.). — С. 208.

³ ПСРЛ. — Л., 1927. — Т. 1. — Стб. 447.

⁴ Там же.

⁵ Повести о Куликовской битве. — М., 1959. — С. 10,89, 129.

⁶ Сандаг Ш. Образование единого монгольского государства и Чингисхан // Татаро-монголы в Азии и Европе. — С. 27 — 31; Гумилев Л. Н. Древняя Русь и Великая степь. — С. 442.

⁷ Козин С. А. Сокровенное сказание (монгольская хроника 1240 г.). — М.-Л., 1941. — С. 165; Рашид ад-дин Сборник летописей. — М.; Л., 1952. — Т. 1. — Кн. 1. — С. 102 — 105; Т. 1. — Кн. 2. — С. 123 — 125, 251 та ін.

⁸ Наумов П. Об отношениях российских князей к монгольским и татарским ханам от 1224 по 1480 год. — СПб., 1823. — С. 10, 11.

⁹ Грушевский M. С. Очерк истории Киевской земли. — С. 284.

¹⁰ ПСРЛ. — СПб., 1888. — Т. 3. — С. 50.

¹¹ Там же.

¹² Грушевський M. С. Історія Украіни-Руси. — Львів, 1905. — С. 249.

¹³ ПСРЛ. — М., 1962. — Т. 2. — Стб. 783.

¹⁴ ПСРЛ. — М., 1962. — Т. 2. — Стб. 784.

¹⁵ ПСРЛ. — Т. 1. — Стб. 470; ПСРЛ. — М., 1980. — Т. 30. — С. 90; ПСРЛ. — М., 1965. — Стб. 29; Густынская летопись // ПСРЛ. — СПб., 1843. — Т. 2. — С. 339; ПСРЛ. — СПб., 1885. — Т. 10. — С. 129; ПСРЛ. — М., 1980. — Т. 35. — С. 44, 90.

¹⁶ Псковские летописи. — С. 81; ПСРЛ. — Т. 5. — С. 179.

¹⁷ Ставиский В. И. О двух датах штурма Киева 1240 г. по русским летописям // ТОДРЛ. — Л., 1990. — Т. 43. — С. 282 — 290.

¹⁸ Козин С. А. Указ. соч. — С. 195, 199; Каргалов В. В. Внешнеполитические факторы развития феодальной Руси. — М., 1967. — С. 117.

¹⁹ ПСРЛ. — Т. 2. — Стб. 785.

²⁰ Толочко П. П. Древний Киев. — С. 186 — 188.

²¹ Сказание о Мамаевом побоище // Поле Куликово. — С. 113.

²² Карпини Плано. Указ. соч. — С. 45.

²³ Матфей Парижский. Великая хроника // Матузова В. Н. Английские средневековые источники. — М., 1979. — С. 142.

²⁴ ПСРЛ. — Т. 1. — Стб. 470, 472.

²⁵ ПСРЛ. — Т. 2. — Стб. 789.

²⁶ Новгородская первая летопись старшего и мледашего изводов. — М.-Л., 1950. — С. 298.

²⁷ Зотов Р. В. О черниговских князях по Любецкому синодику и о Черниговском княжестве в татарское время. — СПб., 1892. — С. 118 — 120.

²⁸ Мазутова Б. И. Указ. соч. — С. 151 — 153,183, 184 та інші.

²⁹ Щапов Я. Н. Византийское и южнославянское наследие на Руси в XI — XIII вв. — С. 141, 181 — 185. /257/³⁰ Там же. — С. 140.

³¹ РИБ. — СПб., 1880. — Т. 6. — Стб. 85.

³² ПСРЛ. — Т. 10. — С. 157, 158.

³³ Янин В. Л. О дате новгородской Синодальной кормчей // Древняя Русь и славяне. — М., 1978. — С. 287 — 292.

³⁴ ПСРЛ. — Т. 10. — С. 162.

³⁵ Щапов Я. Н. Указ. соч. — С. 212; Янин В. Л. Указ. соч. — С. 291, 292.

³⁶ ПСРЛ. — Т. 10. — С. 172.

³⁷ Там же. — С. 167.

³⁸ Насонов А. Н. Монголы и Русь. — С. 45 — 47.

³⁹ ПСРЛ. — Т. 10. — С. 172.

⁴⁰ Макарий. История русской церкви. — М., 1886. — Т. 4. — С. 21.

⁴¹ Шабульдо Ф. М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского. — С. 14 — 17.

⁴² Егоров В. П. Историческая география Золотой Орды. — М., 1985. — С. 200.

⁴³ Тизенгаузен В. Г. Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. — СПб., 1884., Т. 1. — С. 113,114.

⁴⁴ Там же. — Т. 2. — С. 71,72.

⁴⁵ РИБ. — Т.6. — С.71,72.

⁴⁶ Зотов Р. В. Указ. соч. — С. 120.

⁴⁷ Дашкевич Н. П. Заметки по истории Литовско-Русского государства. — К., 1885. — С. 53.

⁴⁸ Любавский Н. К. Очерки истории Литовско-Русского государства. — К., 1885. — С. 53.

⁴⁹ Охманський Е. Гедиминовичи — «правнуки Сколомендовы» // Польша и Русь. — М., 1974. — С. 358 — 364; Рогов А. И. Русско-польские культурные связи в эпоху Возрождения. — М., 1966. — С. 158; Шабульдо Ф. М. Указ. соч. — С. 29 — 32.

⁵⁰ Карамзин Н. М. История Государства Российского. — СПб., 1830. — Т. 4. — С. 239. — Прим. — С. 49 — 53.

⁵¹ Антонович В. Б. Монографии по истории Западной и Юго-Западной Руси. — С. 49 — 53.

⁵² Дашкевич Н. П. Указ. соч. — С. 53 — 55.

⁵³ Любавский M. H. Указ. соч. — С. 23, 24.

⁵⁴ Докладніше про це див.: Шабульдо Ф. М. Указ. соч.

⁵⁵ ПСРЛ. — Т. 10. — С. 205.

⁵⁶ Насонов А. Н. Монголы и Русь. — С. 118; Пресняков А. Е. Лекции по русской истории. — M., 1939. — Т. 2. — С. 57.

⁵⁷ Карамзин Н. М. Указ. соч. — Прим. — С. 52, 53; Грушевський М. С. Історія Украіни-Руси. — Т. 3. — С. 128 — 138.

⁵⁸ Новгородская первая летопись. — С. 73, 74.

⁵⁹ Приселков М. Д. Отрывки В. Н. Бенешевича из истории русской церкви XIV века // ОРЯМ. — 1916. — Т. 21. — С. 67.

⁶⁰ Хроника Быховца. — М., 1966. — С. 24.

⁶¹ ЮчасМ. А. Хроника Быховца // Летописи и хроники. 1973. — М., 1974. — С. 220 — 230.

⁶² Хроника Быховца. — С. 51.

⁶³ Там же. — С. 73.

⁶⁴ Дашкевич Н. П. Указ. соч. — С. 63, 64.

⁶⁵ Шабульдо Ф. М. Указ. соч. — С. 26 — 30. /258/

⁶⁶ Грушевський М. С. Історія України-Руси. — Т. 3. — С. 270, 271.

⁶⁷ ПСРЛ. — Т. 10. — С. 176, 177.

⁶⁸ Там же. — С. 195, 203 — 206, 221.

⁶⁹ Там же. — С. 226.

⁷⁰ РИБ. — Т. 6. — Прим. — Стб. 62, 68.

⁷¹ Там же. — Стб. 68 — 70.

⁷² ПСРЛ. — Т. 35. — С. 47.

