|
РусАрх |
Электронная научная библиотека по истории древнерусской архитектуры
|
Источник: Вечерський В.В. Архітектурний устрій українських монастирів доби Гетьманщини (середина XVII–XVIII ст.). В кн.: Матеріали до українського мистецтвознавства. Збірник наукових праць. Вып. 3. Киев, 2003. Все права сохранены.
Размещение электронной версии в открытом доступе произведено: http://www.etnolog.org.ua. Все права сохранены.
Размещение в библиотеке «РусАрх»: 2006 г.
В.В. Вечерський
Архітектурний устрій українських монастирів
доби Гетьманщини (середина XVII–XVIII ст.)
Середина XVII ст. ознаменувала найзначніший перелом в усій історії архітектури й містобудування України. Це було пов’язано з новими геополітичними реаліями. 1648 р. закінчилася спустошлива Тридцятилітня війна в Європі, яка зменшила населення Центральної Європи майже вдвічі. Того ж року в Україні розпочалася національно-визвольна революція, що закарбувалася в нашій історії під найменуванням Хмельниччини. Вона переросла в низку воєн, які тривали з невеликими перервами майже 30 років і скінчилися 1678 р. знищенням гетьманської столиці Чигирина і спустошенням Правобережної Наддніпрянщини й частково – Поділля1. Проте в перебігу цих подій на теренах України радикально змінилися соціально-економічні, політичні відносини й з’явилася нова держава – у формі так званої Гетьманщини. На практиці це означало поширення на Волость (колишні воєводства Речі Посполитої – Київське, Брацлавське, Чернігівське, частина Волинського та південно-східні райони Білорусі) влади й суспільних структур Запорозької Січі. У 1652–1654 рр. ця територіальна організація влади трансформувалася в суверенну державу перехідного республікансько-монархічного типу.
Хронологічні межі нашого дослідження визначені часом існування української держави – Гетьманщини (офіційні найменування цієї держави, або квазі-держави були різні: Військо Запорозьке, Велике Князівство Руське та ін.). У народі утвердилося найменування “Гетьманщина”, яким означено козацьку державу XVII–XVIII ст., яка в перебігу свого існування охоплювала різні терени – від Наддніпрянщини, Лівобережжя разом з Правобережжям і частиною Білорусі (за часів Богдана Хмельницького) до одної лише Лівобережної України (за часів останнього гетьмана Кирила Розумовського).
Нижня хронологічна межа формування архітектури та містобудування Гетьманщини визначена 1648 р. – початком Визвольної війни, яка своїми суспільно-політичними наслідками спричинила бурхливий розвиток сфери архітектури й містобудування.
Верхня хронологічна межа не може бути зазначена з такою ж чіткістю, як нижня. Зо-крема, її некоректно визначати 1765 р. – моментом ліквідації гетьманства згідно з указом російської імператриці Катерини ІІ. Ця межа насправді має значно пізнішу дату. Це пояснюється тим, що, попри усунення з посади гетьмана Кирила Розумовського, автономія тодішньої Малоросії зберігалася аж до 1781 р., коли край було поділено на губернії і запроваджено загальноросійські адміністрацію і судочинство. Тому верхня хронологічна межа може бути визначена саме 1781 р., після чого архітектура й містобудування земель підросійської України розвивалися в загальноімперському річищі, а на західноукраїнських землях відбувались аналогічні процеси в лоні Австрійської імперії.
Така жорстка “прив’язка” хронологічних меж розвитку архітектури й містобудування до періодизації суспільно-політичного розвитку України пояснюється великою соціальною обумовленістю архітектури й містобудування, їхньою залежністю від стану суспільства і державності.
Географічні межі нашого дослідження – територія України в її теперішніх межах. Ці межі дещо вужчі сучасної української етнічної території, але ширші, ніж український етнічний терен у XVII–XVIII ст. Найбільшу увагу зосере-джуємо на тих реґіонах, де, як доведено нашими попередніми дослідженнями2, архітектурно-містобудівна діяльність була цієї доби найінтенсивнішою – на Наддніпрянщині, Лівобережжі, Слобожанщині. Перші два реґіони, а точніше Північне Лівобережжя й Середня Наддніпрянщина, традиційно об’єднуються географічним терміном “Гетьманщина” як реґіон, що стало перебував під гетьманським регіментом. Проте, з метою уникнення термінологічної плутанини, ми у своїх дослідженнях не послуговуємося терміном “Гетьманщина” як географічним поняттям, а тільки для означення певної доби в історії України.
Актуальність дослідження архітектури цієї доби визначається необхідністю формування історії архітектури й містобудування України, а також пам’яткознавства на методологіч-них засадах, вільних від впливу російського колоніалізму. Ці засади для наук історичного циклу заклав ще на початку ХХ ст. М. Грушевський. Згідно з ними вивчаються всі явища і процеси відповідної доби в межах сучасної території держави, незалежно від етнічного, конфесійного чи державного походження тих чи інших явищ, артефактів3. Для україн-ського пам’яткознавства і архітектурознавства ця теза, попри її історичну задавненість, досі недостатньо реалізована в дослідницькій практиці. Адже німці, французи, інші європейці давно вже не комплексують від твер-дження, що “все, що збудовано на території Німеччини (чи Франції) – це німецька (чи французька) архітектура”. А ми ще донедавна не могли визначитися з католицькою архі-тектурою в західних реґіонах держави – входить вона до українського культурного кола чи ні. Тому зараз, на другому десятиріччі незалежності, мусимо чітко усвідомити: усе, що збудовано на території України – це українська архітектура. Тож нам належить цю архітектурну й містобудівну спадщину вивчати, охороняти і включати в сучасний контекст українського життя. На цій засаді базується це, як і всі інші наші дослідження.
