РусАрх

Электронная научная библиотека по истории древнерусской архитектуры

О БИБЛИОТЕКЕ

КОНТАКТЫ

НА ГЛАВНУЮ СТРАНИЦУ САЙТА

НА СТРАНИЦУ АВТОРА

Источник: Коваленко В.П. Вікінги на сході Європи: в пошуках слави чи нової батьківщини? В кн.: Матеріальна та духовна культура Південної Русі. Матеріали Міжнародного польового археологічного семінару, присвяченого 100-літтю від дня народження В.Й. Довженка (Чернігів – Шестовиця, 16 – 19 липня 2009 р.). Київ – Чернігів, 2012. С. 149–165. Все права сохранены.

Материал предоставлен библиотеке «РусАрх» Ю.Н. Сытым. Все права сохранены.

Размещение в библиотеке «РусАрх»: 2014 г. 

В.П. Коваленко

ВІКІНГИ НА СХОДІ ЄВРОПИ:
В ПОШУКАХ СЛАВИ ЧИ НОВОЇ БАТЬКІВЩИНИ?

Доба становлення Давньоруської Держави опинилася практично поза увагою вітчизняного літописання, що виникло значно пізніше. Відтак, ряд проблем державотворення на Русі, і зокрема ролі в них варягів-вікінгі, і досі залишаються дискусійними, що збільшує питому вагу археологічних джерел у їх вирішенні. З-поміж останніх найбільш інформативними в даному сенсі є рештки укріплених дружинних центрів, у матеріалах яких в сконцентрованому вигляді знайшли своє відображення зазначені процеси і де, відтак, приховані відповіді на більшість із подібних запитань. Це пояснюється, насамперед, тим, що саме процес розповсюдження таких дружинних центрів по територіям приєднаних до Києва в ІХ – Х ст. племінних земель-княжінь найкраще маркував етапи одержавлення останніх. ¹

Початок цього процесу не в останній мірі був пов‘язаний з т.зв. рухом вікінгів – одним із найяскравіших і водночас найбільш загадкових явищ в історії Європи. Незважаючи на гострі дискусії і суперечки, що тривають і дотепер, більшість істориків вважають, що загони вихідців з території сучасних Норвегії, Данії, Швеції, де саме в розпалі був процес класо- і державотворення, гнала за межі Батьківщини жорстока необхідність: без залучення зовнішніх ресурсів побудова середньовічної цивілізації в суворих і бідних ресурсами країнах Скандинавії була б навряд чи можливою. В Західній Європі їх сприймали як «кару Божу», ставлячи в один ряд з хворобами типу чуми чи порівнюючи з природними катаклізмами типу повені ².

У нескінченій гонитві за перемогами і здобиччю паралельно зі збільшенням тиску на Захід, де вони поступово перейшли до захоплення і колонізації цілих регіонів і навіть країн, вікінги вже з IХ ст. починають звертати свої погляди і на південний схід, де на неозорих просторах лісової зони жили численні, але розрізнені слов’янські, балтські та фінно-угорські племена, що вели жваву торгівлю з країнами арабського Сходу і Візантією, обсяг якої вимірювався сотнями тисяч срібних монет-дірхамів щорічно. Активно включившись у цю торгівлю, вікінги-варяги (відомі східним джерелам як «руси») намагаються взяти її під свій контроль, чому значною мірою сприяли інтеграційні процеси, що відбувалися в цей час у східноєвропейському середовищі. Збіг інтересів соціальної верхівки слов’янських племен і вождів окремих дружин вікінгів призвів до так званого «покликання варягів» і в результаті стимулював процеси консолідації народів регіону в складі держави Рюриковичів, у становленні якої ці варяги зіграли, як відомо, досить помітну роль. І допоки дослідники «ламають списи» у вирішенні проблеми, звідки ж прийшли Рюрик зі своїми братами, у шведському місті Норрчепінзі вже встановили пам’ятник першим князям Русі: Рюрику (Рерику), Олегу (Олафу) та Ігорю (Інгвару) у вигляді ладді-дракара. Якщо ж відкинути різні політичні спекуляції, народи двох європейських регіонів уже тоді почали будівництво транс’європейского мосту (більш відомого як «Шлях з Варяг у Греки»), що з’єднав Північ і Південь континенту, і їхній внесок у створення загальноєвропейського дому, безсумнівно, ще очікує спеціального вивчення ³.

Захопивши Київ і поставивши, таким чином, під свій контроль усю східноєвропейську торгівлю з Візантією, Олаф-Олег розпочав боротьбу за включення до сфери впливу молодої держави навколишніх слов’янських племен, котрі сплачували Києву щорічну данину у вигляді полюддя і обсяг якої напряму залежав від кількості данників. Такими данниками Києва, як відзначає літописець, незабаром стали, окрім полян, древляни, радимичі й сіверяни, причому, судячи зі слідів пожарищ на більшості слов’янських городищ, це був далеко не мирний процес. Особливої гостроти він набув на Лівобережжі Дніпра, де проживало численне плем’я сіверян, яке мало до того ж міцні зв’язки з Хазарським каганатом ⁴.

Відтак, київським князям довелося поступово, крок за кроком, просуватися на лівий берег Дніпра, створюючи цілу систему опорних пунктів (Рис. 1). Рештками одного з таких найбільш ранніх дружинних центрів, що позначили процес розповсюдження державницьких інституцій на територію Північного Лівобережжя, є городище на околиці с. Виповзів Козелецького р-ну Чернігівської обл. ⁵ (Рис. 2).

Рис. 1. Карта дружинних таборів Нижнього Подесення

Пам‘ятники с. Виповзів потрапили в поле зору дослідників ще у позаминулому ХІХ ст. 1889 р. Імператорська Археологічна Комісія організувала археологічну експедицію до Остерського повіту Чернігівської губернії, яку очолив В. Беренштам, увагу котрого привернули комплекси археологічних пам’яток, пов’язаних з літописними містами Чернігово-Сіверської землі – Лутавою та Моровійськом, що стали відомими ще за зібраними Д. Самоквасовим «Сведениями 1873 г. о городищах и курганах» по Чернігівській губернії, виданими в серії «Известий Императорской Археологической Комиссии». Він дослідив «колодязем» один з курганів на околиці с. Моровська з рештками тілоспалення на місці поховання та першим обстежив городище між селами Лутава та Виповзів, яку він, слідом за багатьма своїми попередниками-істориками, шукав саме в його околицях і першим ототожнив вказане городище з рештками літописної Лутави, тим більше, що інших укріплених пунктів у околицях однойменного села на тоді не було відомо. У звіті до ІАК В. Беренштам надає опис і план городища та його околиць, розглядає зібрану тут кераміку. Описуючи городище, дослідник відзначив наявність залишків валів по периметру майданчика, заввишки близько 2 м ⁶.

1911 р. члени Чернігівської Губернської вченої архівної комісії В. Шугаєвський, Ф. Садовський та Є. Корноухов під час поїздки до Остра придбали у археолога-аматора К. Ставровського речі, зібрані на Виповзівському городищі (арабський дірхам, бронзові лунницю та поясні бляшки з рослинним орнаментом, наконечник списа, фрагмент тигля тощо. Наступного, 1912 р., В. Шугаєвський та Є. Корноухов продовжили з дозволу Імператорської Археологічної Комісії дослідження Виповзівського городища. Для визначення часу заснування пам‘ятки та потужності культурного шару вони заклали траншею, 2 шурфи та розкопали декілька «бугрів». Траншея дала незначний речовий матеріал та дозволила встановити потужність культурного шару – 0,36 – 0,40 м.

а

б

Рис. 2. Виповзівський археологічний комплекс:
а – загальний вигляд з півдня; б – план

Розкопки 5 «бугрів» виявили рештки 3 глинобитних печей. Серед речового матеріалу дослідники у своєму звіті до Комісії виділили знак, схожий на тризуб Владимира Святого. В одному з шурфів, розбитих на краю городища, було зафіксовано залишки споруди, на долівці якої знайдені шиферне пряслице, точильний камінь, залізні знаряддя та фрагменти криці, що дозволило інтерпретувати її як кузню. Крім того, у місцевих селян придбали ще ряд речей давньоруської доби. Всі знахідки були передані до колекцій музею Чернігівської Губернської вченої архівної комісії, що потім увійшли до колекції Чернігівського об’єднаного історичного музею ⁷.

Дослідження городища були відновлені у 1924 – 1925 рр. завідувачем Остерського краєзнавчого музею, географом і краєзнавцем А. Розановим спільно з членами Остерського товариства краєзнавців. А. Розанов, обстежуючи городище, зазначив, що воно «дуже зруйновано». А. Розанов заклав пробний розкоп на схилі городища в напрямку до р. Кримка та шурф, в якому знайдено закопчене денце посудини з 3 отворами, великий уламок жорна та фрагменти кружальних посудин, намистини, шиферні пряслиця, хрестики та срібний медальйон із зображенням св. Варвари. Окрім того, на поверхні пам‘ятки, що вже тоді активно розвіювалася, було зібрано ряд знахідок, як-то: кілька бронзових ґудзиків, 2 бубонці з лінійним прорізом, уламок білонової лунниці, сережка «пастерського типу» з обламаним вушком, 2 широкосрединних персні із зубчастим орнаментом на щитку, залізне зубило, поясні бронзові бляшки та ліровидні пряжки, залізне калачевидне кресало з язичком, Х – XIV ст., ключ від нутряного замка І типу, Х – ХІ ст., бойова сокира типу IV-A, вістря стріл і сулиць різних типів, рибальські гачки, хрестики-тільники з бронзи, срібла та мармуру, виплески і ливарні шлаки кольорових металів та браковані радимицькі променеві скроневі кільця ⁸.

Повернутися до досліджень Виповзівського археологічного комплексу вдалося вже після закінчення ІІ світової війни. Дослідження проводились 1947 р. Інститутом історії матеріальної культури АН СРСР спільно з Інститутом історії АН УРСР під проводом І. Ляпушкіна. Брав у ній участь і чернігівський краєзнавець О. Попко, котрий відзначав наявність тут городища Київської Русі та прилеглого до нього поселення.

1948 р. пам‘ятки Пониззя Десни були обстежені співробітниками Інституту археології АН УРСР С. Одинцовою та О. Шапошніковою, у т.ч. – й старожитності Виповзова. Вони зазначили, що «городище та поселення біля с. Виповзів є, судячи з площі, яку вони займають (довжина поселення близько 500 м при ширині до 75 м), залишками якогось города Київської Русі».⁹

1971 р. городище обстежувалося Лівобережним розвідзагоном Інституту археології АН УРСР під проводом М. Кучери та О. Сухобокова в рамках пошуку південно-західних кордонів поширення роменської культури. ¹⁰

1983 р. городище біля с. Виповзів Козелецького р-ну) було обстежене В. Коваленком. Виповзівське городище, на перший погляд, за всіми показниками ідеально підходило для локалізації літописної Лутави, що й відзначали більшість дослідників історичної географії Чернігово-Сіверської землі ¹¹.