⁷³ Грушевський М. С. Історія України-Руси. — Т. 4, — Київ-Львів, 1907. — С. 76, 77.

⁷⁴ ПСРЛ. — Т. 10. — С. 230, 231.

⁷⁵ Соколов Л. Русский архиерей из Византии и право его назначения до начала XV века. — К., 1913. — С. 351; Борисов Н. С. Русская церковь в политической борьбе XIV — XV веков. — М., 1986. — С. 80; Шабульдо Ф. М. Указ. соч. — С. 60 та ін.

⁷⁶ РИБ. — Т. 6. — Прил. — Стб. 78.

⁷⁷ ПСРЛ. — Т. 15. — Стб. 73.

⁷⁸ Грушевьский М. С. Історія України-Руси. — С. 77.

⁷⁹ Густинская летопись. — С. 350.

⁸⁰ ПСРЛ. — Т. 10. — С. 233.

⁸¹ Насонов А.Н. Монголы и Русь. — С. 11. — 120.

⁸² Клепатский П. Г. Очерки по истории Киевской земли. — Одесса, 1912. — С. 24.

⁸³ Шабульдо Ф. М. Указ. соч. — С. 68 — 70.

⁸⁴ Українські грамоти XV ст. — С. 9.

⁸⁵ Пашуто В. Т. Образование Литовского государства. — М., 1939. — С. 7, 323, 368.

⁸⁶ Греков И. Б. Восточная Европа и упадок Золотой Орды. — С. 23, 24.

⁸⁷ ПСРЛ. — Т. 35. — С. 200.

⁸⁸ Лашуто В. Т. Указ, соч. — С. 6, 7, 318, 319 та ін.

⁸⁹ Докладніше див.: Греков И. Б. Указ. соч.

⁹⁰ Флоря Б. Н. Литва и Русь перед битвой на Куликовом поле // Куковская битва. — С. 142-173.

⁹¹ Грамоти XIV ст. — № 24, С. 50; №58, С. 113.

⁹² Грушевский М. С. Очерки истории Киевской земли. — С. 495, 496.

⁹³ Якубовский И. Земские привилеи Великого княжества Литовского // ЖМНП. — 1903. — № 6. — С. 253 — 265, 296; Ясинский М. Уставные грамоты Литовско-Русского государства. — К., 1889. — С. 47, 68; Владимирский-Буданов М. Ф. Хрестоматия по истории русского права. — К., 1915. — С. 54 — 56.

⁹⁴ ПСРЛ. — Т.7. — С.240.

⁹⁵ АЗР. — СПб., 1848. — Т. 2. — № 199, С. 362.

⁹⁶ Котляр Н. Ф. Монеты Владимира Ольгердовича // Н и С К., 1972. — Вип. 4. — С. 46 — 67; Козубовский Г. А. Находки монет XIV — XV ст. на территории Киева. Препринт. — К., 1991. — С. 13 — 17, 38.

⁹⁷ ПСРЛ. — Т. 15. — Стб. 106.

⁹⁸ Див.: Прохоров Г. М. Повесть о Митяе. — Л., 1978. — С. 66 — 75.

⁹⁹ ПСРЛ. — Т. 15. — Стб. 149;ЯСРЛ. — Т. П. — СПб., 1987. — С. 85, 86.

¹⁰⁰ Там же.

¹⁰¹ Грамоти XIV ст. — № 18, С. 37.

¹⁰² ПСРЛ. — Т. 15. — Стб. 443. /259/

¹⁰³ ПСРЛ. — Т. 11. — С. 127.

¹⁰⁴ див.: греков и. б. Восточная Европа и упадок Золотой Орды. — С. 92 — 104, 128; Флоря Б. Н. Лива и Русь перед битвой на Куликовском поле // Куликовская битва. — С. 148-165; Кучкин В. А. Русские княжества перед Куликовской битвой // Куликовская битва. — С. 72-95.

¹⁰⁵ Шабульдо Ф. М. Указ. соч. — С 116 — 120.

¹⁰⁶ Прохоров Г. М. Указ. соч. — С. 48 — 50, 84, 85, 104.

¹⁰⁷ Шабульдо Ф. М. Указ. соч. — С. 124 — 130

¹⁰⁸ Тамже.

¹⁰⁹ Флоря Б. Н. Литва и Русь перед битвой на Куликовом поле. — С. 171-173.

¹¹⁰ Черепнин Л. В. Духовные и договорные грамоты Дмитрия Донского как источник // Исторические источники. — 1947. — № 24. — С. 229.

¹¹¹ Греков И. Б. Указ, соч. — С. 189, 195 — 197.

¹¹² Клепатський Л. Г. Очерки по истории Киевской земли. — С. 25, 26.

¹¹³ Греков И. Б. Указ. соч. — С. 201, 202.

¹¹⁴ ПСРЛ. — Т. 35. — С. 65.

¹¹⁵ Шабульдо Ф. М. Указ, соч. — С. 174.

¹¹⁶ Хроника Быховца. — С. 73.

¹¹⁷ Тизенгаузен В. Г. Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. — СПб., 1884. — Т. 2. — С. 121,179.

¹¹⁸ ПСРЛ. — Т. 35. — С. 72.

¹¹⁹ Там же. — Т. 35. — С. 65.

¹²⁰ ПСРЛ. — Т. 17. — С. 166.

¹²¹ Греков И. Б. Указ. соч. — С. 358.

¹²² ПСРЛ. — Т. 11. — С. 167, 168.

¹²³ Шабульдо Ф. М. Указ, соч. — С. 146,147.

¹²⁴ Грушевський М. С. Історія України-Руси. — Т. 4. — С. 313.

¹²⁵ Там же. — С. 314, 315.

¹²⁶ Тихомиров М. Н. Исторические связи России со славянскими странами и Византией. — M., 1969. — С. 49.

¹²⁷ ПСРЛ. — Т. 15. — Стб. 458, 459.

¹²⁸ ПСРЛ. — Т. 11. — С. 191.

¹²⁹ Там же. — С. 191.

¹³⁰ ПСРЛ. — Т. 35. — С. 55.

¹³¹ Греков И. Б. Указ. соч. — С. 290.

¹³² ПСРЛ. — Т. 11. — С. 215.

¹³³ Там же. — С. 223.

¹³⁴ Там же. — С. 227.

¹³⁵ Там же. — С. 235.

¹³⁶ Грушевський М. С. Історія України-Руси. — Т. 4. — С. 317.

¹³⁷ Там же.

¹³⁸ Густинская летопись. — С. 353.

¹³⁹ Грушевський М. С. Історія України-Руси. — Т. 4. — С. 186.

¹⁴⁰ Там же. — С. 186 — 188.

¹⁴¹ Там же. — С. 195 — 199. /260/

¹⁴² ПСРЛ. — Т. 35. — С. 57.

¹⁴³ Грушевський М. С. Історія України-Руси. — Т. 4. — С. 216.

¹⁴⁴ Хроника Быховца. — С. 86, 87.

¹⁴⁵ Там же. — С. 88.

¹⁴⁶ Там же. — С. 89.

¹⁴⁷ Там же.

¹⁴⁸ Грушевський М. С. Історія України-Руси. — Т. 4. — С. 204.

¹⁴⁹ АЗР — СПб., 1851. — Т. 2. — С. 361, 362.

¹⁵⁰ ПСРЛ. — М.;Л., 1962. — Т. 27. — С. 113.

¹⁵¹ ПСРЛ. — Т. 25. — С. 271.

¹⁵² Пашуто В. Т., Флоря Б. Н., Хорошкевич А. Л. Древнерусское наследие и исторические судьбы восточного славянства. — М., 1982. — С. 147.

