Источник: Козак Н.Б. Перша жертва «нових Аткритій» // Заснування Софійського собору в Києві: проблеми нових датувань. Матеріали Круглого столу. К., 2010. Все права сохранены.

Размещение материала в открытом доступе произведено: http://www.myslenedrevo.com.ua. Все права сохранены.

Размещение в библиотеке «РусАрх»: 2015 г.

Н.Б. Козак

ПЕРША ЖЕРТВА «НОВИХ АТКРИТІЙ»

У переддень «великого ювілею» згадаймо, як все почалось. А почалося це понад двадцять років тому із публікації у щорічнику «Памятники культуры. Новые открытия» за 1986 р. статті, присвяченої портрету сім’ї Ярослава Володимировича на стінах церкви Святої Софії в Києві [Никитенко Н.Н. Княжеский групповой портрет в Софии Киевской и время создания собора. Памятники культуры. Новые открытия. Письменность. Искусство. Археология. Ежегодник 1986. 1987, с. 237-244]. Автор статті стверджувала, що насправді цей портрет зображає не сім’ю Ярослава, а сім’ю його батька, Володимира. Чому? Тому що це «не просто ктиторська композиція», а ілюстрація заснування або (як написано далі по тексту) освячення церкви Святої Софії, що символізує торжество християнства на Русі. А оскільки хрестителем Русі був Володимир, то відповідно портрет зображає сім’ю Володимира і саме Володимир, отже, є справжнім засновником церкви Святої Софії. З таким же успіхом Володимира можна було проголосити засновником його власного пам’ятника тут на київських кручах, бо цей пам’ятник символізує хрещення Русі, а Русь хрестив Володимир.

Головою редакційної колегії «Новых откритий» тоді був Дмитрій Сергійович Ліхачов. Він не знав, що наступною жертвою Автора стане Іларіонове «Слово про закон і благодать», виявившись значно старшим ніж міг в найсміливіших помислах уявити собі будь хто з дослідників літератури княжої доби [Никитенко Н.Н. «Слово» Илариона и датировка Софии Киевской. Oтечественная филосо-фская мысль ХІ-ХVІІ вв. и греческая культура. К., 1991, с. 51-57]. У статті не було жодної згадки про «Слово» як і про Дмитрія Власовича Айналова, який першим на основі специфічної інтерпретації однієї фрази Іларіона висловив припущення, що Володимир був причетний до задуму будівництва Софії, який втілив його син Ярослав [Айналов Д. К вопросу о строительной деятельности св. Владимира. Сборник в память святого и равноапостольного князя Владимира. Петроград, 1917. Вып. 1, с. 21-39]. Без Айналова, отже, вийшло справжнє «новоє Аткритіє».

Далі був легіон публікацій, точне число яких відоме хіба Автору. Ознайомившись із багатьма, вважаю апогеєм творчості монографію 1999 р. [Никитенко Н.Н. Русь и Византия в монументальном комплексе Софии Киевской. Историческая проблематика. К., 1999.] Кількість доказів досягла критичної величини. Коли читав цю монографію, склалося враження, що все в Софії промовляє про її «істинного» засновника і, в тому числі, іконографія княжого портрета, якому присвячено окрему главу.

Поговоримо про іконографію. «Визначним внеском» стала нова реконструкція центральної втраченої частини княжого портрета. Там князь підносить модель храму не Христові, а на «мармурову панель» і назустріч княгині, а якщо прийняти пояснення Автора, що «об’єднуючою ланкою» було княже подружжя, яке підчас служби стояло на хорах якраз над центральною частиною композиції, то в такому разі князь підносив модель сам собі, а потім, після смерті, своїм нащадкам [Никитенко Н.Н. Русь и Византия в монументальном комплексе, с. 45-46]. Аналогів такому композиційному укладу не збереглось в пам’ятках візантійської іконографії. Але в цьому і полягає «унікальність», «неповторність», «своєрідність» як самої пам’ятки, так і… її реконструкції.