Городище займає вузький сильно видовжений мис правобережної тераси Десни, заввишки 15 – 20 м, з трьох боків оточений руслами р. Кримка (права притока Десни) та старицями останньої, що на 600 м висунутий у заплаву. Городище округлої форми розташоване на самій кінцівці мису, котра на 3 – 4 м підвищується над рештою тераси. Воно вражає своїми мініатюрними розмірами: всього 30 × 40 м – власне майданчик. Рештки валів, що колись оточували городище по всьому периметру, практично повністю розвіяні (мис має алювіальне походження і цілком складається із сипучого річкового піску) і лише деінде швидше вгадуються, ніж фіксуються. З напільного боку проходив рів, що нині практично завіяний все тим же піском і ледь простежується вздовж схилу городища.

З півдня до городища прилягав, займаючи решту території мису, значний за розмірами відкритий посад, площею 75 – 100 × 300 – 450 м. Майже біля підніжжя городища, в стінці свіжої силосної траншеї, були досліджені рештки зруйнованого житла, заглибленого в піщаний материк більше, ніж на 0,5 м, що загинуло в пожежі. З його дослідженої частини (довжина, що вціліла, – 4,1 м, ширина – від 0 до 1,0м) була отримана серія ранньокругової кераміки, медорізка, залізні ножі, 3 проколки, невеличка бойова сокира (тип ІІІ за А. Кірпічніковим, Х – ХІ ст.) та серія пастових намистин ¹².

Дослідження Виповзівського городища були продовжені А. Казаковим у 1989 – 1990 рр. Останній заклав декілька розкопів та шурфів на городищі та посаді, частково прорізав вал з напільного боку, зачистив частину південного схилу посаду та виявив невеличкий (300 × 30 – 100 ) поділ, розміщений за руслом р. Кримки на підвищенні, розташованому вздовж підніжжя тераси ¹³.

У 2009 – 2012 рр. Виповзівським загоном експедиції Інституту археології НАН України та Центру археології та стародавньої історії Північного Лівобережжя імені Д. Самоквасова Чернігівського Національного педагогічного університету імені Т. Г. Шевченка під проводом В. Скорохода тут були проведені нові рятівні роботи. У ході робіт 2009 року вдалося встановити ширину городищенського рову з напільного боку (5,5 м завглибшки та 1,7 м завширшки) та дослідити сліди садибної огорожі й невеличку ділянку дороги, завширшки 2,5 м, що проходила із заходу на схід, у напрямку до городища. ^{15 В} результаті робіт 2011 рр. вдалося виділити три етапи спорудження оборонних конструкцій Виповзівського городища. На першому етапі (кінець ІХ – початок Х ст.) оборонні споруди представлені ровом з бермою завширшки від 0,7 до 2,2 м та залишками тіла валу з вертикально поставленою дерев’яною конструкцією із внутрішнього його боку. Ці конструкції у вигляді окремих згорілих деревин перекривають рівчак під частокіл і врізані в материковий пісок дюни зі сходу та заходу від нього. Фіксуються деревини шириною по 0,2 м, розташовані на відстані 0,15 м одна від одної. На дні заповнення клітей виявлено значну кількість болотної руди, принесеної із заплави. На другому етапі існували рів, городня та внутрішня кліть; третій етап (ХІІ ст.) представлений ровом, рівчачком під частокіл по верхівці зруйнованих в середині Х ст. укріплень, але матеріали цієї епохи виявлені лише у верхній частині заповнення рову. В напільному рові фіксуються сліди пожежі початку Х ст., після якої відбулася реконструкція укріплень. Залишки вертикальної дерев’яної конструкції були розібрані, і з внутрішнього боку валу поставлені кліті, що виходили на майданчик городища. На розкопі в плані зафіксовані деревини, пов’язані з пожежею оборонних конструкцій, розташованих з внутрішнього (східного) боку від залишків валу (засипаних городень) ¹⁴.

На посаді городища за 2009 – 2012 рр. досліджено 14 жител кінця ІХ – першої половини Х ст., що згоріли в потужній пожежі. У 2011 – 2012 рр. в ході досліджень посаду знайдено 3 дірхами першої половини Х ст.

Причини появи Виповзівського городища саме тут, у пониззі Десни, в цілому зрозумілі. Закріпившись на Київських пагорбах і взявши, таким чином, як зазначалося, під свій контроль Транс‘європейський шлях «із Варяг у Греки», Олаф-Олег та його команда розпочали завзято розширювати сфери впливу молодої держави, і вже це само по собі свідчить, що їхні плани не обмежувалися бажанням просто пограбувати захоплені гради і землі, а були набагато амбітнішими і далекосяжними.

Історичним центром захоплених Олегом лівобережних територій був Чернігів. Місто відігравало на лівому березі Дніпра таку ж роль, як Київ – на правому, міцно закриваючи на замок фактично увесь басейн Десни. Не дивно, що вже в перших договорах з Візантією на початку Х ст. Чернігів зазвичай згадувався на другому після Києва місці в списку міст Русі, в яких сиділи підлеглі Олегові «великі князі». Однак, приєднання до Києва не тільки цілком змінило вектор політичної орієнтації Чернігова, але і призвело до корінного перерозподілу прибутків від східної торгівлі. Це навряд чи сподобалося міській громаді, яка і без того бачила в Києві головного конкурента. З огляду на все це, київські князі, безсумнівно, повинні були приділяти забезпеченню контролю над містом постійну увагу. До того ж, 884 р. Олег, наштовхнувшись на відчайдушний опір сіверян, зміг підкорити лише незначну частину території Північного Лівобережжя – до правої притоки Десни р. Снов, за якою починався суцільний масив добре укріплених самою природою сіверянських городищ. котрі вище правих приток Десни р. Мена та р. Убідь стояли ледь не на кожному з відрогів Деснянської тераси. Враховуючи це, дружини Олега повернули на північний захід по правому берегу р. Снов, і в районі літописного Стародуба (дружинні табори Левенка и Меринівка) замкнули кільце з допомогою зустрічного удару з району Смоленська (Гньоздово), вбивши клин між землями сівери і радимичів, між територією молодої держави Русь і основним масивом сіверянських земель. Відтак, Снов майже на ціле століття став кордоном між володіннями Києва і землями сіверян, вздовж якого київські князі змушені були постійно тримати чималі, як на тоді, військові контингенти, ядро і командну верхівку яких складали варяги ¹⁵.

Утворення Київської Русі знаменувало собою початок принципово нового етапу у слов`яно-скандинавських відносинах. Русь досить швидко зуміла підпорядкувати рух вікінгів власним політичним інтересам, а працелюбні слов`янські жінки упродовж лише кількох поколінь повністю асимілювали войовничих прибульців. Щоправда, київські князі ще деякий час продовжують використовувати для досягнення своєї мети наймані загони варягів (досить згадати хоча б знамениті походи 907, 941, 944, 969, 971, 988, 1043 рр. на Візантію чи участь варязьких дружин на боці Володимира Святославича у 978 – 980 рр. в боротьбі з братом Ярополком за Київський стіл та на боці Ярослава Мудрого у князівських міжусобицях початку ХІ ст., або у вирішальній битві 1036 р. Ярослава Мудрого з печенігами під стінами Києва). Проте, розташування у великому і багатолюдному місті ворожого його населенню військового гарнізону було небезпечним, і літописи неодноразово підтверджують це. Згадаємо хоча б відоме побиття варягів Ярослава в Новгороді 1015 р. Ймовірно, це добре усвідомлювалося і самими князями, які розміщували, коли це було можливо, своє неспокійне воїнство за межами міських укріплень. Подібні військові табори відомі і навколо Чернігова. Так, ближні підступи до міста прикривало Гущинське городище. Із заходу подібну роль відігравали літописні міста Оргощ і Листвен на Білоусі, правій притоці Десни; на Дніпрі – старовинний Любеч, взятий Олегом ще 882 р., під час походу на Київ, та розташоване неподалік городище в с. Клонів (нині Ріпкинського району). Єдиний прохід поміж двома величезними масивами боліт – Північним і Південним Замглаєм – немов корком закривало Звеничівське городище, що контролювало літописний шлях «У Радимичі».

Проте, найбільший дружинний табір знаходився біля с. Шестовиця, за 18 км від міста за течією Десни. Однак матеріали з археологічного комплексу в Шестовиці в ур. Коровель ще й досі не досить відомі спеціалістам. Старожитності з курганного комплексу навколо Шестовиці вже давно увійшли у науковий обіг, завдяки публікаціям П. Смолічева, Т. Арне, Я. Станкевич та Д. Бліфельда. В той же час, інформація про синхронне городище та посад лімітована лише топографічними описами та загальною інформацією про хронологічні рамки існування пам’ятки. Тим часом, обсяг робіт, проведених останнім часом на на території комплексу, де розкрито понад 6800 м², в т. ч. на городищі – більше 2500 м², на посаді – близько 3600 м² (і ще коло 2900 м²  – у 1983 – 1985 рр.), на подолі – понад 700 м², дозволяють зробити деякі висновки. ¹⁶

Городище Коровель розташоване на південь від с. Шестовиця, на вузькому сильно видовженому мисі, який більше, ніж на 1 км видається у заплаву р. Десна та її правої притоки річки Жердова. Десна, що вільно гуляє своєю широкою заплавою, південніше Чернігова більше, ніж на кілометр-півтора відходить від високої правобережної тераси і лише біля Коровеля наближається до неї зі сходу на відстань у кількасот метрів. Приблизно на такій же відстані західніше Коровеля проходив старовинний сухопутний шлях на Київ, що, вийшовши з Чернігова, прямував на південний захід через с. Києнка. Він добре відомий фахівцям як «Шлях Володимира Мономаха» – за словами останнього він більше 100 разів мча зазначеним маршрутом за батьковим викликом. В районі Шестовиці шлях спускався з високої тераси через ур. Узвіз у заплаву, долаючи долину р. Жердови, і прямував територією шестовицького подолу на Слабин, Моровійськ, Лутаву і далі на Вишгород. Відтак, той, хто займав Коровель, контролював і водний, і сухопутний шляхи на Київ. До того ж, природа неначе спеціально потурбувалась про створення тут сприятливих умов для спорудження надійної фортеці. Із заходу до самого підніжжя мису підходила р. Жердова, що майже біля самого городища впадала в широку деснянську старицю (озеро Коровель) кількома рукавами, гирла яких могли використовуватися як чудові гавані для бойових і торгових суден; з півдня та зі сходу – численні стариці Десни, що створювали надійну, глибоко ешелоновану смугу практично нездоланних природних перепон на підступах до пам`ятки.

Поверхня городища являє собою досить рівний майданчик, схили якого колись стрімко обривались у бік заплави. Мис довго розорювався, а в його північній частині ще напередодні ІІ світової війни існувало кілька однодвірних хуторців з садками біля них, проте, після війни він являв майже відкриту рухливу піщану дюну, через що 1955 р. був засаджений сосновим лісом.

Археологічні дослідження городища пов’язані з іменами П. Смолічева (1925, 4 м²), Я. Станкевич (1946, 60 м²), Д. Бліфельд (1948, 398 м²), Ф. Андрощук (1991, 70 м²) та автора статті (1983, 100 м²). Дослідницькі роботи на городищі були відновлені експедицією Інституту археології НАН України та ЧДПУ ім. Т.Г. Шевченка у 1998 р.

