|
РусАрх |
Электронная научная библиотека по истории древнерусской архитектуры
|
Источник: Манігда О.В. Заселення мікрорегіону хотинської височини у давньоруський час. В кн.: Матеріальна та духовна культура Південної Русі. Матеріали Міжнародного польового археологічного семінару, присвяченого 100-літтю від дня народження В.Й. Довженка (Чернігів – Шестовиця, 16 – 19 липня 2009 р.). Київ – Чернігів, 2012. С. 199 – 204. Все права сохранены.
Материал предоставлен библиотеке «РусАрх» Ю.Н. Сытым. Все права сохранены.
Размещение в библиотеке «РусАрх»: 2014 г.
О.В. Манігда
ЗАСЕЛЕННЯ МІКРОРЕГІОНУ ХОТИНСЬКОЇ ВИСОЧИНИ
У ДАВНЬОРУСЬКИЙ ЧАС
Вивчення проблеми давньоруського села привертає увагу дослідників уже тривалий час. За кілька десятиліть дослідники торкалися різних аспектів життєдіяльності давнього суспільства, одну з провідних ролей у цьому питанні відіграли дослідження В.Й. Довженка, його розрахунки щодо економічної доцільності ведення господарства: обробки землі, обґрунтування показників врожайності, розвитку ремісничої справи 1. Дослідження видатного вченого лягли в основу подальших розробок, пов’язаних з вивченням селянських господарств.
Доповнюючи відомі на сьогоднішній день аспекти життя давньоруського суспільства, хочемо зупинитися на питанні системи заселення як одному з нагальних, що дозволить охарактеризувати мікрорегіон Хотинської височини у давньоруський час.
Перш за все, зазначимо, що даний мікрорегіон обраний для дослідження у якості неординарного місця заселення, що являє собою витягнуте по лінії схід – захід височинне пасмо (приблизно на 30 км), розташоване в межиріччі Пруту та Дністра на фоні пересіченої місцевості. Балтійські відмітки висот на Хотинській височині складають в середньому 300 – 500 м, тоді як біля підніжжя та на рівнинній зоні межиріччя 120 – 200 м. Найвища точка – г. Берда (515 м), розташована у західній частині височини.
Проведене автором картографування мікрорегіону за архівними та опублікованими джерелами дозволяє поставити питання про відмінність густоти та динаміки заселення у порівнянні з найближчими регіонами – наприклад, долиною Дністра.
Звертаючись до передумов заселення краю, варто зазначити, що територія Хотинської височини була досить щільно заселена і до Х ст. Так, поселень людності культури Луки-Райковецької у мікрорегіоні зафіксовано 54. Причому вони розташовані не лише біля підніжжя височини, а й на підвищенні у західній та центральній її частинах. У VІІІ ст. спостерігається виникнення трьох гнізд. Перше з них концентрується в районі сc. Добринівці – Ржавинці Кіцманського р-ну Чернівецької обл. та налічує 6 поселень і 1 городище. 5 поселень з гнізда та городище проіснували з VІІІ по Х ст. Центром цього утворення було, найімовірніше, городище у Добринівцях, трактоване дослідниками як городище-общинний центр 2. До цієї ж округи відносимо і городище, розташоване за 3 км на південь від с. Ржавинці, визначене як городище-святилище 3. Таким чином, маємо сформовану округу з адміністративним та духовним центрами, що керували життям населення. На певний проміжок часу поселення на цій території зникають після Х ст., однак у ХІІ ст. в околицях гнізда виникає значна кількість давньоруських поселень, що концентруються біля підніжжя височини.
Наступне відоме гніздо поселень, що виникло у VІІІ ст., концентрується навколо с. Рашків (Рашків-Гордівці) Хотинського р-ну Чернівецької обл. Зазначимо, що з усього гнізда 1 городище та 1 поселення проіснували до Х ст., решта припинили своє існування раніше, тобто поселення існували не більше 100 років. А на одному з них (Рашків ІІ) життя не припиняло свого існування аж до ХV ст. 4 Зазначимо, що після припинення існування Рашківського гнізда поселень у наступні періоди (ХІІ ст.) на цій території також з’являються давньоруські поселення.