¹⁵³ Славяно-молдавские летописи XV — XVI вв. — С. 26, 63.

¹⁵⁴ Хорошкевич А. Л. Русское государство в системе международных отношений. — М., 1980. — С. 92.

¹⁵⁵ Сборник РИО. — СПб., 1882. — Т. 35. — С. 460.

¹⁵⁶ ПСРЛ. — Т. 15. — Стб. 479.

¹⁵⁷ Густинская летопись. — С. 355.

¹⁵⁸ РИБ. — Т. 6. — №88.

¹⁵⁹ ПСРЛ. — Т. 31. — С. 109.

¹⁶⁰ Источники по истории новгородско-московской ереси конца XV — начала XVI в. // Казакова Н. А., Лурье Я. С. Антифеодальные еретические движения на Руси XIV — начала XVI века. — М.-Л., 1955. — С. 438 — 485.

¹⁶¹ Там же. — С. 211 — 215.

¹⁶² Зимин А. А. Россия на рубеже XV — XVI столетий (очерки социально-политической истории). — М., 1982. — С. 83.

¹⁶³ Лурье Я. С. Идеологическая борьба в русской публицистике конца XV — начала XVI века. — М.-Л., 1960. — С. 129 — 135; Сборник РИО. — СПб., 1884. — Т. 41. — С. 41, 71 — 73, 114, 309.

¹⁶⁴ Прохоров Г. М. Прения Григория Паламы «с хионы и турки» и проблема «жидовская мудрствующих» // ТОДРЛ. — Л., 1972. — Т. 27. — С. 329 — 369.

¹⁶⁵ Зимин А. А. Указ. соч. — С. 84;

¹⁶⁶ Прохоров Г. М. Прения Григория Паламы. — С. 354.

¹⁶⁷ Казакова П. А., Лурье Я. С. Указ. соч. — С. 110, Прим. 7.

¹⁶⁸ Густинская летопись. — С. 358.

¹⁶⁹ Псковские летописи. — Вып. 2. — С. 173.

¹⁷⁰ ПСРЛ. — Т. 32. — С. 90.

¹⁷¹ Густинская летопись. — С. 358.

¹⁷² Псковские летописи. — Вып. 2. — С. 175.

¹⁷³ Барбаро и Контарини о России. — Л., 1871. — С. 211.

¹⁷⁴ Хроника Быховца. — С. 104.

¹⁷⁵ ПСРЛ. — Т. 6. — С. 233.

¹⁷⁶ ПСРЛ. — Т. 12. — СПб., 1901. — С. 215.

¹⁷⁷ Псковские летописи. — Вып. 2. — С. 63.

¹⁷⁸ Грушевський М. С. Історія України-Руси. — Т. 4. — С. 270. /261/

¹⁷⁹ Сборник статей и материалов по истории Юго-Западной России. — К., 1916. — Вып. 2. — С. 2, 3.

¹⁸⁰ Грушевський М. С. Історія України-Руси. — Т. 4. — С. 328 — 333.

¹⁸¹ Архив ЮЗР. — К., 1890. — 4.7. — Т. 2. — С. 7.

¹⁸² Акты Западной России. — СПб., 1846. — Т. 1. — С. 183.

¹⁸³ Грушевський М. С. Історія України-Руси. — Т. 4. — С. 337.

¹⁸⁴ Тысячелетие Киева // КС. — 1882. — Т. 1. — С. 5.

Розділ III.

¹ Толочко П. П. Історична топографія стародавнього Києва. — К., 1970.

² Левко O. H. Витебск XIV — XVIII вв. — Минск, 1984; Лабутина И. К. Историческая топография Пскова XIV — XV вв. — М., 1985.

³ Рыбаков Я А Ремесло Древней Руси. — М., 1948; Каргер М. К. Древний Киев. — Т. 1, 2; Толочко П. П. Киев и Киевская земля в эпоху феодальной раздробленности XII — XIII веков; Толочко П. П. Древний Киев; Асеев Ю. С. Архитектура древнего Киева. — К., 1982 тощо.

⁴ Толочко П. П. Древний Киев. — С. 186 — 188.

⁵ Матфей Парижский. Великая хроника // Матузова В. И. Английские средневековые источники. — С. 158.

⁶ Каргер М. К. Древний Киев. — Т. 1. — С. 494.

⁷ Успенский Л. В., Шнейдер К. П. За семью печатями. Очерки по археологии. — М., 1958. — С. 83.

⁸ Каргер М. К Указ. соч. — С. 494.

⁹ Толочко П. П., Гупало К. М. Розкопки Києва у 1969 — 1970 рр. // Стародавній Київ. — С. 7.

¹⁰ Боровський Я. Є., Толочко П. П. Київська ротонда // Археологія Києва. — С. 90 — 103; Асеев Ю. С. Указ. соч. — С. 144; Висоцький С. О. Київська ротонда і питання її атрибуції // Археологія. — 1994. — N5 1. — С. 72 — 78; Алферова Г. В., Харламов В. А. Указ. соч. — С. 39; Пуцко В. Г. Каменный рельеф из киевских находок // СА. — 1981. — № 2. — С. 230; Пуцко В. Г. Искусство Киевской руси на рубеже XII — XIII вв. // Исследование «Слова о полку Игореве». — Л., 1986. — С. 145; Иоаннисян О. М. Храмы-ротонды в Древней Руси // Иерусалим в русской культуре. — М., 1994. — С. 111.

¹¹ Ивакин Г. Ю. Киев в XIII — XV веках. — С. 36, 62.

¹² Боровський Я. Є., Толочко П. П. Вказ. праця. — С. 103.

¹³ Ивакин Г. Ю. Памятники сфрагистики и нумизматики // Новое в археологии Киева. — К., 1981. — С. 411 — 414; Ивакин Г. Ю. Связи Киева с Византией во второй половине XIII — XIV вв. // Южная Русь и Византия. — К., 1991. — С. 51 — 54.

¹⁴ ПСРЛ. — Т. 2. — Стб. 791.

¹⁵ Килиевич С. Р., Харламов В. А. Исследование храма Вотча Федоровского монастыря XII в. в Киеве // Древние славяне и Киевская Русь. — К., 1989. — С. 180 — 188; Килиевич С. Р. Раскопки в Киевском детинце // АО 1982 г. — М., 1984. — С. 265, 266.

¹⁶ Лебединцев П. Г. Почему Десятинная церковь известна в народе под именем Николы Десятинного // КС. — 1883. — №8. — С. 11 — 17; Голубев С. Т. Историко-топографические исследования о древнем Киеве // ЧИОНЛ. — Кн. 14. — С. 23, 24.

¹⁷ Петров П. И. Историко-топографические очерки древнего Киева. — К., 1897. — С. 119, 120, 258.

¹⁸ Толочко П. П., Гупало К. М. Вказ. праця. — С. 9.

¹⁹ Беляева С. А. Южнорусские земли во второй половине XIII — XIV вв. — С. 46.

²⁰ Килиевич С. Р. Детинец Киева IX — первой половины XIII веков. — С. 37, 154.

²¹ Там же. — С. 164.

²² Килиевич С. Р. Раскопки в киевском детинце // АО 1977 р. — М., 1978. — С. 329. /262/

²³ Килиевич С.Р. Детинец Киева. — С. 109, 168, рис. 82.

²⁴ Рыбаков В. А. Русские датированные надписи X — XIV вв. — М., 1970. — С. 120.

²⁵ Харламов В. А. Исследования каменной монументальной архитектуры Киева X — XIII вв. // Археологические исследований Киева 1978 — 1983 гг. — С. 112.

