|
РусАрх |
Электронная научная библиотека по истории древнерусской архитектуры
|
Источник: Сагайдак М.А. До природно-антропогенної реконструкції рельєфу центральних районів Києва у звязку з питанням зародження та формування міста. В сб.: Матеріальна та духовна культура Південної Русі. Матеріали Міжнародного польового археологічного семінару, присвяченого 100-літтю від дня народження В.Й. Довженка (Чернігів – Шестовиця, 16–19 липня 2009 р.). Київ – Чернігів, 2012. С. 251–259. Все права сохранены.
Материал предоставлен библиотеке «РусАрх» Ю.Н. Сытым. Все права сохранены.
Размещение в библиотеке «РусАрх»: 2014 г.
М.А. Сагайдак
ДО ПРИРОДНО-АНТРОПОГЕННОЇ РЕКОНСТРУКЦІЇ РЕЛЬЄФУ
ЦЕНТРАЛЬНИХ РАЙОНІВ КИЄВА У ЗВЯЗКУ
З ПИТАННЯМ ЗАРОДЖЕННЯ ТА ФОРМУВАННЯ МІСТА
Виникнення та організація міських форм життя давно стоїть у центрі наукової проблематики гуманітарних наук. Дискусія ведеться в основному між істориками та представниками міської археології. Перші закидають, що не усі запропоновані археологами визначення дефініції «місто» є однаково вдалими. В археологічних реконструкціях історики здебільшого вбачають елементи модернізацій, здатних вибудовувати систему археологічних артефактів таким чином, щоб потрібна концепція одержала перевагу. Скептично оцінюючи намагання сформулювати модель середньовічного міста, вважають археологічні реконструкції малоперспективним шляхом множення варіантів концепцій 1. Природньо, що археологів не влаштовує роль тільки збирача та систематика формальних ознак міста, через що можна почути заклик обережно ставитись до історичних концепцій, що ігнорують багатоликість та неоднозначність процесів і явищ та прагнуть уніфікувати й пристосувати всі факти до «основоположних» засад історичної науки 2.
Торкаючись теперішнього стану проблеми, можна зазначити, що немає потреби поспішати та приймати на віру жодну з позицій, оскільки проблема міста давно вийшла за межі однієї науки і стала предметом комплексного синтезуючого наукового напрямку. Зокрема для міської археології головною умовою досягнення нового рівня знань про місто все більшого значення набуває комплексне джерелознавство, під чим ми розуміємо синтез окремих видів джерел.
Метою цієї статті є спроба розгорнути у певній послідовності низку фактів, які вдалося зафіксувати розкопками Києва останніх десятиліть, та спроба їх узагальнення стосовно дискусійних питань ранньої історії міста. Стаття виконана в рамках спільного шведсько-українського проекту «Scandinavia and Southern Rus in the Viking Period».
Перші уявлення про ранню історію міста були сформульовані, головним чином, на підставі письмових першоджерел. Це породило безліч гіпотез, переважна більшість яких на сьогодні являє собою лише історіографічний інтерес. Окрема група з них періодично відновлюється у працях дилетантів, залишаючись при цьому міфами без субстанції. Найбільш продуктивними виявились концепції, сформульовані на основі комплексного аналізу письмових та археологічних джерел. Залежно від уподобань, перевага надавалась то першому, то другому, відповідно, це викликало розбіжності у судженнях дослідників. Одночасно цей період став важливим етапом розгортання широких теоретичних узагальнень та масштабних розкопок. З початком 70-х рр. вивчення міста вступило у нову фазу, що характеризується систематичним характером археологічних досліджень майже усіх структурних частин міста. Це внесло багато нового у його ранню історію та сприяло пошуку своєрідного компромісу між теоретичними розробками та реально виявленими археологічними пам’ятками 3.
На сьогодні все глибшим стає переконання, що сутність історії міста полягає у її багатогранності та безмежних пізнавальних можливостях його внутрішніх закономірностей. Жодному з поколінь науковців не дано привілею на істину, бо вона змінюється залежно від позиції, з якої її розглядають. Щоб по-новому зрозуміти цей «феномен» міста, у дослідників немає альтернативи, окрім як намагатися розширювати способи і методи встановлення цих закономірностей. Ця специфічна риса археології Києва, коли просуватись до мети треба у напрямку від уявлень своїх попередників про реальність до реальності як такої, стимулює процес пізнання та змушує залучати нові види джерел.
Базу статті складають матеріали стратиграфії культурного шару Подолу. Це джерело вже достатньо повно введене до наукового обігу, однак його вивчення може бути продовжене.
Як з’ясувалося, мешканці району, який сформувався на розлогій і зручній піщаній терасі поблизу ріки, від чого, зрозуміла річ, мали свої переваги, вже із самого початку мали також проблеми природного характеру, які сміливо можна віднести до категорії катаклізмів. Загроза життєдіяльності походила від близькості води, коли під час сезонних паводків поверхня Подолу опинялася залитою водами Дніпра. Однак існувала не менша небезпека, пов’язана, передусім, із близькістю схилів гір та виходом на подільську терасу відрогів кількох потужних ярів, що діяла впродовж тривалого часу. Це обумовлювалося властивостями ґрунтів (переважно це різновиди лесів, із яких складені київські гори), схильних до прискорених ерозій.
Взагалі-то стосовно основних київських ярів, таких, приміром, як Хрещатицький та інші, у геологів панує уявлення, що основна частина із них виникла іще до приходу дніпровського льодовика. Нам невідомі роботи, які б стосувалися дати врізання Глибочичицької долини та Кожемяцького і Гончарного ярів, які вливаються до останньої. Як видається, відтворення геолого-геоморфологічних умов формування даних ярів потребує серйозних уточнень. Важливу інформацію з цього приводу дає горизонтальний розріз культурного шару, який вдалося відтворити на базі матеріалів, одержаних при будівництві метро. Довжина безперервного стратиграфічного розрізу у напрямку з південного сходу на північний захід складає близько 2000 м.