Для людей доби, яку ми розглядаємо, саме архітектура була найвищим мистецтвом. Понад те, архітектурний фах вважався божественним атрибутом. Бог був архітектором. Про це свідчать відомі слова ректора Київської колегії й намісника Києво-Печерського монастиря Ігнатія Оксеновича-Старушича, сказані про Господа в 1641 р.: “Найвишшій архітект всего світа, Бог всемогущій...”4.
Одним з найважливіших наукових завдань у вивченні архітектури доби Гетьманщини є виявлення особливостей та закономірностей формування й розвитку сакральних територій, об’єктів і комплексів, передусім монастирів, їх ролі у формуванні розпланувальної, об’ємно-просторової структури та образних характеристик містобудівних утворень.
У містобудуванні доби Гетьманщини ідеологічно й композиційно домінуючими архітектурними комплексами були християнські монастирі – православні, католицькі та греко-католицькі (уніатські). Вони виконували низку найважливіших суспільних функцій – сакральну, ідеологічну, культурну, соціальну, політичну, економічну і, зрештою, оборонну. Монастирі були центрами освіти, мистецтва, здійснювали функції соціальної опіки.
Значний розвиток монастирського будівництва в Наддніпрянщині, Лівобережжі та Слобожанщині за доби Гетьманщини мав поважні соціально-політичні передумови, головною з яких стало звільнення від національно-релігійного гніту та формування державності внаслідок переможної національно-визвольної війни 1648–1654 рр. Не менш важливими були й економічні передумови: у вищезазначеному реґіоні маєтності Православної Церкви після 1648 р. лишилися єдиною формою латифундального господарства. Економічна могутність монастирів дозволила перебудувати давні монастирі, які вже мали муровані споруди, такі як Києво-Печерський, Видубицький, Михайлівський, Братський Богоявленський, Софійський – у Києві, Борисоглібський і Єлецький – у Чернігові, Мовчанський – у Путивлі, Спаський – у Новгороді-Сіверському. Давніші монастирі, що були цілковито дерев’яними, перебудовано на муровані: це Густинський, Глухівсько-Петропавлівський, Софроніївський, Києво-Межигірський, Крупицько-Батуринський. Були збудовані зовсім нові муровані монастирські комплекси, такі як Троїцький у Чернігові, Микільський у Києві, Благовіщенський у Ніжині, Покровський у Харкові, Троїцький поблизу Охтирки, Мгарський поблизу Лубен, Красногірський поблизу Золотоноші, Хрестовоздвиженський у Полтаві, Михайлівський та Вознесенський у Переяславі, Успенський у Глухові, Гамаліївський, Максаківський, Пустинно-Рихлівський та інші монастирі5.
Але на західних українських землях (Галичина, Волинь, Поділля) ця архітектурно-містобудівна діяльність не набула такого розмаху з огляду на перманентну кризу в Речі Посполитій. Після стагнації другої половини XVII ст. деяке пожвавлення тут спостерігається тільки з 1720-х років (муроване будівництво в Крехівському монастирі, реконструкція низки католицьких монастирів). Проте значного розвитку будівнича діяльність у монастирях західних земель набуває тільки з середини XVIIІ ст.
Розвинені православні монастирські комплекси доби Гетьманщини мали спільні типологічні риси, що виявилися в розплануванні, композиції та забудові. Ці спільні риси обумовлені канонічно – як єдністю функціонального призначення, так і традиційною християнською символікою.
Забудова монастирів різнилася залежно від типу обителі (спільножительна чи пустинножительна) та від матеріальних умов. Більшість монастирських комплексів доби Гетьманщини, що збереглися дотепер, є спільножительними монастирями, хоча деякі з них і започатковувались як пустинножительні (Софроніївський, Гамаліївський та Пустинно-Рихлівський). Монастир здебільшого започатковувався з кількох дерев’яних келій довкола каплички. Після отримання архієрейської благословенної грамоти на заснування обителі зводили соборну церкву. Це одразу ж змінювало об’ємно-просторовий устрій комплексу: він набував архітектурної та ідейної домінанти та ставав упорядкованою цілісністю – символічною моделлю “Граду Божого”. Соборна церква (собор) домінувала над рештою будівель монастиря і за фізичними розмірами (об’єм і висота), і за духовним значенням (собор символічно трактувався як “земне небо”, “Око Боже”, образ Гробу Господнього). Тому провідна композиційна роль собору мала зберігатися під час усіх подальших перебудов і розширень монастиря. Саме цим пояснюється розбудова монастирських соборів Княжої доби, здійснена в XVII–XVIIІ ст.: Успенського Києво-Печерського, Михайлівського Золотоверхого в Києві та Борисоглібського в Чернігові.