Третім гніздом слов’янських поселень VІІІ – Х ст., розташованим біля підніжжя Хотинської височини, є Чорнівське, що налічувало 1 городище, 12 поселень та курганний могильник. Розташоване воно на південь від с. Чорнівка Новоселицького р-ну Чернівецької обл. Характерно, що приблизно на цьому ж місці у ХІІ – ХІІІ ст. існувало давньоруське гніздо поселень з центральним городищем (феодальною садибою) 5. Це, до речі, єдине гніздо ХІІ – ХІІІ ст., зафіксоване у мікрорегіоні Хотинської височини.
Окрім гнізд, у період VІІІ – Х ст. у мікрорегіоні зафіксовано концентрацію поселень у західній частині Хотинської височини, біля її підніжжя. Так, 8 поселень витягнуті ланцюгом в районі сс. Юрківці, Вербівці, Малий Кучурів, Васловівці. 5 із них датовані VІІІ – ІХ ст., 3 – VІІІ – Х ст. Характерно, що на більшості з поселень життя поновлюється у ХІІ ст. та триває до ХV ст.
Ще 5 поселень зафіксовані у південно-західній частині підніжжя Хотинської Височини в районі сс. Магала – Рідківці Новоселицького р-ну Чернівецької обл.: 3 – VІІІ – Х ст., 2 – VІІІ – ІХ ст.
Характерно, що центральна та західна частини мікрорегіону заселені у VІІІ – Х ст. значно щільніше, ніж південна та західна, де на сьогоднішній день зафіксовано 4 поселення (3 – VІІІ – ІХ ст. (Малинці І, ІІ, Чепоноси), 1 – VІІІ – Х ст. (Недобоївці) Хотинського р-ну Чернівецької обл.).
Ситуація у мікрорегіоні, що склалася у ІХ ст., привертає увагу утворенням нових адміністративних центрів, покликаних захистити осередки життя на поселеннях, що виникли у попередні періоди. Так, в районі концентрації поселень Магала – Рідківці з’являється городище Горішні Шерівці, трактоване дослідниками як господарсько-адміністративний центр 6.. Щоправда, існувало воно не більше 100 років і припинило своє існування до кінця Х ст. разом із більшістю поселень людності культури Луки-Райковецької.
У цей самий час, у ІХ ст., на північний та південний схід від гнізда Добринівці – Ржавинці з’являються два нові господарсько-адміністративні центри Баламутівка та Грозинці. Характерно, що на околиці цих центрів у ХІІ ст. також виникають давньоруські поселення. А селище-супутник г. Грозинці безперервно існувало близько 400 років, до ХІІІ ст. Загалом, усі три городища, що виникли у ІХ ст., витягнуті через усю височину і розташовані по лінії північ – південь.
Отже, ситуація із заселенням мікрорегіону у VІІІ – Х ст. виглядає наступним чином: у VІІІ ст. на території височинної зони та переважно біля підніжжя Хотинської височини зафіксовано 49 населених пунктів, з них – 29 поселень, 5 городищ та 3 гнізда поселень. Ці цифри перевищують кількість поселень, що виникли у наступний період, більш ніж у 6 разів.
У Х ст. на території мікрорегіону спостерігається запустіння, пов’язане зі зміною культурних спільнот та введенням території межиріччя Пруту і Дністра до складу Давньоруської держави.
Для мікрорегіону Хотинської височини це проявилося у виникненні 6 поселень, розосереджених біля підніжжя височини (Рідківці, Юрківці, Рашків, Недобоївці, Митків (2), та двох городищ-князівських фортець. Перше з них зафіксоване на місці городища-общинного центру ІХ – Х ст. Горішні Шерівці, інше – поблизу с. Перебиківці (Х – ХІV ст.) із селищем-супутником, що проіснувало до ХІІІ ст. Однак це городище може бути віднесене до мікрорегіону Хотинської височини умовно, оскільки розташоване ближче до басейну Дністра, ніж до підніжжя височини.