Як відомо, у більшості випадків археологічна стратиграфія формується під впливом людини і менш підвладна безпосередньо законам геологічної стратиграфії. У подільському варіанті ми фіксуємо такий тип розшарування, котрий виник у більшій мірі як результат дії природних циклів у чергуванні з відкладеннями, залишеними людиною. Перші і другі залягають паралельно, межа між ними легко помітна. Дуже часто в рух приходили величезні маси ґрунту з гористої місцевості, котрий суцільним шаром лесів, глини та піску накривав майже усі вулиці й квартали. Як вдалося встановити, активізація дії природних катаклізмів йшла з перервами: за «вибухами» різної потужності тяглися тривалі періоди стабілізації 4.
Спираючись на нижню відмітку залягання культурного шару, є можливість диференціювати територію Подолу на кілька зон. Від Поштової площі на південному сході до вулиць Верхній та Нижній Вал на північному заході (третя зона) відмітка залягання найдавнішого горизонту коливається від 11,5 до 12,6 м від сучасної денної поверхні. Із рухом у північно-західному напрямку (друга зона) найдавніший горизонт заселення піднімається до глибини 8 – 10 м. Перша зона починається від точки, що знаходиться приблизно посередині між осями вулиць Ратманського (Уведенської) та Щекавицької і поширюється у напрямку на північний захід до вул. Оленівської. Тут найдавніший горизонт залягає вже на глибині менше 5 м від денної поверхні.
Вивчення подільської стратиграфії створило таку дослідницьку ситуацію, коли відкриті картини буття міста змушували шукати відповіді на цілу низку нових питань. Перше з них виникло при співставленні рівня залягання найдавнішого горизонту заселення Подолу із рівнем водного дзеркала Дніпра. Вони практично збігаються, а іноді сліди заселення залягають навіть нижче. Наступне виявилося при обговоренні проблеми першого заселення річкової долини Дніпра, зокрема добре відомих археологічних пам’яток пізньозарубинецької (ІІ – V ст. н.е.) та корчакської (V – VI ст. н.е.) археологічних культур, виявлених на суміжній із Подолом території Оболоні. З’ясувалося, що пам’ятки, вік яких на 7 – 8 століть старший за знайдені на Подолі, залягають на глибині всього 0,3 – 0,5 м від денної поверхні. Це відносно рівня Балтійського моря відповідає горизонтам заселення Подолу Х ст. що, як відзначалося, знаходяться на глибині близько 11 – 12 м. Такі результати вимагали логічного пояснення. Чому територія, що формувалася під впливом одних і тих самих зовнішніх факторів, виявилась диференційованою на два рівні, причому давніший (Оболонь) лишався без суттєвих змін, тоді як молодший (Поділ) з кінця І тис. н.е. зазнавав активного нарощення 5.
Як відомо, рельєф землі є результатом просторового перерозподілення речовини як у земній корі, так і на її поверхні. У глибинах земної кори в основі причин перерозподілу речовин (що на поверхні Землі виражається у вигляді позитивних та негативних форм) лежать процеси термодинаміки, зміни щільності, тиску, хімічних реакцій тощо. Отже, закономірності пластики земної поверхні повинні відповідати закономірностям літодинамічного потоку, тобто закономірностям внутрішнього руху мас у земній корі, з одного боку, і зовнішнього руху пухких поверхневих мас, з другого. Форма як зовнішній прояв внутрішніх зв’язків, як властивість предмета, взята у статиці, може бути зрозуміла і виведена лише із властивостей (елементів, частин, форм, темпів і ритмів) руху. Пізнання усіх стадій цього процесу лежить як через залучення до його вивчення історико-генетичного методу, так і за допомогою системного аналізу та кількісної оцінки балансу речовин цілісності 6.
Указаний шлях, передовсім, стосується геоморфології як науки про форми та поверхню Землі, проте має велике практичне значення та відкриває нові можливості для археологічного вивчення території Подолу.
Першим кроком у цьому напрямку була спроба пояснити особливості історичної стратиграфії Подолу у взаємозв’язках із впливами тектонічних рухів. Цей «механізм» здатний піднімати або опускати значні ділянки місцевості, причому це може проходити без особливо помітних зовнішніх ознак. Конкретний аналіз дозволив зробити припущення, що протягом кількох століть значна частина території центрального ядра Києва зазнавала помітного опускання, в результаті якого колись суцільний масив деформувався та диференціювався на окремі суміжні території, що дістали власні назви.
Найдавніший горизонт заселення, про що йшла мова у зв’язку із зонуванням, показує, що з півночі на південь Поділ виглядає як нахилена горизонтальна платформа. Найбільш занурена її частина відповідає центральній частині (третя зона) та місцевості, топографічним центром якої у Верхньому місті виступає Замкова гора. Про наявність кордону між двома тектонічними зонами вказує різниця між рівнями горизонтальної площадки Старокиївської (186 м) та Замкової (168 м) гір, тоді як середній рівень подільської рівнини складає 102 – 98 м.
Разом із Замковою горою опущеними виглядають такі мисовидні останці, як Уздихальниця, Дитинка та Кудрявець. Причиною синхронного просідання цілої центральної частини Києва може бути приуроченість її до структури кристалічного геологічного фундаменту місцевості. Піднятим блокам відповідають позитивні форми рельєфу, опущеним – негативні. Ми вже торкалися даного питання, підкреслюючи, що київська ситуація виявляється непоодиноким явищем на території Київського Подніпров’я 7.