Другою за значенням найважливішою спорудою спільножительного монастиря була трапезна – будівля для спільних трапез братії, які мали містичний сенс, бо асоціювалися з Тайною вечерею. Тому трапезна трактувалася не як утилітарна споруда, а як сакральна. Вона функціонально, композиційно й образно тяжіла до соборної церкви. Важливе духовне значення трапезної відображено в традиції зведення при ній окремої церкви. Це сформувало лінійну функціональну схему цих споруд, де церква, трапезна зала і підсобні приміщення групувалися вздовж вісі схід-захід. Подекуди в Україні трапляються двоповерхові трапезні, за московськими взірцями (стара трапезна Києво-Печерської лаври, трапезні Київ-ського Микільського, Софроніївського, Максаківського і Пустинно-Рихлівського монастирів). У таких випадках трапезна зала з церквою містилися на верхньому поверсі, а нижній поверх займали підсобні приміщення.
У більшості українських православних монастирів трапезні розташовані з південного боку від собору, значно рідше – з північного боку. Це пояснюється особливостями монастирського розпорядку й ритуалу6.
Монастирській огорожі надавалося важливого символічного значення як межі двох світів – сакрального і світського. Ці огорожі, незалежно від їхніх конструктивних особливостей (мури, земляні вали чи дерев’яний паркан), уподібнювали монастир місту, підкреслюючи його самодостатність. Суттєву роль у системі огородження монастиря, відмежування його від світу відігравали брами, що водночас були й елементами зв’язку, належачи (якщо згадати класифікацію Кевіна Лінча7) до двох типологічно різних структуроформуючих чинників містобудівного утворення: “межі” і “шляху”, фіксуючи їх перетин. Головні брами, що називалися Святими, мали міститися із західного або південного боків монастиря. Вони першочергово зводилися мурованими й пишно декорувалися, оскільки символізували тісні ворота Спасіння. На цих брамах зводилися надбрамні церкви (Густинський, Софроніївський, Пустинно-Рихлівський монастирі) або дзвіниці (Максаківський, Гамаліївський, київські Видубицький і Михайлівський Золотоверхий монастирі), які підкреслювали ідейне значення головної брами й нагадували про небесне заступництво і захист монастиря. Іноді зустрічаємо такі функціональні поєднання, як надбрамна церква-дзвіниця (Путивльський Святодухівський, Глухівсько-Петропавлівський, Межигірський та київський Кирилівський монастирі).
Неодмінним компонентом кожного монас-тирського комплексу була дзвіниця. Щодо її постановки в комплексі відомо два принципових вирішення:
– над головною брамою (Максаківський, Гамаліївський, київські Софійський, Видубицький і Михайлівський Золотоверхий монастирі);
– поблизу соборної церкви (Києво-Печерська лавра, Козелецький Георгіївський монастир).
Однак до середини XVIII ст. дзвіниці, будучи важливими вертикальними акцентами, не мали самостійної композиційної ролі, завжди підпорядковуючись собору.
Важливими складовими монастирських комплексів були вежі й оборонні башти (наріжні й середстінні), які мали, крім оборонних, ще й господарські функції. До складу кожного монастиря входило чимало господарських і навіть виробничих споруд, які компози-ційно цілковито підпорядковувалися головним будівлям. Образ монастиря формували також сади, городи і цвинтарі в межах мурів (Києво-Печерська лавра, київські Софійський і Видубицький монастирі). Вони теж мали певну богословську символіку.
Шпиталі у великих монастирях виділялися в окремі комплекси, що групувалися довкола шпитальної церкви, як це ми бачимо в Києво-Печерській лаврі (Микільська шпитальна церква).
Усі розглянуті вище типи будівель розташовувалися в монастирі не мальовничо-хаотично, а строго закономірно. Ці закономірності, висвітлені у фаховій літературі8, підтверджуються при дослідженні монастирських комплексів доби Гетьманщини. Передусім для православних монастирів характерна концентричність забудови. Уся забудова монастиря групується довкола соборної церкви. Це відповідає середньовічним уявленням про світобудову – замкнутий, теоцентричний універсум. Забудова розташовувалася відповідно до функціональних засад, утворюючи чітку ієрархічну систему: трапезна домінувала над житловими і господарськими будівлями, дзвіниця – над трапезною, а собор – над усіма будівлями (рис. 1).
З розвитком кожного православного монастиря ускладнювався його функціональний устрій: при наявності відповідної території монастир поділявся на кілька відокремлених функціональних зон: сакральну – в центрі, житлову, господарську – на периферії (рис. 2). У таких монастирях, як київський Богоявленський, переяславський Вознесенський, чернігівський Борисоглібський та деякі інші було відокремлено ще й навчальні зони, ос-кільки тамтешні колегії мали свої житлові, навчальні та молитовні приміщення.
Монастирі Лівобережжя й Наддніпрянщини (як міські, так і позаміські) демонструють два основні варіанти взаєморозташування кількох функціональних зон.
У першому варіанті двори різного функціонального змісту містилися послідовно по сусід-ству – сакральний, господарський, прочанський (путивльський Мовчанський, Пустинно-Рихлівський монастирі, Києво-Печерська лавра).