На цій території ХІ ст. відзначилося ще меншою кількістю поселень. Той факт, що єдине зафіксоване городище на території мікрорегіону знаходилося в глибині лісового масиву, у центрі височинної зони, і було оточене 4 селищами-супутниками, наочно відображає ситуацію, що склалася у всьому регіоні межиріччя Пруту і Дністра. Адже всього в ХІ ст. тут зафіксовано 6 городищ, близько 20 поселень та 2 могильники 7. Це справедливо пов’язується дослідниками з походом князя Володимира на хорватів у кінці Х ст., що і призвело до запустіння території на деякий час. В цьому плані городище Рухотин на території Хотинської височини може розглядатися як поставлена князівська фортеця. На користь цього факту говорить існування синхронних поселень поблизу городища, що могли виникнути невдовзі після його утворення, а також наявність одного поселення, розташованого за 4 км на північ від городища, у басейні Дністра. Найближчі поселення, що продовжують існувати з Х ст., знаходяться на відстані 5 – 10 км на північний та південний схід від Рухотина. Або ж це городище можна трактувати як феодальний замок із залежним населенням 8. Ще однією пам’яткою ХІ ст. є могильник поблизу городища-князівської фортеці Горішні Шерівці. С. Пивоваровим висловлена думка, що саме ця фортеця слугувала пунктом збору та зберігання данини у період ХІ – першої половини ХІІ ст. 9
Так само, як археологія відображає політичну ситуацію у Х та ХІ ст., так і у ХІІ ст. збільшення кількості поселень у мікрорегіоні у 4 рази (з 15 у Х – ХІ ст. до 60 у ХІІ ст.) наочно відображає різку зміну в економіці давнього суспільства. У цей же час Пруто-Дністровське межиріччя входить до складу Теребовлянського князівства. Проте цей факт суттєво не вплинув на збільшення кількості городищ в районі Хотинської височини. Натомість значно більша їх кількість сконцентрована по берегах Дністра як однієї з основних комунікаційних артерій краю.
Серед городищ, що датуються ХІІ ст. і можуть бути територіально віднесені до мікрорегіону Хотинської височини, слід назвати два: перше – поблизу с. Пригородок, друге – Недобоївці Хотинського р-ну Чернівецької обл.
Перше з них розташоване на північно-східній частині підніжжя височини, фактично у прибережній зоні Дністра. Виникло воно поблизу поселень VІІІ – ІХ ст. До зони його впливу можна віднести близько 6 поселень ХІІ – ХІІІ ст., розташованих поблизу сс. Пригородок, Атаки, м. Хотин. Ці поселення знаходяться на відстані 2 – 6 км від городища.
Єдине городище, зафіксоване власне в зоні Хотинської височини, розташоване на північній околиці с. Недобоївці Хотинського р-ну Чернівецької обл. Розміщується біля підніжжя височини, поблизу поселення Х ст. До зони його впливу можна віднести 6 поселень ХІІ – ХІІІ ст., що знаходяться в радіусі 5 – 7 км від городища: Клішківці (2), Владична, Недобоївці, Чепоноси (2). Характерно, що поселення Владична та Клішківці проіснували більше 200 років і припинили своє існування у ХІV та ХV ст.
Привертає увагу також Чорнівське гніздо поселень ХІІ – ХІІІ ст., розташоване у південно-західній частині підніжжя Хотинської височини. Воно сформувалося на місці гнізда VІІІ – Х ст., про яке мова йшла вище. Нагадаємо, що це єдине гніздо давньоруських поселень ХІІ – ХІІІ ст., зафіксоване на території височини.
Загалом, відзначимо, що лише 5 поселень ХІІ – ХІІІ ст. розташовані у височинній зоні: Васловівці (2) – біля підніжжя найвищої точки височини г. Берда (515 м), Добринівці – у центрі височини, Чепоноси (2) – у західній частині височини. Решта 48 поселень розосереджені ланцюгом біля підніжжя. Звертає на себе увагу той факт, що, попри розповсюджене твердження про «відхід» у ХІІ – ХІІІ ст. поселень від великих водних артерій вглиб на вододіли, на прикладі мікрорегіону Хотинської височини ми не спостерігаємо масового характеру цього явища.