Дія тектонічних рухів то уповільнювалася, то прискорювалася. Прискорення призводило до затоплень району та накопичення мас землі, при уповільненні чи стабілізації виникали умови для продовження життя. Можна припускати, що все це призводило до різких змін рельєфу місцевості, зокрема, деформується колись суцільне нагірне плато, з’являються ознаки виникнення сітки сучасних ярів, відкриваються нові зони водозбору, що веде до виникнення тимчасових ручаїв. Усе це разом спричиняє утворення делювіальних відкладів на терені Подолу. Динамічне протікання процесу ілюструє хронологія подільської стратиграфії (Рис. 4). У межах кінця IX – X ст. відбулося не менше шести заносів Подолу, яким, як гадаємо, відповідали періоди інтенсивного просідання блоку. За цей час значна площа центральної частини Подолу покрилася стерильними прошарками на товщину 2 м, тоді як власне культурний шар, котрий утворився в результаті періодичного відновлення життя, виріс на 0,9 м. Відомо, що змитість, слабогумусованість або негумусованість прошарків – це ознака прискорених ерозійних процесів, тобто катастрофічних природних явища.
За XI – першу чверть XII ст. загалом утворилося більше 5 м шару, із них дві третини становлять заноси, що 8 разів зупиняли життя. Починаючи з другої половини ХII ст. частота й товщина стерильних прошарків різко спадає: загальна товщина зафіксованих у цей період стерильних прошарків складає всього 0,4 м, а на горизонтах, датованих ХIII – ХVIII ст., вони практично зникають.
Якщо звернемося до дендрохронологічного вивчення дерева, взятого із дерев’яних будівель та інших хронологічних реперів, то з’ясується, що на Контрактовій площі найдавніший зруб, глибина залягання якого становила 12 м, показав дату будівництва 913 р., тоді як неподалік у верхньому ярусі культурного шару на відмітці всього 2,08 м від сучасного рівня залягає горизонт спорудження церкви Пирогощі з літописними датами будівництва 1131 – 1135 рр. Виходить, що за 218 років, що пройшли між спорудженням першого зрубу та закладкою кам’яного храму, «наросло» землі приблизно на 10 м , тоді як від часу будівництва церкви до сьогоднішнього дня, тобто за 868 років, додалося всього 2 м 8.
Опускання у центральному ядрі київського заселення, яке ми назвали Замково-Подільським блоком, як бачимо, спричинило серйозну трансформацію форм рельєфу як Нижнього, так і Верхнього міста. Отримавши детальну хронологію подільських горизонтів, логічною уявляється спроба пояснити за їх допомогою перебігу подій у Верхньому місті.
Проте перш, ніж перейти до оцінки ситуації, яка складалася на найвищому ярусі київських гір, слід звернутися у цьому контексті до археологічних матеріалів, яким випадає роль містка у з’ясуванні взаємозв’язків між вищезазначеними територіальними одиницями.
Ідеться про результати археологічних досліджень урочища Гончари-Кожум’яки в 1992 – 1993 рр. Традиційно район вважався одним із найдавніших поселень київських ремісників, проте до останнього часу конкретного уявлення про час побутування тут міської забудови та її характер не було. Нагода з’ясувати проблему виникла у зв’язку із реконструкцією забудови урочища. За кілька польових сезонів на різних ділянках території було досліджено більше 3 тис. м2 площі. Результат виявився доволі несподіваним. Дослідники переконалися у тому, що урочище було освоєне під міську забудову достатньо пізно. Сліди первісного заселення, що відбулося в кінці ХІІ – на початку ХІІІ ст., вдалося знайти на невеличкій ділянці у центральній частині місцевості (вул. Воздвиженська) 9. Таким чином, можемо зробити обережне припущення, за яким у межах попередніх століть самого урочища ще не існувало.
Підтвердження цьому є матеріали, виявлені розкопками Подолу. Вище рівня горизонту будівництва церкви Пирогощі (1131 – 1135 рр.) настала загальна стабілізація та остаточне затухання активної фази тектонічних рухів. Зрушений цим просіданням із свого місця ґрунт поступово увесь опинився на Подолі, одночасно поміж підвищеннями утворилася розлога долина, котра невдовзі стає придатною для заселення. З цього часу, очевидно, можемо починати історію урочищ Гончари та Кожум’яки.
Ще одне джерело, здається, підтверджує наші міркування. За даними повідомлень давньоруських літописів про сейсмічну активність у районі Києва видно, що якраз у кінці ХІ – першій половині ХІІ ст. вона різко зросла. У 1088 р. «земля стукнула», а вже під 1091 р. «стонала земля, вся слышама», тобто землетрус повторився з більшою силою. Другий рік ХІІ ст. почався із сильного землетрусу, який був відчутним на території від Києва до Володимира-Волинського, коли: «єдва церкви устояли, а вреда много учинилось; кресты с церквей попадали». Далі вони повторюються один-два рази на десятиліття: 5 лютого 1107 р. «трасеся земля пред зорями в нощ»; через 2 роки (1109) це сталося 2 лютого; 16 вересня 1117 р. стався дуже сильний землетрус: «потресеся земля», а 9 вересня 1122 р. «земля потрясся мало». 1124 р. землетрус знову приніс значні збитки, на що вказує повідомлення літописця про руйнацію кам’яного храму св. Михайла у Переяславі, що знаходиться на відстані трохи більше 100 км від Києва. І, нарешті, останнім у першій половині століття був землетрус 1133 р., котрий відчули жителі Київської землі о 3 годині дня 24 липня. У другій половині ХІІ ст. літописці засвідчують лише два спалахи сейсмічної активності, зокрема, під 1170 та 1188 рр., а протягом усього ХІІІ ст. лише один сильний землетрус, який стався 1230 р. та призвів до руйнацій у Печерському монастирі 10.