²⁶ Котляр M. Ф. Грошовий обіг на території України доби феодалізму. — C. 112.

²⁷ Боровський Я. Є, Калюк О. П. Дослідження київського дитинця // Стародавній Київ. Археологічні дослідження 1984 — 1989 рр. — К., 1993. — С. 36 — 38.

²⁸ Козубовский Г. А. Находки монет XIV — XV ст. на территории Киева. — С. 2 — 4.

²⁹ Шовкопляс Г. M. Середньовічні художні кахлі Києва // Археологія. — 1975. — № 16. — С. 104 — 114.

³⁰ Толочко П. П., Кілієвич С. Р. Археологічні дослідження Старокиївської гори 1965 — 1969 рр. // КС. — 1972. — С. 11 — 25.

³¹ Беляева С. А. Указ. соч. — С. 33; Похилевич Л. Сказания о населенных местностях Киевской губернии, — К., 1864. — С. 191.

³² РИБ. — Т. 6. — Прил. 30. — Стб. 77.

³³ ПСРЛ. — Т. 11. — С. 82.

³⁴ Меховский М. Трактат о двух Сарматиях. — М.; Л., 1936. — С. 45 — 50.

³⁶ Высоцкий С. А. Средневековые надписи Софии Киевской XI — XVIII вв. — С. 258.

³⁷ Высоцкий С. А. Древнерусские надписи Софии Киевской XI — XIV вв. — С. 96 — 103; Высоцкий С. А. Средневековые надписи Софии Киевской XI — XVIII вв. — С. 77 — 113, 195. Дата — 1380 р. до напису № 194 запропонована Т. А. Івановою та Т. В. Рождественською (Иванова Т. А., Рождественская Т. В. Новое исследование о граффити Киевской Софии (Рец. на кн.: Высоцкий С. А. Средневековые надписи Софии Киевской) // Вестник Ленинградского университета. — 1979. — № 8. — Вып. 2. — История, язык, литература. — С. 116).

³⁸ Григорян Григор. Армянские надписи киевского собора святой Софии. — С. 85 — 93.

³⁹ Козубовский Г. А. Находки монет XIV — XV вв. на территории Киева. — С. 2.

⁴⁰ ПСРЛ. — М., 1965. — Т. 30. — С. 205; Боровский Я. Е., Сагайдак М. А. Археологические исследования Киева 1978 — 1983 гг. — С. 52 — 55.

⁴¹ Каргер М. К. Древний Киев. — Т. 2. — С. 214.

⁴² Милеев Д. В. Вновь открытая церковь XI в. в Киеве и положение исследований в связи с новыми застройками города // Труды IV съезда русских зодчих. — СПб., 1911. — С. 117 — 121.

⁴³ Каргер М. К. Укааз. соч. — С. 214.

⁴⁴ Ісаєвич Я. Д. Нове джерело про історичну топографію та архітектурні пам’ятки стародавнього Києва. — С. 125.

⁴⁵ Сборник материалов для исторической топографии Киева и его окрестностей. — Отд. 2. — С. 73.

⁴⁶ Гол же. — Отд. 3. — С. 8.

⁴⁷ Там же. — С. 30.

⁴⁸ Петров Н. И. Историко-топографические очерки древнего Киева. — С. 272 — 255.

⁴⁹ Брайчевський М. Ю. До історії Києва в післямонгольський час. — С. 332 — 334; Брайчевский М. Ю. Раскопки в «городе Ярослава» // АО 1971 г. — М., 1972. — С. 390 — 392.

⁵⁰ Кирпичников А. Н. Военное дело на Руси в XIII — XV вв. — Л., 1976.

⁵¹ Верещинский Ю. Способ заселения нового Киева // КС. — 1984. — №3. — С. 403 — 416.

⁵² Асеев Ю. С. Новые данные о соборе Дмитриевского монастыря в Киеве // СА. — 1961. — № 3. — С. 291 — 296.

⁵³ Грамоти XIV ст. — С. 134, 135.

⁵⁴ Петров Н. И. Указ. соч. — С. 157. /263/

⁵⁵ Козубовский Г. А. Указ, соч. — С. 2, 3.

⁵⁶ Там же.

⁵⁷ Котляр М. Ф. Грошовий обіг на території України. — С. 54.

⁵⁸ Сборник материалов... — Отд. 3. — С. 23.

⁵⁹ Закревский Н. Описание Киева. — Т. 2. — С. 509.

⁶⁰ Сборник материалов... — Отд. 3. — С. 22, 23.

⁶¹ Ісасвич Я. Д. Вказ. праця. — С. 125, 126.

⁶² Густинская летопись. — С. 354.

⁶³ ПСРЛ. — СПб., 1901. — Т. 12. — С. 215.

⁶⁴ Сборник статей и материалов по истории Юго-Западной России. — К., 1916. — С. 2 — 7.

⁶⁵ АрхивЮЗР. — К., 1890. — Ч. 7. — Т. 2. — С. 77, 78.

⁶⁶ АрхивЮЗР. — К., 1890. — Ч. 7. — Т. 1. — С. 106.

⁶⁷ Розкопки в Києві на горі Киселівці у 1940 р. // Археологія. — 194’. — Т. 1. — С. 144.

⁶⁸ Архив ЮЗР. — К., 1905. — Ч. 7 — Т. 3. — С. 7 — 9.

⁶⁹ Архив ЮЗР. — Т. 1. — С. 106.

⁷⁰ Кучера М. П. До питання про традиції оборонного будівництва Київської Русі в дерев’яній архітектурі XV — XVII ст. // Середні віки на Україні. — К., 1973. — Вип. 2. — С. 127 — 131.

⁷¹ Киевская летопись (1241 — 1621 гт) // Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси. — К., 1888. — С. 84, 85.

⁷² Архив ЮЗР. — Т. 3. — С. 45.

⁷³ ПСРЛ. — М., 1975. — Т. 32. — С. 91.

⁷⁴ Розкопки в Києві на горі Киселівці. — С. 141 — 145.

⁷⁵ Богусевич В. А. Розкопки на горі Киселівці // АЛ УРСР. — 1952. — Т. 3. — С. 66 — 72.

⁷⁶ Козубовский Г. А. Указ. соч. — С. 4, 5.

⁷⁷ Шовкопляс А. М. Керамические комплексы с коры Киселевка в Киеве // КСИА АН УССР. — 1957. — № 7. — С. 100 — 102; Шовкопляс А. М. Середньовічні художні кахлі з Києва // Археологія. — 1975. — № 16. — С. 104, 105.

⁷⁸ Харламов В. А. Исследования на Замковой горе в Києве // АО 1977 г. — M., 1978. — С. 396; Пекарська Л. В., Пуцко В. Г. Давньоруські енколпіони в збірці музею історії м. Києва // Археологія. — 1989. — №3. — С. 92.

⁷⁹ Киевская летопись. — С. 81.

⁸⁰ Собор вместо собора. // КС. — 1882. — Т. 1. — С. 415.

⁸¹ Киевская летопись. — С. 83.

⁸² Ивакин Г. Ю. О церкви Успения Богородицы Пирогощей // Древние славяне и Киевская Русь. — К. 1989. — С. 168 — 180.

⁸³ Седова М. В. Ювелирные изделия древнего Новгорода (X — XV вв.). — М., 1981. — С 16, рис. 3 (1, 2, 9)

⁸⁴ Кучера М. П. Середньовічне городище біля с. Сокільці на Південному Бузі // Археологія. — 1965. — № 19. — С. 201 — 214; Ханенко Б. И. Древности Поднепровья. — К., 1902. — Вып. 5. — № 911, 912.