Другий варіант у найчіткішій формі демонструє Максаківський монастир, розпланований за принципом “квадрат у квадраті” (рис. 3). Усередині квадратної в плані монастирської території, оточеної мурами, виділяється внутрішній квадрат довкола собору. Сторони цього квадрата зафіксовані головними фасадами келій, трапезної та настоятельського корпусу з огорожами поміж ними. Цей внутрішній квадрат є парадною зоною, відкритою для всіх – братії, молільників, прочан тощо. Простір між внутрішнім квадратом і зовнішніми мурами є господарською зоною, доступною тільки насельникам монастиря. Відповідно до цього всі корпуси келій, які фіксують сторони внутрішнього квадрата, мають входи з двох фасадів – парадного і дворового. Схожа система застосована в Гамаліївському монастирі та в чернігівському Троїцькому монастирі з тою тільки різницею, що в Чернігові ландшафтні умови не дали змоги виділити геометрично правильний розпланувальний квадрат.
Монастирські комплекси різних реґіонів України – Максаківський, Гамаліївський, Густинський, Спасо-Преображенський Новгород-Сіверський на Лівобережжі, Медведівський у Наддніпрянщині, Крехівський у Галичині, Жидичинський на Волині демонструють виразну тенденцію до регулярності в розплануванні й забудові. У сакральному будівництві ця регулярність з’явилася раніше, ніж в інших царинах архітектури й містобудування, як-от у фортифікаційному будівництві. Пояснюється це не утилітарними, а суто релігійними обставинами. Монастир мав явити на землі образ “Небесного Єрусалима” – житла праведних. Згідно з “Об’явленням Св. Івана Богослова” Небесний Єрусалим мав чіткий, глибоко символічний архітектурний устрій: “І я, Іван, бачив місто святе, Новий Єрусалим, що сходив з неба від Бога (...) І почув я гучний голос із престолу, який кликав: “Оце оселя Бога з людьми, і Він житиме з ними! Вони будуть народом Його, і Сам Бог буде з ними” (...) А місто чотирикутнє, а довжина його така, як ширина (...) Мур воно мало великий і високий, мало 12 брам (...) І не ввійде до нього ніщо нечисте”9.
Як видно зі Святого Письма, семантика монастирських комплексів України тісно пов’язана з християнською есхатологією. Тому в монастирях намагалися витримувати канонічну, освячену Святим Письмом прямокутну чи квадратну форму плану з собором у центрі, трапезною обабіч, корпусами келій та іншими будівлями по периметру. Проте не скрізь вдавалося дотримати канонічної композиції у зв’язку з тим, що ландшафтна та містобудівна ситуація іноді змушували надавати комплексам монастирів нерегулярних обрисів у плані залежно від рельєфу та меж прилеглих землеволодінь (Микільський монастир у Києві, Єлецький – у Чернігові, Успенський – у Глухові, Пустинно-Рихлівський монастир – див. рис. 2, 4), а також ставити соборну церкву не в центрі двору, а обабіч (Почаїв-ський монастир). Ті ж містобудівні обмеження змушували влаштовувати головну браму зі сходу (Софійський монастир у Києві) або з півночі (Троїцький монастир у Чернігові).
Розвиток монастирських комплексів у добу Гетьманщини має виразно виявлену етапність. Особливості розвитку монастирського будівництва на першому етапі, у 1648–1720 рр. полягали передусім у формуванні регулярних композицій нових монастирів та реконструкції раніше збудованих. При цьому значно збільшилася, порівняно з попередньою добою, висота й композиційна активність головних монастирських споруд – соборів і дзвіниць. Виразність силуетів соборних церков посилювалася багатобанними вінчаннями й високими фронтонами. Оновлюючись і перебудовуючись, монастирські ансамблі на кожному етапі зберігали ієрархічну супідрядність елементів, компактність розпланувально-функціональної організації, мистецьку урівноваженість і завершеність композиції.
Найбільших змін у кінці XVII ст. зазнала Києво-Печерська лавра, в якій реконструйо-вано зі збільшенням габаритів Успенський собор, зведено монументальну муровану трапезну поряд із собором, муровані багатобанні церкви на Ближніх і Дальніх печерах, а всю територію Верхньої лаври обнесено муром заввишки 7 м, з бійницями двох ярусів оборони, загальним периметром 1290 м, з п’ятьма баштами і двома церквами (одна з них надбрамна). Уфортифікування Києво-Печерської лаври стало одною з найзначніших містобудівних акцій доби гетьманування І. Мазепи.
Тогочасні містобудівники надавали пріоритетного значення композиційному зв’язку монастирських домінант не тільки з ландшафтом, але й між собою, в “інтер’єрі” монастиря. Композиційний прийом, застосований у Максаківському та київському Микільському монастирях, коли собор і надбрамна дзвіниця зведені на одній осі (рис. 2, 3), застосовувався нечасто. Зазвичай поздовжня вісь собору утворювала кут із головною розпланувальною віссю ансамблю з тим, щоб головна споруда від входу в монастир сприймалася в найефектнішому ракурсі, як це ми бачимо в Густинському, Глухівсько-Петропавлівському, Почаївському, путивльському Святодухівському монастирях (рис. 5, 6).