Зміст цієї інформації добре узгоджується з мініатюрами Радзивілівського літопису, на яких, зокрема, є зображення землетрусу (л. 153), під час якого кияни з острахом спостерігають тріщину, що утворюється на землі. Чи не є це зображенням конкретного київського сюжету, про який йшлося вище?
Отже, якщо вищеописані події в дійсності мали місце, то зародження урочища було початком не тільки нової сторінки у формуванні забудови Києва, але і важливою ланкою його геологічної історії. Збіги, що ми їх спробували поєднати у один сюжет, не справляють враження випадкових. Вони дають підстави вважати другу половину ХІІ ст. за більш сприятливий час для життєдіяльності як на Подолі, так і на прилеглих урочищах. Одночасно це може пролити світло на картину початку катастрофічних для міста природних процесів та встановити їх нижню хронологію.
У цьому нам може допомогти огляд топографії давніх київських поселень, який ми розпочнемо із поселень зарубинецької культури, оскільки це вже час доволі помітного освоєння київської центральної зони. Картографія знахідок показує, що на початку цього історичного періоду поселення влаштовувалися поблизу кромки стрімкого схилу корінного берега Дніпра, а через кілька століть поселення поступово опускаються у річкову долину. На першому етапі у центральній зоні було зафіксовано сліди поселення у частині плато, що відповідає північно-західній частині Замкової гори. Воно займало площу не більше 0,3 га. На дату заснування показують знахідки фрагментів світлих глиняних амфор, пізньолатенських фібул та римського асса, віднесеного до 200 р. до н.е. Наступна освоєна ділянка знаходилась поблизу, на теперішній Старокиївської горі. За всіма ознаками тут знаходився могильник, де переважав тип поховань в урнах.
Якщо місце розташування зарубинецького комплексу уявляти у статиці, тобто ігноруючи інформацію, про яку йшлося вище, тоді визнаємо, що поселення влаштовувалося на повністю відокремленій з усіх сторін ділянці, котра практично не мала комунікацій із навколишніми підвищеннями. Така дислокація виглядає недостатньо звичною, отже, і малоймовірною. Таким чином, можна припускати, що у зарубинецький час природні катаклізми ще не заявляли про себе так активно: взаємозв’язок між поселенням та могильником ніяким чином не ускладнювався. Найімовірніше, на цей період Замкова гора, гори Дитинка та Уздихальниця одночасно із Кудрявцем становили єдине ціле зі Старокиївським плато.
Гадаємо, що вибір місць для поселень на цей час був продиктований не лише міркуваннями безпеки, але й близькістю та зручністю доступу до ділянок землі, призначених для сільськогосподарських потреб. У світлі таких міркувань, поселення на Замковому мису виглядало доволі зручним, оскільки з південного боку до нього примикала доволі значна рівнина родючих ґрунтів. За типологічними особливостями цей масив належить до т.зв. «Трипільського лісостепового ландшафту», де домінували діброви у перемішку з ділянками степу. Ці ґрунти мають значні гумусні горизонти без ознак шаруватості, що свідчить про переважання у попередній період природнього процесу перерозподілу гумусованого дрібнозему. У природних умовах (без участі господарської діяльності людини) процес ґрунтоутворення, як правило, домінує над процесами площинної водної ерозії. На площах, вкритих повноцінним лісом, щорічно змивається шар ґрунту, що становить лише тисячні долі міліметра 11.
Розглядаючи топографію лісових масивів київської території протягом І тис. н.е., свого часу ми звернули увагу на присутність тут цілого ряду топонімів, які вказують на активне освоєння території протягом вказаного часу та на те, яким саме способом звільнялася територія від дібров та лісів для сільськогосподарських угідь. Домінуючою була підсіка та випал, що призводило до швидкого знеліснення. До таких місцевостей, де засвідчено сліди давнього землекористування, належать відомі київські топоніми: «лядина» – де на початку ХІ ст. були збудовані однойменні ворота міста; «клов» – місцевість, що дала назву монастиреві, спорудженому у другій половині ХІ ст.; «берестове» – звідки походить назва князівської заміської резиденції кінця Х ст. Таким чином було утворено «поле вне града», де у першій половині ХІ ст. була споруджена Свята Софія 12.
У центральній зоні виявлена ціла група поселень, які датуються I – II ст. н.е. та належать до київської культури. Крім Замкової та Старокиївської частин, вони відзначені на Дитинці, у районі Львівської площі на Кудрявці. Серед надійно датованих знахідок тут можна назвати бронзову підв’язну фібулу та підвіску з емаллю. Виходячи з прийнятих датувань фібул, час побутування поселень укладається у рамки з другої половини II ст. н.е. до перших десятиліть III cт. 13
З огляду на те, що племена київської культури дуже широко практикували підсіку, можна припускати, що в даному випадку ми маємо справу з однією групою населення, котре змінювала доволі швидко своє місце розташування. За даними ґрунтознавців, лесовидні чорноземи погано покращують свою родючість після випалу. Отже, разом зі зміною поля могла відбуватися і зміна місця поселення.
Аналогічна ситуація спостерігається і з розташуванням черняхівських пам’яток, котрі з’явилися тут у середині III ст. н.е. Поновлюється поселення на обжитій ділянці Замкової гори, небіжчиків, як і раніше, ховають на Старокиївській. Сліди окремих поселень фіксуються у межах центрального плато, від південних схилів Хрещатицького яру до Лук’янівки 14.