⁸⁵ Ивакин Г. Ю. Киев в XIII — XV веках. — С. 88 — 93.

⁸⁶ Петров Н. И. Указ. соч. — С. 178.

⁸⁷ Колчин Б. А. Железообрабатывающее ремесло Новгорода Великого. — М., 1959. — С. 110.

⁸⁸ Котляр М. Ф. Нариси історії обігу й лічби монет на Україні XIV — XVIII ст. — С. 29, 30.

⁸⁹ Івакін Г. Ю. До питання про кам’яну архітектуру пізньосередньочного Києва // Археологія Києва. — С. 115 — 119. /264/

⁹⁰ Там же. — С. 116.

⁹¹ Щапова Ю. Л. Плитчатый пол вновь открытой церкви на Соборной горе Смоленска // Культура Древней Руси. — М., 1966. — С. 303.

⁹² Евгений (Болховитинов). Описание Киево-Софийского собора. — С.106.

⁹³ Сборник материлаов... — Ч. 3. — С. 64.

⁹⁴ Антонович В. Б. О новонайденных серебрянных монетах с именем Владимира // Труды III АС. — К., 1878. — Т. 2. — С. 15.

⁹⁵ Котляр M. Ф. Грошовий обіг на території України. — С. 86, 87.

⁹⁶ Котляр H. Ф. Монеты Владимира Ольгердовича // НиС. — Вип. 4. — С. 52 — 59, 98.

⁹⁷ Там же. — С. 96 — 100.

⁹⁸ Котляр М. Ф. Грошовий обіг на території України. — С. 79.

⁹⁹ Клепатский П. Г. Очерки истории киевской земли. — С. 37, 38.

¹⁰⁰ Смирнов Я. И. Рисунки Киева 1651 г. // Труды XIII АС. — М., 1908. — Т. 2. — С. 293.

¹⁰¹ Архив ЮЗР. — Ч. 4. — Т. 1. — С. 117.

¹⁰² Петров Н. И. Указ. соч. — С. 187.

¹⁰ Верещинский Ю. Способ заселения нового Киева. — С. 403 — 416.

¹⁰⁴ Івакін Г. Ю., Козубовський Г. А., Герасимов Д. М., Чекановський А. А., Ч міль Л. В. Дослідження по вул. Сагайдачного в Києві // Археологічні дослідження в Україні 1991 року. — Луцьк, 1993. — С. 37.

Івакін Г. Ю. До історичної топографії пізньосередньовічного Києва // Археологічні дослідження стародавнього Києва. — С. 221.

¹⁰⁶ Сиверс А. А. Топография кладов с «пражскими грошами». — Пг., 1992. — С. 18.

¹⁰⁷ Беляшевский Н. Ф. Монетные клады Киевской губернии. — К., 1889. — С. 18.

¹⁰⁸ Тищенко О. Українська дрібна пластика XIV — XVII століть // Образотворче мистецтво. — 1919. — № 3. — С. 29, 30.

¹⁰⁹ Кирпичников А. Н. Древнерусское оружие. — М.; Л., 1966. — Вып. 1. — № 43; Кирпичников А. Н. Военное дело на Руси в XIII — XV веках. — С. 24.

¹¹⁰ Петров Н. И. Указ. соч. — С. 35, 36.

¹¹¹ Ивакин Г. Ю., Степаненко Л. Я. Раскопки северо-западной части Подола в 1980 — 1983 гг. // Археологические исследования Киева 1978 — 1983 гг. — С. 77.

¹¹² Седова М. В. Ювелирные изделия древнего Новгорода (X — XV вв.). — С. 19, 167.

¹¹³ Івакін Г. Ю. Нова знахідка візантійського скла в Києві // Археологія. — 1991. — № 2. — С. 142 — 145; Івакін Г. Ю. Знахідка сельджукських монет XIII ст. у Києві // Старожитності Південної Русі. — Чернігів, 1993. — С. 73 — 76.

¹¹⁴ Івакін Г. Ю., Козубовський Г. А. Дослідження пам’яток XIV — XV ст. на Київському Подолі в 1985 — 1989 рр. // Проблеми вивчення та охорони пам’яток археології Київщини. — К., 1991. — С. 42, 43.

¹¹⁵ Беляшевский Н. Ф. Указ. соч. — С. 10, 21 — 24.

¹¹⁶ Синопсис. — К., 1836. — С. 125 — 127.

¹¹⁷ Там же. — С. 125.

¹¹⁸ ПСРЛ. — Т. 35. — С.52.

¹¹⁹ Алеппский П. Путешествие антиохийского патриарха Макария в Россию в половине XVII века. — M., 1897. — С. 52.

¹²⁰ Синопсис. — С. 127; Ивакин Г. Ю. Киево-Печерский монастырь в XIII — XV вв. // Духовная культура населения Украины с древнейших времен. — К., 1991. — С. 9 — 22.

¹²¹ Грамоти XIV ст. — С. 135. /265/

¹²² ПСРЛ. — Т. 10. — С. 152; Літопис Руський. — С. 445.

¹²³ Алеппский П. Указ. соч. — С. 54.

¹²⁴ Сборник материалов... — Отд. 2. — С. 58.

¹²⁵ Евгений (Болховитинов). Описание Киево-Печерской лавры. — С. 28.

¹²⁶ Петров Н. И. Указ. соч. — С. 58.

¹²⁷ Холостенко М. В. Успенський собор Печерського монастиря // Стародавній Київ. — С. 107 — 170.

¹²⁸ Ананьева Т. А. Икона богоматери на престоле XIII в. // Памятники культуры. Новые открытия. Ежегодник 1975. — М., 1978. — С. 138 — 144.

¹²⁹ Карабинов И. «Наместная» икона древнего Киево-Печерского монастыря // Известия ГАИМК. — 1927. — Т. 5. — С. 98 — 108.

¹³⁰ Степанова О. Т. Матеріали до вивчення української дерев’яної різьби // Мистецтво. — Харків, 1928/1929. — Т. 1. — С. 10 — 21.

¹³¹ Харламов В. А., Гончар В. Н. Хозяйственно-бытовой комплекс XIII — XIV вв. на территории Киево-Печерского монастыря // Древняя история населения Украины. — К., 1991. — С. 67 — 71; Гончар В. М. Археологічні дослідження колишнього митрополичого саду Києво-Печерської лаври у 1987 — 1988 рр. // Стародавній Київ. Археологічні дослідження 1984 — 1989. — С. 167 — 186.

¹³² Седова М. В. Ювелирные изделия древнего Новгорода. — С. 158.

¹³³ Харламов В. А., Гончар В. Н. Указ. соч. — С. 71.

¹³⁴ Тим же. — С. 69, 70.

¹³⁵ Якобсон А. Л. Средневековый Херсонес // МИА. — 1950. — № 17. — С. 102 — 105, 116.

¹³⁶ Харламов В. А. Работы археологического отряда // АО 1985 г. — М., 1987. — С. 425, 426.

¹³⁷ Козубовский Г. А. Указ. соч. — С. 12.

¹³⁸ Шовкопляс Г. М. Середньовічні художні кахлі з Києва. — С. 105.

¹³⁹ Козубовский Г. А. Указ. соч. — С. 10.

¹⁴⁰ Там же.

¹⁴¹ Грамоти XIV ст. — С. 135.

¹⁴² ПСРЛ. — Т. 10. — С. 100.

¹⁴³ Лашкарев П. А. Церковно-археологические очерки, исследования, рефераты. — К., 1898. — С. 209, 210.