На західних землях України в XVII ст. будівництво великих сакральних комплексів майже не велося, хоча католицька шляхта продовжувала засновувати й розбудовувати монастирі різних римо-католицьких чернецьких орденів. Такі комплекси, іноді досить камерних масштабів, неодмінно слугували престижними місцями поховання для фундаторів та членів їхніх родин, засвідчуючи високе суспільне становище. Найбільшою з таких фундацій стала розбудова заснованого в попередню добу домініканського монастиря в с. Підкамені на Львівщині. Він має компактне розпланування, характерне для тогочасних католицьких монастирів Польщі. Домінантою комплексу є великий базилікальний тринавовий Вознесенський костел з півкруглим пресбітерієм (1612– 1695 рр.). Вісь симетрії його головного фасаду акцентована високою вежею з бароковим вінчанням. Упродовж другої половини XVII – поч. XVIIІ ст. ансамбль доповнили муровані двоповерхові корпуси келій, мури з баштами, брамами та дзвіницею, а також бастіони, зведе-ні за проектом артилерійського полковника Х. Дальке10. Корпуси келій утворюють чотири-кутник у плані з двома внутрішніми дворами.
Протягом другого етапу, в 1720–1750 рр. у монастирському будівництві Наддніпрянщини й Лівобережжя спостерігаються консервативні тенденції, певний ретроспективізм. Найяскравішим прикладом цього є Гамаліївський монастир – фамільна обитель гетьмана І. Скоропадського. Фундатор звів його за зразком уфортифікованого протягом XVI–XVIIІ ст. Спасо-Преображенського монастиря в Новгороді-Сіверському: з регулярним чотирикутним планом, оборонними мурами з наріжними баштами, надбрамною дзвіницею із західного боку та тринавовим п’ятибанним собором у центрі. Цей комплекс позначає також тогочасну тенденцію до втрати оборонних функцій монастирськими огорожами з набуттям ними суто символічного значення.
Водночас на цьому етапі композиції провідних київських монастирів стали набагато активнішими з появою нових висотних домінант – мурованих дзвіниць. Їхнє розташування в комплексах пов’язувалося з головними входами, тому більшість із цих дзвіниць були надбрамними (у Микільському, Михайлівському Золотоверхому, Софійському, Видубицькому монастирях – рис. 1). Найвизначніша з цих будівель – Велика лаврська дзвіниця архітектора Й.- Г. Шеделя (1731–1745 рр.) – порушила традицію, віддавна усталену в українському церковному будівництві. Раніше дзвіниця ніколи не перевищувала соборної церкви. Але лаврську дзвіницю зробили набагато вищою від Успенського собору (96,5 м), чим започаткували нову традицію, продовжену в другій половині XVIIІ ст. (дзвіниці чернігівського Троїцького та переяславського Вознесенського монастирів). Завдяки цьому монастирські комплекси стали композиційно активнішими в панорамах і силуетах міст.
Києво-Печерська лавра, як і на попередньому етапі, зазнавала суттєвої реконструкції, яка була пов’язана з ліквідацією наслідків пожежі 1718 р. Під час відбудови, розпочатої 1720 р., звели Ковнірівський та Економічний корпуси, корпус клірошан, будинки митрополита й намісника. Тоді ж (1722–1729 рр.) реконструйовано й Успенський собор: усі об’єми підведено під єдиний карниз, а численні верхи набули барокових обрисів. Формування архітектурного комплексу лаври завершилося дещо пізніше – на третьому етапі розвитку архітектури доби Гетьманщини після 1750 р. Тоді зведено дзвіниці на Ближніх і Дальніх печерах, добудовано кілька корпусів, які одержали декор, суголосний декорові фасадів Успенського собору. Усе це дозволило не тільки сформувати складну, ієрархічну містобудівну композицію на макрорівні, але й створити в інтер’єрі монастиря, на мікрорівні, цілісне архітектурне середовище.
Реконструкція інших монастирів на третьо-му етапі, у другій половині XVIII ст., здійснювалася, як і в Києво-Печерській лаврі, шляхом поступової, в міру матеріальних можливостей, заміни дерев’яних споруд мурованими. При цьому іноді зміщувалися архітектурні акценти або з’являлися нові (надбрамні церкви-дзвіниці Межигірського та київського Кирилів-ського монастирів архітектора І. Григоровича-Барського). При цьому зберігалися усталені раніше розпланувальні композиції. Нові споруди тільки збагачували сформовані комплекси новою стилістикою.
Монастирські комплекси в південному реґіоні в добу Гетьманщини були слабо розвинені11. На землях Війська Запорозького Низового було тільки два монастирі: Самарський Миколаївський і Нехворощанський Успенський.
Самарський Миколаївський монастир, заснований 1602 р., був відбудований після руйнувань у 1670 р. Тоді ж зведено соборний храм і всі інші монастирські будівлі, які були дере-в’яними до кінця доби Гетьманщини. 1687 р. довкола монастиря споруджено квадратних обрисів земляний ретраншемент у вигляді полігонального фронту з реданами12, який охоплював значну територію (рис. 7). Монастир займав північно-східний кут ретраншемента, мав дерев’яну огорожу і традиційну роз-планувальну організацію з тридільним собором у центрі, келіями і трапезною по периметру прямокутного в плані двору. У монастирі не було дзвіниці, зате він мав 4 брами, причому монастирська територія була транзитною. Ми це пояснюємо впливом оборонного чинника – розміщенням обителі всередині набагато більшої за неї фортеці й необхідністю об’єднати їх функціонально.