Старожитності цього культурно-історичного етапу представлені у зазначеній зоні керамікою, знахідкою скляної посудини з краплями синього скла, що датується за аналогіями з північнопричорноморськими старожитностями IV – початком V ст., а також підв’язною фібулою із пластинчастим корпусом. Такі прикраси побутують у комплексах ІV – початку V ст. 15
Набір знахідок черняхівського часу, який походить із зони Старокиївського плато, більш репрезентативний. Він також дає підстави стверджувати, що основну частину території займав могильник. На це вказують два досліджені поховання західної та північно-західної орієнтації. Їх супроводжували керамічні посудини, кістяний гребінь, фрагменти фібул. Окрім того, поблизу була виявлена емалева бляшка із зображенням людського обличчя, двочленна підв’язна фібула, два бронзові браслети, орнаментовані нарізками, п’ять круглих нашивних бляшок у вигляді розеток з гніздами для каменів, медальйон із різьбленим зображенням Венери та римські монети 16.
Підсумовуючи особливості знахідок зазначеного хронологічного етапу у центральній частині міста, можна підкреслити, що сліди поселення то затухають, то відновлюються, тоді як могильник на Старокиївській частині не змінював свого місцерозташування із зарубинецької доби до кінця черняхівського часу. Виходячи із хронології побутування старожитностей, виявлених у складі поховань, могильник перестав функціонувати у першій половині V ст.
Новий період осідлості пов’язаний із празько-корчакськими старожитностями. У складі комплексу на Замковій горі вдалося виявити візантійські монети імператорів Анастасія (498 – 518 рр.) та Юстиніана (527 – 565 рр.), фрагменти кераміки, котрі, відповідно до типології І.І. Русанової, також можна віднести до VI ст. 17
Це час появи поселення у Старокиївській частині. Тут вдалося виявити житло з глинобитною піччю, заповненою керамічними посудинами. Очевидно, це було невеличке поселення, можливо, навіть індивідуальне господарство, яке відокремилося від великої патріархальної сім’ї, що проживала десь поблизу, очевидно на Замковій частині або іншій зоні зазначеного ареалу. Такі явища були характерними для пізнього етапу побутування усієї культури, вони досить масово прослідковуються на ретельно вивчених пам'ятках 18.
Повертаючись до головної теми статті, зазначимо, що активного відслонення Замкової частини від основного масиву на цей час ще не помітно. Що ж стосується побутування корчакських поселень на теренах Києва, то можна припускати, що вони могли припинити свою життєдіяльність під впливом зовнішнішніх факторів. На це вказують сліди вогню на стінах житла, виявленого на Старокиївський горі, і при дослідженні будівель цієї доби, виявлених поблизу річки Почайни, тобто у заплаві Дніпра. Відомо, що 560 р. – це дата появи на горизонті Східної Європи авар, котрі рухались на захід, спалюючи слов’янські поселення і захоплюючи населення.
Підтвердженням цього може бути нова атрибуція керамічних фрагментів, виявлених розкопками 1940 р. на Замковій горі. Вона показує, що безпосередньо на кочакських старожитностях лежали горизонти з керамікою, датованою кінцем VII – першою половиною VIII ст. 19
Якщо ми приймемо факт загибелі корчакських поселень у 60-ті рр. VI ст., нам доведеться визнати наявність перерви у заселенні цієї частини міста та шукати заповнення археологічними артефактами усієї першої половини VII ст. Поки що це питання лишається відкритим.
Свого часу, говорячи про початок опускання Замково-Подільського блоку, було висловлене припущення, що його можна було б пов’язувати з 30 – 40 рр. VIII cт. 20 Спробуємо іще раз повернутися до цього питання через датування. Топографічна диференціація знахідок наступної доби, тобто т.зв. «пеньківских старожитностей» дозволяє говорити про відновлення традиції використання Старокиївської частини під могильник, а Замкової – під поселення. На ділянці останньої гори знахідки представлені переважно керамікою, тоді як на Старокиївській була знайдена антропоморфна фібула, відлита зіркоподібна сережка, срібні браслети з круглими порожнистими кінцями, вкриті насічками 21.
Випадково виявлені знахідки на ділянці східного краю цього плато п’ятьох браслетів та візантійської монети VIII ст., котрі Г.Ф. Корзухіна інтерпретувала як скарби, на наш погляд, могли бути залишками поховальних коплексів.
У контексті піднятих проблем слід привернути увагу до одної малопомітної деталі, зафіксованої розкопками Замкової гори 1940 р. При вивченні стратиграфії тут вдалося зафіксувати доволі потужний прошарок суглинкового ґрунту без жодних слідів життєдіяльності. Останній розділяв ранньослов’янский та давньоруський горизонти побутування пам’ятки, слідуючи за описом, прошарок перекривав шар, датований сумарно VI – VIII ст., над ними залягав горизонт із знахідками IX – X ст. 22
Ми вже зупинялися на механізмі утворення подібних відкладів, проте це стосувалося, перш за все, територій, що лежать у заплаві річки. А як міг утворитися стерильний прошарок на підвищенні, котрим є Замкова гора? Спробуємо проаналізувати хід цього явища з точки зору тектонічного просідання Замкової гори, що засвідчено вищезгаданим заляганням її поверхні до відміток над рівнем Балтійського моря. Та частина гори, де зафіксовано шар, очевидно, на якийсь час стала місцем, по якому ґрунт мігрував донизу. На цьому етапі ділянка, раніше приурочена до крутого схилу, стає платформою накопичення (акумуляції) ґрунтового матеріалу, який мігрував під час дощів зі схилу основного плато. Це тривало до того часу, коли навколо просідаючої частини виникли достатньо глибокі русла – праобраз майбутніх ярів, якими вже згодом ґрунт рухався донизу.