Як показали роботи Шестовицької Міжнародної археологічної експедиції, городище мало досить складну систему укріплень, деталі якої стали відомі лише після досліджень останніх років. Це дозволило уточнити датування багаторядної системи захисних споруд на городищі, які раніше здавалися синхронними. Роботи засвідчили, що наприкінці IX ст. укріплення слов‘янського часу, потужність і характер яких не до кінця з‘ясовані, були замінені гостроколом, котрий йшов по периметру городища, підсиленому на стрілці мису та з напільного боку ровом. На початку Х ст. (вірогідно, відразу після загибелі Олега) ця фортифікаційна лінія гине в огні пожежі; дату якої підтверджують знахідки візантійського походження, в т. ч. – висла печатка примікірія, імператорського протоспафарія і логофета генікону Лева (900 – 912 рр. за В. Булгаковою). Їх зразу ж (на початку Х ст.) замінюють більш потужною захисною лінією, що складалася з валу, біля 25 м завширшки, з дерев‘яними конструкціями, заповненими піском, та двох ровів – зовнішнього (7,5 м завширшки та 3 м в глибину) й внутрішнього (4 м завширшки та 1,5 м в глибину); при цьому останній, здається, не мав ніякого функціонального призначення і являв собою безсистемну смугу ям-кар‘єрів, з котрих брали грунт для термінової насипки валу. При цьому розміри внутрішнього майданчика городища склали 60 х 48 м, тобто менше 3000 м². Похила стрілка мису, незручна для оборони, була відокремлена окремим ровом, 22 м завширшки. Початковий рів з гостроколом перед ним було замінено на більш глибокий та широкий рів, за яким на стрілці мису було побудовано дерев’яну башту. Згідно стратиграфії та залишкам глинобитних печей, вона мала щонайменше 2 поверхи. Ще далі, на самій кінцівці мису, попереду башти, було досліджено ще один додатковий рів, 3 м завширшки та 1,3 м вглиб ¹⁷.

В середині – другій половині Х ст. майданчик «малого» городища став затісним для зростаючого гарнізону, і за 45 м північніше його валу споруджується нова фортифікаційна лінія, що складалася з двоконтурних тинів, заповнених піском, та додаткових дерев‘яних конструкцій, що дозволило збільшити площу «великого» городища до 1 га. Як і біля валу «малого» («внутрішнього») городища, перед напільним валом (8 – 10 м завширшки та 2 м у  висоту – з боку заплави, та 10 – 12 м – з напільного боку) знаходився рів (11 – 12 м завширшки, сучасна глибина до 1 м), а за валом – внутрішній рів.

В центрі кожної з трьох смуг укріплень, що проходили з північного (напільного) боку, знаходилась проїзна башта. В ХII – ХIII ст. укріплення були суттєво модернізовані й складалися із взаємно ув‘язаних городень та клітей. Головний в’їзд на городище був розташований з напільного (північного) боку. Дорога із заплави теж вела сюди. Південний в‘їзд, визначитися з датуванням якого довго не вдавалося, як показали дослідження 2010 р., також був облаштований у Х ст.

На майже повністю розкопаній східній половині майданчика досліджені 14 жител:
5 – кола волинцівсько-сахновських старожитностей (VII – VIII ст.), 7 – кінця IX – початку XI ст. (серед них – як наземні, так і напівземлянкові), 2 – XII – середини XIII ст. Більшість жител, досліджених тут, типові для синхронних пам’яток: заглиблені споруди, що займали площу 16 – 20 м². Особливо відзначимо двоповерхове «житло коменданта» (№ 6) першої половини – середини Х ст. на потужному підкліті (7,5 × 6,5 м – по верху, 5,5 × 4,7 м – по низу), біля якого виявлено глибокий «поруб» та кузню. Більше 100 знахідок, окрім уламків кераміки, походять із заповнення цього житла. Слід особливо згадати сильно потерту свинцеву вислу печатку (можливо, візантійського походження), маленьку бронзову гирку, лодійні заклепки, декілька скляних намистин, дві петлі від сагайдака та ін.

В той же час, ніяких залишків огорож (окрім невеличких вітрозахисних тинів), які б розділяли господарчі комплекси, знайдено не було.

Великий посад прилягав до городища з півночі (700 – 1000 x 80 – 400 м). Дослідження посаду, окрім незначних за площею робіт Я. Станкевич, І. Ляпушкіна та Д. Бліфельда, проводилися автором статті в 1976, 1983 – 1985, 1998 – 2011 рр. (понад 6500 м², включаючи близько 4000 м², досліджених в різних частинах мису протягом останніх сезонів). В 1983 – 1985 рр. 32 розкопами в північно-східній частині посаду було досліджено 2900 м² (ур. Сад Льодового), де не лише 100 господарчих та виробничих об’єктів Х – початку ХІ ст. було відкрито, а також було виявлено північні кордони розповсюдження культурного шару на посаді.

Не дивлячись на великі, на перший погляд, обсяги досліджених тут територій, ще й досі не достатньо фактів, щоб робити висновки про систему забудови посаду. На даний час складається враження, що зона вздовж східного краю тераси була найбільш інтенсивно забудована. Будівлі, пов’язані з виплавкою і обробкою металів, добичею меду, видобутком поташу та ін. домінують серед них, що дозволяє припустити, що територія на північній частині посаду здебільшого використовувалась як так-званий господарчий та виробничий двір.

Разом з тим, на посаді вже в той час функціонували і стаціонарні житлові садиби, досліджені в 1998 – 2011 рр., на 60 – 70 м південніше розкопів 1984 р. та на 600 м північніше городища. Особливо цікавим є те, що з-поміж них 3, на яких досліджені житла-напівземлянки з глинобитними печами, належали слов’янам, а одна, де розкопане велике наземне житло з відкритим вогнищем, обкладеним глиняними вальками, що імітували каміння – вихідцям зі Скандинавії. На користь цього свідчать і деякі знахідки: футляр для голки з маленької пташиної кісточки, прикрашений тонким солярним орнаментом та личинами бородатих чоловіків, що за іконографією нагадують зображення скандинавського бога Одіна, шиферне пряслице з написом скандинавським рунічним алфавітом, вістря стріл північних типів. Водночас, більшість побутового інвентаря і весь керамічний посуд практично не відрізняються на всій дослідженій території, що може свідчити не лише про мирне співіснування різноетнічних мешканців шестовицького посаду, а й про поступову асиміляцію слов’янами прийшлих елементів. Межі садиб чітко фіксуються по слідах від огорож каркасно-плетеної конструкції. Судячи з багаточисельних слідах ремонтів огорож, межі садиб не змінювались протягом декількох поколінь. Зафіксовано також сліди проїздів між садибами, розташованими паралельно краю тераси в декілька рядів, що може свідчити про зачатки квартального планування території.

Цікаво відмітити, що протягом Х ст. площа посаду інтенсивно збільшувалась, внаслідок чого садибна забудова в кінці Х ст. перекрила південну частину VI курганної групи (згідно класифікації Д. Бліфельда). Судячи з наявності в заповненні жител попелу та вугілля, вони загинули в пожежі не пізніше першої чверті ХІ ст. Надалі життя на цій ділянці посаду не відновлювалося.

Необхідно підкреслити, що по мірі наближення до городища характер забудови посаду не змінювався. Так, за 200 м на північ від городища розкопом № 1 (сукупна площа близько 1200 м²) поблизу західного краю тераси досліджено понад 30 споруд видовженої оваловидної форми Х – початку ХІ ст., пов’язаних, головним чином, з виплавкою та обробкою чорних металів – т.зв. «садиба коваля». Враховуючи, що в осінньо-літній період на Коровелі домінують західні вітри, ділянка здається майже ідеальною для розміщення тут у давнину серії металургійних горнів, що виходили топками прямо на обрив тераси.

На території садиби виділяється площа близько 100 кв. м, зайнята котлованами виробничих споруд (так звана господарча частина), на якій в окремих об’єктах була виявлена значна кількість залишків металургійного шлаку та футуровки від зруйнованих горнів (споруди №№ 1 – 4, 9, 22), а також залишки нижньої частини одного з них. Якщо звернути увагу на концентрацію металевого шлаку та його кількість у цих спорудах, можна припустити, що майстер займався тут виплавкою криці із болотної руди, її обробкою і виготовленням знарядь праці та предметів озброєння. На користь цього може свідчити той факт, що на подолі Шестовицького городища у 1998 р. під час закладки декількох розвідувальних шурфів було виявлено значні поклади болотної руди.

З північного та східного боків від виробничої ділянки знаходяться об’єкти, що мали житловий та господарчий характер. Серед забудови садиби Х ст. – велике наземне житло із залишками глинобитної жаровні-вогнища, що зазнала кілька ремонтів. З-поміж 300 речових знахідок відзначимо 2 бойові сокири із слідами пошкоджень, невеличкий бронзовий хрест-енколпіон, 3 хрести-тільники, ланцетовидні та ромбовидні вістря стріл, свинцеву блешню, уламки коси та серпів, лодійні заклепки, намистини різних типів, підковоподібну фібулу із спірально закрученими кінцями, бронзову голку та кістяний гольник, пірофілітові пряслиця та браковані заготовки для них і відходи виробництва, керамічні грузила, уламки жорен та чисельні залізні криці та шлаки, інші відходи залізоплавильного та ковальського виробництв. Особливий інтерес становлять знайдена тут срібна підвіска із чотирма «списами Одіна» – верховного бога скандинавів та 2 бронзові  накладки на гребінець з орнаментом у вигляді складного переплетення джгутиків.

Про високий статус власника садиби свідчать знайдені на її території в 1999 р. відлитий із сіруватого сплаву рубчастий браслет прекрасної збереженості (77 × 60 мм, 7,0 × 8,5 мм в перетині), прикрашений на кінцях голівками драконів з видовженими мордами. Дракони повернуті головами один до одного; у них великі, мигдалевидної форми очі і щільно притиснуті до голови вуха; щелепи трохи відкриті. По всій спині драконів, від голови до голови, чітко зображено невисокий рубчастий гребінь. Шиї драконів прикрашені орнаментом «в ялинку», який на чверті довжини браслету з кожної сторони обмежується пояском з 4-х рельєфних кілець. Посередині браслет, так би мовити, поділяється на 2 половинки ще одним аналогічним пояском, але вже з 6 кілець ¹⁸.

В 1925 р. під час досліджень І курганної групи Шестовицького могильника П. Смолічев розкопав курган № 2, де було виявлено багате камерне поховання дружинника з жінкою і конем (курган № 36 за Д. Бліфельдом). Серед великої кількості різноманітного інвентарю в кургані знайдено меч типу Н (Х – початку ХІ ст. за О. Кірпічніковим) із залишками дерев’яних піхов, залізний скрамасакс із рештками дерев’яного руків’я та піхов з бронзовою накладкою, наконечник списа з листовидним пером, велику кількість наконечників стріл, з яких Д. Бліфельд визначив 13, в тому числі – 5 ланцетовидних та 4 з маленьким гранчастим пером, залишки окуття сагайдака, срібне окуття турячого рогу, один край якого вирізаний «городками» та Т-подібними прорізями. Також в цьому кургані було знайдено половину арабського дірхама Наср ібн Ахмеда аш-Шаша 927 р., що значно звужує датування кургану до середини – кінця Х ст. Біля правої ноги виявлено групу речей, що становлять набір знарядь праці: шиферний точильний брусок, залізну мотику, так званий «кельт», залізні ковальські кліщі невеликого розміру, залізний пінцет, кругле залізне шило, залізний двосторонній молоточок з овальною втулкою, маленьке залізне ковадло, залізний предмет у вигляді лопаточки та колінчастий залізний напилок. Даний набір інструментів переконливо свідчить про заняття похованого ковальською справою ¹⁹.