Розглядаючи динаміку заселення регіону, варто відзначити безперервність існування на цій території життя, попри істотне збільшення або зменшення населених пунктів у різні періоди. Слід також відмітити, що проведене картографування мікрорегіону та сусідніх регіонів – басейну Пруту та Дністра, дозволяє з упевненістю стверджувати, що основою для заселення у давньоруський час послужили поселення людності культури Луки-Райковецької. А їх нерівномірне розташування в районі височини, більшою мірою у північно-західних, північних та південно-східних районах і меншою мірою на півдні Хотинської височини, опосередковано може служити підтвердженням думки, висловленої Б. Тимощуком, С. Пивоваровим про етнічні межі людності культури Луки-Райковецької, пов’язаної з територією тиверців у районі Подністров’я, та східних хорватів у районі Верхнього Попруття та Буковинського Прикарпаття 10.
З усієї кількості населених пунктів (130), що картографовані на сьогоднішній день у регіоні Хотинської височини, у VІІІ ст. виникло 49 (37%), ІХ – 5 (4%), Х – 10 (8%), ХІ – 6 (5%), ХІІ – 60 (46%).
Розглядаючи питання тривалості існування поселень, автор бере за основу датування населених пунктів, запропоновані раніше дослідниками Б. Тимощуком, І. Русановою, С. Пивоваровим. Виходячи з цього, розглянемо тривалість існування поселень для кожного періоду.
Із пам’яток VІІІ – Х ст., картографованих у мікрорегіоні, протягом 100 років існувало 18 нас. пунктів (37%), 200 років – 31 нас. пункт (63%). З ІХ ст. протягом 100 років існувало 3 нас. пункти (60%), 200 років – 1 нас. пункт (20%), до 400 років – 1 нас. пункт (20%). З Х ст.: до 300 років – 7 нас. пунктів (70%), до 400 років – 1 нас. пункт (10%), до 500 років – 2 нас. пункти (20%). З ХІ ст.: 100 років – 5 нас. пунктів (83%), до 200 років – 1 нас. пункт (17%). З ХІІ ст.: протягом 100 років – 52 нас. пункти (87%), протягом 200 років – 1 нас. пункт (2%), протягом 300 років – 7 нас. пунктів (11%).
З наведених цифр помітна певна відмінність у тривалості існування поселень. Так, найбільш довготривалими (від 200 років і більше) були поселення, що виникли у VІІІ та Х ст. Це перехідні періоди, що супроводжувалися зміною культурних спільнот та значними політичними подіями у житті давніх суспільств.
Більшість населених пунктів, що виникли у ІХ, ХІ, ХІІ ст., існували протягом 100 років або й менше. Для кожного з цих періодів існує свій фактор ризику, що проявився на регіональному та загальноруському рівнях і не дозволив більшості поселень продовжити існування. Це і зміна політичного статусу регіону, і князівські військові походи, про які мова йшла вище, і монголо-татарська навала, котра суттєво знизила людський потенціал регіону, хоча й не знищила його остаточно.
З картографованих поселень ХІІ – ХІІІ ст. у мікрорегіоні Хотинської височини 13% поселень продовжили своє існування. Для подальших періодів спеціальне картографування не проводилося, оскільки виходить за рамки нашого дослідження. Однак розгляд цієї проблеми і фіксація післямонгольських пам’яток неодмінно має доповнити картину життя регіону.
Поряд із розглядом питання динаміки розвитку поселень наступною ланкою аналізу системи заселення мікрорегіону є характеристика господарської діяльності населення. Вона включає щонайменше характер ґрунтів, водних та рослинних ресурсів, якими користувалося давнє населення.
Територія Хотинської височини, через розташування на ній суцільних лісових масивів в минулому, які й досі збереглися у значній кількості, зайнята під ясно-сірими, сірими, темно-сірими ґрунтами, місцями оглеєними. Зустрічаються також ділянки дерново-підзолистих ґрунтів, що характеризуються помірною зволоженістю або перезволоженням 11. Саме ці ґрунти використовувалися давнім населенням. Зазначимо, що за умов помірної вологості (клімат, за даними дослідників, у Х – другій половині ХІІ ст. характеризувався помірним потеплінням) обробка таких ґрунтів була можливою і достатньо ефективною. До того ж сірі ґрунти не дуже поступаються у родючості, наприклад, типовим чорноземам, натомість є легшими в обробці. Біля підніжжя Хотинської височини, на понижених вододільних ділянках, які отримували меншу кількість опадів і вже у давнину знаходилися на кордонах лісових масивів, залягали сірі, нижче – темно-сірі ґрунти.