Тимчасове згасання життєдіяльності на підвищенні може бути тим слідом, який ми шукаємо, аби пов’язати у єдине ціле наслідки дії природних процесів у Верхньому та Нижньому місті. Оскільки спостереження за стратиграфією Верхнього міста не дає нам поки-що інших подібних «реперів», з останнім можемо пов’язувати початок активної дії тектонічних рухів, що спричинили зміну рельєфу центрального ядра міста. Поселення, які першими зазнали катастрофічних наслідків дії природних процесів, належало до т.зв. «пеньківської культури». Виявлений розкопками комплекс на підставі речей із твердими хронологічними ознаками датується кінцем VII – першою половиною VIII ст. 23 Ці спостереження можуть вказувати, що початок активізації природних явищ, котрі спричинили надалі суттеву зміну рельєфу Верхнього міста, можна датувати не раніше середини VIII ст.
Чи не з цим процесом можна пов’язувати факт практично повної відсутності на археологічній карті міста комплексів другої половини VІІІ ст. Поки що пошуки старожитностей цього хронологічного проміжку наштовхуються на великі труднощі, а єдиною нам відомою є знахідка, виявлена на найдавнішому горизонті Подолу (вул. Сагайдачного), яка являє собою бронзову обшивку з позолотою передньої частини корабля 24.
Як показує подільська стратиграфія, бурхливе осідання відкладів ґрунту із київських підвищень спостерігається також протягом наступних століть аж до середини ХІІ ст.
Пожвавлення економічного життя на теренах Середнього Подніпров’я у другій половині ІХ ст. породжувало необхідність широкого міського будівництва. Традиційне поселення на Замковій горі, через «відірваність» останьої, вже не могло задовільнити таких потреб. Складною виявилася й історія заселення міськими кварталами Старокиївської гори. Наявні археологічні матеріали показують, що ця частина Верхнього міста у другій половині ІХ – першій половині Х ст. не стає місцем формування міської структури. Очевидно, був якийсь доволі потужний обмежуючий фактор, який стримував цю забудову. Гадаємо, що однією з головних причин слід вважати усталену традицію використання земельних ресурсів, за якою територія Старокиївської частини протягом І тис. н.е. функціонувала переважно як місце традиційного некрополя.
З новою силою ця традиція відроджується протягом ІХ –першої половини Х ст. Дедалі зростаюча кількість матеріалів з нових розкопок, разом із повторним аналізом старожитностей розкопок минулих років, переконує в тому, що на сьогодні територія курганного могильника вказаного часу у Верхньому місті могла займати до 100 га, тут могло розміститися не менше 3 тис. курганів.
Це є той контекст, у якому, на наш погляд, необхідно розглядати картину розвитку та формування Києва кінця I – початку II тис. н.е. Вирішення проблеми знаходиться у площині з’ясування хронологічних кореляцій між знахідками із поховань язичницього некрополя на плато Верхнього міста та із найдавніших горизонтів усіх відомих київських поселень. Це, у свою чергу, дозволить відповісти на питання: яке ж населення залишило гігантський за площею та кількістю поховань курганний могильник, що утворився протягом ІХ – першої половини Х ст.
Вже наводилися факти, які спростовують ранню дату освоєння урочищ Гончари – Кожум’яки. Поки що немає переконливих матеріалів, котрі б дозволяли залучити до переліку осередків раннього заселення такі місцевості, як Дитинка, Кудрявець чи інші зони Верхнього міста. Розкопки т.зв. «міста Ізяслава-Святополка», початок формування якого припадає за літописними джерелами на другу половину ХІ ст., як і рятівні розкопки на значних площах поблизу Софійського собору, проведені останнім часом, підтвердили наявність тут курганних поховань ІХ – Х ст. та показали відсутність поселень цього часу.
Територією, де сліди поселень фіксуються, лишається Замкова гора та ділянка на Старокиївській горі, яку охоплював рів, виявлений розкопками 1907 – 1914 рр. Перший фрагмент його вдалося відкрити на відстані 4,5 м паралельно до північного муру Десятинної церкви. Згодом земляне спорудження неодноразово фіксувалося розкопками 1936 – 1937, 1939, 1969 рр., нарешті, ґрунтовні дані одержані в результаті розкопок Десятинної церкви, що тривають по сьогодні починаючи з 2005 р.
Як показали ці дослідження, рів захищав невеличкий мис, площею приблизно у 2 га, тоді як курганні насипи кількістю не менше 5-ти були насипані на місці майбутнього храму. «In situ» він був виявлений поблизу фундаменту північної стіни Десятинної церкви, біля краю над Андріївським узвозом та на декількох ділянках у південно-західному напрямку від церкви 25. Судячи з реконструкцій, траса рову починалася біля північного схилу гори, проходила уздовж північної стіни церкви та з відхиленням на південь замикалася біля західного схилу над Гончарним яром.
Природно, що знахідка відразу ж була оголошена штучною фортифікаційною спорудою, оскільки стала довгоочікуваним аргументом на користь існування у північній частині Старокиївської гори первісного городища. Ситуація дещо змінилася у зв’язку з новітніми відкриттями даного об’єкта протягом 2006 – 2008 рр. Т.зв. «рів» мав доволі помітний нахил у західному напрямку. Нижню частину заповнення рову складають різні за складом порід (суглинки, супіски, глиняні лінзи) ґрунти з типовою пролювіально-делювіальною шаруватістю (їх іще називають балочний алювій, тому a-d iv). Ці супіски та суглинки мають темні прошарки, що могли бути похованими ґрунтами. Шаруватість відкладів переважно горизонтальна, місцями хвиляста. За свідченням геоморфологів, такі прошарки є достатньо типовим явищем для застійного дна балок або конусів виносу.