Оскільки за датуванням інвентарю садибу, досліджену на розкопі № 1, можна віднести до Х ст., а курган за наявністю меча та дірхама, скоріш за все – до другої половини Х ст., можна припустити наявність зв’язку похованого із розглянутою нами «садибою коваля». Не виключено, що саме цей варязький воїн-коваль і був господарем дослідженої садиби, враховуючи заможність її господаря та воїна, похованого в кургані № 36, який є одним з найбагатших у Шестовицькому могильнику.

Рис. 3. Схема Шестовицького археологічного комплексу

При продовженні досліджень садиби 2008 р. на захід від неї зафіксовано колії від дороги, що йшла через весь посад до городища (практично по осі північ-південь). Загальна ширина дороги в середньому 1,65 м; колії місцями розмиті чи розбиті і мають ширину 0,40 – 0,60 м при заглибленні в материк на 5 – 6 см.

1998 р. було розпочато і обстеження найближчої (в радіусі до 1 км) округи городища Коровель. На всіх підвищених ділянках пойми було закладено 42 шурфи 2х2 м, якими синхронний городищу та посаду культурний шар виявлено на захід, південь та південний схід від городища, що вперше дало можливість поставити питання про існування заплавної зони забудови – подолу.

Таке розташування подільської зони забудови зумовлене, насамперед, топографічною структурою пам’ятки. Як зазначалося, основна частина Шестовицького комплексу займає вузький видовжений (понад 1 км завдовжки) мис правобережної тераси Десни. Він має алювіальне походження і утворився за часів танення льодовика в місці злиття Десни і Жердови. В подальшому він відігравав роль природного бар’єру для паводкових вод. В результаті всі стариці Десни на схід від нього (між мисом і сучасним руслом Десни) були поступово забиті піском і нині заповнюються водою лише навесні, в той час, як велика дугоподібна стариця на південний схід від городища («озеро Коровель») залишалася проточною ще донедавна. Пониження рівня ґрунтових вод дало можливість в кінці ІХ – Х ст. заселити три заплавні підвищення на захід від городища, а на чотирьох наступних гривах, відділених від зони забудови одним з рукавів р. Жердови, розмістити курганний могильник (групи І – ІІІ за Д. Бліфельдом).

Характер використання Шестовицького подолу дозволили з’ясувати розвідкові дослідження, проведені тут у 1998 – 2006 рр. Траншея № 2 1998 р. (36 × 1 м), що прорізала західний схил городища та перше підвищення біля його підніжжя, виявила досить потужний (до 0,45 м) культурний шар другого будівельного періоду (кінця ІХ – Х ст.), насичений рештками життєдіяльності та знахідками, серед яких відзначимо намистини з гірського кришталю, шиферні пряслиця, ножі та їх уламки, рибацьку блешню, оселки з шиферу та пісковику, а також донце горщика з клеймом у вигляді двозуба. Поряд досліджено рештки житла середини Х ст. з глинобитною піччю, що стояло безпосередньо під схилом городища. Його перекриває шар замиву, що відклався в період запустіння та зменшення інтенсивності життя на території комплексу (ХІ ст.).

Наближеність досліджуваної ділянки до одного з русел р. Жердови та водночас до підніжжя городища дозволяє висловити припущення, що зазначене підвищення використовувалось як причал для човнів та річкових суден.

Роботи на третьому подільському підвищенні (1999 р., 120 м²) показали, що культурний шар тут має незначну потужність і практично повністю розораний. Проте розорювання цієї ділянки заплави проводилось незначний час, тому для дослідження виявилися придатними не лише заглиблені у материк котловани, а й їх знищені оранкою наземні частини, які вдавалось визначити за ступенем концентрації уламків кераміки, пічини та знахідок.

Рештки такого наземного житла першої половини Х ст. і були зафіксовані на розкопі І. Його наземна частина мала розміри щонайменше 46 м і орієнтувалася стінами по сторонах світу. Краще збереглася його заглиблена частина, в західній частині якої зафіксовано розвал глинобитної печі. Із заповнення котловану реконструйовано повністю три і частково двадцять посудин ранньогончарних типів, у т.ч. – горщик банкоподібної форми з вертикально поставленими вінцями. Подібні форми посуду мало поширені в Шестовиці, але широко представлені в матеріалах Гньоздівского комплексу. З речових знахідок відзначимо залізні гак та фрагменти ланцюгів для підвішування казана, лодійні заклепки та їх уламки, фрагменти вудил та ножів, голку, кістяну проколку та уламки шиферного та туфового жорен.

Основні дослідження розгорнулися на ІІ подільському підвищенні, де в 1999 – 2005 рр. загалом було вивчено 314 кв. м. Роботи показали, що культурний шар тут має потужність до 0,3 м, завдяки чому його нижня частина не зазнала руйнації. В ході досліджень тут зафіксовані сліди розораних наземних жител з розвалами печей та передпічними і господарськими ямами, сліди садибних огорож та значна кількість ям виробничо-промислового і господарського призначення (дьогтярні, смолокурні тощо).

Про наявність на подолі ювелірного виробництва свідчать знахідки фрагменту глиняної ллячки (яма № 6 1999 р., друга половина Х – початок ХІ ст.), бронзового та залізного ювелірних пінцетів, виплесків кольорових металів, обрізки бронзових казанів, що зазвичай використовувались давньоруськими майстрами в якості ювелірної сировини та ін.; деревообробного – уламків долота та сокир, токарного різця, косторізного – яма із заготовками та відходами виробництва тощо.

Судячи з численних знахідок, на подолі відбувалися також видобуток та обробка заліза. Щоправда, самі залізоплавильні чи ковальські горни поки що тут не знайдені, проте незаперечним свідченням функціонування зазначених ремесел є уламки стінок горнів з рештками футуровки та залізні шлаки, залізний напилок, уламок зубила та чисельні вироби із заліза та їх уламки. До певної міри на користь цього можуть свідчити і значні поклади болотної руди, що виходить на поверхню в ряді місць заплави навколо городища. Рештками кузні (чи, вірніше, однієї зі споруд ковальського комплексу) можна вважати споруду № 6, досліджену в 1999 – 2000 рр. Вона мала підпрямокутну форму 5,0 х 3,75 м і була заглиблена в материк на 0,2 м. Верхній шар заповнення містив сліди пожежі, що знищила споруду; нижче спостерігалася значна концентрація металевих шлаків та шматків ошлакованих стінок горну. За характером керамічного матеріалу споруда може бути датована другою половиною Х – початком ХІ ст.

Проте, основною галуззю діяльності мешканців шестовицького подолу було, вірогідно, обслуговування річкових суден, включаючи їх ремонт і будівництво. Прямим свідченням цього є чисельні знахідки залізних лодійних заклепок та їх фрагментів, що застосовувалися в суднобудуванні для закріплення бортових дошок. Всього за 1983 – 1984 рр. та 1998 – 2011 рр. в Шестовиці знайдено 15 цілих та понад 30 фрагментів заклепок, у т.ч. на городищі знайдено 4 цілих та 12 фрагментів, а також великий деформований цвях, який можна пов’язати з корабельною справою; на посаді – 3 цілих та 7 фрагментів заклепок; на території подолу – 7 цілих та 10 фрагментів таких знахідок. Всі шестовицькі заклепки відносяться до Х – першої половини ХІ ст., хоча зустрічаються в перевідкладеному стані і в більш пізніх шарах.

Зручна топографічна ситуація (наявність глибокої проточної стариці, захищені мисом від північних та східних вітрів і – значною мірою – від руйнівної дії паводкових вод, до якої впадала трьома рукавами р. Жердова, гирла яких були чудовими природними доками) безсумнівно сприяла розвитку корабельної справи в Шестовиці. Якщо пристати на висловлену раніше думку, що Шестовиця в кінці ІХ – на початку ХІ ст. була одним з опорних пунктів князівського полюддя, то саме тут мала концентруватися зібрана в навколишнього населення продукція, яку навесні мали везти на ринки Візантії та Сходу. Відтак, виглядає цілком логічним висновок, що саме тут мали готуватися до походу і суда, на яких ця продукція транспортувалася.

Вірогідно, саме на подолі проживали під час зупинок екіпажі торгових суден, свідченням чого є відносно значна концентрація тут предметів північного походження, серед яких відзначимо кістяну флейту з гомілкової кістки молодої особини великої рогатої худоби, з продряпаними на трьох гранях руноподібними знаками; фрагмент бронзової черепахоподібної фібули типу ЯП 51 (визначення В. Зоценка); залізні підковоподібні фібули, ромбічного перетину зі спірально закрученими кінцями та довгою голкою; уламки залізних та бронзових казанів і деталі ланцюгів для їх підвішування; залізну лопаточку для чистки таких казанів, фрагменти залізних тордованих браслетів та шийних гривен; залізну підвіску у вигляді молота Тора; вістря стріл гньоздівського типу та ланцетовидні тощо.

Поза всякими сумнівами, населення подолу займалося також і сільськогосподарською діяльністю: землеробством (знахідки наральника для однорукоятного прямогрядильного рала, типу ІВ4 за Ю. Красновим та чересла до нього, серпів, уламків шиферних, туфових та вапнякового жорен), скотарством (залізні пружинні ножиці, численні остеологічні знахідки), рибальством (блешня та гачки, скупчення риб’ячої луски, шиферне грузило), мисливством (вістря стріл, в т.ч. – кістяне, та сулиці, кабаняче ікло з насічками, кіготь ведмедя), бортництвом (фрагмент медорізки та восковий скатиш), збиральництвом (лісові горіхи).

2003 р. завдяки низькому рівню води в старицях вдалося зафіксувати на рівні материка вибиті колесами колії – сліди дороги, що йшла від городища, огинаючи старицю Коровель, у напрямку до заплавних курганних груп і, вірогідно, продовжувалась далі на Вишгород. Ймовірно, саме ця дорога з’єднувала в давнину Чернігів та Київ і саме нею користувався Володимир Мономах під час своїх численних поїздок до батька в Київ, описаних у його «Повчаннях дітям». Побіжно на користь цього свідчить знахідка вислої свинцевої печатки Володимира Всеволодовича із зображенням св. Василія (патрона Володимира Мономаха) на аверсі та грецьким благопобажальним написом, що погано зберігся, розташованим у п’ять рядків ¹⁹.

В південній частині траншеї, що увійшла в русло, виявлено численні ями від потужних стовпів, діаметром 0,3 та 0,5 м, котрі могли бути пов’язані лише з невеликими прибережними конструкціями типу набережної чи причалів. Судячи з усього, причали неодноразово перебудовувалися, що свідчать про їх довготривале використання, чи, можливо, переносилися далі чи ближче до води, залежно від її рівня в стариці.

Фіксація слідів та напрямку дороги в ході робіт 2003 – 2005 рр. дозволила поставити питання про існування в давнину мостів через рукави р. Жердови. Для перевірки гіпотези 2005 р. на західному схилі першого рукава Жердови була розбита траншея, котра виявила в річковому руслі сліди дерев’яних стовпів точно по трасі давньої дороги. Це дозволяє вважати, що перед нами – рештки мостової конструкції, що з’єднувала І та ІІ подільські підвищення.