Автор також поглибила аргументацію ідентифікації княжого портрета як сцени, що зображає «реальну історичну подію» заснування чи освячення церкви Святої Софії, кардинально відмовившись від «реакційного» припущення, що там були зображені представники духовенства. Вони звичайно брали участь в події, адже це церковний обряд, проте їх… не зобразили [Спершу дослідниця припускала можливість зображення в центральній частині композиції представників духовенства [Никитенко Н.Н. Княжеский групповой, с. 239], але згодом відмовилась від цього припущення, щопрадва й надалі трактуючи композицію як «ілюстрацію реального обряду освячення палладіуму Русі cім’єю її хрестителя» [Никитенко Н.Н. Русь и Византия в монументальном комплексе, с. 63]. Виходить, княжа сім’я освячувала собор самостійно?].

Не поміченим допоки залишилось «відкриття» у галузі теорії мистецтва, Автор запровадила новий жанр – історико-розповідний. До цього жанру, окрім княжого портрета з Софії, Автор зачислила панно Юстиніана і Феодори з церкви Сан Вітале в Равені, вважаючи що там також зображено реальну історичну подію, пов’язану з історією Равени [Никитенко Н.Н. Русь и Византия в монументальном комплексе, с. 29, 33]. Але правда полягає в тому, що хоча в Равені є портрети Юстиніана і Феодори, проте самі Юстиніан і Феодора ніколи в Равені не були. Втім, можливо, візантійські джерела «приховали» цей важливий факт, як це зробили київські джерела, утаївши ім’я «істинного» засновника Софії, натомість приписавши все його синові.

Ні, звичайно, Ярослав був причетний до проекту і навіть… зображений на портреті. Щоправда разом зі своєю першою дружиною, а його друга дружина, матір дев’яти дітей Інгігерда мусила все своє життя кожної неділі та у свята на Службі Божій споглядати образ своєї попередниці, долаючи ревність [Тут слід уточнити, що ідентифікація портретованих у «концепції» Н. Нікітенко змінювалась. Так, перша жона Ярослава фігурувала лише у першій публікації (Никитенко Н.Н. Княжеский групповой, с. 242), у монографії 1999 р. ця ж постать вже була ідентифікована як жона Бориса (Никитенко Н.Н. Русь и Византия в монументальном комплексе, с. 53), а на стенді, розміщеному сьогодні в церкві Святої Софії, це вже дочка Володимира, при цьому постать, яку тепер ідентифіковно як жону Бориса, раніше дослідниця ототожнювала з… «древлянським князем Святославом» (Никитенко Н.Н. Русь и Византия в монументальном комплексе, с. 53)]. Ось образ Ярослава – перший праворуч княжич на південній стіні [Никитенко Н.Н. Русь и Византия в монументальном комплексе, с. 50].

У результаті невдалої реставрації в нього на голові опинилася біла хустка, але можна детальніше роздивитись цей образ на копії малюнка А. ван Вестерфельда, який в середині XVII ст. замалював княжий портрет, та на акварелі Ф. Солнцева, який зафіксував вигляд композиції після розчистки у середині ХІХ ст. Перед нами безбородий і безвусий підліток. Так одружений Ярослав виглядав у 1011 р., розмінявши третій десяток літ?!

Можна іронізувати скільки завгодно, але в Автора тепер «з’явились» нові докази – графіті. Тепер у тезах Круглого столу, який відбувся 4 лютого 2010 р., про княжий портрет можна писати коротко, одним реченням – це не сім’я Ярослава, бо його діти народились після того як на стінах храму почали видряпувати перші літери. Раніше писалося не так коротко. Тоді ще не було графіті, вони ще не стали жертвою «нових Аткритій».

Жодне твердження Н. Нікітенко щодо «атрибуції» чи інтерпретації княжого портрета не може вважатись доказом або аргументом у дискусії довкола датування церкви Святої Софії в Києві. Описані вище методи «використання» княжого портрета для датування церкви Святої Софії в Києві – це профанація.

НА СТРАНИЦУ АВТОРА

НА ГЛАВНУЮ СТРАНИЦУ САЙТА

Все материалы библиотеки охраняются авторским правом и являются интеллектуальной собственностью их авторов.

Все материалы библиотеки получены из общедоступных источников либо непосредственно от их авторов.

Размещение материалов в библиотеке является их цитированием в целях обеспечения сохранности и доступности научной информации, а не перепечаткой либо воспроизведением в какой-либо иной форме.

Любое использование материалов библиотеки без ссылки на их авторов, источники и библиотеку запрещено.

Запрещено использование материалов библиотеки в коммерческих целях.

Учредитель и хранитель библиотеки «РусАрх»,

академик Российской академии художеств

Сергей Вольфгангович Заграевский