За падінням прошарків можна зробити припущення, що тальвег долини, або конус виносу, проходив паралельно північній стіні Десятинної церкви у західному напрямку. Тривалий час русло періодично (під час значних зволожень місцевості) заповнювалося водою, яка, найвірогідніше, потрапляла з майданчика, на якому пізніше було зведено храмово-палацовий комплекс.
Попередньо, оскільки матеріали досліджень іще неопубліковані, можна висловити кілька обережних міркувань з приводу даного питання. Стає більш очевидним, що не можна виключати, що «обороний фортифікаційний рів» спочатку міг являти собою одну з приток потужної Гончарної балки, що була для нього базисом ерозії, від коливань якої залежало формування конусу врізу у лесову товщу. Щодо дати формування, то в разі правильності нашої гіпотези, це може бути більш молоде геологічне утворення по відношенню до Гончарної балки. Оскільки дату утворення останьої ми у своїх публікаціях пов’язуємо з періодом формування на Подільській першій надзаплавній терасі останього ярусу алювіально-делювіальних відкладів, що в своїй заключній фазі співпав із первісним заселенням Подолу в останній чверті ІХ ст., подільська хронологія може бути використана як одна з ряду ознак, які можна використовувати для датування вказаного об’єкта.
Розшифровка цих відкладів показує, що активно вони почали накопичуватися на 1-й боровій надзаплавній терасі правого берега Дніпра (на якій виникло подільське поселення) починаючи не раніше останьої чверті І тис. н.е. Процес тривав за геологічними мірками недовго – всього трохи більше 4-х століть. Остаточне затухання активності накопичувальних процесів на території Подолу можна констатувати вже з середини ХІІ ст. 27
Повертаючись знову до знахідки на Старокиївській горі, зауважимо, що найбільш імовірною датою утворення врізу, або принаймі активного природного поглиблення його, може бути названа друга половина VIII – початок ІХ ст. Оскільки, як ми припускаємо, на цей час тільки-но починає вимальовуватися картина різкого відособлення від Старокиївської гори мису, що пізніше стане Замковою горою, значення природної перепони, яка виникла між двома територіями, швидко стає помітним. Яр було пристосовано до нових потреб, і він набув рис фортифікаційної споруди. Врешті-решт, остаточно це питання колись вдасться вирішити.
Першовідкривачі рову, посилаючись на ідентичність насипу уздовж рову та матеріалів з розкопок церкви, приходили до висновку, що останній був споруджений у Х ст., тобто у час, близький до будівництва церкви, хоча не виключали, що рів проходив по лінії більш ранніх укріплень 26.
Можливість подальшого розширення міста у першій половині Х ст. була пов’язана зі знищенням курганів-могил, котрі впритул підступали з південно-східної сторони фортифікацій. На незначній площі прилеглої ділянки їх на сьогодні зафіксовано понад 100. Датування цього комплексу викликає принципово розбіжні думки. П.П. Толочко припускає, що як масовий міський могильник він припинив своє функціонування вже у першій половині Х ст., тим самим відкривши можливість поширення території міста на місцевість, зайняту могильником 27.
Хронологічний аналіз речей з поховальних комплексів, виконаний останнім часом групою київських дослідників, схиляє їх до думки, що є достатньо вагомі підстави датувати могильник, хронологічно передуючий Десятинній церкві, першою половиною Х ст. 28
Вся сукупність археологічних матеріалів з цієї частини міста, а також відсутність решток ранніх поселень, синхроних вищезгаданому некрополю, не дозволяє визнати Старокиївську гору як розвинену міську формацію VIII – першої половини X cт. Зокрема, ані в межах городища на Старокиївській горі, охопленого вищезгаданим ровом, ані на Замковій горі важко розмістити більше одного десятка великих дворів, що стають характерними для цього часу. Скоріше, якщо такі комплекси тут існували, це була одна або кілька великих садиб, котрі могли виконувати якісь культово-релігійні функції або належали князівській сім’ї.
Якщо і є на сьогодні можливість вести мову про Київ як місто, яке функціонувало на берегах Дніпра у IХ – першій половині Х ст., то цей історичний період слід пов’язувати з територією на річковій терасі – Подолом. Починаючи з останньої чверті IХ ст., протягом достатньо короткого проміжку часу, що вкладалося в одне-два десятиліття (найраніша дендрохронологічна дата 887 р., наступний етап масової забудови починається 903 – 913 рр.), незважаючи на згадані катастрофічні природні явища, під регулярною посадибною забудовою опиняється не менше 150 га. Фактично, у більш пізній час (ХI – ХIII ст.) площа забудови Подолу зросла не більше як на 20%.
Представлені матеріали багато в чому не узгоджуються з традиційним уявленням про роль у формуванні раннього Києва археологічних пам’яток Верхнього міста. Виходить, що Нижнє місто протягом більше як століття відігравало більш помітну роль та служило територією формування міської масової забудови, тоді як територія «Гори», скоріше, належала до сакральної за своїм функціональним призначенням. Тут, як і у попередні епохи, продовжували ховати небіжчиків.
Очевидно, у тому, що цей період функціонування міста довгий час був малопомітним, можна перекласти вину на письмові джерела, які акцентували свою увагу, перш за все, на династично-князівських відносинах свого часу. Поділ не був твердинею для політичної влади. Скоріше, Поділ виник і функціонував як прирічкова агломерація, пристосована до великої водної артерії, тобто посередницький обмінно-торговий та ремісничий вузол між ділянками торгового шляху.