Далі на захід, через приток Жердови, на 3-х маленьких підвищеннях на подолі був розташований відомий курганний могильник. Вважалося, що він був повністю досліджений. Біля 180 курганів було тут досліджено протягом багатьох років, до 200 поховань було досліджено під ними, включаючи і групові (П. Смолічев, 1925 – 1927, 42 насипи; Я. Станкевич, 1946, 7 курганів; І. Ляпушкін, 1947, 1 зруйноване поховання; Д. Бліфельд, 1948, 1956 – 1958, більше 130 насипів; М. Попудренко, 1970, 2; В. Коваленко, 1976, 2; О. Шекун, 1980, 2 поховання; О. Моця, 1983, 2, 2000 – 3 поховання). Крім того, в ході робіт експедиції в 1983 – 1984 рр. та в 1998 – 2011 рр. ще понад 10 поховань зі зруйнованих курганів досліджено автором в північній частині посаду.

Перші дослідження курганних груп в Шестовиці привернули увагу високим рівнем концентрації знахідок дружинних старожитностей, багато з яких мали Норвезьке походження, що дало Т. Арне привід говорити про те, що біля Чернігова було відкрито Скандинавську колонію. За поховальною обрядовістю Шестовицькі кургани поділяються на 4 групи: трупоспалення на стороні (20%) і на місці (17,5%), меморативні поховання-кенотафи (32%) та трупопокладення (26,5%) – рядові в звичайних ґрунтових могильних ямах та дружинні в камерах чи в великих ямах. Окремі з них здійснювалися в сидячому (№ 42, № 78, № 110) чи скорченому (№ 41 і, можливо, № 61/1) положенні. В курганах воїна нерідко супроводжували поховання жінки-рабині та бойового коня (№ 36, № 42, № 98, № 110).

Т.ч., характер та різноманіття поховального обряду могильника виразно свідчить про інтернаціональний склад населення, що його залишило, серед якого були представлені вихідці з Дніпровського Правобережжя (поховання за обрядом інгумації) та Лівобережжя (трупоспалення на стороні), зі Скандинавії (як мінімум, 20 могил: поховання в зрубних гробницях з рабинею та конем – кургани № 36 та № 93; в ладдях – кургани № 9, № 23, № 33; спалення із зігнутими мечами – кургани № 58 та № 83; жіночі поховання з черепаховидними фібулами – кургани №№ 53, 60, 69, 78). Більшість дослідників вважають за скандинавський обряд і поховання в човні. Тож насипи № 9 та № 23, де знайдені залізні заклепки, мабуть, теж слід відносити до скандинавських. А в одному із кенотафів (№ 33), окрім фрагментів заклепок, виявлені скляні фігурки і гральна кістка – деталі гри, занесеної з того ж північного регіону. Ці висновки підтверджують і антропологічні матеріали: частина черепів з найдавнішої групи поховань з Шестовиць, на думку Т. Зиневич, мала виразні нордичні риси. Проте, вже у третьому – четвертому поколіннях вони практично нівелюються: північний елемент повністю розчинився у слов’янському середовищі, ці спостереження повністю підтверджуються змінами в ім‘янослові правителів Русі: вже в четвертому поколінні Київських князів Святослав носить слов’янське ім’я.

Нові дослідження додали аргументів на користь скандинавського походження соціальної верхівки шестовицького гарнізону: 2006 р. на краю тераси на північний схід від посаду городища була відкрита нова камерна гробниця. Насип кургану був розораний під час посадки лісу 1955 р. і був заввишки всього 0,5 м при 12 – 12,5 м в діаметрі. Сліди ровика, що оточував курган, ледь простежувались; лише під час досліджень з’ясувалось, що вони мали значні розміри.

На жаль, в сипучому алювіальному піску, з якого, власне, і складається та частина тераси, як і сам мис, погано збереглися сліди дерев’яних конструкцій – і ще гірше – кістки померлих; як і більшість знахідок, багато з яких знаходились в критичному стані. Все ж, вдалося зафіксувати, що в яму була впущена зрубна конструкція, складена з колод 10 – 15 см у діаметрі. По кутах поховальної ями відмічено відбитки стовпів. В південно-східній частині ями (в ногах власника) лежали на животі з підігнутими ногами скелети двох коней. На черепі збереглась шкіряна вузда, багато прикрашена десятками бронзових бляшок різної форми.

В центрі камери було розчищено досить великий (довжина біля 102 см) залізний меч у зітлілих дерев’яних піхвах, прикрашений бронзовим наконечником із зображенням дракона, що звивається, в давньоскандинавському стилі. праворуч від меча лежав круглий дерев’яний щит, обтягнутий якоюсь коштовною тканиною, від якого залишились лише сліди та відбиток стрічки на ґрунті. по всім ознакам, щит покривав груди померлого; в такому випадку меч розташовувався праворуч від нього. над відбитком щита. На північний схід від нього лежав ком, що складався з піску та якоїсь органічної субстанції, з якого стирчав конус, зроблений з тонкого листового срібла та прикрашений елегантною великою зерню. Як виявилось, це все, що збереглося від самого померлого: залишки черепа, від якого знайдено лише кілька маленьких уламків кістки в хутряній шапці, прикрашеній зверху срібним ковпачком. В головах покійного було покладено довгий бойовий залізний ніж-скрамасакс з дерев’яним руків’ям, в прикрашених розкішним прорізним орнаментом бронзових піхвах, а біля руків’я – парадний точильний камінь з діркою для підвішування його на поясі. Ще один точильний камінь, довший за перший, лежав поруч.

В північній частині камери, на дні, лежало грудою декілька предметів: шкіряне сідло, прикрашене численними бронзовими бляшками та з підвішеними до нього залізними стременами; 2 погано збережених залізних казанка і великий ритон з турячого рогу, прикрашеного по поверхні накладками зі срібла, а по горловині – срібною ж пластиною, орнаментованою простим орнаментом «в городки». Між наконечником спису та сідлом на дні камери було знайдено залишки 1 чи 2 ритонів, зроблених з турячих рогів, але менших та без металевих накладок.

В північно-східній частині камери було знайдено довгий залізний наконечник списа, втулка якого була обтягнута тонкою срібною пластиною: а на верхів’ї держака закріплено біля десятка обкладинок з такого ж листового срібла. Мабуть, вони слугували для закріплення на держаку прапорця чи штандарту. Судячи по розташуванню в комплексі, спис мав довгий держак і, як наслідок, був покладений з кута в кут камери: його верхів’я впиралося в край ями, а кінець держака знаходився біля іншого краю ями.

Нижче сідла лежали залізні бойова сокира та ніж, а ще нижче – невелика сокира-чекан. Декілька залізних цвяхів, що лежали майже на одній лінії, були знайдені в північно-східній частині камери. Схоже, двері у склеп знаходились саме в цій частині поховального комплексу. Більша частина західної половини могили знахідок не мала. Можливо, тут знаходилась заупокійна їжа чи інші речі – наприклад, одяг.

Найбільш інтригуючим та незрозумілим виявилося питання про присутність в комплексі жіночого поховання. Дружина чи рабиня (що частіше) нерідко добровільно погоджувались супроводжувати видатного воїна в «інший світ», щоб і там він не мав ніяких незручностей. Розкопки попередніх років показали, що в Шестовицькому могильнику багато поховань представників еліти містили, крім коня, ще й жіночий скелет (як, наприклад, відоме поховання з кургану № 36 з розкопок 1925 р.), який знаходився зліва від чоловічого. В нашому комплексі, як відмічалось, у піску практично не збереглись людські кістки, внаслідок чого відповісти на це питання однозначно ствердно не можна. І все ж таки, як уявляється, нове поховання було парним. На користь цього свідчить набір золото-скляних бус, знайдених ліворуч від «чоловічого» комплекту інвентарю. Буси лежали, вірогідно, в шкіряній сумочці, від якої залишились пряжечки. Неподалік розчищені і два срібних персня. Однак чітку відповідь на це питання можна буде дати тільки після аналізу на ДНК знайдених тут залишків зубів і порівняння їх результатів з аналогічними аналізами уламків черепу.

Тож ким був цей воїн з Шестовиці? Більшість предметів і поховання свідчать про його приналежність до дружинного стану, до того ж, судячи з багатства озброєння, до його верхівки, а наявність у похованні турячих рогів-ритонів дозволяє припускати, що він міг виконувати ще й функції жерця. Однак, таке поєднання функцій могло бути лише у вождя-жерця («хевдинга» згідно скандинавській міфології), ватажка шестовицької дружини. На користь цього свідчить і парадний спис із срібною втулкою та закріпленим срібними ж накладками прапорцем-штандартом, щоб під час бою воїни його дружини завжди могли знати, де знаходиться їх вождь та слідувати за ним. ¹⁹

Ще один скандинавський курган 0,65 м заввишки і розмірами 8,0 × 10,0 м, за обрядом тілоспалення на стороні, досліджений 2011 р. за 1,5 км на північний схід від городища, на краю високої правобережної тераси р. Десни (курганна група VI за Д. Бліфельдом). Західна пола насипу пошкоджена при будівництві дороги на початку 1980-х рр. Насип був оточений невеликим ровом, виявленим на глибині 1,40 м від рівня денної поверхні (ширина 2,0 – 2,5 м, глибина 0,60 – 0,70 м), який складався з п’яти сегментів, розділених перемичками. Під насипом (світло-сірий слабо гумусований і світло-жовтий пісок), на глибині 1,0 м від вершини кургану, виявлено яму округлої форми, 1,10 × 1,0 м, завглибшки до 0,22 м, що прорізає культурний шар епохи бронзи. Яма забита вугликами і обвугленими плашками (дуб і сосна), а також кальцино­ваними кістками. У північно-східному секторі ями був вкопаний на 1/3 крупний ранньо­гончарний горщик з вінцем доманжетного типу, орнаментований по плічках повільною хвилею, без слідів перебування у вогні, заповнений кальцинованими кістками. За попередніми спостереженнями І. Потєхіної, кістки, вміщені в горщику, належали дорослій жінці, віком 20 – 35 років. Кістки другої жінки, що були сконцентровані в ямі, належали іншій особі більш старшого віку, який точно встановити не вдалося через більш високу температуру (до 1000°С) кремації.

На глибині 1,02 – 1,20 м виявлений розкиданий хаотично похоронний інвентар, зосереджений, головним чином, у північно-західному секторі ями. Більшість знахідок носять сліди перебування у вогні. Особливо постраждало намисто. Вдалося зібрати 15 екз., більшість з яких сильно перепалені і деформовані. Піддаються визначенню 1 сердолікова кругла, 2 круглих з прозорого скла, 1 золотоскляна (?) і 1 сріблоскляна, 1 зонна рубчаста, 2 подвійних з синього або фіолетового скла. Крім того, знайдено 3 фрагменти оковки (від скриньки ?) з тонкої залізної смуги, шириною 1,8 см, з круглим отвором в кожному (у одному збереглася заклепка), 2 уламки держаку від залізного ножа, держак від шила (?) і залізний предмет з товстої (0,4 – 0,5 см) залізної пластини, що розширюється догори (від 1,2 см до 2,0 см), на вузький кінець якої приварена тонка пластина, завдовжки 6,0 см, розрізана посередині вдовж навпіл; інший кінець її скручений в петлю, в яку вставлено кільце (діаметр 4,5 см) з круглої залізної проволоки (світець? Один з різновидів ключа?).