¹⁴⁴ Холостенко М. В. Нові дослідження Іоанно-Предтеченської церкви та реконструкція Успенського собору Києво-Печерської лаври // Археологічні дослідження стародавнього Києва. — C. 149.

¹⁴⁵ Архив ЮЗР. — Ч. 7. — Т. 2. — С. 6.

¹⁴⁶ Истомин М. П. К вопросу о древней иконопии Киево-Печерской лавры // ЧИОНЛ. — 1898. — Кн. 12. — Отд. 2. — С. З — 19; Отд. 3. — С. 36 — 38.

¹⁴⁷ ХолостенкоМ. В. Нові дослідження... — С. 149 — 151.

¹⁴⁸ Сборник материалов... — Отд. 2. — С. 40.

¹⁴⁹ Холостенко М. В. Нові дослідження... — С. 162.

¹⁵⁰ Сборник материалов... — Отд. 3. — С. 17.

¹⁵¹ Ернст Ф. Київська архітектура XVII віку // Київ та його околиця в історії і пам’ятках. — К., 1926. — С. 155, 156.

¹⁵² Козубовский Г. А., Ивакин Г. Ю. Новый клад пражских грошей вблизи Киево-Печерского монастыря // Древняя история населения Украины. — С. 77 — 86.

¹⁵³ Харламов В. А. Работы Архитектурно-археологического отряда. — С. 426.

¹⁵⁴ Петров Н. И. Указ. соч. — С. 68.

¹⁵⁵ Успенский сборник XII — XIII вв. — М., 1971. — С. 83. /266/

¹⁵⁶ Сборник материалов... Отд. 3. — С.т4 — 28.

¹⁵⁷ Визирь А. Я. Собрание книг XV столетия в отделе рукописей ЦНБ АН УССР // Проблемы рукописной и печатной книги. — М., 1976. — С. 67 — 68; Розов В. Українські грамоти XIV — першої половини XV ст. — К., 1928. — С. 107.

¹⁵⁸ Українські грамоти XV ст. (видав. В. М. Русанівський). — К., 1965. — С. 25, 26.

¹⁵⁹ Мовчан 1. І. Давньокиївська околиця. — К., 1993. — С. 113.

¹⁶⁰ ПСРЛ. — Т. 2. — Стб. 806.

¹⁶¹ ОКЦАО. — К., 1907. — С. 9.

¹⁶² Мовчан L І. Археологічні дослідження на Видубичах // Стародавній Київ. — С. 87 — 89.

¹⁶³ Завитневич В. З. Замок князя Семена Олельковича и летописный городец под Киевом // ЧИОНЛ. — 1991. — Кн. 5. — Отд. 3. — С. 134 — 141.

¹⁶⁴ Акты ЗР. — Т. 1. — С. 195.

¹⁶⁵ Архив ЮЗР. — Ч. 7. — Т. 1. — С. 111.

¹⁶⁶ Сборник материалов... — Отд. 3. — С. 107.

¹⁶⁷ Готун І., Моця О. З життя киян в часи Батия (новий археологічний факт) // КС. — 1993. — № 5. — С. 77 — 80.

¹⁶⁸ ПСРЛ. — Т. 35. — С. 167.

¹⁶⁹ Ернст Ф. Київська архітектура XVII віку. — С. 135.

¹⁷⁰ Гумилев Л. Н. Поиски вымышленного царства. — С. 102 — 115.

¹⁷¹ Веселовский Н. И. О религии татар по русским летописям // ЖМНП. — 1916. — № 7. — С. 100.

¹⁷² Греков Б. Д., Якубовский А. Ю. Золотая Орда и ее падение. — С. 223.

¹⁷³ Гандзакеци Киракос. История Армении. — М., 1976. — С. 218.

¹⁷⁴ Там же. С. 193, 219, 232.

¹⁷⁵ Хвойка В. В. Древние обитатели Среднего Поденпровья и их культура в доисторические времена. — К., 1913. — С. 110.

¹⁷⁶ Літопис Руський. — С. 160.

¹⁷⁷ Pannonopm П. А. Раскопки церквей в Новгороде и Старой Ладоге // АО 1979 г. — М., 1980. — С.т28.

¹⁷⁸ ПСРЛ. — Т. 10. — С. 21, 67, 87.

¹⁷⁹ НПЛ. — С. 63.

¹⁸⁰ Там же. — С. 86.

¹⁸¹ Псковские летописи. — С. 120.

¹⁸² ПСРЛ. — Т. 15. — Стб. 369.

¹⁸³ Літопис Руський. — С. 398, 439.

¹⁸⁴ ПСРЛ. — Т. 10. — С. 99, 100.

¹⁸⁵ Апанович Е. М. Записи на рукописных книгах ЦНБ АН УССР // Проблемы рукописей и печатной книги. — С. 85.

¹⁸⁶ Архив ЮЗР. — Ч. 7. — Т. 1. — С. 299.

¹⁸⁷ Успенський Л., Шнейдер К. Указ. соч. — С. 84.

Розділ IV

¹ Боровский Я. Е., Архипова Е. И. Новые произведения мелкой пластики из Киева // Южная Русь и Византия. — С. 19 — 130.

² Пуцко В. Г. Візантійські шляхи давньоруського мистецтва // Археологія. — 1991. — № 2. — С. 38 — 40. /267/

³ Івакін Г. Ю. Нова знахідка візантійського скла у Києві. — С. 142-145; Ивакин Г. Ю. К связям Киева с Крымом // Проблемы истории Крыма. — Симферополь, 1991. — Вып. 1. — С. 52;

⁴ Козловський А. О. Історико-культурний розвиток Південного Подніпров’я в IX — XIV ст. — К., 1990 — С. 143, 144.

⁵ Гуревич Ф. Д. Древний Новогрудок. — Л., 1981. — С. 76 — 78.

⁶ Ігнатенко І. M., Коваленко В. Л. Нові дослідження на верхньому замку в Чернігові // Археологічні дослідження в Україні 1991 р. — С. 38.

⁷ Гуревич Ф. Д., Джанполадян Р. М., Малевская М. В. Восточное стекло Древней Руси — Л., 1968. — С. 10 — 16.

⁸ Якубовский А. Ю. Рассказ Ибн-ал-Биби о походе малоазийских турок на Судак, половцев и русских в начале XIII в. // Византийский временник. — Л., 1928. — Т. 25. — С. 51.

⁹ Успенский сборник XII — XIII вв. — С. 113.

¹⁰ Пашуто В. Т. Внешняя политика Древней Руси. — М., 1968. — С. 271.

¹¹ АЗР. — Т. 1. — С 195, 355.

¹² Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. — Вып. 1. — С. 50.

¹³ Архив ЮЗР. — Ч. 7. — Т. 1. — С. 112, 113.

¹⁴ Там же.

¹⁵ Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. — Вип. 1. — С. 48.

¹⁶ Архив ЮЗР. — Ч. 1. — Т. 6. — К., 1883. — С. 31; Акты ЮЗР. — Т. 1. — С.52.

¹⁷ Сборник материалов... — Отд. 2. — С. 57, 86, 178.

¹⁸ АЗР. — Т. 1. — С. 195.

¹⁹ Клепатский П. Г. Указ. соч. — С. 315.

²⁰ Акты ЮЗР. — Т. 1, — № 156.

²¹ Кирпичи. Плана История монголов. — С. 62.

²² АЗР. — Т. 1. — №156.

²³ Тихомиров М. Н. Историческе связи со славянскими странами и Византией. — M., 1969. — С. 70.

²⁴ Там же. — С. 71,72.