Поступове перетворення Києва у столицю значної території на теренах Східної Європи – це наступна сторінка його історії – політично-адміністративна. Передусім вона існувала у нерозривному зв’язку із формуванням княжої династії та створенням територіальної держави. Час вимагав створення нової християнської столиці, де б розміщувався постійний двір князя, адміністрація, храмовий комплекс. Безсумнівно, місто закладалося з урахуванням усіх ключових факторів: місцерозташування; обороних можливостей, напрямків і трас доріг, забезпеченням усім необхідним. Старий Поділ не був змінений, йому була лише додана функція княжого порту, решта елементів залишилися без змін. Новий княжий задум рішуче змінив функцію Старокиївської гори – язичницький некрополь був поглинутий міською забудовою. Ця сторінка історії Києва пов’язана з археологічними пам’ятками Верхнього міста другої половини X – XI ст.
Отже, при розгляді власне топографічного питання на конкретній території ми зіткнулися з необхідністю уважно розрізняти і проводити визначення подій різних масштабів: від стратиграфічних пошуків локального характеру до проблем, що торкаються такого широкомасштабного питання, як картина першого етапу формування міст Східної Європи. Природно, що не усі висновки таких вишукувань можуть прийматися однозначно, потрібні додаткові дослідження.
_____________________________
1. Фроянов И.А., Михайлова И.Б. Город или протогород? (Об одной надуманой исторической категории) // Раннесредневековые древности Северной Руси и ее соседей. – СПб. – 1999. – С. 232.
2. Даркевич В.П. Древняя столица Рязанской земли. – М., 1995. – С .7 – 8.
3. Mule Е. Die Anfange Kievs ( bis ca 980) in archaologiscyer Sicht // Geschichte Ost europas Forschungberichte. – Stuttgart, 1987. – T. 35 – S. 78 – 82.
4. Сагайдак М.А. Давньокиївський Поділ. – К., 1991. – С. 52 – 55.
5. Гупало К.Н. Подол в древнем Киеве. – К., 1982. – С. 30.
6. Позняков А.В. Динамическое равновесие в рельєфообразовании. – М., 1988. – С. 11.
7. Гойжевський О.О.,Сагайдак М.А. Замкова гора в Києві (до питання впливу природніх факторів на топографію давньоруських міст) // Старожитності Південної Русі. – Чернігів, 1993. – С. 67.
8. Сагайдак М.А. Давньокиївський Поділ. – С. 82 – 83.
9. Звіт про археологічні дослідження урочищ Гончари та Кожум’яки у 1992 – 1993 рр. // Архів ІА НАНУ.
10. Борисенков Е.П, Пасецкий В.М. Тысячелетняя летопись необычайных явлений природы. – М., 1988. – С. 245 – 265.
11. Природа Украинской ССР. – К.,1985. – С. 17 – 29.
12. Сагайдак М.А. К истории хозяйственного освоения киевской территории в конце І – начале ІІ тысячелетия // Древние славяне и Киевская Русь. – К.,1989. – С. 195 – 196.
13. Амброз А.К. Фибулы юга европейской части СССР. – M., 1966. – С. 50 – 51.
14. Самойловский І.М. Памятки культури полів поховань у Києві // Археологія. – 1952. – Т. VII. – С. 153. – Карта 10.
15. Амброз А.К. Фибулы юга... – С. 64. – Карта 1: 16, 25 – 27.
16. Каргер М.К. Древний Киев. – Л.,1958. – Т. 1 – С. 83 – 84.
17. Русанова И.П. Славянские древности VI – IX вв. между Днепром и Западным Бугом. САИ. – Вып. Е1-25. – М.,1973.
18. Баран В.Д. Давні слов’яни. – К.,1998. – С. 34.
19. Щеглова О.В. Проблемы формирования славянской культуры VIII – X вв.: Автореферат кандидатской дис. – Л.,1987. – С. 8.
20. Гойжевський О.О., Сагайдак М.А. Замкова гора в Києві... – С. 71.
21. Каргер М.К. Древний Киев. – С. 94 – 95.
22. Археологія. – Т. 1. – 1947. – С. 145 – 146.
23. Щеглова О.В. Проблемы формирования... – С. 5 – 7.
24. Сагайдак М.А. Давньокиївський Поділ. – С. 88 (40), 105.
25. Килиевич С.Р. Детинец Киева ІХ – первой половины ХІІІ вв. – К., 1982. – С. 141.
26. Вельмин С.П. Археологические изыскания Археологической комисии в 1908 и 1909 гг. на территории древнего Киева // ВИВ. – 1910. – С. 140.
27. Толочко П.П. Історична топографія стародавнього Києва. – К., 1980. – С. 64.
28. Андрощук Ф., Панченко М., Ковалюх М. До передісторії спорудження Десятинної церкви (Хронологічний аналіз поховальних комплексів) // Церква Богородиці Десятинна в Києві. – К., 1996. – С. 43 – 46.
Все материалы библиотеки охраняются авторским правом и являются интеллектуальной собственностью их авторов.
Все материалы библиотеки получены из общедоступных источников либо непосредственно от их авторов.
Размещение материалов в библиотеке является их цитированием в целях обеспечения сохранности и доступности научной информации, а не перепечаткой либо воспроизведением в какой-либо иной форме.
Любое использование материалов библиотеки без ссылки на их авторов, источники и библиотеку запрещено.
Запрещено использование материалов библиотеки в коммерческих целях.
Учредитель и хранитель библиотеки «РусАрх»,
академик Российской академии художеств
Сергей Вольфгангович Заграевский