Нехворощанський Успенський монастир було засновано в 1670-х роках на лівому березі р. Орелі навпроти містечка Нехворощі. Як і Самарський монастир, цей теж був квадратним у плані, з дерев’яним тридільним триверхим собором, трапезною з північного боку від собору, келіями тощо. Територію розмірами 50 х 50 сажнів у 1735–1739 рр. оточили валом із земляними наріжними бастіонами. Цей монастир теж не мав окремої дзвіниці і будь-яких башт13.
Таким чином, обидва козацькі монастирі Запорожжя демонструють регулярну розпланувально-просторову композицію, типову для православних монастирів Лівобережжя. Незвичайною рисою є лише відсутність окремо розташованих висотних дзвіниць, що ми вважаємо проявом впливу реґіональних оборонних чинників.
Дещо інші принципи були покладені в основу реконструкції найпрестижніших церковних комплексів західних земель – Святоюрської резиденції греко-католицьких митрополитів у Львові та василіянського монастиря в Почаєві.
Собор Святого Юра (архіт. Б. Мереттінер, 1744–1770 рр.) поставлено замість давнішого мурованого храму на терасі найвищого пагорба, що панує над західною частиною Львова. Перед його головним фасадом 1772 р. збудовано двоповерховий митрополичий палац (архіт. Я. Фесінгер). Протягом 1732–1772 рр. у кілька етапів зведено П-подібний у плані двоповерховий корпус капітули, консисторії з дзвіницею та огорожу з парадною брамою. Весь ансамбль має регулярну композицію, схематизм якої пом’якшується певними нюансами в розплануванні й постановці будівель, спричиненими конкретною ландшафтною ситуацією. Зокрема, головні вісі собору й митрополичого палацу перпендикулярні до осі парадного в’їзду. Завдяки цьому, а також унаслідок значного підвищення пагорба, при вході головні споруди сприймаються збоку в сильних й ефектних ракурсах.
В основу структури собору Св. Юра покладено традиційний для України хрещатий дев’ятидільний план з видовженими раменами по поздовжній вісі. Попри безумовну оригінальність архітектурного вирішення цієї будівлі, що синтезує різні культурні традиції (автохтонну з центральноєвропейською, східного й західного християнства), ми вважаємо необхідним зазначити, що хрещаті дев’ятидільні храми розпланувальної структури нерівнораменного (латинського) хреста були досить поширеними в католицькій Центральній Європі. Вони генетично пов’язані з ренесансними італійськими костелами. Найближчим прототипом львівського собору Св. Юра є університетський костел у Зальцбурзі 1696–1707 рр. знаменитого австрійського архітектора Я.Фішера фон Ерлаха.
При перебудові Почаївського монастиря в 1771–1783 рр. замовник Миколай Потоцький та автори проекту, єзуїтські архітектори Петро Ґіжицький і Генріх Гофман наважилися радикально змінити розпланування, об’єм-но-просторову композицію і весь устрій ансамблю14. Замість двох зруйнованих православних церков, які були мурованими, три-дільними, трибанними, на високій терасі постала тринавова з трансептом купольна базиліка з двома багатоярусними вежами, що фланкують головний фасад, будучи поставленими під кутом 45о до нього. Новий собор має нетрадиційну орієнтацію: головний фасад обернено на південь, відтак вівтар – на північ. Пояснення всьому цьому, на нашу думку, слід шукати як у зміні конфесійної належності монастиря (з православного – на уніатський, ордена василіян), так і в бажанні замовника й архітекторів наблизитися до обраного прототипу – бенедиктинського абатства Мельк, що вінчає високе й вузьке плато над р. Дунаєм в Австрії (1702–1714 рр., архіт. Якоб Прандтауер), а також урахувати особливості ландшафту. Саме така постановка собору на вершечку крем’яної гори, укріпленої терасами, дозволяє йому панувати в ландшафті в радіусі до 15 км.
Головний підхід до собору в Почаївському монастирі організовно аналогічно до Святоюрського ансамблю: з крутого підйому збоку, що забезпечує сильний, “театралізований” ефект при візуально-моторному сприйнятті. З північного боку до собору прилягає двоповерховий корпус келій, влаштований за принципом середньо-вічного бенедиктинського клуатра, довкола прямокутного в плані внутрішнього двору, з однобічним коридорним розплануванням (рис. 8).
Аналогічну розпланувальну композицію має римо-католицький монастир у Браїлові (1767–1778 рр.), але з чіткіше виявленою поздовжньою віссю, акцентованою дзвіницею на головному західному фасаді базиліки. У цьому ансамблі корпус келій утворює замкнений двір позаду костелу і з’єднаний з останнім переходом. Таку ж композицію мають чимало римо-католицьких монастирів, зведених у цю добу: домініканські монастирі у Вінниці (1760–1765 рр.), Тернополі (1749–1779 рр.), монастир піарів у Любешові (1684–1693 рр.).