²⁵ Прохоров Г. М. Повесть о Митяе. — С. 204.

²⁶ Тесленко І. Б., Чміль Л. В. Нові матеріали дослідження Києва XII — XIV ст. // Історія України: дослідження та інтерпретація. — К., 1991. — C. 11.

²⁷ Плано Карпини И. История монгалов. Рубрук В. Путешествие в восточные страны. — С. 88.

²⁸ Барбаро и Контарини о России. — С. 211.

²⁹ Старокадомская М. К. Русское торговое население генуезской Кафы // История и археология средневекового Крыма. — М., 1958. — С. 153; Старокадомская М. К. Солхат і Каффа в XIII — XIV вв. // Феодальная Таврика. — К., 1974. — С. 167, 168.

³⁰ Клепатский П. Г. Указ, соч. — С. 345.

³¹ АЗР. — Т. 2. — №200.

³² Сидоренко О. Ф. Українські землі у міжнародній торгівлі. — К., 1992. — С. 80.

³³ Архив ЮЗР. — Ч. 7. — Т. 1. — С. 112.

³⁴ Клепатский П. Г. Указ. соч. — С. 340.

³⁵ Духовные и договорные грамоты великих и удельных князей XIV — XVI вв. — М.; Л., 1950. — С. 22, 63.

³⁶ АЗР. — Т. 1. — С. 46, 47.

³⁷ Лихачев Д. С. Культура Руси эпохи образования русского национального государства. — Л., 1946. — С. 50.

³⁸ Сидоренко О. Ф. Вказ. праця. — С. 104, 105. /268/

³⁹ Сборник материалов... Отд. 2. — С. 24.

⁴⁰ Архив ЮЗР. — Ч. 5. — Т. 1. — К., 1869. — С. 24 — 26.

⁴¹ АЗР. — Т. 1. — №154.

⁴² Сидоренко О. Ф. Вказ. праця. — С. 105.

⁴³ Книга Посольская Метрика Великого княжества Литовского. — М., 1843. — С. 30.

⁴⁴ Мемуары, относящиесяк истории Южной Руси. — Вып. 1. — С. 51.

⁴⁵ Книга Посольская. — С. 31.

⁴⁶ Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. — Вып. 1. — С. 52.

⁴⁷ Акты Литовской Метрики. — Варшава. — 1896. — Т. 1., Вып. 2. — № 581.

⁴⁸ Сборник РИО. — СПб., 1892. — Т. 35. — С. 10 — 12.

⁴⁹ Там же.

⁵⁰ Там же. — С.24.

⁵¹ Там же. — С.25.

⁵² Архів ЮЗР. — Ч. 7. — Т. 1. — С. 96.

⁵³ Сборник РИО. — Т. 35. — С. 248.

⁵⁴ Сборник РИО. — С. 23, 26, 38, 42, 63.

⁵⁵ Акты Литовской метрики... — Т. 1. — Вып. 2. — №476.

⁵⁶ Там же. — №641.

⁵⁷ Там же. — №580.

⁵⁸ Книга посольская. — С. 29.

⁵⁹ Сидоренко О. Ф. Вказ. праця. — С. 109.

⁶⁰ Там же.

⁶¹ Книга посольская. — С. 67.

⁶² Там же. — С. 20, 32 — 25, 77.

⁶³ Григорян Г. Армянские надписи киевского собора святой Софии. — С. 85 — 93.

⁶⁴ Тамже.

⁶⁵ Клепатский П. Г. Указ. соч. — С. 37,38.

⁶⁶ Сидоренко Г. Ф. Вказ. праця. — С. 103.

⁶⁷ Архив ЮЗР. — Ч. 7. — Т. 1. — С. 111.

⁶⁸ Евгений (Болховитинов). Описание Киево-Софийского собора. — Приб. — С. 23, 24.

⁶⁹ Архив ЮЗР. — Ч. 7. — Т. 1. — С. 147.

⁷⁰ Сборник РИО.-Т. 35. — С. 9.

⁷¹ Тамже.

⁷² АЗР. — Т. 1. — С. 195.

⁷³ Герберштейн С. Записки о Московии. — С. 158.

⁷⁴ Щапов Я. Н. Византийское и южнославянское правовое наследие на Руси в XI — XIII вв. — С. 141, 159 — 185.

⁷⁵ ПСРЛ. — Т. 10. — С. 162.

⁷⁶ Пашуто В. У истоков древнерусского права // Новый мир. — 1979. — № 8. — С. 282.

⁷⁷ Логвин Г. Н. З глибин. Давня книжкова мініатюра XI — XVIII ст.

⁷⁸ Подобедова О. И. Миниатюры русских исторических рукописей. — М., 1965. — С. 19; Айналов Д. В. Иллюстрации к хронике Амартола // ТОДРЛ. — 1936. — Т. 3. — С. 14. /269/

⁷⁹ Слов’янські рукописи XI — XIV ст. — К., 1969. — С. 54 — 58.

⁸⁰ Запаско Я. П. Орнаментальне оформлення української рукописної книги. — К., 1960. — С. 49, 52; Жолтовський П. М. Мініатюра XIV — першої половини XVIII століття // Історія українського мистецтва. — К., 1967. — Т. 2. — С. 322 — 324; Логвин Г. Н. Київська Псалтир // Українське мистецтвознавство. — К., 1971. — Вип. 5. — С. 179 — 199; Розов Н. Н. Древнерусский миниатюрист за чтением Псалтири // ТОДРЛ. — 1966. — Т. 22. — С. 65 — 82.

⁸¹ Вздорное Г. Исследования о Киевской Псалтири. — С. 32.

⁸² Там же.

⁸³ Там же. — С. 24.

⁸⁴ Логвин Г., Міляєва Л., Свєніцька В. Український середньовічний живопис. — С. 9.

⁸⁵ Рыбаков Б. А. Русские карты Московии XV — начала XVI века. — М., 1974. — С. 12 — 16; Наумов Е. П. К истории летописного «Списка русских городов, дальних и ближних» // Летописи и Хроники 1973. — М., 1974. — С. 150-163.

⁸⁶ ПСРЛ. — Т. 15. — Стлб. 145, 146.

⁸⁷ Вздорное Г. И. Искусство книги в Древней Руси. — М., 1980. — С. 96.

⁸⁸ Вздорное Г. Исследование о Киевской Псалтири. — С. 33.

⁸⁹ Бершадский С. А. Аврам Езофович Ребичкович подскарбий земский // КС. — 1888. — № 9, 10, 12.

⁹⁰ Прохоров Г. М. Повесть о Митяе. — Прил. 1. — С. 193 — 201.

⁹¹ Нудьга М. Перші магістри і доктори // Жовтень. — 1982. — № 4. — С. 89 — 101; Борщак І. Українці в Сорбонні // Українська трибуна. — 1922. — № 112.

⁹² Наливайко Д. Українці в західноєвропейських унівеситетах XV — XVII століть // Наука і суспільство. — 1970. — № 3. — С. 38.

⁹³ ПСРЛ. — Т. 35. — С. 65.

⁹⁴ Абрамович Д. Києво-Печерський Патерик. — К., 1930. — С. 13 — 16.

⁹⁵ Высоцкий С. А. Древнерусские надписи Софии Киевской XI — XIV вв.; Высоцкий С. А. Средневековые надписи Софии Киевской Xl — XVII вв. — К., 1976; Высоцкий С. А. Киевские граффити XI — XVII вв. — К., 1985.

⁹⁶ Высоцкий С. А. Средневековые надписи... — С. 98.

⁹⁷ Высоцкий С. А. Древнерусские надписи... — С. 98.

⁹⁸ Там же. — С. 96.