Нагадаємо, що саме біля підніжжя височини була сконцентрована більшість поселень, незалежно від часу їхнього виникнення. Це підтверджує спостереження науковців, зокрема Я. Рієра, який відзначав, що у зоні Могилівського Подніпров’я давньоруські поселення також зосереджувалися на кордонах лісових масивів 12.
Що ж до використання водних ресурсів давнім населенням, відзначимо, що розташування поселень у мікрорегіоні є типовим для більшості територій з пересіченим рельєфом. Більшість картографованих поселень розташовувалась поблизу берегів невеликих струмків, рідше – біля витоків джерел, ще рідше – на мисових утвореннях. В умовах переважно лісової рослинності експозиція схилів, на яких розміщувалися поселення у височинній зоні, не мала впорядкованого характеру, населення займало придатні ділянки, вільні або частково вільні від лісу.
На кордоні лісових масивів, де рельєф характеризувався змішаною лісостеповою рослинністю та багатотрав’ям, поселенці мали змогу і обирали східні, південно-східні, південно-західні схили для ведення господарської діяльності. Однак і в цій місцевості вибір місця для проживання ускладнювався значною крутизною схилів.
З огляду на те, що більшість поселень у мікрорегіоні не розкопувалася широкими площами, часто їхня площа визначалась за підйомним матеріалом. На сьогоднішній день ми не можемо застосувати методику поділу поселень на ранги за площею та визначення кордонів їхніх ресурсних зон. Проте навіть наявна інформативна база дозволяє побачити загальні умови ведення господарства давньоруським населенням.
Характеристика життєдіяльності давнього населення була б неповною без урахування комунікаційної інфраструктури. Наявність невеликої кількості городищ, зафіксованих для кожного з етапів заселення у давньоруський час, опосередковано може свідчити про недостатньо розгалужену мережу сухопутних шляхів. Беручи до уваги наявну кількість городищ, що виникли протягом VІІІ – ІХ ст. (8) зауважимо, що вони розташовувалися біля підніжжя та у центральній частині Хотинської височини і були витягнуті по лінії захід – схід. З городищ, що виникли у ІХ ст., 2 проіснували до ХІ ст., розташовані у південній та північній частинах височини і, ймовірно, обслуговували шлях від долини Пруту до Дністра. У Х ст. на території Хотинської височини зафіксовано наявність 3 городищ, розташованих по лінії південний захід – північ. В ХІ ст. комунікаційна структура поповнюється пунктом Рухотин, у ХІІ ст. – городищами Недобоївці, Пригородок, Чорнівка.
Тривале існування городищ забезпечувало більш-менш постійне існування сухопутного шляху, який міг бути відгалуженням т.зв. «Берладської дороги», що вела з Галича через землі Буковини до Берладі (територія Нижнього Подунав’я). Відомо, що цей шлях припинив своє існування у другій половині ХІІІ ст. 13
Регіональні дороги могли також пов’язувати два сухопутні шляхи, що йшли по лівому і правому берегах Дністра, розходячись: одна – через Ленківське городище до володінь угорського короля, інша дорога повертала на південь до Північного Причорномор’я та Подунав’я 14.
Таким чином детальний розгляд питання заселення мікрорегіону Хотинської височини дозволив засвідчити тут наявність значної кількості давньоруських поселень, виникнення та тривалість існування яких яскраво відображає усі політичні та економічні перипетії, що відбувалися у житті населення краю та Русі загалом. Динаміка розвитку поселень дозволяє говорити про безперервність існування життя в цьому регіоні з часів його населення людністю культури Прага-Корчак та Луки-Райковецької, населення яких створило необхідні передумови для продовження життя на цих теренах. Картографування городищ різних періодів дозволило припустити наявність ймовірних місцевих сухопутних шляхів, що обслуговували важливі магістралі загальнодержавного та міжнародного значення. Варто також додати, що подальше вивчення пам’яток наступних періодів (зокрема післямонгольської доби) необхідне для реконструкції тривалої картини життя у регіоні.
____________________________
1. Довженок В.Й. Феодальний маєток в епоху Київської Русі в світлі археологічних даних // Археологія. – Т. VIII.– К., 1953. – С. 10 – 27; Його ж. Землеробство Давньої Русі. До середини ХІІІ ст. – К., 1961. – 268 с.