Інший композиційний тип, у якому клуатр прилягає до бічного фасаду костелу, утворюючи з його головним фасадом одну лінію, представляють костел Діви Марії з келіями кармелітського монастиря в Бердичеві (1739–1754 рр.), домініканський монастир у Богородчанах (1742–1762 рр.), колегія єзуїтів у Львові (1723 р.), бернардинський монастир у Червонограді (поч. XVIII ст. – 1760 р.), монастир капуцинів у Олесько (1739 р.), монастир у Старокостянтинові (1754 р.). Усі подібні розпланувально-просторові вирішення римо-католицьких монастирів є традиційними й універсальними для католицької Європи.
До цього ж типу належав також єзуїтський колегіум з костелом в ім’я святих Ігнатія Лойоли і Франциска-Ксаверія в Острозі, що заснований 1624 р., а завершений 1736 р. (не зберігся). Протягом XVII ст. це була найбільша єзуїтська будівля в краї. Цей значний за архітектурним масштабом мурований комплекс південним фасадом підходив до ринкової площі міста, а тильним – до лінії оборонних мурів XV–XVІ ст. Складався з високого тринавового базилікального костелу і прилеглого до нього двоповерхового корпуса колегіуму, що утворював замкнутий трапецієвидний у плані внутрішній двір. На північно-східному розі будівлі підносилася вежа астрономічної обсерваторії (рис. 9). Симетричний головний фасад костелу вінчав масивний триярусний фронтон і фланкували бічні вежі. Документи XVIII ст. свідчать, що належав костел до архітектурного типу купольних (банястих) базилік з трансептом, тож на перетині середньої нави з трансептом мала височіти досить масивна баня15.
Відомі й інші, оригінальніші композиційні вирішення римо-католицьких та уніатських монастирів цієї доби: монастир у Городенці (1743–1760 рр., архіт. Б. Мереттінер) має П-подібного плану триповерховий корпус келій, що прилягає до бічного фасаду костелу, ут-ворюючи курдонер з боку головного фасаду; у луцькому бернардинському монастирі (1752–1755 рр., архіт. П. Ґіжицький) двоповерховий корпус келій коридорної системи великою дугою охоплює костел з тилу, наближаючись загальною композицією до палацових структур; у Бучачі собор і келії василіянського монастиря (кінець XVII ст. – 1770-ті роки) утворюють ламану в плані лінійну структуру, витягнуту вздовж осі, перпендикулярної поздовжній осі собору. Усі ці нетрадиційні вирішення, кількість яких збільшується під кінець XVIIІ ст., засвідчують процес індивідуалізації архітектурної творчості, пов’язаний з пошуками нових розпланувальних і об’ємно-просторових вирішень.
Підсумовуючи викладене, можемо зробити деякі висновки.
Для монастирських комплексів зазначеної доби в цілому характерна концентричність забудови. При цьому нами виявлено два варіанти взаєморозташування основних функціональних зон монастирів – концентричний і послідовний.
Попередні дослідники зробили спроби класифікувати композиційні типи монастирів. Так, О. Лесик виділяє такі чотири типи:
– замкнутий (монастир капуцинів у Олесько, домініканський монастир у Вінниці, монастир піарів у Любешові);
– компактний (бернардинський монастир у Луцьку, кармелітський монастир у Бердичеві);
– блокований (Почаївський монастир, домініканський монастир у Підкамені);
– павільйонний (Миколаївський монастир у Жидичині, більшість монастирів Наддніпрянщини й Лівобережжя)16.
Н. Мірошник у кандидатській дисертації виділила дві композиційні групи монастирів – центричну й лінійну (фронтальну), причому остання поділяється на дві підгрупи, в одній з яких фронт будівель орієнтований на головну браму, а в другій – перпендикулярний головній брамі17.
На нашу думку, у цих двох спробах класифікації не враховано конфесійної належності монастирів. З чотирьох виділених О. Лесиком типів перші три стосуються католицьких монастирів, останній – православних. З виділених Н. Мірошник композиційних груп перша стосується православних монастирів і є частковим випадком четвертого типу за О. Лесиком, а друга стосується як православних, так і уніатських та католицьких монастирів. Окрім того, у класифікації О. Лесика перші три типи пов’язані між собою: так замкнутий тип монастиря при подальшій розбудові може перетворюватися на блокований. Але водночас павіль-йонний тип монастиря не може шляхом добудов перетворитися на замкнутий. Отже, ігнорування конфесійного чинника зумовило некоректність класифікацій, запропонованих згаданими вище дослідниками.
На нашу думку, при класифікації композиційних типів монастирів України розглядуваної доби першочергове значення має конфесійна належність кожного монастиря. Адже римо-католицькі та уніатські монастирі на західних землях і православні монастирі в усіх інших реґіонах розвивалися за традиціями, притаманними кожній з цих конфесій. Тому не може бути вироблено спільної для всіх конфесій класифікації композиційних типів монастирів. Ми пропонуємо розрізняти такі архітектурно-композиційні типи монастирів:
для православних – два типи: павільйонний центричний; павільйонний лінійний (фронтальний);
для римо-католицьких – три типи: зам-кнутий, компактний, блокований;
для греко-католицьких (уніатських) – два типи: блокований, павільйонний лінійний (фронтальний).