⁹⁹ Тамже. — С. 102, 103.

¹⁰⁰ Высоцкий С. А. Киевские граффити... — С. 49, 50.

¹⁰¹ Там же. — С. 75 — 81.

¹⁰² Там же. — С. 90 — 97.

¹⁰³ Ананьева Т. А. Икона Богоматерь на престоле XIII в. — С. 138 — 144.

¹⁰⁴ Карабинов И. «Наместная икона древнего Киево-Печерского монастыря // Известия ГАИМК. — 1927. — Т. 5. — С. 106.

¹⁰⁵ Логвин Г., Міляєва Л., Свєнціцька В. Вказ. праця. — С. 8.

¹⁰⁶ Логвин Г. Н. Україно-Польські мистецькі зв’язки XIV — XV ст. // Українське мистецтво у міжнародних зв’язках. — К., 1983. — С. 28, 29.

¹⁰⁷ Жолтовський П. М. Художнє життя на Україні в XVI — XVIII ст. — К., 1983. — С. 113, 134 та інші.

¹⁰⁸ Харламов В. А. Исследования на Замкововй горе в Києве. — С. 396.

¹⁰⁹ Ханенко Б. И. и В. Н. Древности русские. Кресты и образки. — К., 1899. — Вып. 1. — Табл. VIII, 99.

¹¹⁰ Полубояринова М. Д. Русские люди в Золотой Орде. — М., 1978. — С. 95 — 97, рис. 26. /270/

¹¹¹ Арциховский А. В. Раскопки на Славне в Новгороде // МИА № 11. — Т. 1. — М.; Л., 1949. — С. 145, 150, рис. 22 а.

¹¹² Ханенко Б. И. и В. Н. Указ. соч. — № 71.

¹¹³ Полубояринова М. Д. Русские вещи на территории Золотой Орды // CA. — 1972. — № 3. — Рис. 6.

¹¹⁴ Полубояринова М. Д. Русские люди в Золотой Орде. — С. 100.

¹¹⁵ Пуцко В. Г. Печерский ктиторский портрет // Зограф. — 3 ш. 13. — 1982. — Београд. — С. 43; Лирамишвили О. Роспись Кинувшій. — Тбилиси. — 1979. — С. 39.

¹¹⁶ Кондаков Н. П.. Изображение княжеской семьи в миниатюрах XI века. — СПб., 1906. — С. 32, 33; Кондаков Н. П. Иконография Богоматери. — Пг., 1915. — Т. 2. — С. 316 — 356.

¹¹⁷ Ананьева Т. А. Указ. соч. — С. 138 — 144.

¹¹⁸ Лихачев Н. П. Историческое значение итало-греческой живописи. Изображения Богоматери в произведениях итало-греческих иконописцев и их влияние на композиции некоторых прославленных русских икон. — СПб., 1911. — С. 95 — 100, рис. 55, 170, 172, 220, 221; Лихачев Н. П. Моливдовулы греческого Востока. — М., 1991.

¹¹⁹ Пуцко В. Г. Вказ. праця. — С. 43.

¹²⁰ Полубояринова М. Д. Русские люди в Золотой Орде. — С. 100.

¹²¹ Николаева Т. В. Прикладное искусство Московской Руси. — М., 1976. — С. 145 — 159.

¹²² Пуцко В. Г. Указ. соч. — С. 45.

¹²³ Пекарська Л. В., Пуцко В. Г. Давньоруські енколпіони в збірці музею історії м. Києва // Археологія. — 1989. — № 3. — С. 92.

¹²⁴ Арциховский А. В. Указ. соч. — С. 122, 123.

¹²⁵ Тищенко О. Українська дрібна пластика XIV — XVII століть // Образотворче мистецтво. — 1978. — № 3. — С. 29, 30.

¹²⁶ Ивакин Г. Ю. Киев в XIII — XV веках. — С. 89.

¹²⁷ Пекарська Л. В., Пуцко В. Г. Вказ. праця. — С. 93.

¹²⁸ Ивакин Г. Ю. Киев в XIII — XV веках. — С. 92, 93.

¹²⁹ Там же. С. 94.

¹³⁰ Ханенко Б. И. Древности Приднепровья. — К., 1902, — Вып. 5. — №911, 912.

¹³¹ Козловський А. О. Вказ. праця. — С. 92.

¹³² Мовчан І. І. Археологічні дослідження на Видубичах. — С. 105.

¹³³ Див.: Степанова О. Т. Матеріали до вивченню української деревляної різьби // Мистецтвознавство. — Харків. — 1928/1929. — Т. 1. — С. 10 — 21.

¹³⁴ Історія Українського мистецтва. — К., 1967. — С. 111.

¹³⁵ Там же. — С. 112.

¹³⁶ Боровський Я. Є., Калюк О. П. Дослідження київського дитинця // Стародавній Київ. Археологічні дослідження 1984 — 1989. — С. 40.

¹³⁷ Висоцький С. О., Боровський Я. Є Визначна знахідка середньовічної торевтики з Києва // Археологія. — 1993. — № 4. — С. 125 — 129.

¹³⁸ Там же. — С. 128, 129.

¹³⁹ Рындина А. В. Древнерусская мелкая пластика. — М., 1978. — С. 9.

¹⁴⁰ Вздорное Г. И. Искусство книги в Древней Руси. — С. 7 — 10.

¹⁴¹ Рогов А. И. Супрасль как один из центров культурных связей Белоруссии с другими славянскими странами // Славяне в эпоху феодализма. — M., 1978. — С. 321 — 334.

¹⁴² Там же. — С. 325. /271/

СПИСОК СКОРОЧЕНЬ

АЗР — Акты, относящиеся к истории Западной России

АИУ — Археологические исследования Украины

Акты ЮЗР — Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России

АО — Археологические исследования

АП — Археологічні пам’ятки

Архив ЮЗР — Архив Юго-Западной России

ВИ — Вопросы истории

ЖМНП — Журнал Министерства народного просвещения

Известия ГАИМК — Известия Государственной Академии материальной культуры

Известия ОРЯС — Известия отделения русского языка и словесности

КС — Киевская старина (Київська старовина)

КСИА — Краткие сообщения Института археологии

МИА — Материалы и исследования по археологии

НІМ — Національний історичний музей

НиС — Нумизматика и сфрагистика

НПЛ — Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов

НТШ — Наукове Товариство ім. Т. Шевченка

ОКЦАО — Описание Киевского церковно-археологического отдела

ПСРЛ — Полное собрание русских летописей

РИБ — Русская историческая библиотека

РИО — Русское историческое общество

СА — Советская археология

ТКДА — Труды Киевской Духовной академии

ТОДРЛ — Труды Отдела древнерусской литературы

Труды АС — Труды археологического съезда

УІЖ — Український історичний журнал

ЧИОНЛ — Чтения в историческом обществе Нестора-летописца

НА СТРАНИЦУ АВТОРА

НА ГЛАВНУЮ СТРАНИЦУ САЙТА

Все материалы библиотеки охраняются авторским правом и являются интеллектуальной собственностью их авторов.

Все материалы библиотеки получены из общедоступных источников либо непосредственно от их авторов.

Размещение материалов в библиотеке является их цитированием в целях обеспечения сохранности и доступности научной информации, а не перепечаткой либо воспроизведением в какой-либо иной форме.

Любое использование материалов библиотеки без ссылки на их авторов, источники и библиотеку запрещено.

Запрещено использование материалов библиотеки в коммерческих целях.

Учредитель и хранитель библиотеки «РусАрх»,

академик Российской академии художеств

Сергей Вольфгангович Заграевский