2. Пивоваров С.В. Середньовічне населення межиріччя Верхнього Пруту та Середнього Дністра (ХІ – перша половина ХІІІ ст.). – Чернівці, 2006. – С. 62.
3. Тимощук Б.О. Давньоруська Буковина (Х – перша половина ХІV ст.). – К., 1982. – С. 170 – 171.
4. Тут і далі датування населених пунктів подані за опублікованими та архівними матеріалами: Археологічні пам’ятки Прикарпаття і Волині ранньослов’янського та давньоруського періодів. – К., 1982; Довідник з археології України: Хмельницька, Чернівецька, Закарпатська області. – К., 1984; Русанова И.П., Тимощук Б.А. Древнерусское Поднестровье. – Ужгород, 1981. – 140 с; Тимощук Б.А. Археологические разведки Черновицкого краеведческого музея в 1950 г. // НА ІА НАНУ. – 1950/14; його ж. Археологічні розвідки Чернівецького музею на Дністрі // НА ІА НАНУ. – 1949/37; його ж. Звіт про археологічну розвідку Чернівецького краєзнавчого музею // НА ІА НАНУ. – 1948/27; його ж. Коротке повідомлення про роботу в 1947 р. // НА ІА НАНУ. – 1947/38; його ж. Звіт про археологічні дослідження Чернівецького краєзнавчого музею в 1957 році // НА ІА НАНУ. – 1957/21; його ж. Повідомлення про археологічні розвідки Чернівецького історико-краєзнавчого музею в 1947 р. // НА ІА НАНУ. – 1947/38; його ж. Розвідка слов’янських пам’яток на Дністрі в 1954 р. // НА ІА НАНУ. – 1954/15; Винокур І.С. «Отчет о раскопках 1959» // НА ІА НАНУ. – 1959/25; Тимощук Б.О. Звіт про археологічні дослідження Чернівецького музею в 1960 р. // НА ІА НАНУ. – 1960/23; його ж. Звіт про роботу Чернівецького краєзнавчого музею в 1967 р. // НА ІА НАНУ. – 1968/87; його ж. Звіт про розкопки древнеруського городища в с. Перебиківці, Хотинського р-ну, Чернівецької обл. в 1969р. // НА ІА НАНУ. – 1969/40; Баран В.Д. Отчет о раскопках раннеславянского поселения у с. Рашков // НА ІА НАНУ. – 1970/23; Тимощук Б.О. Звіт про розкопки Добринівського городища в 1974 р. // НА ІА НАНУ. – 1974/44; його ж. Звіт про розкопки слов’янського городища Толока в с. Добринівці Заставнівського р-ну // НА ІА НАНУ. – 1975/36; Русанова И.П. Отчет о полевых исследованиях археологической экспедиции Черновицкого краеведческого музея // НА ІА НАНУ. – 1983/104.
5. Возний І.П. Чорнівська феодальна укріплена садиба ХІІ – ХІІІ ст. – Чернівці, 1998. – С. 10 – 11.
6. Пивоваров С.В. Вказ. праця. – С. 62.
7. Там само. – С. 67.
8. Там само. – С. 69.
9. Там само. – С. 69.
10. Там само. – С. 64.
11. Карта ґрунтів Української РСР 1:200000 / За ред. проф. М.К. Крупського. – К., 1967.
12. Риер Я.Г. Характер размещения сельского населення в Могилевском Поднепровье в Х – ХІІІ вв. // СА. – 1982. – № 4. – С. 107 – 118.
13. Пивоваров С.В. Вказ. праця. – С. 157.
14. Там само. – С. 158.
Все материалы библиотеки охраняются авторским правом и являются интеллектуальной собственностью их авторов.
Все материалы библиотеки получены из общедоступных источников либо непосредственно от их авторов.
Размещение материалов в библиотеке является их цитированием в целях обеспечения сохранности и доступности научной информации, а не перепечаткой либо воспроизведением в какой-либо иной форме.
Любое использование материалов библиотеки без ссылки на их авторов, источники и библиотеку запрещено.
Запрещено использование материалов библиотеки в коммерческих целях.
Учредитель и хранитель библиотеки «РусАрх»,
академик Российской академии художеств
Сергей Вольфгангович Заграевский