Набагато краще збереглися срібні і білонові прикраси. Серед них: уламок бортика крупної черепаховидної фібули, мала кругла фібула з орнаментом типу «Терслев», 3 круглих підвіски зі стилізованим зображенням звіра, 2 утримувача для ланцюга дзвоновидної форми, 4 круглих підвіски з волютообразним орнаментом і 2 обоймиці з 2 заклепками в кожній.

Від черепахоподібної фібули зберігся фрагмент подовженого борту, прикрашеного по нижньому краю витисненими прямокутниками завдовжки 18 – 22 мм, з волютообразним орнаментом в одному кутку і косими насічками в іншому.

Фібула кругла мала типу «Терслев». Діаметр – 28 мм; перетин пластини корпусу – 1,0 мм. На лицьовій стороні – складно переплетений орнамент зі скані і крупної зерні; в центрі композиції – крупна кулька, закріплена декількома вертикально напаяними дротиками (висота 3 мм). На зворотній стороні фібули була залізна голка, від якої збереглися пружина і голкоприймач; довжина голки, що реконструюється, – близько 2,2 мм. На зворотній стороні фібули між двох зубчиків-тримачів було закріплене срібне дротяне кільце (діаметр 18 мм, перетин дротику1 мм) із зав'язаними кінцями. Найближча аналогія – камерне поховання на території Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві (розкопки Г. Івакіна, 1999 р.).

3 круглих підвіски із стилізованим зображенням звіра, що спирається 4 лапами на рамку, з личиною під вушком. Чітко є видимими очі, ніс і великі вуха. Обідок підвіски утворений чотирма масками фантастичних істот, обернутими в профіль і сполученими вузькою стрічкою, розділеною борозенками на 3 смужки. В коло рамки вписано чотирилапого фантастичного чудовиська, тіло якого зігнуте таким чином, що одна з лап, гіпертрофовано збільшена, залишається в центрі зображення, а 3 інші – тримаються за обід. Всі 3 екземпляри, схоже, відлили в одній формі (40 х 34 мм, вушко – 9 х 6 мм, діаметр отвору – 1 мм). На думку В. В Зоценка, подібні підвіски відносяться до типу «Skemo» і належать до групи прикрас, перехідних від стилю «Borre» до стилю «Jеlling». До нашої знахідки в Східній Європі було відомо 21 екз. подібних підвісок.

4 підвіски круглих (1 фрагментована) групи А: 1, типа «Söderby». Діаметр – 20 мм; вушко – 6 х 4 мм, діаметр отвору – 1 мм. Орнамент – 3 спіралі волют, розгорнутих догори. Найближча аналогія – підвіска з Букринського городища (с. Великий Букрин Київської обл.).

2 утримувачі для ланцюга дзвоновидної форми, 22 × 19 мм, вушко – 7 × 3 мм, діаметр отвору – 1,5 мм. Орнамент – стилізована личина, на якій схематично змальовані 2 великих круглих ока, маленький ніс, густі вуса, що піднімаються догори, рот. Від нижньої рамки відходять 3 вушка, діаметром 4 мм, з припаяного дроту, діаметром 1 мм.

2 обоймиці з тонкого листового срібла, 20 × 12 мм і 15 × 12 мм, в кожній з них збереглося по 2 заклепки. У меншій збереглося срібне ж дротяне кільце (20 мм) із зав’язаними кінцями.

За сукупністю ознак і аналогіям поховання може бути датоване серединою – другою половиною Х ст. ²⁰

Окрім чисельних поховань, виявлених у різних групах Шестовицького некрополя, про присутність тут скандинавів свідчить і топоніміка. Як вважає О. Мельникова, мікротопонім «Коровель» не має очевидної етимології в давньоруській мові, тоді як для давньоскандинавських топонімів його морфологія, навпаки, здається досить типовою. Як і подавляюча більшість останніх, він являє собою двоосновний композит. Перша – давньоскандинавське kjarr, n. (pl. kjorr) – «чагарники молодого лісу чи кущів»; друга – vellir, pl.  от vollr – «поле, пласка земля». Т ч., назва Коровель може бути перекладена як „порослі густим підліском поля» чи «покрита кущами долина», що узгоджується з характером місцевості, на якій розташовувався комплекс.

Складніше з’ясувати етнічну приналежність похованих в курганах № 42 та № 110. Сидяче положення померлих відоме як в могильниках Скандинавії, так і в землях прусів. Зокрема, в кургані № 42 в камерній гробниці був похований чоловік у сидячому положенні, зліва від якого – жіночий скелет, а в ногах похованих скелет коня з підігнутими ногами. Похований воїн був одягнений у шовкову сорочку, накритий плащем із вовни і підпоясаний розкішним поясом з притороченою сумкою-ташкою. В головах скелета знайдено меч типу Х, що за типологією Я. Петерсена датується серединою Х ст., з бронзовим навершям та руків’ям і наконечником піхов, прикрашеним композицією «Одін з круками»; в центрі могильної ями – лук та сагайдак з 18 стрілами, 2 кістяні накладки, прикрашені різьбленим орнаментом у датсько-норвезькому стилі «Маммен» тощо. На думку В. Кулакова, розглядуване поховання могло належати вождю-жерцю («хевдінгу»), який походив з берегів Балтики чи із земель прусів (можливо, із Самбії) ²¹.

Окремі поховання залишені вихідцями з південних степів, зайнятих кочовиками (подвійні поховання, орієнтовані в різні сторони головами, в курганах № 38 та № 61) та з північних лісів, заселених фінно-угорськими племенами (кургани № 122 та № 124, з орієнтацією померлих на північ) також були тут представлені.

Досить цікаві результати дає і картографування розповсюдження різних типів поховальної обрядовості в різних курганних групах Шестовицького могильника. Так, у І (найбільшій – понад 100 насипів) курганній групі неподільно домінують тілоспалення, тоді як тілопокладення складають не більше 20% від загальної кількості розкопаних тут поховань. При цьому кількість тілопокладень помітно зростає в північній частині групи, де вони складають понад 50%, порівняно з південною її частиною (менше 20 %), де знаходяться найдавніші комплекси Шестовицького некрополя. У складі більш пізніх ІІ та ІІІ груп взагалі виявлені виключно поховання за обрядом тілопокладення, як і в найпізнішій у цій частині могильника ІV групі. Загалом складається враження, що кількість тілопокладень на Шестовицькому некрополі зростає протягом всього Х ст., поки наприкінці його вищезазначений обряд не починає домінувати.

Ці факти можуть бути пояснені, перш за все, виключним положенням Шестовицького комплексу на Лівобережжі Дніпра. Це було місце концентрації військової еліти (включаючи і варягів), підпорядкованої Києву, які приймали участь в торгових експедиціях у Візантію, де вони могли більше дізнатися про Християнство. В часи, коли Ігор був київським князем, Християнство, на думку вчених, поширювалося в середній течії Дніпра, перш за все в містах. Поступова зміна язичницького поховального обряду на християнський і є свідченням цього довгого та складного процесу. ²²

Показовою, на думку Д. Бліфельда, є присутність в кожній досліджуваній курганній групі курганів-кенотафів «гніздами» по 5 – 8 насипів. Він вважає, що це свідчить про активну участь воїнів з Шестовиці у військових операціях київських князів Олега, Ігоря та Святослава, в яких багато з них гинули. На честь тих, хто не повертався з таких походів, і споруджували пам’ятні кургани-кенотафи (зі збереженням обрядів, але без тіла).

У зв’язку з усім, зазначеним вище, постає питання: чим же саме був розглядуваний комплекс в Шестовиці в ІХ – ХІ ст.? Чи був він «колонією скандинавів», як вважав Т. Арне, чи це був табір найманців, підпорядкованих Київським князям, котрі були готові за дзвінку монету служити тому, хто більше заплатить, як інтерпретував його роль Б. Рибаков? І потім, чому назва такого важливого стратегічного пункту на Лівобережжі Дніпра, соціальну та військову еліту якого складали переважно вихідці зі Скандинавії, не потрапила не лише на сторінки давньоруських літописів, але навіть і не згадується в сагах, у яких описується участь варягів у численних усобицях та походах на Русі, чи в рунічних написах?

Вірогідно, суть тут полягає в різному характері контактів варягів і слов’ян на півночі і півдні Русі. На півночі чисельність скандинавів була значно більшою і вони на певних етапах активно втручалися в політичні події, вели масштабні торгові операції, селилися серед слов’янського населення Новгородчини. Але якщо в силу певних обставин їм було необхідно повернутися додому, то завдяки відносно незначній географічній відстані вони могли досить легко це зробити і залишитися там назавжди. Завдяки цьому Новгород (Хольмград) та інші міста Півночі Русі були добре відомі в Скандинавії, включно до деталей їх історичної топографії.

В той же час, столиця Русі – Київ майже не згадується в скандинавських поемах Х – ХІІ ст., рунічних написах та в королівських сагах. Цей історичний парадокс може бути пояснений тим фактом, що на півдні Русі скандинави поступово інтегрувалися до складу феодальної еліти і зайняли різні позиції в соціальній шкалі: від керуючої династії до правлячої верхівки віддалених військових гарнізонів, підпорядкованих Києву. Вони регулярно отримували свою частину державних доходів, залежно від позиції, яку займали, і поступово асимілювалися автохтонним населенням. Таким чином, їм не було потреби вертатись додому: окрім здобичі, слави та високого соціального статусу вони знайшли свою нову Батьківщину на Півдні Русі і лишались тут назавжди, або навіть їхали далі на південь – до Візантії, де могли знайти гідне застосування своїм вмінням та енергії.

Це твердження знаходить переконливі підтвердження в Шестовиці (окрім факту швидкої асиміляції прийдешніх елементів згідно антропологічним фактам) в появі багаточисельних речей-гібридів (включаючи речі з рунічними написами, у т. ч. – кістяна дудка з території подолу з руноподібними знаками на трьох бокових гранях, котрі вже неможливо скласти в слова), в мирному співіснуванні (жили на посаді через огорожу) представників різних етнічних груп і в поліетнічній структурі некрополю (поховання не розділялись по різних кладовищах за етнічними ознаками).

І, нарешті, останнє питання, яке виникає при розгляді зазначеної проблеми: звідки походили варяги-вікінги, котрі справили такий вплив на формування давньоруської державності на її ранніх етапах?

В історіографії вкорінилася думка, що на теренах Східної Європи діяли, переважним чином, шведські вікінги, тоді як дани та норвежці – в основному в західній та північній Європі. Проте це хибна, як нам здається, думка.