Як бачимо, греко-католицькі монастирі за своїм архітектурним устроєм є ніби проміжною ланкою між православними й римо-католицькими монастирями.
Відмінні розпланувально-просторові вирі-шення монастирських комплексів були тою принциповою особливістю, що відрізняла містобудування Заходу і Сходу України. Більшість монастирів Наддніпрянщини, Лівобережжя і Слобожанщини доби Гетьманщини не мають прямих прототипів за межами України. Ми можемо простежити тільки впливи в межах України, навіть у межах вузько трактованих реґіонів (Гамаліївський монастир під Шосткою як репліка Спасо-Преображенського монастиря в Новгороді-Сіверському). На відміну від цього, реконструкція Почаївського монастиря на Волині, здійснена М. Потоцьким, цілковито змінила розпланувально-просторовий устрій цього колись православного монастиря у зв’язку з намаганнями замовника, а також автора проекту Г. Гофмана максимально наблизитися до обраного прототипу – бенедиктинського абатства Мельк. Ще більше аналогій можна підшукати для менш індивідуалізованих в об’ємно-просторовому вирішенні католицьких монастирів Галичини, Поділля і Волині. У цьому сенсі містобудування цих країв лишилося більш “прив’язаним” до центральноєвропейського, більш обумовленим традиціями католицького культурного кола Центральної Європи, ніж у східних землях.
Найхарактернішою рисою розвитку монастирських комплексів у розглядувану добу була активізація їхньої провідної ролі в об’ємно-просторовій композиції поселень за рахунок появи нових архітектурних домінант. У просторовому устрої й розплануванні всіх монастирів спостерігаються спільні особливості: опанування ландшафтних зон високої композиційної активності; домінуюча роль у забудові й ландшафті; ізоляція внутрішніх просторів від довкілля; чітка ієрархічна структура будівель і споруд; тенденція до регулярності в розплануванні й забудові.
1 Дорошенко Д. Нарис історії України: В 2 тт. – Мюнхен, 1966. – Т. 2.– С. 91–92.
2 Вечерський В. Архітектурна й містобудівна спадщина доби Гетьманщини. Формування, дослідження, охорона. – К., 2001. – С. 24–42.
3 Січинський В. Історія українського мистецтва: Архітектура. – Нью-Йорк, 1956. – Т. 1. – С. 6.
4 Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI–XVII ст. – К., 2002. – С. 317.
5 Вечерський В. Зазн. праця. – С. 102.
6 Бусева-Давыдова И. Л. Монастырские комплексы // Русское градостроительное искусство: Древнерусское градостроительство. – М., 1993. – С. 292–301.
7 Линч К. Совершенная форма в градостроительстве. – М., 1986. – С. 79.
8 Бусева-Давыдова И. Л. Зазн. праця.
9 Біблія або книги Святого Письма Старого і Нового Заповіту. Із мови давньоєврейської й грецької на українську дослівно наново перекладена. – Лондон, 1962. – С. 1521–1522.
10 Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР: В 4 тт. – К., 1985. – Т. 3. – С. 109–110.
11 Вечерський В. Зазн. праця. – С. 134.
12 Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР: В 4 тт. – К., 1985. – Т. 2. – С. 132.
13 Ленченко В. Козацький монастир на Орелі // Пам'ятки України. – 1991. – № 2. – С. 28–30.
14 Ричков П. До історії формування архітектурного ансамблю Почаївської лаври // Архітектурна спадщина України. – К., 1995. – Вип. 2. – С. 78–89.
15 Paszenda J. Architektura Kolegium jezuitow w Ostrogu // Sztuka pograniczy Rzeczypospolitej w okresie nowozytnym. Od XVI do XVIII wieku. – Warszawa, 1998. – S. 285–304.
16 Лесик О. В. Замки та монастирі України. – Л., 1993. – С. 75, 93.
17 Мірошник Н. Православні монастирські комплекси України (Принципи функціональної і естетичної реабілітації): Автореф. дис... канд. архітектури / Академія образотворчого мистецтва і архітектури. – К., 1999. – С.
Іл. 1. Микільський монастир у Києві
Іл. 2. План Микільського монастиря в Києві
Іл. 3. План Максаківського монастиря
Іл. 4. Реконструкція загального вигляду Пустинно-Рихлівського монастиря
Іл. 5.Реконструкція загального вигляду Глухівсько-Петропавлівського монастиря
Іл. 7. План Самарського Микільського монастиря
Іл. 8. План Успенського собору і келій Почаївського василіанського монастиря
Іл. 9.Аксонометрія загального вигляду Єзуїтського колегіуму в Острозі
Все материалы библиотеки охраняются авторским правом и являются интеллектуальной собственностью их авторов.
Все материалы библиотеки получены из общедоступных источников либо непосредственно от их авторов.
Размещение материалов в библиотеке является их цитированием в целях обеспечения сохранности и доступности научной информации, а не перепечаткой либо воспроизведением в какой-либо иной форме.
Любое использование материалов библиотеки без ссылки на их авторов, источники и библиотеку запрещено.
Запрещено использование материалов библиотеки в коммерческих целях.
Учредитель и хранитель библиотеки «РусАрх»,
академик Российской академии художеств
Сергей Вольфгангович Заграевский