Ще на початку ХVІІ ст., як засвідчив французький найманець при дворі московських царів Жак де Маржерет, у відповідних колах російської верхівки існувало переконання про датське походження літописних Рюрика та його братів. І лише століттям пізніше, з подачі академіка Г. Байєра, який спирався на свідчення «Бертинських анналів», пануючою стала думка про їх шведське походження, та вже в 60-ті роки ХХ ст. до датської версії повертається польський дослідник Х. Ловмянський, у 80-ті – відомий радянський вчений-антинорманіст Б. Рибаков. Наприкінці ХХ ст. нові аргументи навели археологи – В. Зоценко, В. Кулаков, Т. Пушкіна. На їх думку, датські (чи датсько-пруські) елементи у складі руської дружинної культури зі значною долею вірогідності можна вичленити зі скандинавського її пласта, починаючи з середини – третьої чверті Х ст. Це – жіноче поховання в кургані Ц-198 Гньоздова та парне в кургані № 42 (Х за нумерацією П. Смолічева) з Шестовиці, а також деякі з поховань Седнівського некрополя поблизу Чернігова, в яких знайдені воскові свічки чи шматки воску. Для даного періоду (середина – 80-ті рр. Х ст.) камерний обряд частіше ототожнювався з шаром «королівської дружини» – хірду, члени якої на той час могли бути християнізованими лише в Данії – як відомо, ця країна прийняла Християнство, як державну релігію, в 60 –
70-ті рр. Х ст.

Ще одне свідоцтво – зі сфери фортифікації, а саме функціонально-планувальної та конструктивної типології укріплень. Маються на увазі руські «дружинні табори» другої половини Х ст., що мали на той час єдину аналогію в Європі, а, можливо, і прототип – датські «табори вікінгів», точніше – «королівські фортеці». Сюди ж відноситься і такий елемент системи оборони кордонів, як ділянки суцільного валу («Змійові вали»), створені (точніше, відтворені) при Володимирі Святославичі трохи пізніше реконструкції Харальдом Синьозубим валу «Даневирке» між Данією та Німеччиною. І, нарешті, сама конструкція укріплень з плоту, що зустрічається як в найбільшій на той час фортеці-військовому таборі (Бєлгород), так і на городищі в Шестовиці, і навіть в одній з найменших фортець Подесення – Левенці під Стародубом. Схожу конструкцію мають стіни датських «таборів вікінгів», споруджених Харальдом Синьозубим в 70-ті рр. Х ст. для захисту від німецького вторгнення. ²³

У зв’язку з цим має інтерес ще один сюжет із ранньої історії Русі: блискуча перемога сина Святослава Ігоревича Володимира над своїми суперниками – спочатку над Рогвальдом Полоцьким, а потім і над Київським князем Ярополком Святославичем. Яким чином князь-вигнанець, яким став Володимир у 977 р., зміг зібрати до 980 р. багаточисельне наймане військо, не маючи для цього ані грошей, ані суспільного положення?

Варязькі загони наймались, як правило, до «платоспроможних» правителів, причому умови обговорювалися завчасно (як було з ярлом Еймундом та «конунгом Ярицлейвом» в ході боротьби останнього зі Святополком Окаянним та Брячиславом Полоцьким). Отже, успіх Володимира Святославича можна пояснити лише заступництвом якогось впливового «гаранта», який був зацікавлений в успіху саме Володимира. На думку Є. Шинакова, в 977 – 980 рр. на Балтиці в якості такого могла витупити лише одна людина – конунг Данії та Норвегії Харальд Синьозубий. Шведська «королівська дружина» була занадто незначною за чисельністю, та й сама шведська правляча верхівка на той час ніяк не була зацікавлена в справах на Сході – завершувалось об’єднання країни Ейріком Побідоносним. Скандинавські «колонії» в Південній і Східній Прибалтиці (Прусія та Курляндія) не були повністю самостійні в прийнятті таких значущих рішень, та й не мали значного людського потенціалу. Саме наприкінці 70-х рр. Х ст., відразу по закінченні війни з Німеччиною, Харальд Синьозубий мав величезний контингент (тільки в чотирьох «королівських фортецях» могли вміститися до 9000 чоловік) досвідчених, але залишених без діла та здобичі (у зв’язку з оборонним характером війни з Німеччиною, до того ж програної) воїнів. З’являється звичайне в таких умовах питання – як безболісно зняти їх зі свого утримання і чим зайняти з користю для діла і для себе?

В такому випадку звернення Володимира прийшлося дуже до речі для Харальда, який саме і міг допомогти князю-вигнанцю набрати військо з «вільних» вікінгів не лише датського, а й норвезького, а, може, ще й «вендського», і прусського походження, а ще й (офіцерський склад) зі своєї, почасти християнізованої, «королівської дружини» – хірду.

Останній комплекс письмових джерел, пов’язаних з датсько-руськими зв’язками, відноситься до подій 1018 – 1022 рр. Це відома фраза Титмара Мерзебургського про «багаточисельних моторних данів», яких він зустрів у Києві в часи його окупації польсько-німецькими військом Болеслава в 1018 р. Саме на це джерело часто посилався Г. Лєбєдєв, як на доказ переважно датських контактів на Русі. Можливо, мова йде не лише про купців та нових найманців, але й про нащадків «старих», які прибули на Русь ще у 980 р., варягів.

Необхідно відзначити й безсумнівну типологічну схожість процесів завершення ранньодержавного політогенезу в Данії та на Русі і їх практичну синхростадіальність. Мається на увазі і спосіб завершення територіальної консолідації, і конкретні її методи і прояви (військові табори-фортеці, створені «королівською дружиною», вчасне прийняття християнства), форми (територіально-тисячна організація) і роль у цьому процесі оборонної війни (з німцями в Данії, з печенігами на Русі), що супроводжувалася створенням загальнодержавної оборонної системи.

На початку ХІ ст. суттєво змінилась політична ситуація на Русі. Після смерті 1015 р. Володимира Святого між його синами розгорнулася боротьба за батьківський трон. В ході цієї боротьби владу на Лівобережжі 1023 р. захопив Тмутараканський князь Мстислав Володимирович. Зазнавши невдачі в Києві, в Чернігові, невдоволеному владою столиці, він отримав активну підтримку: наступного, 1024 р. основу його армії склало саме сіверянське ополчення, яке прийняло на себе головний удар Ярославових найманців-варягів. В той же час, гарнізони застав, які контролювали всі підходи до Чернігова, вірогідно, зберігали вірність Києву, і Мстислав, який готувався до вирішальної зустрічі з братом, навряд чи ризикнув би залишити їх у себе в тилу. Велика пожежа на городищі Коровель, що знищила його укріплення, практично співпадає у часі з цими подіями. На кілька десятиріч життя тут завмирає, в багато разів зменшується площа його посаду та подолу.

Проте, Мстислав Володимирович був не причиною загибелі городища, а, скоріше, лише «виконавцем присуду», що його виніс сам плин історії. До ХІ ст. на Русі, як і в Скандинавії, і в Західній Європі в цілому, змінилась сама соціально-політична ситуація: підходило до кінця формування ранньофеодального класового суспільства і державності. Добре озброєні та навчені дружини професійних найманців з їх непередбачуваною поведінкою погано вписувались у нові реалії. Частина з них встигла інтегруватися в нові соціально-політичні структури і злитися з місцевою родоплемінною елітою; багато склали голови в численних походах, а ті, хто залишився, сталі непотрібним і небезпечним баластом.

Ці зміни соціально-політичних умов, що потягнули за собою в кінці Х – на початку ХІ ст. такі кардинальні наслідки, дію яких посилила «срібна криза», що вибухнула в арабському світі на початку 60-х рр. Х ст., і розгром наприкінці Х ст. Саманідської держави навіть більше, ніж східний поход Святослава Завойовника чи рейд 1023 – 1024 рр. Мстислава Володимировича, були головними причинами занепаду і руху вікінгів, і пов’язаних з ними центрів, будь це Бірка на Балтиці, Гньоздово-Смоленськ на Дніпрі, чи Шестовиця на Десні. Переживши в Х ст. свій розквіт, вони ніколи більше не досягають минулого рівня розвитку. Після деякого періоду запустіння життя в цих пунктах відновлюється, але їх економічний центр переміщується з городищ на неукріплені передмістя, площа яких різко зменшується, а інтенсивність життя помітно знижується. Та і сам комплекс кардинально трансформується: з гегемона Чернігова він перетворюється на скромну заставу на південних підступах до міста.

Монголо-татарська навала в середині ХІІІ ст. поставила крапку в історії городища Коровель. Давнє городище, мешканці якого протягом віків наводили жах на сусідів, надовго впало в тишу та забуття.

Проте, розповсюджену в історіографії думку про те, що русько-скандинавські зв’язки поступово згортаються у другій половині ХІ ст., після закінчення епохи вікінгів, чи переходять у площину виключно династичних шлюбів, слід вважати хибною. Одним з найяскравіших свідчень цьому є згадка в «Києво-Печерському патерику» варяга Шимона, який вже за часів Володимира Мономаха перейшов з католицтва у православ’я разом з усією своєю родиною, а його син Георгій невдовзі мав велику владу у поволзьких землях Русі.

Чи не найпізнішими незаперечним свідченням присутності скандинавів на Русі є рунічні написи на срібній чаші головного героя «Слова о полку Ігоревім», князя Новгород-Сіверського, потім чернігівського, Ігоря Святославича з династії Ольговичів, яка походить зі скарбу, знайденого автором 1985 р. на території князівського подвір’я на Чернігівському дитинці. ²⁴

Відтак, можемо констатувати, що русько-скандинавські контакти за доби Середньовіччя були не лише різноплановими і взаємовигідними, але й набагато тривалішими, ніж вважалось досі. У будь-якому разі, зазначена проблема потребує не лише остаточного очищення від різноманітних політичних інсинуацій, а й подальшого тривалого і наполегливого вивчення, що мають довести вагомий внесок наших народів у формування Європейської Цивілізації доби Середньовіччя.

_________________________________

1. Коваленко В.П. Новые исследования Шестовицкого комплекса // Археология древнерусского города ХI – XV вв. Проблемы источниковедения, становления государственности и культурогенеза. / Тезисы докладов Международной научной конференции. Рязань, 6 – 9 апреля 2011 года. – М., 2011. – С. 35 – 37.

2. Kovalenko V. Chernigiv and Shestovitsa: Slavonic-Scandinavian Contacts on the Left Bank of the Dniper in the end of ІХ- Х сеnt. // Magdeburg und Europa im X Jahrhundert. – Magdeburg, 2000. – С. 32 – 43; Коваленко В.П., Моця А.П., Сытий Ю.Н. Археологические исследования Шестовицкого комплекса в 1998 – 2002 гг. // Дружинні старожитності Центрально-Східної Європи VIII – XI ст. – Чернігів, 2003. – С. 51 – 67; Коваленко В., Ситий Ю. Вікінги в Шестовиці // Чернігівщина incognita. – Чернігів, 2004. – С. 37 – 43; Коваленко В. Варяжские древности на Левобережье Днепра: возможности комплексного подхода // Древняя Русь. Вопросы медиевистики. – № 3 (21) сентябрь. – М., 2005. – С. 40 – 41.

3. Коваленко В. Давньоруська еліта періоду формування державності: етнічний вимір // Еліти і цивілізаційні процеси формування націй. – К., 2006. – Т. 1. – С. 225 – 234; Коваленко В., Моця А. Шестовица: «этничный котел» на Десне эпохи формирования Древнерусского государства // Славяно-русское ювелирное дело и его истоки. Межд. науч. конф., посвященная 100 летию со дня рождения Гали Федоровны Корзухиной: Тезисы докладов. – СПб, 2006. – С. 196 – 198; Коваленко В., Моця О. «Етнічний казан» на Десні (до інтерпретації Шестовицького археологічного комплексу) // Матеріали VI Міжнародного конгресу україністів. Історія. Політологія: Збірник наукових статей. – К., 2007. – С. 170 – 180.

4. Коваленко В.П. Східнослав’янські гради на зламі тисячоліть // Міжнародний історико-археологічний семінар «Населення Прутсько-Дністровського межиріччя та суміжних територій в другій половині І – на початку II тисячоліття н.е.». Тези доповідей та повідомлень. – Чернівці, 1994. – С. 10 – 11; В. Коваленко. Сновськ і «Сновська тисяча» // Містечко над Сновом. Збірник статей і матеріалів. – Ніжин, 2007. – С. 25 – 85.

5. Коваленко В., Скороход В. Виповзів – дружинний табір у Нижньому Подесенні // Вісник Чернігівського державного педагогічного університету. – Вип. 73. – Історичні науки. – № 6. – С. 66 – 81.

6. Беренштам В.Л. Отчет о раскопках в Остерском уезде Черниговской губ. // Науковий архів Інституту історії матеріальної культури РАН. – Рукописний архів. – Ф. 1. – Оп. 1889. – Спр. 48. – Арк. 6 зв. – 7.

7. Отчет о деятельности Черниговской губернской архивной комиссии за 1912 год. – Чернигов, 1913. – С. 9 – 10; Ясновська Л. Вивчення давньоруських старожитностей Чернігівщини членами Чернігівської губернської вченої архівної комісії // Сіверянський архів. – Ніжин, 2007 – С. 32; Каталог [Черниговского соединенного исторического] музея. – Чернигов, 1915. – С. 17.

8. Науковий архів Інституту археології НАН України. – Ф. ВУАК. – Спр. 8. – Арк. 1 – 1зв.

9. Ляпушкин И.И. Днепровское лесостепное Левобережье в епоху железа // Материалы и исследования по археологии СССР. – № 104. – С. 15; Ляпушкін І.І. Дослідження Дніпровської Лівобережної експедиції 1947 – 1948 рр. // Археологічні пам‘ятки УРСР. – Т. ІІІ. – К., 1952. – С. 297; Попко А.А. Памятники зарубинецкой культуры Нижнего Подесенья /1948/1960/1964/. Материалы к археологической карте (рукопис). – С. 16. – № 20; Каталог Черниговского соединенного исторического музея. – Чернигов, 1915. – С. 17, № № 228 – 234; Копилов Ф.Б., Одинцова С.М., Шапошникова О.Г. Археологічні розвідки по нижній течії Десни // Археологічні пам’ятки УРСР. – К., 1952. – Т. 3. – С.  95 – 96.

10. Сухобоков О.В. Славяне Днепровского Левобережья (роменская культура и ее предшественники). – К., 1975. – С. 19, карта 4; Кучера М.П. Слов‘яно-руські городища VIII – XIII ст. між Саном і Сіверським Дінцем. – К., 1999. – С. 159, рис. 45. – № 556; С. 218. – № 556.

11. Арцыбашев Н.С. Повествование о России. – Т. I. – М., 1838. – Кн.. 2. – С. 162. – № 1016; Багалей Д.И. История Северской земли до половины XIV ст. – К., 1882 – С. 149; Барсов Н.П. Материалы для историко-географического словаря России. Географический словарь Русской земли. (IX – XIV ст.) – Вильна, 1865. VIII. – C117; Барсов Н.П. Очерки русской исторической географии. География Начальной (Несторовой) летописи. – Варшава, 1885. – IV. – С. 149; Беренштам В.Л. Отчет о раскопках в Остерском уезде Черниговской губ. // Науковий архів Інституту історії матеріальної культури РАН. – Рукописний архів. – Ф. 1. – Оп. 1889. – Спр. 48. – Арк. 6 зв. – 7; Грушевський М.С. Історія України-Руси. – Т. ІІ. – ХІ – ХІІІ вік. – Львів, 1905. – С. 320; С. 602: Мапа «Чернігівщина і Переяславщина в ХІ – ХІІІ в.»; Dimnik M. The Dynasty of Chernigov. 1054 – 1146. – Toronto, 1994. – P. 14, 52, 221; Map 5; Зайцев А.К. Черниговское княжество // Древнерусские княжества Х – ХІІІ вв. – М., 1975. – С. 78; Зайцев А.К. Черниговское княжество Х – ХIII вв. Историко-географическое исследование. – Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук. – М., 1976. – С. 199, 221; Коваленко В.П. Происхождение летописных городов Чернигово-Северской земли (ІХ – ХІІІ вв.) – Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук. – К., 1983. – С. 245 – 247; Коваленко В.П. Исследования летописных городов в Нижнем Подесенье // Археологические открытия 1983 года. – М., 1985. – С. 287; Кучера М.П. Слов‘яно-руські городища VIII – XIII ст. між Саном і Сіверським Дінцем. – К., 1999. – С. 159. – Рис. 45. – № 556; С. 218. – № 556; Kuczynski S.M. Ziemie Chernihovsko-Siewierskie pod rzadami Litwy. – Warszawa, 1936. – S. 41; Марков М.Е. О городах и селениях в Черниговской губернии, упоминаемых в Несторовой летописи, как они в оной следуют по порядку годов // Периодические сочинения об успехах народного просвещения. – СПб, 1815. – Т. 40. – С. 208; Насонов А.Н. «Русская земля» и образование территории Древнерусского государства. Историко-географическое исследование. – М., 1951. – С. 227; Погодин М.П. Разыскания о городах и пределах древних руських княжеств, с 1054 по 1240 г. II. Княжество Черниговское. – Журнал Министерства Внутренних дел. – 1848. – № 9. – С. 454; Погодин М.П. Исследования, замечания и лекции о русской истории. Период удельный, 1054 – 1240. – М., 1850. – Т. 4. – С. 241; Рычка В.М. Формирование территории Киевской земли. – К., 1988. – С. 74 – 75; Самоквасов Д.Я., Уварова П.С. Выписки из дел Императорской археологической комиссии 1860 – 1905 гг. и Черниговского губернского Статистического комитета 1901 г., пополненные сведениями из архива графини П.С. Уваровой (О нахождении денежных кладов и других древностей) // Труды Московского Предварительного комитета по устройству XIV Археологического съезда. – М., 1906. – Вып. 1. – С. 62; Соловьев С.М. История России с древнейших времен. – Кн. 1. – Т. 1 – 2., М., 1960. – С. 725, № 346; Толочко П.П. Киев и Киевская земля в эпоху феодальной раздробленности ХІІ – ХІІІ вв. – К., 1980. С. 116; Толочко П.П. Київська Русь. – К., 1996. –С. 114, карта «Чернігівська і Переяславська землі у ХІІ – ХІІІ ст.» та ін.

12. Ипатьевская летопись // Полное собрание русских летописей. – Т. ІІ. – М.; Л., 1962. – Стб. 481 – 482, 497 – 498, 599.

13. Коваленко В.П. Исследования летописных городов в Нижнем Подесенье // Археологические открытия 1983 года. – М., 1985. – С. 287.

14. Скороход В.М. Дослідження Виповзівського археологічного комплексу 2009 р. // Археологічні дослідження в Україні 2009 р. – К. - Луцьк, 2010. – С. 378 – 379; Моця О. П., Скороход В. М., Ситий Ю. М. Оборонні споруди Виповзівського городища // Археологические исследования в Еврорегионе «Днепр» в 2011 г. – Чернигов, 2012; Скороход В. М., Козубова Д. М., Мироненко Л. В.Дослідження житлової забудови кінця ІХ – середини Х ст. на посаді Виповзівського городища – Археологические исследования в Еврорегионе «Днепр» в 2011 г. – Чернигов, 2012.

15. Коваленко В.П. Стародавній Седнів та війна Олега з сіверянами у 884 р. // Християнізаційні впливи в Київській Русі за часів князя Аскольда: 1150 років. Матеріали міжнародної конференції. М. Чернігів. – Луцьк – Чернігів, 2011. – С. 150 – 161; Сновськ і «Сновська тисяча» // Містечко над Сновом. – Ніжин, 2007. – С. 25 – 85.

16. Коваленко В.П. Новые исследования Шестовицкого комплекса // Археология древнерусского города ХI – XV вв. Проблемы источниковедения, становления государственности и культурогенеза. Тезисы докладов Международной научной конференции. Рязань, 6 – 9 апреля 2011 года. – Москва, 2011. – С. 35 – 37.

17. Коваленко В.П., Ситий Ю.М., Скороход В.М. Дослідження оборонних конструкцій городища Коровель // Археологія і давня історія України. – Вип. І. – Проблеми давньоруської та середньовічної археології. – К., 2010. – С. 316 – 328.

18. Коваленко В., Моця О., Сытый Ю. Археологические исследования Шестовицкого комплекса в 1998 – 2002 гг. // Дружинні старожитності Центрально-Східної Європи VІІІ – ХІ ст. – Чернігів, 2003. – С. 51 – 83.

19. Коваленко В., Моця А. Викинг из Шестовицы // Родина. – М., 2006. – № 10. – С. 40 – 43; Коваленко В., Моця О. Поховання вікінга з Шестовиці // Гардаріки / Garđariki. – Львів, 2007. – № 1. – С. 1 – 5; Коваленко В., Моця О.П. Нові дослідження в Шестовиці // Российско-Беларусско-Украинское пограничье…. – Брянск, 2008. – С. 111 – 118.

20. Коваленко В., Моця О., Осадчий Э. Новий курган в Шестовиці // Археологічні дослідження в Єврорегіоні «Дніпро». – Чернігів, 2012.

21. Кулаков В.И. Ирзекапинис и Шестовицы // Проблемы археологии Южной Руси. – К., 1990. – С. 111 – 116.

22. Коваленко В. Тілопокладення Шестовицького некрополя // Некрополі Чернігівщини. Тези доповідей міжнар. наук. конф.–Чернігів, 2000. – С.42 – 45; Коваленко В.П. Христиане некрещеной Руси (по материалам Днепровского Левобережья) // Християнізаційні впливи в Київській Русі за часів князя Аскольда: 1150 років. Матеріали міжнародної конференції. М. Чернігів. – Луцьк – Чернігів, 2011. – С. 111 – 121.

23.  Шинаков Е.А. Образование Древнерусского государства. Сравнительно-исторический аспект. – М., 2009. – С. 263 – 273.

24.  Коваленко В.П. Чаша князя Ігоря // Історія Русі-України (історико-археологічний збірник). – К., 1998. – С. 142 – 151.

НА СТРАНИЦУ АВТОРА

НА ГЛАВНУЮ СТРАНИЦУ САЙТА

Все материалы библиотеки охраняются авторским правом и являются интеллектуальной собственностью их авторов.

Все материалы библиотеки получены из общедоступных источников либо непосредственно от их авторов.

Размещение материалов в библиотеке является их цитированием в целях обеспечения сохранности и доступности научной информации, а не перепечаткой либо воспроизведением в какой-либо иной форме.

Любое использование материалов библиотеки без ссылки на их авторов, источники и библиотеку запрещено.

Запрещено использование материалов библиотеки в коммерческих целях.

Учредитель и хранитель библиотеки «РусАрх»,

академик Российской академии художеств

Сергей Вольфгангович Заграевский